подкасти про жінок

На початку повномасштабного вторгнення засновниця «Клубу Добродіїв» Марія Тодорчук мала маленьку дитину, діти засновниці фонду «Свої» Лесі Литвинової опинилися в окупації, а сестра чоловіка Ксенії Драганюк з ГО «Землячки» долучилася до війська. Та жінки знайшли в собі сили опікуватись не лише рідними людьми, а й тими, хто потребував їхньої допомоги. Щодня вони закривають потреби армії, допомагають постраждалим від війни та підтримують тих, хто на межі. Їхня важлива робота часто залишається за лаштунками — директорка з управління репутацією та маркетингом Нової пошти Олена Плахова разом з представниками благодійних фондів і організацій в подкасті «Варті» обговорює, що насправді стоїть за незламністю українських жінок. Марія Тодорчук засновниця і керівниця фонду «Клуб Добродіїв», який допомагає дітям з 2011 року. Плакала, а потім координувала команду Коли я була студенткою, і ми почали їздити в дитячі будинки, я зрозуміла, що діти потребують не стільки розумного, скільки адекватного дорослого поруч, навіть якщо це просто людина, яка хоче тобі допомогти. Якщо говорити вже про зараз, я бачу в допомозі дітям свою місію зокрема й для країни. Тому що за 5-7 років підлітки будуть тими, хто рухатиме цю країну вперед, — вони працюватимуть у бізнесах, у державних органах, робитимуть соціальні проєкти. Відповідно, ми маємо збільшувати кількість адекватних дорослих у майбутньому. Насправді ніхто не планував масштабування «Клубу Добродіїв» до тих розмірів, які є зараз, — це сталося абсолютно органічно. Мені почали писати в перші години повномасштабної війни різні люди з посланням: «Марічко, ми точно знаємо, що ти і “Клуб Добродіїв” будете щось класне робити, важливе. Будь ласка, скажи, що нам робити». Я, звичайно, була в прострації, як і всі, але мене це спонукало рухатися вперед. І, чесно кажучи, як я вивезла перші місяці війни з маленькою, півторарічною дитиною, з собакою, чоловіком, який мобілізувався в ЗСУ… Просто згадую і не уявляю, як можна було це все сумістити. Але я плакала, клала дитину, витирала сльози та входила в зум: спілкувалася з партнерами, координувала команду. Це було абсолютно несвідомо якось, але ми рухались уперед. Завдяки нашій взаємодії, співпраці з Новою поштою та швидкій реакції ми змогли бути там, де потрібні дітям. А в контексті того, що допомогу доставляли в маленькі міста, й інколи там була лише одна мама з дитиною, яка реально не могла нікуди дістатися в районний центр, то це була чи не єдина допомога. Зараз «Клуб Добродіїв» — це понад 50 людей професійної команди зміноторців, понад 200-300 волонтерів. Ми вже відкрили «Місце Сили та підтримки» в Києві. Ми маємо велику довіру від бізнесу, від благодійників. У мене є фантастичні історії, коли наші благоотримувачі (ті, хто отримував нашу допомогу) ставали волонтерами, наприклад. Або як діти донатять гривню, сім, десять. Це дуже круто! Фото: Нова пошта Усі потребують ментальної підтримки Ми уже багато в перший рік війни зробили саме в гуманітарній сфері й ухвалили рішення сфокусуватися саме на підлітках. Загалом за всі роки війни ми допомогли понад 200 тисячам дітей по всій Україні, на прифронтових територіях, ми були одними з перших у Херсоні, хто передавав допомогу. Всі діти, які зараз перебувають в Україні, так чи інакше травмовані. Насправді я теж травмована, і я це дуже добре розумію. Тому ми будемо більше фокусуватися саме на ментальній стабільності підлітків та дітей і робити так, щоб наше майбутнє було більш стійким і підготовленим до будь-яких викликів у сучасному світі — як вигрібати цю реальність, справлятися з собою, що відбувається з твоєю психікою, як ти можеш на це реагувати. У нас є прості івенти: зустрічі з Псом Патроном, воркшопи або ще щось. А є, наприклад, терапевтичні групи на 2-3 місяці, де діти щотижня зустрічаються і пропрацьовують запити. І в цьому я також бачу велику місію, яку можна потім масштабувати на суспільство. Я собі слухаю і думаю, що мені треба ще одна Марія, щоб відкрила «Клуб Добродіїв», але вже для дорослих. Леся Литвинова доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду «Свої», мати пʼятьох дітей. Фонд може діяти швидше, ніж держава У 2014-му ми були не фондом «Свої», а просто Фролівською. Фролівська (вулиця на Подолі в Києві) — це була волонтерська історія, яка починалася куточками в наших квартирах: у кожного був маленький складик і купа підопічних. Фонд «Свої» виник саме через те, що була необхідність юридичної особи. Мені дуже подобається, що це не як у держави — ти можеш робити те, що потрібне зараз, а не проводити якісь довгі погодження й тендери. Тобто, умовно кажучи, у 2014 році першій партії треба були одяг, їжа та напрямок, куди рухатись далі. Наступній — вирішення медичних питань. Хвилі були різні. У нас були і психологи, і хлопці й дівчата, які займалися працевлаштуванням, і медики. Ми зрозуміли, що медицина поки в найбільшій дупі, і допомогу з медициною ми продовжували. Вона якось так розвивалася, розвивалася… Звідти вийшов паліатив. Паліативна допомога (допомога, що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів зі смертельними захворюваннями) — це те, чим мені найбільше подобається займатись. Це дивно, і мало хто розуміє, чому саме цим, але це дійсно ще велика дірка в нашій державі — вже не така, як була років 10 тому, але все ще величезна. У нас дуже багато відправок з Новою поштою в цьому напрямку — це функціональні ліжка, це ті ж самі концентратори. І якщо, наприклад, концентратор їде від відділення до відділення, то функціональні ліжка доводиться надсилати адресною доставкою, бо інакше взагалі ніяк. Є певна категорія людей, які не можуть самостійно доїхати до відділення — це теж адресна доставка. А ще є населені пункти, де немає Нової пошти як відділення, але, знову ж таки, доставкою це реально зробити. Найживіша людина — та, яка має померти Як це не дивно звучить, але найживіша людина — це людина, яка знає, що вона може або має померти. І якщо людині в цей момент допомогти не думати про базові речі — про те, що їй боляче, або про те, що вона задихається, — то в тебе лишається абсолютно така кристальована людина, яка все про себе знає і нарешті розуміє, чого вона хоче. Найскладніше бажання, яке ми втілили — дівчина вже не могла ходити та самостійно дихати, їй дуже боліло, але вона хотіла потрапити на концерт. У нас немає транспорту спеціально обладнаного чи реанімобіля, тому ми все організували без цього. На концерті вона була на функціональному ліжку з крапельницею, з киснем з собою і з якимось бухлішком. Вона танцювала всім тілом. Не було на цьому концерті жодної людини, яка була такою щасливою, такою відданою музиці, повністю розчиненою в цьому всьому. Я такі речі дуже люблю. Фото: Нова пошта Діти під окупацією — найстрашніше У перший день повномасштабної війни в мене телефон розривався від дзвінків. Багато хто з наших підопічних намагався виїхати з Києва. Хтось залишався, але розумів, що будуть закриті аптеки, не будуть працювати магазини, і треба встигнути хоч щось у нас взяти, поки є можливість доїхати. Тому ми з чоловіком залишили п'ятьох дітей вдома у моїх батьків в Київській області й поїхали у фонд займатися паліативом і всім іншим. І не змогли повернутися назад. На наступний ранок пішли у військкомат, бо діти під окупацією — це найстрашніше, що може статися з батьками. Але навіть з двору військкомату я писала у фейсбук, що фонд продовжує працювати, звертайтесь — контактні телефони змінилися, я не буду весь час відповідати. Коли я отримувала зброю, я тримала телефон біля вуха, тому що намагалася пояснити, як зафіксувати зламану шийку стегна, бо в підвал спустилася літня жінка, впала й зламала — «швидка» не їде, її неможливо витягти. Ми добре знаємо, що таке окупація. Чоловік у мене донецький — виїхав у 2014-му. Спочатку у нас із дітьми був гарний зв'язок, потім буквально за кілька днів він зник і з'являвся раз на кілька діб. Під час оцих коротких зв'язків ми намагалися впхати максимум у ці розмови — розповідали новини, казали: «Чекайте. Чекайте, все не так погано». А потім знайшлась можливість вийти через зруйнований міст у Демидові. Росіяни лякали — розважалися, стріляли над головами. У той же день я сказала, що вони їдуть далі — сідають у потяг і їдуть на захід України, а ми залишаємось. Не допомогли ніякі пояснення, що ми вже прийняли присягу, що ми звідси зараз не підемо. Вони абсолютно мали рацію у своїх криках про те, що «ти маєш право не служити, в тебе діти, ти маєш їхати з нами». Коли нас поранили в Бахмуті, я зі стабпункту зателефонувала. Чоловіка вивезли першим, а потім пощастило, що вдалося і мене звідти витягти. Я боялася, що вони злякаються. А вони не злякалися — вони видихнули, тому що позиція — це більш небезпечно, ніж у шпиталі. Ксенія Драганюк співзасновниця ГО «Землячки». «Землячки» щорічно закривають понад 20 тисяч індивідуальних запитів Назва ГО «Землячки» пішла від мого цивільного проєкту, де я розповідала про жінок у цивільних професіях, нетипових для соціуму. Ми не звикли бачити, щоб жінка була ковалькою або пілотесою літака, а я брала інтерв'ю про такі професії у жінок. Читайте також: Люди не вірять, що вони справді там працюють: це жінки у «чоловічих» професіях З початком повномасштабної війни я захотіла розповідати про жінок у війську, про внутрішню мотивацію кожної. З 2022 року до війська добровільно долучилися понад 30 тисяч жінок — вони не отримували військового фаху, не мріяли стати військовослужбовцями, а просто стали на захист України. Другий фактор, який вплинув на створення «Землячок», — рідна сестра мого чоловіка Андрія 24 лютого пішла у військкомат

Подкасти Про Жінок

DIVOCHE.MEDIA запустило новий сезон подкасту про жінок, які створюють зміни

Що насправді стоїть за незламністю: відверто про волонтерство від жінок, які керують фондами й ГО

«Цифровізаторки»: UNDP запустила подкаст про жінок, які створюють електронні продукти для мільйонів українців

Подкасти Про Жінок

DIVOCHE.MEDIA запустило новий сезон подкасту про жінок, які створюють зміни

Що насправді стоїть за незламністю: відверто про волонтерство від жінок, які керують фондами й ГО

«Цифровізаторки»: UNDP запустила подкаст про жінок, які створюють електронні продукти для мільйонів українців

Загальнонаціональна хвилина памʼяті