NewСхід
«Степи – це не пустище». Як на Донбасі екологи рятують природу від остаточного зникнення
«Степи — це пустище, яке варто розорати або висадити на його території ліс» — принаймні так вважають багато українців, які не знають про цінність степів.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони, зниклі степи та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
«Степи — це пустище, яке варто розорати або висадити на його території ліс» — принаймні так вважають багато українців, які не знають про цінність степів. Насправді ж степи підтримують життєздатне середовище існування багатьох живих організмів, у тому числі людини. Саме тому біологи та науковці роками виборюють право цієї екосистеми на повноцінне життя. Еколог Олексій Бурковський присвятив цій темі повнометражний науково-популярний фільм, а Олексій Василюк спільно з командою «Української природоохоронної групи» регулярно проводить різні дослідження. А ще він розробляє атлас степів, на якому покаже їхні відмінності, проживання там живих істот та загрози зникнення.
Олексій Бурковський
активіст громадської організації «Всеукраїнська Екологічна Ліга» та громадської кампанії «Збережемо українські степи»
Український еколог, письменник, автор публіцистичних статей на захист природи, за освітою — агроном
Люди змінюють екосистеми: на степах висаджують ліси
Згідно з законами природи, важливим є збереження будь-якої екосистеми, яка розташована в певній природній зоні. Якщо на Донеччині, Одещині, Дніпропетровщині має бути степ — тут має бути степ. Якщо на Житомирщині має бути ліс, то він і має бути. І дуже погано, коли людина намагається зробити навпаки: насадити ліси в степах, де їм не місце, або вирубати ліс і зробити луки, наприклад, на Поліссі. Степи виконують свої функції, покладені на них природою. Вони створюють і підтримують життєздатне середовище існування живих організмів, у тому числі людини.
Тему степів я досліджую вже досить давно. За освітою я агроном, закінчив Дніпровський аграрний університет. Також навчався на аспірантурі за спеціальністю «екологія» у тому ж університеті. Щоправда, я не захистив дисертацію, бо помер мій науковий керівник. Певний час працював позаштатним кореспондентом газети «Лица» у Дніпрі, де вів екологічну рубрику. Мабуть, саме завдяки освіті та розумінню ситуації я приєднався до кампанії «Збережемо українські степи» у 2008 році. Відтоді я постійно співпрацюю стосовно цієї теми з моїми колегами та однодумцями.
Донбас зіткнувся з браком степів та луків
Я не розділяю проблеми степів за адміністративно-територіальним принципом. Тобто, проблеми Донбасу треба розглядати у контексті проблем всієї України або хоча б в межах степової та лісостепової зони України. Негаразди Донеччини майже нічим не відрізняються від, скажімо, Одеської, Полтавської чи Кіровоградської області. Загалом останні 5 років ситуація там не сильно змінилася: вона була такою ж поганою, як і зараз, можливо, дещо гіршою.
Найбільша екологічна проблема степів Донеччини, як і більшості регіонів України, — це скорочення територій дикої природи через надмірний агропромисловий тиск. Йдеться про дефіцит природних екосистем: степів, луків, лісів, водно-болотних угідь. На Донбасі офіційно розорані 81% територій. Оскільки сільське господарство досить інтенсивне, то кожен квадратний сантиметр землі там щороку обробляють пестицидами — отруйними речовинами. Але ця масова обробка — це наслідок, а причина — величезна розораність.
Донеччину турбує проблема опустелювання територій
Регіон Донбасу турбує проблема дефіциту природних екосистем, і, як наслідок, дефіцит води. Сучасні аграрні технології та добрива дозволяють компенсувати родючість ґрунтів. Але немає технології, яка б компенсувала екосистемні функції. Бо для того, щоб була вода, потрібно, щоб водозбірний басейн був природним, щоб була рослинність, яка захищає від надмірних температур та формує здоровий ґрунт. Високий вміст гумусу та природна структура ґрунту дозволяють йому поглинати та накопичувати максимальний обсяг води в його профілі та легко віддавати її рослинам.
Якщо все це руйнується, наприклад, якщо земля розорюється й обробляється протягом десятків років, відбувається дегуміфікація. Тобто, гумус розкладається і вилітає в атмосферу, до речі, поповнюючи викиди CO2. По-друге, руйнується структура ґрунту, і він перетворюється на таку собі пластиліноподібну субстанцію, яка розбухає зверху і не пропускає воду в нижні горизонти. Внаслідок цього вона просто стікає в річки, одночасно замулюючи їх.
Таким чином, проблема вододефіциту, у тому числі на Донеччині, виникає не лише від невеликої кількості опадів (за винятком цього року, бо опадів було достатньо). А й через те, що наші екосистеми не здатні накопичувати вологу. Тут можна говорити про опустелювання — дефіцит вологи. В Україні ситуація з цим є досить поганою: 57% займає переорана земля, а на Херсонщині вона складає аж 90%, на Донеччині — 81%.
Природа має рану, якій не дають загоїтися
Якщо говорити про вплив війни на степи Донеччини, то, в першу чергу, постраждали об’єкти природно-заповідного фонду, бо вони стали до певної міри ареною бойових дій. Зокрема, ландшафтний парк «Клебан-Бик» і відділення українського природного степового заповідника «Крейдова Флора». Але, хай там як, якщо природі не заважати, вона відтвориться.
Також спочатку через військові дії наша влада ухвалила рішення заборонити полювання на території Донбасу. Але зараз полювання поступово відновлюється: один за іншим райони його дозволяють. Зараз лише приблизно три райони заборонені для полювання взагалі, а в інших — частково дозволено. Коли протягом 5 років полювання було заборонено (не беручи до уваги одиничні випадки браконьєрства), це позитивно вплинуло на фауну регіону.
Розташування військових у тилу до певної міри сприяє охороні природи. Там, відповідно, жоден мисливець не прийде стріляти, ніхто не підпалить суху траву. Стосовно безпосередньої лінії зіткнення, то там бувають випадки й коли тварини підриваються на мінах. Забруднення важкими металами від снарядів, боєприпасів — все це є.
Технології не розв’яжуть екологічні проблеми
На жаль, відчуження людини від природи схиляє до певного техноутопізму. Оскільки людина менше спілкується з природою, то виникають ілюзії, що екологічні проблеми вирішуються технологічними методами. Але насправді — ні. Вітроелектростанції не поглинають СО2, адже вони виробляють електрику. Перероблення пластику не формує річки. Річки формує рослинний покрив, здоровий ґрунт тощо. Очисні споруди не виділяють кисень — це роблять природні екосистеми: ліси, степи, луки. Тому основною метою екологічної політики мають бути живі екосистеми, бо екологія сама по собі — це біологічна, а не інженерна наука. Щоб розв’язати ці проблеми, потрібні, в першу чергу, законодавчі, просвітні, адміністративні та економічні важелі, а вже потім — технологічні.
Також потрібно збільшувати якомога швидше природно-заповідний фонд. Але у нас є дилема: де-юре ми збільшуємо площу заповідного фонду, і якісь природні комплекси нам вдається зберегти завдяки наданню їм юридично-охоронного захисту. Але реальну площу природних екосистем ми скорочуємо. Десь щось переорали, забудували, наставили вітряків на природній ділянці. Через неграмотність у земельному менеджменті навіть добрі наміри (наприклад, щодо декарбонізації — скорочення викидів парникових газів) призводять до негативних наслідків.
З порятунком степів Донбасу допоможе консервація земель
Нашим завданням є не лише збереження та розширення природно-заповідного фонду, але й відтворення природних екосистем. Головним засобом цього є консервація земель. Тобто, потрібно виводити антропогенні території з активного господарського обігу і відтворювати на них природні екосистеми (у степовій зоні — степи, у лісовій зоні — ліси тощо). Робити це треба через скорочення площі орних земель.
Також у нас є величезна кількість розораних земель, яких переорювати не можна взагалі. Науковці-аграрії ще у 90-х роках пропонували вивести з обігу в Україні 9 мільйонів гектарів орних земель, з яких пропонувалося на семи відтворити лучно-степові ландшафти, а 2 млн віддати під заліснення. Це не вдалося зробити, і, отже, маємо те, що маємо. Рецепт виходу з ситуації є, для цього потрібні лише законодавчі зміни, підзаконні акти й політична воля. Зазначу, що гроші на це також є, бо у нас є фонди охорони природного середовища, куди потрапляють кошти екоподатків. Але їх дуже часто використовують не за призначенням, наприклад, на комунальні питання, не пов’язані з екологією та охороною природи взагалі.
Будь-яка екосвідома людина може зробити крок у збереженні й відновленні степів. По-перше, можна приєднуватися до природоохоронних організацій і відстежувати ситуацію: надсилати вимоги, звернення, загальні пропозиції до органів влади. Людина також може підготувати наукове обґрунтування на створення заказника, заповідного урочища, пам’ятки природи. Для цього зовсім не обов’язково бути науковцем. Або можна знайти через мережу науковця, сфотографувати рослин і тварин певної природної ділянки, і надіслати фахівцю. І він зможе визначити, що з цього належить до Червоної книги, і вже тоді писати звернення.
Запустив екоблог, щоб вчити людей цінувати степи
У 2018 році я створив свій екологічний блог, де в першу чергу висвітлюються питання земельно-екологічної політики. Там 60-70% моїх публікацій присвячені земельній темі, зокрема, степовій зоні, яка є найбільш розораною. Про ліси багато говорять, а про степи — ні. Тут є й складна філософська проблема. Мабуть, нашу націю вважати слід саме лісовою, бо вона зародилася все ж там: на Поліссі, півночі й заході України. Степ сприймався якось вороже, українці й тепер сприймають його як пустище, яке потрібно чимось заповнити: розорати, щоб засіяти; забудувати, або в крайньому разі — засадити лісом. На своєму блозі намагаюся показати, що природа знає краще де і яка екосистема має бути розташованою, роз’яснюю, що не можна відривати земельну політику від екологічної. Бо земля — це не товар, і не засіб виробництва, а життєвий простір для екосистем, які формують для нас придатне середовище існування.
Нашій команді, «Всеукраїнській екологічній лізі», у 2019 році випала можливість взаємодіяти з нашим місцевим телебаченням «Орбіта» на Донеччині. І нам вдалося відзняти перший в Україні повнометражний науково-популярний фільм, присвячений темі степів, — «Торські степи: життя, смерть… воскресіння?». Ми на прикладі невеликої місцевості Донеччини вирішили розкрити тему проблем більшості степів України. Цю стрічку ми вільно поширюємо, вона є в Youtube, а також будь-який телеканал може її показати. Згодом ми зняли ще один фільм про найбільші заповідні об’єкти області — «Донеччина заповідна — насіння життя!».
Також я у своїй діяльності регулярно виїжджаю на місцевість, вивчаю видовий склад. Я шукаю там види, які перебувають під охороною Червоної книги або Червоного списку Донеччини. Потім роблю картографію завдяки онлайн-інструментам, готую наукові обґрунтування на створення заказників і від організації подаємо цей пакет документів у департамент екології, з яким ми тісно співпрацюємо. Також ми займаємося наданням охоронного статусу старим деревам. А ще — просвітницькою діяльністю: проводимо екскурсії, лекції тощо.
Олексій Василюк
український еколог і зоолог, природоохоронний і громадський діяч
Співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України, голова і співзасновник громадської організації «Українська природоохоронна група»
Моя любов — степи Донецького кряжу
У кожної людини, не байдужої до природи, є якась улюблена точка на глобусі. Хтось любить Карпати, хтось Кримські гори. Я ж натомість захоплююся Донецьким кряжем. Для України це є місцем, де збереглося найбільше непорушених кам’янистих степів. Хоча їх у 30-ті роки намагалися місцями розорати, але вчасно зрозуміли, що немає сенсу орати камінь. Степи я не лише люблю, а й фактично впродовж 14 років присвячую своє життя їхній охороні.
З 2014 року я працюю в Інституті зоології імені І. І. Шмальгаузена НАН України у відділі охорони тваринного світу. З першого курсу університету і до сьогодні, вже 21 рік, я перебуваю у громадських організаціях, які займаються охороною природи. Зараз очолюю громадську організацію «Українська охоронна група», члени якої — трохи більш як 50 науковців і біологів. Створили ми її у 2014 році, тому що в Україні не було інституту охорони природи, як, наприклад, у Болгарії. Ми вирішили, якщо ж ми всі тут науковці, то можемо щось схоже створити, але як громадську організацію. Наша місія — це єднання науковців задля збереження дикої природи.
Читайте також: Що робити з тлінням териконів? Сценарії порятунку територій біля шахт Донбасу
Ми займаємося заповідною справою, створенням і охороною об’єктів природо-заповідного фонду. Ми в цілому єдині в Україні, хто розробляє нові природні об’єкти смарагдової мережі. Це природоохоронні території, які створюють у Європі для збереження видів і оселищ, яким загрожує зникнення. Нещодавно Верховна Рада провалила голосування за їхнє узаконення, тож чекатимемо ще два місяці, до наступної спроби підтримки голосами.
Внесли мільйон записів до всесвітньої бази різноманіття
Наші ботаніки нещодавно долучилися до всесвітнього проєкту з картографування трав’яних біодобрив або екосистем. Йдеться про степи й луги. Ми за складною методикою описуємо всю рослинність України, і це дуже важко, адже потрібно їздити в дуже багато місць. Досліджуємо чимало ділянок, а потім з цього утвориться карта, на якій буде показано, як взагалі виглядає трав’яниста рослинність на нашій планеті. По цьому можна робити висновки зі зміни клімату й поширення різних видів організмів.
Також ми постійно їздимо у пошуках нових територій, які варто зробити заказниками або іншими об’єктами природно-заповідного фонду. Дистанційно це робити неможливо, хіба що дивитися, чи є в якомусь місці степова балка. Але що там зростає та чи є рідкісні види, побачити здалеку неможливо. Всі ці відомості про поширення рідкісних видів ми вносимо до глобальної бази різноманіття. Всього в ній є приблизно 1,7 мільярда різних видів живих організмів, 1,2 мільйона — стосуються України. Це не аматорська база, її створюють професійні біологи, і рахуються з нею як з реальним окремим джерелом інформації. Майже всю інформацію, яка туди потрапляла з України, вносили ми. Тобто, майже весь цей мільйон записів про поширення рідкісних видів — це те, що за останні три роки завантажила наша організація.
Ми з колегами за чотири роки видали рівно 70 видань наукової літератури: посібники й різна додаткова інформація. А ще ми видаємо чимало літератури на тему історії охорони природи. Наприклад, передруковуємо якісь старі статті з останніх примірників або проводимо ребрендинг книжок, які збереглись в одному або двох екземплярах. Наприклад, книжка 1919 року про охорону природи, яка існує в одному екземплярі, яка пилиться на вітрині під склом у краєзнавчому полтавському музеї. Вона начебто і є, але хто її може прочитати? Ми зберігаємо в цих виданнях тодішню мову, стару граматику без жодної адаптації.
Планую намалювати свій атлас степів
У мене є ще особистий задум, який я ніяк не можу до кінця реалізувати, — атлас степів. Я дуже хочу, що б це було велике видруковане наукове видання. Я вже витратив 5 років на те, щоб спробувати намалювати карту степів України. Як я з’ясував, це щонайменше 20 тисяч ділянок, які зараз продовжують інтенсивно розорювати. Фрагментів може й стає більше, але їхні площі — меншають. Звичайно, для більшості видів тварин малесенькі ділянки — це не місце для мешкання. Наприклад, хижі птахи, яким потрібно літати великими просторами й шукати здобич, копитні, яким потрібно мігрувати на тисячі кілометрів. Тому, власне, в Україні степові копитні й вимерли.
Я б хотів, щоб у цьому атласі було видно, скільки є степів, які вони бувають. Наприклад, лучні степи, які є в нас на Черкащині, Київщині — це одне. На півдні Херсонщини — сухі степи, піщані. На півночі вони зовсім інші. Десь там, на Донбасі, будуть кам’янисті степи Донецького кряжу. Напишу туди й про загрози для різних степових ділянок. В атласі кожен розворот буде присвячений окремій темі.
Кожен з нас може стати рятівником степу
Для людей дуже важливо вчасно отямитись і хоча б певну частину степів, 30%, повернути у той стан, в якому вони були пів століття тому. Ці ділянки поступово знову почнуть накопичувати вуглець, хоча це досить довгий процес. Але ми не можемо дозволити собі зробити ситуацію ще гіршою. Ми пробували рахувати, то, на прикладі Миколаївської області, за останні два роки розораний кожен п’ятий квадратний метр залишків степу. Це просто неймовірно, що за два роки зникає кожна п’ята доля степів. Принаймні так у цьому регіоні, інші ми ще не досліджували.
А проте в Україні й досі, ми вважаємо, є безліч цінних ділянок. Ми їздимо туди, обстежуємо їх, намагаємося врятувати. Є місця, які потрібно регулярно відвідувати й робити нові відкриття. І там варто облаштовувати заповідні території, щоб вони охоронялися державою. А ще важливо, аби до кампанії з захисту степів долучилися якомога більше людей. Якщо хтось став свідком оранки — він просто зобов’язаний спробувати врятувати цю ділянку, сповістивши правоохоронців. Порушників варто публічно притягувати до відповідальності, аби іншим не хотілося таких же наслідків.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі