Суспільство
«Солов’ї співають, як вдома, але не бахкає». Шумська ОТГ стала домівкою для переселенців з усієї країни
Після 24 лютого багато українців зі східних і південних регіонів по-новому відкрили для себе Захід. Для декого він став тимчасовим прихистком, а для когось – місцем постійного проживання, де люди планують почати нове життя. Громада із центром у старовинному місті Шумськ, що на Тернопільщині, стала порятунком для кількох тисяч українців, чиї рідні міста й села опинилися в епіцентрі війни.
Шумський міський голова Вадим Боярський розповів ШоТам, як громада зустріла новину про повномасштабне вторгнення, як місцеві мешканці сприяють адаптації внутрішньо переміщених осіб та яка історія переселенців вразила найбільше.
Жодне підприємство не зупинило роботу у воєнний час
Шумська об’єднана територіальна громада утворилася сім років тому. До її складу входять 44 населені пункти, де проживають приблизно 24 тис. мешканців, із них понад 5 тис. – у місті Шумськ, що є її центром. У нас працюють багато сільськогосподарських виробництв і фермерських господарств. У громаді діють і великі підприємства з потужними міжнародними інвестиціями: зокрема «Контінентал Фармерз Груп», що орендує 11 тис. га землі; фабрика «Сегеш-Україна», яка шиє продукцію на європейські країни; «Агаріс», що вирощують міцелії печериць.
Цього року продовжив роботу маслозавод, діяльність якого була зупинена ще в 2014-му. Відновлення цього виробництва дало змогу оживити ринок молока, а півтора місяця тому повернулася марка «Шумське масло». Окрім випуску цієї продукції, для населення це означає й 50 нових робочих місць, створених у воєнний час.
Жодне виробництво у нашій громаді практично не зупиняло свою роботу протягом останніх п’яти місяців. Ми звернулися до всіх керівників підприємств, підприємців з таким проханням. Максимум, на який вони призупинилися, – це один-два дні, а потім усі відновили свою діяльність, працюючи й по сьогодні та сплачуючи податки.
Перші переселенці прибули вже 25 лютого
Як і всі люди в Україні, наша громада сподівалася на те, що не буде повномасштабного вторгнення. Для нас було шоком те, що у ХХІ столітті Росія почала бомбити Україну. Однак уже до другої половини дня 24 лютого ми чітко окреслили план роботи у воєнний час, аналізуючи події, що відбувалися в Київській та Чернігівській областях, та оцінюючи ризики для нашої громади. Оскільки ми швидко адаптувалися до нових умов, у нас не було жодних збоїв.
У Шумській громаді ми одразу утворили добровільче формування, яке діє по сьогодні. У кожному із 44 населених пунктів громади створили блокпости, на яких організували чергування. Нині у блокпостах потреби немає, і добробат тепер має інші задачі, пройшовши певні навчання та тренування.
Маючи досвід роботи директором департаменту соціального захисту населення Тернопільської облдержадміністрації, я чітко розумів, що на нас чекає в питанні евакуйованих українців. Тоді, у 2014 році, ми фактично з нуля розробляли систему, як потрібно поводитися з ВПО з Криму, Донецької та Луганської областей. Уже 25 лютого до нас прибули перші переселенці.
Пікова кількість ВПО більша, ніж половина населення Шумська
У питанні вимушених переселенців для мене немає нових викликів – усе те ж саме, що і вісім років тому. Насамперед людей потрібно розмістити й надати їм необхідне. Завжди є певний люфт між переміщенням людини й отриманням нею підтримки від державних програм. І саме в цей період треба забезпечити переселенців. Мешканці нашої громади та іноземні донори це зробили: надали продукти людям, які не мали коштів, щоб їх купити, а також одяг. Часто переселенці з речей мали тільки те, у чому покинули свої домівки. Долучилися до допомоги й багато наших друзів і знайомих з-за кордону: з Польщі, Великої Британії, Італії, США та інших країн.
Керівництво Шумської громади одразу звернулося до сільських старост із проханням поцікавитися у місцевих, хто має вільні приміщення, хати, хто може прийняти в свою сім’ю. І люди дуже добре відгукнулися, надали житло або поселили у себе вдома. Уже через три тижні в нас не було жодного вільного придатного для проживання будинку. Місцева Церква ХВЄ організувала два хостели для прийому біженців, а також ми облаштували дві школи, в яких могли розмістити внутрішньо переміщених осіб. У нас живуть люди з усіх областей України, де відбуваються або відбувалися бойові дії.
Через нашу громаду пройшли тисячі людей: не всі залишилися, адже в будь-якому періоді є певна міграція ВПО. Пікова кількість переселенців – понад 3200 осіб. Якщо порівняти з населенням Шумська, це більше, ніж половина. Пригадую 2014-15 роки: тоді переселенців по всій Тернопільській області було всього 2 тис. людей, а до нашої громади прибули до 50 осіб. Половина з них залишилися тут і дотепер.
Переселенці живуть життям громади
Я розумію стан людей, які прибули до нас. Приїхати в зовсім чужий куточок із трохи іншою ментальністю – це важко. Однак я гадаю, що в Шумській громаді їм досить легко адаптуватися. У нас, думаю, як і на всій Тернопільщині, люди відкриті, проблем співпроживання між місцевими та внутрішньо переміщеними особами не було.
Ми пропонуємо переселенцям залучатися до життя міста та громади, брати участь у благоустрої, у толоках. Вони охоче погоджуються й допомагають. У нас були волонтери з Харкова, які й тут продовжили займатися своєю справою, співпрацювали з нашим гуманітарним штабом міської ради, волонтерськими та благодійними організаціями. До сьогодні люди спільно з нашими громадянами беруть участь у допомозі ЗСУ, готують тушкованку, ліплять вареники, плетуть сітки. Переселенці живуть життям громади.
Із працевлаштуванням у нас усе не так просто: на одне робоче місце припадають 11-15 людей. Однак наші підприємці, особливо у сфері побуту та надання послуг, наприклад, перукарні та салони краси, дуже активно пропонували роботу ВПО. Люди влаштовувалися на Шумський маслозавод, швейну фабрику та на інші підприємства. Я вважаю, що хто хоче знайти роботу, той її шукає і знаходить.
Понад усе переселенці цінують спокій
У нашій громаді живуть люди зі здебільшого російськомовних регіонів, однак питання мови не стало бар’єром. Вони намагаються розмовляти українською – нехай, можливо, і повільно, але гарною українською. Пам’ятаю тільки один конфлікт, який стався в одному з магазинів. Однак якщо аналізувати, той інцидент був не стільки про мову, як про інші некоректні стосунки між людьми, а згодом перейшов і на мовне питання. У будь-якій громаді живуть різні люди з різними характерами, незалежно від того, чи це ВПО, чи це хтось із місцевих мешканців.
Думаю, що найбільше у своєму новому місці проживання переселенці цінують спокій. Особливо люди, які пережили бойові дії. Коли одну жінку, яка приїхала до нас із Харківщини, запитали, чи планує вона тут далі жити, вона сказала, мовляв, тут добре, чисто й солов’ї співають, як у нас вдома, і я поки побуду тут. Тому що тут нічого не літає, не бахкає та не падає.
Здебільшого люди хочуть повернутися до себе додому, чекають перемоги та звільнення своїх міст і сіл. Проте декому немає куди вертатися, тому вони поступово облаштовуються тут. Серед наших ВПО є і малі підприємці, які вже перевозять сюди свій бізнес, що мали у себе вдома. Ми їм у цьому сприяємо. Наприклад, люди надавали послуги у сфері ремонту квартир, мали досить потужний бізнес у Миколаєві й тепер пробують відновити його у нас. Є й такі, хто вже двічі переселені. У 2014-15 вони вперше втекли від бойових дій і переїхали, наприклад, на Харківщину. І от їм знову довелося переміщатися. Тож вони кажуть, що вже залишаться тут, тому що не хочуть повертатися.
Події, які об’єднують кожного українця
Найбільше мене вразила історія чоловіка з Харківщини. Він і його родина потрапили під бомбовий удар. Після цього вони перемістилися в інше житло – і туди знову влучила ракета. Тоді вони були змушені перебратися до нас, на Тернопільщину. Цей чоловік одразу відправив свою сім’ю за кордон, і ми з гуманітарним штабом йому допомогли це організувати. Потім він тиждень взагалі не виходив з хати, тяжко переживав усе, що сталося. Сусіди та працівники міської ради спілкувалися з ним і повертали до звичайного життя.
Українці об’єднувалися й у 2014-15 роках, але новий етап війни згуртував нас ще більше. Події, які відбуваються просто зараз, об’єднують кожного, хто вважає себе українцем, хто вболіває за нашу країну, за майбутнє наших дітей та онуків. Чи то Схід України, Захід, Південь, Північ чи Центр – це все наша країна, це все наші люди.
До Всесвітнього дня біженців ШоТам і Благодійний фонд «Рокада» за підтримки Агенства ООН у справах біженців в Україні розповідають історії трьох переселенців, для яких Україна стала новим домом. Вони залишили все — рідну країну, звичне життя, близьких — та почали життя заново.
В Україні відчувають себе вдома: історії біженців
Наталія Садикова
біженка з Казахстану
Наталія працює журналісткою та виховує трьох дітей. У 2014-му разом з чоловіком Айдосом — опозиційним політиком і журналістом — та дітьми втекла з Казахстану через переслідування. «Це був каток репресій: арешти, справи, спалене авто, психлікарня», — згадує вона.
В Україні родина отримала статус біженців. Наталія каже: «За 11 років — жодного випадку дискримінації. Українці — толерантний народ. Велика честь — бути тут».
У 2018-му подружжя створило ютуб-канал «Бәсе», що критикував владу Казахстану. У червні 2024 року у Києві Айдоса вбили. «Його вбили просто на моїх очах. Це прецедент — журналіста ліквідували за кордоном. Я втратила відчуття базової безпеки».
Наталія залишилася з трьома дітьми. «Найменша донька загадала на день народження, щоб я та її брат із сестрою були живі. Я нікому не побажаю такого», — зізнається вона.
Попри втрату, жінка повернулась до журналістики: «Я вірю: навіть один у полі воїн. Не можна здаватися — треба боротися».
Саба Ал Ямані
біженка з Саудівської Аравії
Саба народилася в Саудівській Аравії, але з дитинства жила між двома культурами: батьком-арабом і мамою-українкою, що працювала стоматологинею в Києві. «Мій батько не знав меж — я йому повністю належала», — згадує дівчина. У 15 років вона наважилася втекти до України, щоб уникнути примусового шлюбу з двоюрідним братом.
«Раніше я носила хіджаб, а в школу в Києві вперше прийшла без нього — моє пухнасте афро стало символом свободи», – каже Саба.
В Україні дівчина почала працювати асистенткою у мами, мріяла про університет, але мала проблеми з документами. Повернутися до Саудівської Аравії для неї означало втратити все, тому вона звернулася по захист до міграційної служби. У 2023-му, після понад року очікування, Саба отримала статус біженки.
Сьогодні дівчина має вищу освіту, пройшла багато курсів і завдяки гранту від УВКБ ООН в Україні відкриває власний стоматологічний кабінет. «Я знайшла тут не лише захист, а й віру — ми з мамою разом прийняли християнство. Тепер я постійно ношу хрестик і дихаю на повні груди».
Аббас Ахмаді
біженець з Ірану
Аббас народився в заможній родині в Тегерані, та після зміни режиму в країні його родину заслали в далеке село. «Я ходив тільки в школу та мечеть», — згадує чоловік. Згодом через переконання він став мішенню для фанатиків: «Мені відкрито погрожували смертю. Я мусив тікати».
У 27 років прибув до України. «Я не мріяв — я рятувався. Але тут зустрів усміхнених людей і зруйнував усі стереотипи», — каже Аббас.
Перші роки були складними — мовний бар’єр, самотність, бідність. «Коли вперше впізнав слово — радів, як дитина. Я навіть не розумів, що тут говорять двома мовами».
З часом чоловік знайшов кохання, створив сім’ю і прийняв християнство: «Це було свідомо — я ніби народився заново». У 2016-му він став громадянином України.
24 лютого 2022-го був в ОАЕ, але негайно повернувся. «Вивіз родину за кордон, а сам залишився допомагати. Я вже раз втратив дім, більше не хочу. Україна — мій вибір і мій дім».
Як коректно спілкуватися з біженцями: п’ять правил
- Правило 1 — прибираємо ярлики, бачимо людину
Перед нами — надзвичайно цікава авторка дитячих казок на ім‘я Вероніка, а не «ВПО», «біженка» чи «шукачка захисту». Отже, дивіться та бачте людину, особистість, а не її статус.
- Правило 2 — «Я розумію»? Ні!
Не кажіть так, бо вислів «Я розумію, через що вам довелося пройти» часто є недоречним. Ми не можемо по-справжньому зрозуміти біль і переживання людини, яка втратила дім та звичне життя, якщо самі не опинилися в подібній ситуації. Натомість захоплюйтеся силою духу та підтримуйте!
- Правило 3 — «А чому ти не страждаєш?»
«Ти втратив дім і при цьому ходиш у кафе? Ганьба, маєш страждати!»
Ні, людина і надалі має жити своє життя. Тому не судіть, а допомагайте.
- Правило 4 — «А як там було?»
Не розпитуйте про болісні події — це може повернути людину в травматичні спогади. Поважайте особистий простір і право не ділитися болем.
- Правило 5 — «Активність (робота, город, спорт…) лікує»
Дайте простір і час для майбутнього. Люди, які пережили переміщення, потребують не лише фізичної, а й психологічної безпеки. Тому не давайте порад, не тисніть, а будьте плечем.
Мова — це міст. Правильні слова не змінять ситуації, але здатні подарувати відчуття гідності, прийняття та підтримки. Будьмо уважні одне до одного — саме так ми зміцнюємо культуру поваги й взаєморозуміння.
Після поранення Едуард Биков понад рік не міг бачити. Воїн вижив після удару авіабомбою, що важила півтонни. Лікарі місяць боролися за життя Едуарда, який перебував у комі.
Унаслідок поранень він втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку. Процес відновлення триває, а захисник ділиться першими успіхами після операції на правому оці.
Про це Едуард Биков та його лікар Ігор Ларін повідомили в інстаграмі.
«Люди, я бачу!» — говорить Едуард та посміхається. Після цього воїн розповідає своїм підписникам, які предмети лежать на столику поряд та з чого складається його прийом їжі. Едуарда підтримує його жінка Марина, яка супроводжує воїна на всіх етапах реабілітацій.
Читайте також: «Тату, я вагітна!»: звільнений з полону захисник дізнався, що стане дідусем (ВІДЕО)
Трансформаційний психотерапевт Ігор Ларін говорить, що захоплюється відданістю та самопожертвою жінки захисника. Самого ж Едуарда лікар називає прикладом жаги до життя.
«Вірте. У Любов, у Життя, у Світло. Практично всі лікарі, з якими я спілкувався, поки працював з Едуардом, казали мені, що надії немає», — ділиться Ларін успіхами свого клієнта.
Едуард Биков — військовослужбовець зенітного дивізіону 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ. У квітні 2024 року Едуард виконував бойове завдання зі своїм підрозділом медевакуації. Авіабомба вагою понад півтонни вибухнула неподалік, спричинивши багато смертей і руйнувань. Серед завалів і тіл вижив лише важкопоранений Едуард.
Лікарі довго боролися за життя Едуарда, він місяць перебував у комі. Едуард втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку, частково відновили слух. Тепер лікарі із захисником працюють над відновленням зору.
Нагадуємо, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Едуарда Бикова
«Тату, я вагітна!» — кричить у слухавку донька захиснику. Військовий повернувся з полону та одразу дізнався, що стане дідусем. Чоловік зміг почути голос близьких під час чергового етапу обміну важкопоранених та тяжко хворих українських бранців.
Відео з поверненням захисників поширив міністр оборони Рустем Умєров.
Обмін військовополоненими провели у межах домовленостей у Стамбулі. У дописі Рустем Умєров повідомив, що всі визволені українці потребують медичної допомоги та реабілітації, яку їм невідкладно нададуть у профільних медзакладах.
«Памʼятаємо про кожного і заберемо кожного», — додав міністр оборони.
Нагадуємо, що «Ветерани космічних військ» зібрали на стримі понад 1,4 млн грн для «Вовків Да Вінчі».
Також ми писали, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими