NewСхід
Снаряди вбивають ґрунт. Як на Донбасі відновлюють дику природу після впливу війни
Дика природа страждає від вибухів боєприпасів, обстрілів, проведення тренувань на полігонах у заповідниках.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони, замінування тощо. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
На Донбасі екологічна катастрофа з’явилася ще до бойових дій, однак саме з 2014 року вона досягла свого піку. Дика природа страждає від вибухів боєприпасів, обстрілів, проведення тренувань на полігонах у заповідниках. Все це потребує відновлення, зробити яке — цілком реально. Однак небезпечно до того часу, доки не закінчиться війна. Згодом територію потрібно буде розмінувати, рекультивувати та відроджувати рослинність і тваринність. Як саме можна відновити екосистему, читайте в матеріалі.
Катерина Полянська
екологиня, з 2017 року працює в Міжнародній благодійній організації «Екологія-Право-Людина».
Спеціалізується на геоекологічних питаннях, ландшафтознавстві, заповідній справі, вивченні природи річкових долин, захисті диких тварин
Екокатастрофа почалася ще до війни
Екологічна катастрофа на Донбасі з’явилася не у 2014 році. Територія цього регіону ще за радянських часів була зоною екологічного лиха. Це був величезний потужний промисловий центр на рівні всього Союзу. Вже тоді природа страждала і руйнувалася, адже були сильні забруднення. Внаслідок війни все це посилилося і в деяких випадках вийшло з-під контролю.
Мене турбує це питання, адже через бойові дії гинуть люди. Ще одна проблему — руйнація довкілля. І коли нашій організації «Екологія-Право-Людина» запропонували досліджувати цю сферу, ми одразу ж погодилися. Вирішили збирати докази того, що на Донбасі дійсно руйнується природа. Насправді там масштаби цілої екологічної катастрофи. Як і Чорнобильська зона відчуження, територія бойових дій на Донбасі також має загрозливу екологічну ситуацію, на яку варто звертати увагу.
Вплив війни відчули й заповідники
Питанням війни на сході України ми займаємося з 2014 року, оскільки після початку збройного конфлікту з’явилися серйозні проблеми на заповідних територіях. Ми почали з допомоги постраждалим на території Природно-заповідного фонду. Будівля їхньої адміністрації лишилася на непідконтрольній території, тож робітникам навіть не було де працювати — в офісі не залишилося ні людей, ні техніки. Також ми почали аналізували, наскільки поширюється проблема пожеж на цих територіях, писали про це цілі звіти.
Згодом завдяки космічним знімкам ми виявляли воронки від вибухів боєприпасів, брали з них аналізи ґрунту і везли в лабораторію. З’ясувалося, що там є залишки важких металів, як от титан, кадмій, свинець, стронцій, небезпечних для життя людини та довкілля. За харчовими ланцюгами ці елементи можуть потрапляти в організм людини й там накопичуватися. Це може мати різні наслідки, навіть викликати рак. А ще є небезпека для домашньої худоби, тому що важкі метали шкодять всім живим організмам.
Вибухи також можуть забруднювати атмосферне повітря, тому що можуть утворюватися чадний та сірчаний газ і викидатися оксиди азоту. Все це також шкідливо для здоров’я людини — може впливати на очі й дихальну систему. Тому потрібно берегтися, вдягати респіратори, промивати очі, збільшувати споживання рідини й намагатися уникати потрапляння під опади.
Хочемо максимально зменшити військову шкоду
Також ми спільно зі співробітниками Інституту зоології Національної академії наук досліджували зведення мосту через Керченську протоку, щоб зрозуміти, які будуть наслідки для Азовського моря та його біорізноманіття. Останні півтора року ми займалися питанням мінімізації військової шкоди на природу Донбасу. Але щоб зрозуміти, як же її звести до мінімуму, треба спершу проаналізувати багато даних і виявити, яка саме відбувається шкода. А також вивчити досвід інших країн, як це вирішується в них.
Зараз ми вивчаємо вплив військової діяльності на дику природу. Наприклад, в анексованому Криму почали діяти інші законодавства стосовно природно-заповідних територій, які саме — ми якраз і з’ясовуємо. Також є вплив на екосистему від Збройних сил України: від їхньої діяльності на Донбасі та під час проведення тренувань на полігонах. Оскільки зараз в Україні не так багато малозаселених територій, які можна використовувати для таких цілей, то часто військові їздять на заповідні території. Зокрема, на півдні України.
Мінування шкодить усьому живому
Ще однією з причин забруднення екосистеми є мінування території. Ресурс Міністерства оборони «АрміяInform» підрахував, що з 2014 року 16 тисяч гектарів території зазнали забруднення мінами та вибухонебезпечними предметами. І це лише дані з підконтрольної державі частини Донбасу. Це величезна шкода для природи. Натомість до цього часу розмінували лише 5 247 гектарів. Міноборони створило інтерактивну карту, на якій показані території, забруднені мінами. Це дійсно величезні площі, які потрібно рятувати.
Мінні поля несуть пряму загрозу для існування всього живого, в першу чергу, громадян. Якщо міна розірвана, ґрунт забруднюється важкими металами: свинцем, стронцієм, титаном, кадмієм, марганцем, нікелем тощо, а ми цим потім дихаємо. Також є небезпека для тварин, які можуть на них підривається. Стосується це козуль, кабанів, бабаків, вовків тощо. Тому в деяких селах, де є замінування, забороняють вести сільськогосподарську діяльність. Та й, звісно, в такі зони ніхто не поїде щось садити та когось розводити. Біотична інвазія — ще одна небезпека, пов’язана з мінами. Під час встановлення пристрою разом із ним у верхній шар ґрунту потрапляють частки та насіння чужорідних для ділянки рослин. Вони мають високу здатність до розповсюдження і становлять загрозу для наших корінних видів флори й фауни. Фактично вони витісняють інші види всього живого.
Читайте також: Вогняна екологічна катастрофа. Як на Донбасі борються з наслідками лісових пожеж
Крім того, тварини страждають і від пожеж на Донбасі. За останніми офіційними даними, з початку війни вже вигоріли 17% лісів та приблизно 26% степів. Ті звірі, які можуть втекти, вони рятуються. А хто не має змоги, той згорає. І так само рослинний світ. Для степів випалювання не становить критичної небезпеки, тому що інколи це відбувається від природних процесів. А ось для лісів це може бути проблема, адже їх висадили ще за радянських часів, коли клімат був дещо іншим. Випаленим ділянкам лісів буде дуже складно відновитися. Зараз все йде до опустелювання в південних регіонах.
Ґрунти потрібно повертати до життя
Варто розуміти, що замінування вже не можна повністю попередити — це вже сталося. Коли бойовики були на цих територіях, вони залишили багато мін. Навіть зараз вони продовжують дистанційно мінувати підконтрольну державі територію. І розв’язати цю проблему може винятково розмінування території, хоча залишається ризик для життя військовослужбовців. Потім поступово ці ґрунти потрібно буде відновлювати, щоб їх знову можна було використовувати для сільськогосподарських потреб.
Військові можуть вже зараз розміновувати підконтрольні Україні території та запобігати новим мінуванням. А ось що стосується окупованих, то це небезпечно — потрібно просто збирати докази порушень, як от із космічних знімків, і рухатися до завершення війни на політичному рівні. Ці докази згодом потрібно буде подати до Гаазького трибуналу та в ООН, щоб показати, яку непоправну шкоду війна завдала дикій природі Донбасу. Також бійцям зараз варто розуміти, які території постраждали найбільше, щоб вони, за можливості, оминали їх під час проїзду військовою технікою. Але це, звісно, лише в умовах, якщо в них є така можливість. А для цього ще потрібні фахові дослідження про те, де був найбільший вплив на екосистему.
Також ми ще плануємо провести дослідження про те, чи безпечними є території, на яких були міни, для ведення сільського господарства. Тому що є території, які зазнали сильних обстрілів, і ті ж мінні поля. Можливо, з’ясується, що потрібні радикальні методи, як от зняття верхнього шару ґрунту. Якщо ж концентрація важких металів там буде невисокою, тоді можна шукати альтернативні варіанти покращення стану землі.
Юрій Гамуля
кандидат біологічних наук, доцент, завідувач кафедри ботаніки та екології рослин біологічного факультету Харківського національного університету імені Василя Назаровича Каразіна
Відновити ґрунти допоможе спецтехніка
Вплив на різні частини екосистеми на Донбасі не є однаковим. Це регіон, який попав під зону бойових дій, відповідно, там досить сильно знищуються різні екотопи. В першу чергу це стосується тварин і порушення їхніх звичних місць існування. Звісно, після завершення війни їх фізично можна буде повернути на ці території. І цим потрібно буде займатися, бо стала екосистема неможлива без існування тварин. Відновити їхнє життя на територіях Донбасу можливо, якщо штучно розводити їх там або переселяти з інших місць. На деякі території тварини самі можуть з часом повернутися. Адже вони вимушено переселилися, злякавшись занадто активної діяльності людини.
Також війна дуже сильно вдарила і по природним біоценозам. Так, обстріли сильно руйнують ґрунтовий покрив. Але це не тотальне знищення степів, луків і полів, тому ґрунти можна досить швидко відродити. Якщо йдеться про поля — їх можна рекультивувати за декілька років за допомогою тракторів та спеціальних машин. Я, наприклад, займався рекультивацією шахтних відвалів Західного Донбасу (Павлоградський басейн), коли навчався в аспірантурі в Дніпропетровському університеті. Наш виш відповідав за рекультивацію зони такого лиха, яке залишає видобування вугілля. Тому відновити ґрунт цілком реально, якщо є спеціальна техніка.
Земля може відродитися й самостійно
Якщо говорити про відновлення ґрунтів після розмінування територій, з цим у деяких випадках допоможуть біодобрива. Вони пришвидшують розклад органічної речовини та процеси, які відбуваються в ґрунті. Але варто розуміти, що це не панацея. Якщо природна структура ґрунту була майже знищена, біодобрива не допоможуть. Тоді потрібні спеціальні дослідження та рекультивація, яка для кожної території може бути різною.
Також іноді ґрунти, які використовувалися на городах, полях, агросекторах, заростають бур’янами, які самі собою сприяють їхньому збагаченню певними органічними сполуками. Вирощування сільськогосподарських продуктів, як от соняшника, буряка й кукурудзи, є корисним для самовідновлення ґрунту.
Повернути рідкісні види рослин цілком реально
Якщо ж йдеться про руйнування природних екосистем, як от заповідників, то ситуація складніша. Там можна оновити ґрунтовий покрив, зробити його структуру більш-менш природною, однак досить складно поновити популяцію рідкісних рослин. На це все піде досить багато часу. Не тому що потрібно виділити багато коштів, а просто загалом відновлення фауни та рослинності є довготривалим.
Є ділянки, на яких досить сильно зруйнований ґрунтовий і рослинний покрив. Їх потрібно буде відновлювати, зокрема, висаджувати рослин з розплідників, ботанічних садів або з сусідніх ділянок, де вони збереглися. В деяких місцях ці рослини через певний час самі можуть відновитися, але цей процес може тривати приблизно 10-15 років, а то й більше.
Складніше повернути до життя багаторічні «червонокнижні» рослини або просто рідкісні види. Але й це можливо, хоча й потребує більше часу. Крім того, що можуть зробити науковці, там є ще сукцесійні процеси — це поступова зміна різних рослинних угруповань до того часу, коли відновиться більш-менш природна структура. Це також займе майже десятиріччя.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі