Суспільство
Сєвєродонецьк – моє серце і душа. Аріф Багіров про волонтерство під обстрілами та 70 км велосипедом до Бахмута
Аріф Багіров – 45-річний краєзнавець із Сєвєродонецька. Усі вісім років російсько-української війни, як і задовго до цього, він займався розвитком рідного міста та порятунком культурної спадщини Луганщини.
Після 24 лютого Аріф став одним із тих, хто вирішив зилишатися в місті попри російські обстріли та ризик окупації. Він залишився, аби допомагати іншим – доставляти продукти, ліки та корм для тварин. А ще фіксував свої думки на сторінках онлайн-щоденника в Twitter.
Так тривало до травня, поки в місті залишався зв’язок та бодай якась логістика. Коли ж кількість обстрілів зросла, а зв’язок остаточно зник, Аріф вирішив: час їхати. І поїхав. Майже 70 кілометрів… велосипедом. Під авіаударами та під вибухи снарядів він доїхав до Бахмута, а звідти – до Дніпра.
Цю розмову ми записали, коли Аріф вже був у Дніпрі, у компанії друзів та журналістів, які так само, як і ми, хотіли розповісти про людину, що вирвалася з пекла, але зберегла здатність усміхатися та вірити в краще.
Намагався перетворити Сєвєродонецьк на Світлоград
Якщо говорити зовсім коротко, до 24 лютого я займався просвітництвом, соціально-культурними інноваціями та краєзнавством. Намагався трансформувати культурний та медійний ландшафти Луганської області.
Один із моїх проєктів – «Размазанка» – якраз про краєзнавство та збереження нашої історії. Я показував старі луганські хатини, аби всі усвідомили: вони такі самі, як і в усій Україні. Там жили такі самі українців, й живуть сьогодні. А не всі ці нав’язані наративи про «москалів» та «зеків», яких переселили до Луганщини. Я намагався всі ці упередження зруйнувати й поєднував це з краєзнавством.
Ще один краєзнавчий проєкт – порятунок бельгійської спадщини в Луганській області. Між іншим, найбільшої в світі поза межами Бельгії – цілий мікрорайон. Я почав з усіма про це говорити, «робив нерви» власникам колишньої бельгійської лікарні в Лисичанську. І ціллю тут, перш за все, було саме просвітництво. Можливо, ми нічого не змогли досягти, але тепер усі чули та знають про бельгійську частину Луганщини. І ми робили для цього все – і рок-концерти на даху будівель, і фестивалі.
Один з таких фестивалів – «Світлоград». Це про альтернативний Сєвєродонецьк, про те, яким могло бути місто без індустріалізації. Така собі більш весела, спрощена, розслаблена версія нашого міста. Версія, яка могла дати Сєвєродонецьку нове життя. Адже місто заснували як доповнення до заводу, який вже давно не жилець. А тому нам ще доведеться добряче подумати над новою філософією.
Власне, я думав над тим, як перезавантажити Сєвєродонецьк, ще до того, як його почали роздовбувати. Бо Сєвєродонецьк – це не просто вулиці та будинки. Це його люди, це його дух. І це все я намагався якщо не врятувати, то прокачати.
Залишався в місті, аби бути йому чимось корисним
Ранок 24-го лютого я зустрів у Старобільську, куди поїхав разом зі своїм другом, засновником «Доступно.UA» Дмитром Щебетюком. Ми приїхали до ще одного нашого знайомого, аби обговорити безбар’єрність, поспілкуватись та поджемити з гуртом «Конец Июля». У нас був хороший вечір, ми грали, трохи веселились, розмовляли.
А зранку мене розбудили й сказали: війна. Я спочатку подумав, що знову лякають, але виявилося, що почалося повномасштабне вторгнення, перші бомбардування, загиблі люди. Я зрозумів, що Дмитра Щебетюка та Сергія Летучого потрібно терміново вивозити. Знайшов людину, яка допомогла обрати більш спокійну дорогу для них. А сам залишився в Сєвєродонецьку, який вже обстрілювали. У мене було тверде рішення залишатися в місті на час війни і бути йому чимось корисним.
Насправді, у нас дещо викривлене сприйняття волонтерства. Це ж не лише люди, які возять продукти військовим чи цивільним. Це будь-яка допомога людям. Я почав займатися волонтерством ще в 2008 році, у Києві, допомагав Службі порятунку дітей.
Для тех, кто умничает, что мне надо бежать отсюда. Если вы знаете город как я, а город вас, вы умеете водить машину, и у вас хватит решимости поразвозить гуманитарку по бомбарям, то не вопрос – приезжайте и замените меня. Нет, то и не напрягайтесь, я сам решу что мне делать))))) pic.twitter.com/BNm2nHwkHl
— Ариф Багиров🇺🇦🏴☠️🇺🇦 (@Arifich) April 7, 2022
Але культурні інновації – це теж волонтерство, я не заробляв на виставках та фестивалях. Це вже було в моїй прошивці. Щойно з’являється якийсь запит – я одразу намагаюсь його закрити. Я медійник, але мені не складно взяти коробку та відвезти її до бабусі, корона не впаде. Навпаки, мені приємно.
Люди, які колись приїхали та власноруч розбудовували це місто, тепер залишилися наодинці в своїй квартирах. Я не міг покинути їх без допомоги. Намагався побачити якусь потребу та відповісти на неї. Бувало, писали чиїсь родичі з-за кордону, просили відвідати людину чи щось привезти. І це також стало частиною нашої діяльності.
Ми шукали свою нішу, якою не займалися інші волонтери
Наше волонтерство було своєрідним. Не просто розвозити продукти зі штабу, хоча я не кажу, що це погано. Але я намагався знайти свою нішу там, де ніхто з інших волонтерів не працював. І ми її знайшли – точково допомагати самотнім людям, доставляти ліки, продукти та корм для тварин.
Волонтерство – це як? Ти або допомагаєш людям, або ні. Допомагаєш відповідно до умов, в яких ти опинився. Ну, ми опинилися в жорстких умовах. Мене життя до цього не готувало. Хоча… Десь, можливо й готувало. Все ж вісім років проживання у прифронтовій зоні. Та й до цього, скажімо так, жив не в райському саду. Тому якийсь досвід екстремальних подій був. І ось він знадобився.
Але, як культурний інноватор, я почав дбати й про культурні цінності. Так ми почали займатися евакуацією музеїв. На жаль, повністю з Луганщини за моєї участі вдалося вивезти лише археологічний та Лисичанський музеї. Потім потрібно буде все з’ясовувати, адже кожен музей, ще з радянських часів, має чіткий алгоритм – що робити в подібних ситуаціях.
Дізнавшись про початок нового етапу війни, вони одразу мали щось робити, відокремити найцінніші експонати від тих, що теоретично можна залишити, підготувати решту тощо. Я не знаю цих правил, тому ми робили так, як вміємо. Мене попросили – я допомагав.
Наша команда – це старі друзі, яких об’єднала війна
Усі наші волонтери – мої старі друзі, з якими ми знову зустрілися після 24-го лютого. До цього в місті люди взаємодіяли за інтересами. Але з початком війни все знову локалізувалося, я зустрів друзів дитинства, з якими востаннє спілкувався багато років тому.
Здавалося б, ми жили в одному місті. Але через різні інтереси ми не перетиналися. А тут всі почали виходити на зв’язок, казали: «Аріфе, добре, що ти тут. Давай щось думати». Тому я не кажу, що організував рух волонтерів. Я кажу, що допоміг цьому руху самоорганізуватися.
По місту ми пересувалися автівками чи велосипедами. У нас була спільна машина, Ford Escort. Такий собі дідусь, що добряче попив нашої крові. Він давній, тривалий час просто стояв, але люди нам його передали й дозволили вбивати. І ще «Славута» – також наша. Згодом нам подарували пікап, на якому ми вивозили музей. Але коли необхідність в такій автівці зникла, ми передали її ЗСУ. «Дідусь» та «Славута» їм не потрібні, тож ми залишили їх та продовжили роботу. Тут варто розуміти, що їздили ми по бозна-чому. Обірвані дроти, асфальт, скло. Машини просто пустили на забій.
Також «літали» містом на велосипедах. У нашої команди було кілька паралельних напрямів, і в кожного з нас – свій ресурс. Хтось на автівках, хтось на велосипедах. Усе, що могло працювати – служило нашим потребам.
Світ має знати про Сєвєродонецьк
Останній тиждень перед виїздом був жахливим. Усе, що було до цього, – це квіточки та дитячий садок. Напередодні були періодичні обстріли по окремих районах, тобто ми могли орієнтуватися, коли та куди можна їхати. Але протягом останніх днів вони почали стріляти всюди.
Крім того, до нас практично перестали привозити продукти, а на початку травня зник зв’язок. Ми не могли ні з ким зконтактувати, фактично, зникав і сенс перебування в місті. Це підштовхувало до виїзду.
Тоді я вже розумів, що місто – не жилець. Світла вже не було, а чекати, що його полагодять «ось-ось», – не мало сенсу. З кожним днем зростала ймовірність окупації. А у нас з так званою «ЛНР» відносини погані. Так, я міг би там безкінечно переховуватися. Але навіщо?
Однією з цілей мого виїзду була можливість розповісти світу про Сєвєродонецьк та все, що відбувалося в місті.
70 км під обстрілами на велосипеді
Я щоразу повторюю, що це не було якимось панічним бігством на велосипеді. Мовляв, потрібно бігти будь-яким шляхом. Ні, це все було сплановано. І чимало людей можуть підтвердити: я дійсно збирався їхати велосипедом. Для мене 70 кілометрів – не відстань, я їздив і 170 за один день.
Тож все було сплановано і я вгадував час, коли варто їхати. І, схоже, вгадав. Я одним із останніх проїхав мостом, який незабаром зруйнували. Але я нічого не знав, у мене не було ані зв’язку, ані інформації. Виїхав і дізнався, що там тривають бої за трасу. У районах, через які пролягав мій шлях.
Але я продовжив рух: однієї смерті не минеш, а другої не буде. У мене було два варіанти й обидва – погані. Я вирішив скористатися тим, наприкінці якого щось є. Пощастить або не пощастить. У таком режимі я прожив і останні три місяці. Можливо, якби я жив у більш мирному місті, а потім виїхав на цю трасу – був би шок. Але я бачив це все впродовж трьох місяців. Тому сподівався на вдачу.
Доїхав до Бахмута, а потім – до Дніпра. Напевно, пізніше поїду до Києва. Але останні три місяці відучили мене планувати наперед. Мій горизонт планування – завтрашній день. Поки адаптуюся, кайфую. Для мене це все – вже щось нереальне.
Я зробив усе, що міг. Сьогодні моє волонтерство – в медіасередовищі. Я вимкнув режим партизана і готовий розповідати про Сєвєродонецьк. Але де б я не був – серце та душа залишилися в рідному місті. Щойно зможу зробити для нього бодай щось хороше – одразу це робитиму. Хоча я й зараз роблю – розповідаю про те, як йому болить.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
