Сивоволоса жінка з добрими очима щиро посміхається, розповідаючи про своє минуле. Попри цю світлу посмішку, за своє життя Віра Аннусова пропускала через себе багато болю: вона вислухала спогади понад п’яти сотень людей, які пережили Голодомор. Цій справі дослідниця присвятила все своє життя.
#ШОТАМ розповідає історію жінки, яка, попри заборони й небезпеку, продовжувала свої дослідження — щоб зберегти правду.
Віра Аннусова
дослідниця Голодомору
наукова співробітниця Музею спротиву Голодомору у Дніпрі
Десять років таборів за правду про Голодомор
У мене вдома ростуть квіти воронці, свистять бабаки, у степу пасуться коні та вівці. Саме таким запам’ятався мій невеличкий хутір серед степу на Луганщині. Я дуже багато часу проводила на природі, адже допомагала вдома батькам та щодня ходила понад десять кілометрів до школи.
Я добре запам’ятала як вчитель історії казав, що в підручниках вона просіяна через кілька решіт і написана так, як потрібно владі — тому ми маємо самі дізнатися народну історію. Він радив слухати своїх дідусів та бабусь, розпитувати їх про минуле — а коли підростемо, то самі зрозуміємо, де правда.
У нас не було телевізорів, тому ми й справді тулилися до літніх людей, збиралися вечорами послухати якусь історію. Часто вчитель питав нас, що розказували наші рідні про певні події.
Я завжди була допитливою і не розуміла, чому нам в школі не розповідають того, про що кажуть старші вдома. Тому хотіла зібрати більше цього матеріалу, і хоч знала, що це небезпечно, записувала спогади на папері.
Мій сусід розповів дітям про Голодомор, а хтось доніс радянській владі про це, і його засудили на десять років таборів. Коли він звільнився і дізнався, що я досі цікавлюся спогадами старших людей, то радив бути обережною, але продовжувати свою справу.
Створила гурток, щоб учні знали наші традиції
Я закінчила навчання в Луганському педагогічному інституті, а потім почала викладати в школі фізику та математику. Також я проводила позакласні заходи, і мене дуже дратували якісь типові виховні години ні про що. Я хотіла, щоб учні цікавилися рідними звичаями та традиціями, тому почала організовувати краєзнавчий гурток та виступи з історичними реконструкціями подій.
Часто запрошувала літніх людей, які ділилися з нами спогадами, розповідали про традиції, співали пісні. Я записувала все це, але розуміла, що це небезпечно. Тому всі свої записи зберігала вдома у чемодані з-під баяну.
Найбільш врожайним для мене був 1985 рік. Тоді я зібрала багато свідчень і почала записувати спогади вдів солдатів, які воювали під час Другої світової війни. Це теж запропонували мої учні, які вважали несправедливим, що про жінок ніхто не згадує.
Ми з учнями зібрали в школі понад сотню жінок-вдів на вечір спогадів про війну. І хоч я відмовляла учнів слухати про такі речі, бо там багато болю та сліз, вони дуже просили, їм було цікаво. У той день у залі ніде було яблуку впасти, і навіть наші критики говорили, що більш душевного заходу у школі не було.
Згодом ми вирішили знайти якомога більше літніх людей, які б могли щось розповісти про минуле століття. Нам розповідали про війну, але ще більше про голод.
Часто учні на уроках розказували про те, що почули від літніх односельчан під час наших зустрічей, і директор якось звернув на це увагу. Він наполіг, щоб я не водила дітей слухати про такі речі, бо тоді влада замовчувала голод. Я не могла наражати учнів на небезпеку, відтак часто затримувалася в оповідачів сама або ж приходила в інший день, аби записати їхні спогади.
Разом з учнями надрукували книгу про Голодомор
Коли Україну проголосили незалежною, я щиро вірила, що ми вчитимемо дітей так, як треба, і вони знатимуть нашу історію — бо саме тоді тема Голодомору стала актуальною, про неї можна було говорити. Колеги казали мені, що це буде дуже важко, бо багато свідків тих подій вже відійшли. Але в мене залишилися записи, які збирала ще змалку.
До нас у школу почали приїжджати журналісти, щоб дізнатися про ці спогади. Учням також це було цікаво, і, коли в нашій школі з’явилися комп’ютер та принтер, вони запропонували надрукувати книгу зі спогадами про наших земляків. Так з’явилася наша книга про Голодомор «Крізь віки». Тоді учні дарували її всім охочим, нам не було шкода паперу і фарби — важливіше, щоб люди знали нашу історію.
З часом бабусі з села показали нам місця масових поховань з 1932 року. Влада замовчувала голод, не можна було ставити пам’ятники і хрести на могилах жертв. Та люди все одно поставили тут великі камені, аби виділити це місце. І на Великдень носили сюди їжу, щоб вшанувати пам’ять невинно вбитих голодом.
Ми з учнями запропонували поставити там хрест та відслужити панахиду за померлими. Місцева влада нас підтримала, і зголосився один священник. Тоді ми зробили хрест із залізних труб, які фактично знайшли на смітнику, та встановили табличку з написом про те, що це на честь жертв Голодомору. Того дня на панахиду прийшли бабусі, які самі пережили ті страшні події, тому це був найпам’ятніший захід в моєму житті.
Зібрала 500 свідчень людей з усієї Луганщини
Уже в часи незалежності на Луганщині створили Асоціацію дослідників Голодомору, де ми допомагали один одному порадами. Міська рада виділила нам диктофони, фотоапарати та плівки, щоб ми могли зручніше записувати спогади людей.
Іноді нам виділяли авто, і тоді я брала помічниць та їздила різними селами Луганщини. Перед тим виступила в ефірі місцевого радіо й розповіла, навіщо ще роблю, щоб старші люди не лякалися моїх візитів. Я записувала спогади на диктофон, а помічниці вже допомагали переносити все на папір. Потім ми приходили з цими записами до наших оповідачів, зачитували їм це все, а з представник сільської ради завіряв їхній підпис. Так ці спогади стали вже офіційним документом.
Згодом я очолила правозахисну організацію «Первоцвіт», де під час роботи також записувала спогади літніх жінок. Так мені вдалося зібрати понад 500 спогадів очевидців Голодомору. Проте мою роботу та життя вдома перервав початок війни у 2014 році.
Коли покидала дім, забрала найцінніше — коробку зі спогадами
Наше село знаходиться на кордоні, тому мої учні першими відчули на собі війну. Я ж допомагала нашим військовим — з колегами-активістами возили їм одяг, консервацію та їжу.
Коли почалися бої в Луганську, ми дізналися, що росіяни мають списки людей, які вболівають за Україну чи подаються на європейські гранти. Нам з чоловіком довелося переїхали у село Петриківка на Дніпропетровщині. Довго вірили, що скоро повернемося додому, але згодом зрозуміли, що війна надовго. Переїжджаючи, я не могла забрати з собою багато речей, але коробку зі спогадами людей взяла.
Згодом мене запросили в Український центр дослідження Голодомору. Там я брала участь у конференціях, познайомилася з науковцями та найголовніше — побачила молодь, якій цікава наша історія. Цей факт підтримував мене в моменти зневіри.
Під час однієї з поїздок я познайомилася з директоркою Музею спротиву Голодомору у Дніпрі, куди мене й запросили працювати. Чому саме спротиву? Бо хоч Голодомор — це страшна біда, наші люди знаходили в собі сили, щоб боротися, шукали їжу, яка допомагала їм вижити.
Робитиму це, доки живу
Я перечитую спогади, які зібрала, та вибираю з них золоті крупинки. Люди розповідали і про повстання, і про політику влади, і про свій побут. Часто бувало так, що люди ділилися болючим, а потім зупинялися, бачили засмучені очі дітей і казали: «А що ж я вам про таке сумне, а як ми раділи, які в нас свята були, а які ми пісні співали». Зазвичай кінець цих розмов був дуже позитивний.
Я продовжую записувати спогади літніх людей. Перша книга, яку видала на новій роботі, була про українське село минулого століття та спротив людей — вона про боротьбу мужнього народу, який не знищити.
Зараз я працюю зі спогадами про їжу, яка рятувала людей під час голоду. У цих спогадах вони розказували, що можна готувати та їсти, щоб не отруїтися, і що якби не наша багата земля, були б значно більші жертви.
Голодомор — це страшна біда, але наші люди знаходили в собі сили, щоб боротися. Попри багато болю та страждань у нашій історії, вона — про боротьбу мужнього народу, який не знищити. І хоч у мене часто немає сил працювати, я робитиму це, доки живу. Бо моє покоління виховували на брехні, і мені дуже важливо, щоб нащадки знали правдиву історію.
