Що зміниться для ВПО з 1 липня

Уряд України збільшив державне замовлення на підготовку військових, медиків, будівельників, педагогів, транспортників і робітничих кадрів у 2024 році.

Про це повідомляє Мінекономіки.

Державне замовлення було розширено для підготовки фахівців в окремих галузях з метою відповідати потребам ринку праці. Це стосується таких сфер, як охорона здоров’я, воєнні науки, національна безпека і безпека державного кордону, транспорт та будівництво, легка промисловість та інших.

Читати також: В Україні запускають серійне виробництво БПЛА з дальністю понад 1000 км.

Зокрема, у галузі «Охорона здоров’я» держзамовлення збільшили на 1 112 осіб, а у сфері «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» – на 640 осіб. Також за спеціальностями: «Медицина» – на 523 осіб, «Терапія та реабілітація» – на 314 осіб, «Медична психологія» – на 90 осіб, «Технології медичної діагностики та лікування» – на 44 осіб.

Це рішення допоможе забезпечити країну висококваліфікованими фахівцями, які зможуть ефективно виконувати свої обов’язки у критично важливих сферах.

Нагадаємо, що в Україні представили прикрасу «Скіфське золото»: як воно виглядає.

Фото: Мінекономіки.

Українська армія завжди стояла на варті незалежності та суверенітету нашої країни, захищаючи її кордони і забезпечуючи мирне життя громадян. У цій величезній спільноті захисників України є представники різних соціальних груп, серед яких і військові, які належать до ЛГБТ-спільноти.

Вони борються на фронті, демонструючи високий професіоналізм, мужність і патріотизм. Незважаючи на можливі стереотипи та упередження. На честь завершення Місяцю гордості, що тривав з 1 по 30 червня, ШоТам поставило 10 запитань нашим захисникам Артему, Марії та Павлу про камінг-аут, службу в армії та українське суспільство.

Артем, позивний «Гера»

Відкритий гей, волонтер, військовослужбовець. Оператор взводу УБпАК. Позивний «Гера».

Що вас спонукало приєднатися до Збройних сил України?

Головний порив іти в армію був не тільки від патріотизму, обов’язку, бажання допомогти побратимам і посестрам, які пішли раніше захищати свій дім та сім’ї, а в пошуках відповідей на деякі свої питання. Можливо, поки шукаю відповіді, питання самі відпадуть — буде видно.

Як ваші колеги реагували на вашу орієнтацію, коли ви вперше зізналися?

Я відкритий гей. Не приховую, але й не кричу про це кожному зустрічному. Побратими спочатку не думали щодо цього — вони прямих питань на ставлять. Можливо, хтось і не знає навіть. Їм переважно все одно — у нас одна справа.

У звичайних розмовах іноді щось, буває, кажуть, але одного разу я прямо поставив перед фактом, що не хочу чути недоречних фраз у бік ЛГБТ загалом. Тож або мовчать, або розуміють.

Чи відчували ви підтримку (або навпаки) з боку командування й товаришів по службі?

У нас підтримка одне одного як братерство — побратими все-таки. Усі в однакових умовах. Конфлікти в такому вузькому колективі недоречні, хоч і буває, що хтось когось бісить, але куди ж без цього.

Які виклики стоять перед ЛГБТ+ військовими в українській армії?

Щодо викликів, то вони такі ж, загальні. Але з невеличким нюансом, що військовий повинен мати перевагу в цивільному світі у воєнний час. У форматі ЛГБТ-війскового це дає аргумент, що ми — невід’ємна частина суспільства, яка також виконує свій обов’язок. Не кажучи вже про ЛГБТ-добровольців, які так само пішли воювати за свою країну, рідних і близьких людей, деякі навіть з 2014 року.

Як ваша особиста історія впливає на ваш бойовий дух і рішучість у виконанні обов’язків?

Моя особиста історія пишеться зараз. Існує минуле, яке привело до рішення йти в армію. Наразі я не розумію ще, звідки в мене цей ентузіазм і наскільки його вистачить. Але поки що, у двох словах, мене мотивує те, що потрібно робити цю роботу й потрібно міняти хлопців і дівчат, які набагато раніше пішли воювати, потрібно допомагати.

Чи є в армії програми чи організації, які підтримують ЛГБТ+ військових?

Щодо відкритих програм для ЛГБТ-військових не чув, окрім існуючого окремого братерства деяких ЛГБТ-військових. Окремі волонтерські організації працюють у звичайному форматі, так би мовити.

Яке ваше ставлення до змін у суспільному сприйнятті ЛГБТ+ спільноти в Україні за останні роки?

Стало краще, але ненабагато. Люди більш толерантні, деяких це зовсім не цікавить. Але все одно вистачає новин про напади на ґрунті ненависті.

Нам потрібні закони про відповідальність #5488 і цивільні партнерства #9103.

Чи були випадки дискримінації чи упереджень, з якими вам довелося зіштовхуватися під час служби?

У випадку себе не зіштовхувався з дискримінацією — або обговорюють за спиною, або через ввічливість мовчать.

Мені навіть здається, що поки що в армії загалом є приблизне правило щодо ЛГБТ-військових, яке було в США: «Не питають — не кажи».

Які ваші особисті мрії та плани на майбутнє після завершення військової служби?

Є бажання пірнути з головою у світ IT. Я й до служби цим цікавився — цифровий світ захоплює мене загалом.

Що б ви хотіли сказати молодим людям, які бояться відкрити свою орієнтацію через страх негативної реакції?

У мене так, що байдуже на всіх. Комусь щось не подобається — ніхто нікого не тримає. Я розумію, що багато хто не може відкритися рідним через свій вік. Насамперед краще за все фінансово себе підготувати, аби жити сам на себе, бо не в кожного рідні адекватно приймуть і підтримають. На жаль, без грошей багато що не вирішити, тож краще поки що підтримку шукати в друзів.

Воля Марія, позивний «Мегера»

Проходить службу в 47-й бригаді командиркою відділення звʼязку. Позивний «Мегера».

Що спонукало приєднатися до Збройних сил України?

Я вступила до армії у зв’язку з обстрілами мого рідного міста Маріуполь ще у 2015 році. Мені на той момент здавався цей крок єдиним [правильним], бо я хотіла докласти максимум зусиль для захисту мого краю та країни.

Як колеги реагували на вашу орієнтацію, коли ви вперше зізналися?

«Стара школа» почала казати фрази «ти ще не знайшла того самого» чи просто засуджувала.

Були й ті, які абсолютно байдуже поставились або поставилися з розумінням, бо моя орієнтація — це суто моя справа.

Чи відчували ви підтримку (або навпаки) з боку командування та товаришів по службі?

Командування підрозділу в попередній частині навіть попросило «прибрати з публікації належність до бригади й не позоритись». Зараз мені особисто з командування ніхто нічого поганого в обличчя не сказав.

Які виклики стоять перед ЛГБТ+ військовими в українській армії?

Я думаю, що бути військовим — це й так не завжди вдячна та морально стабільна робота, а якщо ти ще й квір-персона, то на тебе накладається більший моральний тиск завдяки осуду та приниженням у деяких випадках.

Як ваша особиста історія впливає на ваш бойовий дух і рішучість у виконанні обов’язків?

Звичайно, є розуміння, що це мій обовʼязок, і я маю робити те, що маю. Та що більше супротиву в бік ЛГБТІК+ спільноти, то більше опускаються руки, й доводиться витрачати більше психологічного ресурсу, щоб триматися.

Чи є в армії програми чи організації, які підтримують ЛГБТ+ військових?

В армії, наскільки я знаю, немає нічого для нашої спільноти.

Яке ваше ставлення до змін у суспільному сприйнятті ЛГБТ+ спільноти в Україні за останні роки?

Окрім того, що мені наказали «видалити пост і не позоритись», наче не відчувалося. Та треба розуміти, що лесбійки більш сексуалізовані серед чоловіків, і чоловіки не завжди сприймають інформацію про лесбійство, як щось серйозне.

Які ваші особисті мрії та плани на майбутнє після завершення військової служби?

Я дуже сподіваюся, що зможу створити свою сім’ю саме в Україні — в країні, якій я віддала більше девʼяти років свого життя. Це перше та найважливіше для мене.

Що б ви хотіли сказати молодим людям, які бояться відкрити свою орієнтацію через страх негативної реакцієї?

Негативна реакція може бути викликана в суспільстві взагалі будь-чим. Це нереально — подобатися всім. Головне — бути собою та шукати однодумців.

Павло Лагойла

Стрілець-зенітник (ЗРВ). Служив з 2021 до 2024. Нині ветеран.

Що вас спонукало приєднатися до Збройних сил України?

Перше — це те, що в мене були погані стосунки з мамою. Я намагався вирватися з її гіперопіки, тому добровільно у 20 років зібрав усі документи, пішов у військкомат і став на облік.

Як ваші колеги реагували на вашу орієнтацію, коли ви вперше зізналися?

Я не зізнавався — це сталося спонтанно. Мої колеги знайшли ввімкнений телефон у кімнаті в той момент, як я відлучився до командира. Вони прочитали мої листування з хлопцем, а там ще й були фото інтимного характеру. Так вони й дізналися про мене.

Чи відчували ви підтримку (або навпаки) з боку командування та товаришів по службі?

Ні, підтримки я не відчував, оскільки моя частина була досить гомофобна, й автоматично ні з боку колег, ні з боку командування я її не відчував. Це все проявлялося в булінгу — як у словесному, так і у фізичному. Що командири з цього питання сміялися, що мої товариші з цього питання сміялися. І, в принципі, з цим була велика проблема.

Які виклики стоять перед ЛГБТ+ військовими в українській армії?

Головний виклик, який стоїть перед ЛГБТ-військовими — це бути психологічно та морально готовими до будь-яких психологічних, фізичних або моральних проявів твоїх товаришів щодо того, що ти гей. Дуже багато військових, які планують відкритися в армії, мають розуміти, що якщо ти хочеш це зробити, то маєш бути готовий і морально, і фізично, і психологічно, тому що може бути булінг, може бути цькування й так далі.

Як ваша особиста історія впливає на ваш бойовий дух і рішучість у виконанні обов’язків?

Моя особиста історія впливає тільки однією причиною — наскільки мені відомо, декілька ЛГБТ-військових покінчили життя самогубством тільки через те, що вони не вивозили булінг своїх товаришів — або когось вбивали, або когось застрелювали. Є такі історії. Особисто я їх не знав, але знаю, що вони є. Єдине, що я б хотів сказати — моя історія впливає тільки на те, що треба бути як морально сильним, так і фізично сильним. 

Тому що, зробивши камінг-аут випадково, я собі дав слово, що мене не зламає ніхто й ніколи тільки тому, що я й так переживаю треш. А цей треш мене, в принципі, не зламає ніколи.

Чи є в армії програми чи організації, які підтримують ЛГБТ+ військових?

Ні, в армії немає жодної програми, жодної організації, яка підтримувала б ЛГБТ-військових чи ЛГБТ-спільноту. Тому що, грубо кажучи, в армії навіть психологів нормальних немає, які просто б займалися твоїми якимись бойовими чи психологічними питаннями.

Яке ваше ставлення до змін у суспільному сприйнятті ЛГБТ+ спільноти в Україні за останні роки?

Єдине моє ставлення до змін у суспільстві — це… Ну, воно позитивне, тому що суспільство зараз як-не-як ставиться до цього набагато краще. Але, як я дуже часто говорю в багатьох інтерв’ю… Одне діло, якщо ти скажеш комусь, що ти військовий — тобі почнуть аплодувати, дякувати, обнімати тощо. А інше діло, якщо ти скажеш, що ти військовий, та й до того ще гей — ставлення бувають у цьому моменті дуже різними.

Хтось реагує нейтрально, а хтось реагує як «Господи, як вас матінка народила?». Це питання таке 50 на 50 — з одного боку воно позитивне, а з іншого боку воно й негативне.

Так, у мене випадки дискримінації були: це побиття, це психологічний булінг, це фізичний булінг. Цих історій дуже багато, ці історії досить відомі в інтернеті — там дуже багато статей на цю тему. І моїй мамі погрожували через те, що я займався ЛГБТ-активістикою, будучи в армії. Моїй мамі казали, що «якщо твій син не перестане займатися тим, чим займається, то ми вам або спалимо будинок, або вас просто вбʼємо».

Які ваші мрії та плани на майбутнє після завершення військової служби?

Мої мрії не дуже такі грандіозні, чесно кажучи. Оскільки я зараз військовий ветеран — я вже не діючий військовий, — то в мене зараз головна мрія, яку я хочу втілити в життя — це стати актором. Планую зараз ходити на курси акторської майстерності та просуватися в цьому напрямку й надалі. Це була мрія мого дитинства, і я планую зараз цю мрію втілити в життя.

Що б ви хотіли сказати молодим людям, які бояться відкрити свою орієнтацію через страх негативної реакції?

Єдине, що я міг би сказати — не бійтеся бути тим, ким ви є. І якщо ви вже плануєте йти на ризик, тоді будьте готові цей ризик проносити з собою завжди, будьте готові до всіх результатів, грубо кажучи. На гарячу голову це робити не варто, оскільки це може загрожувати й вашому життю, і життю ваших близьких. Дуже багато людей роблять це на гарячу голову, типу: «А піду і зізнаюсь». Це призводить до поганих наслідків. Тому єдине, що хочу сказати — обдумуйте свої рішення наперед. Основне — не бійтеся цього поняття, слова «гей» чи «лесбійка», не бійтеся бути собою та не бійтеся це приймати. Це складно, але це можливо.

Якось у Львові поширили плітки, що в конкретний день та час одна жінка вкоротить собі віку, стрибнувши з даху готелю «Жорж». Коли у визначене місце прийшли журналісти, з даху впала лялька з рекламою.

Багатьом складно уявити, але найвідоміший командир Української повстанської армії Роман Шухевич був вправним маркетологом та бізнесменом того часу. До 117-ї річниці від його народження ШоТам зібрав 10 фактів про командира.

Дитинство та юність

Найвідоміший командир Української повстанської армії Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. Школу відвідував у селі Краковець на Львівщині, де працював його батько. 

Коли Роман навчався в гімназії у Львові, то жив у своєї бабусі Герміни. Жили на сучасній вулиці Довбуша в будинку №2. Рік у неї винаймав кімнату Євген Коновалець, який часто спілкувався з юним Романом.

Читайте також: Учень Грушевського та полковник армії УНР. 10 фактів про Євгена Коновальця до 133-ї річниці народження

Шанувальник сплавів річками 

З дитинства Роман Шухевич дуже любив спорт. Грав у баскетбол, волейбол, футбол, займався плаванням, лижним спортом та багато бігав. У 16 років на Запорозьких іграх у Львові Роман Шухевич поставив рекорди у бігу з перешкодами та плаванні.

Також Шухевич захоплювався сплавами річками. Він проплив на човні річками Буг та Вісла з Галичини до Балтики і так само повернувся назад. А ще Шухевич заснував у «Пласті» курінь «Чорноморці», з яким плавав річками на заході України.

Віртуозний піаніст-аматор 

З дитинства Роман Шухевич любив музику. Хлопець закінчив курс народних танців та курси гри на фортепіано, заочно навчався в Музичному інституті імені Лисенка.

Разом з молодшим братом Юрієм Роман виступав у Львівському оперному театрі, де брат співав під його музичний супровід. 

Засновник першої української рекламної агенції Галичини

Якось працівники «Фами» поширили в львівських медіа плітки, що в конкретний день та час одна жінка вкоротить собі віку, стрибнувши з даху готелю «Жорж». Коли у визначене місце прийшли журналісти, з даху впала лялька з рекламою.

Зразки реклами у газеті «Діло»

Джерело: Історична правда 

Окрім оголошень в газетах, «Фама» робила рекламу крамниць, друкувала буклети, створювала вивіски та рекламні щити. Згодом компанія вийшла на ринки Угорщини та Німеччини. Роман Шухевич використовував компанію для створення агіток та щомісяця перераховував кошти для українського підпілля.

Найвідоміший командир УПА

Роман Шухевич був активним учасником Організації українських націоналістів. З жовтня 1942 року націоналісти створили УПА — Українську повстанську армію, яку Шухевич очолив 1943 року. 

Ще під час Другої світової війни УПА боролася проти більшовицький та німецьких військ. А після того, як нацисти пішли з України восени 1944 УПА продовжила підпільну боротьбу проти радянської влади.

Мав понад десяток підпільних штаб-квартир та псевдо для конспірації

Шухевич ма багато штаб-квартир по всій території Галичини — у Львові та області, на Рогатинщині. Одна з них розташована в селі Княгиничі на Франківщині, де Шухевич жив майже рік, а в одній з кімнат була створена криївка.

«Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка». Це найвідоміші псевдо Романа Шухевича. Аби переховуватися від радянських служ він змінював їх дуже часто.

Таємні зустрічі з дружиною, першою леді підпілля

Роман Шухевич був одружений з Наталією Березинською, в них народилися син Юрій та донька Марія. Аби уникнути переслідувань та захистити дітей, Наталія оформила розлучення з Шухевичем, проте зустрічалася з ним таємно — в парку, на конспіративних квартирах чи Личаківському кладовищі. 

Радянські спецслужби затримали жінку, довго допитували, обманом хотіли дізнатися, де перебуває її чоловік, проте невдало. Наталію засудили на 10 років таборів, але вона вижила та дочекалася проголошення незалежності України. Померла Наталія у 2002 році у віці 98 років.

​​

Спілкування з Степаном Бандерою

Історик Роман Пономаренко каже, що між Шухевичем та Бандерою часто були суперечки, але ставилися один до одного з повагою: «Попри розбіжності Шухевич до останку ставився до Бандери з повагою. Щоб протидіяти СРСР, він хотів об’єднати зусилля всіх українських національних сил, попри ідеологічні суперечки між ними».

Роман Шухевич неодноразово листувався з лідером ОУН Степаном Бандерою. В одній із записок Проводу ОУН закордон Шухевич пише про свого товариша та просить, аби його сконтактували з Проводом ОУН. Наприкінці записки є підпис «Тур» та напис «Слава Україні!».

Джерело: Історична правда

Тіло в річці Збруч

Роман Шухевич загинув 5 березня 1950 року під час перестрілки у штаб-квартирі в Білогорщі поблизу Львова. Майже тиждень його тіло перебувало у Львові, а потім безслідно зникло. 

 У 2004 році колишній співробітник Міністерства державної безпеки розповів, що йому з групою наказали вивезти тіло Шухевича і спалити його. Тіло нібито знищили біля села Гуків на Хмельниччині, попіл зібрали у брезент та викинули в річку Збруч.

У 2005 році на дні річки поблизу того місця знайшли рештки кісток, там встановили пам’ятник, проте генетичної експертизи так і не провели, а син Шухевича Юрій не визнав, що це рештки його батька, бо не було доказів.

Страх для ворогів дотепер

Музей у приміщенні штаб-квартири Шухевича в Білогорщі на Львівщині відкрили у 2001 році. Через вісім років біля музею встановили пам’ятник на честь командира. 

В ніч на 1 січня 2024 року під час масової ракетної атаки росіяни влучили в музей імені Романа Шухевича в Білогорщі. Зараз будівля музею повністю зруйнована. Проте тільки будівля, а сам Роман Шухевич увійшов в історію України як борець за її волю та став символом цієї боротьби.