Суспільство
Що подивитися? Дев’ять найкращих українських короткометражок
Якщо ви хочете переглянути фільм лежачи на шезлонгу у відпустці, сидячи вдома після довгої нічної прогулянки чи під час обідньої перерви на роботі, то у цьому вам допоможуть українські короткометражки. ШоТам разом з першим українським онлайн-кінотеатром Takflix презентують вам добірку «TAK Shorts-2». Це літній спецпроєкт Takflix, спрямований на підтримку молодих імен та коротких форм в українському кінематографі. Добірка доступна до перегляду на всіх територіях світу мовою оригіналу з англійськими субтитрами.
P.S. А в кінці статті на вас чекає приємний бонус.
1. Короткометражна драма «Нормальна»
Фільм українських режисерок Діани Горбань та Ірина Громоцької входить до альманаху «Українська Нова Хвиля 2020». Короткометражна драма вийшла у 2019 році, зараз на Takflix доступна на території всього світу з англійськими субтитрами.
«Нормальна» – це стрічка-діалог, у якому після невдалої вечірки дівчина виливає душу незнайомці у парку. У розмові дівчат відкривається їхнє бачення світу, межі реального і примарного.
Як зазначають режисерки, “головній героїні чи то здається, чи то ні, що вона зустріла подругу на мить, зовсім випадково. Але ми самі собі думаємо, чи це була реальність, чи лише марення”. Фільм знімали у Львові за участі львівських акторок та знімальної групи в межах Wiz-Art Film School.
2. Квір-історія «Чачьо»
Як піти проти волі батьків у ромській спільності? Як чоловіку сказати про свою нетрадиційну орієнтацію? Ці та інші важливі питання порушує коротка стрічка на 20 хвилин «Чачьо» українського режисера Віталія Гавура.
В основі сюжету молодий хлопець Януш, який виріс у консервативній ромській громаді у маленькому місті. Він має підкоритися бажанню батьків та одружитися з ромською дівчиною Златою. Але насправді Януш гей і закоханий в молодого українця на ім’я Паша. Разом вони планують втекти з весілля та покинути місто. Але чи зможе Януш так вчинити зі своєю родиною?
Читайте також: “Так” українському кіно! Як працює онлайн-кінотеатр Takflix
Стрічка «Чачьо» перемогла на 11-му Одеському міжнародному кінофестивалі як найкращий короткометражний фільм. Це одна з робіт, створених у рамках проєкту Coming Out of Isolation 2.0. Цей проєкт спрямований на подолання дискримінації, ксенофобії та упередженого ставлення до представників(ць) ЛГБТ+ спільноти в Україні.
3. Канадсько-українська стрічка «Прощавай, Головін»
Канадсько-українська короткометражна драма режисера Мат’ю Ґрімара, головні ролі в якій виконали українські актори Олександр Рудинський (“Перші ластівки”) і Даша Плахтій (“Стрімголов”), у 2020-му році перемогла на Одеському міжнародному кінофестивалі у номінації Найкращий короткометражний фільм. Окрім цього, проєкт отримав нагороду у секції Generation 14 plus Берлінського міжнародного кінофестивалю.
Це історія підлітка зі спального району Києва Яна Головіна, для якого смерть батька – шанс почати нове життя за межами рідної країни. Коли він вже готується попрощатися з сестрою, то починає шукати відповіді на питання – чому він завжди сліпо рухається вперед і що він залишає позаду. Драма, яка розгортається у внутрішньому монолозі героя, розповідає не тільки про спробу виїхати кудись, але й про спробу знайти причини залишитися.
Фільм «Прощавай, Головін» доступний мовою оригіналу з українськими та англійськими субтитрами на .«Takflix».
4. Квір-стрічка «Післясмак»
Короткометражний квір-фільм «Післясмак» 2017-го року режисера кіно та театру Юрія Катинського встиг знайти своїх шанувальників не тільки в Україні, а й за кордоном. Фільм здобув головні нагороди львівського Wiz-Art, а також київських KISFF та «Відкрита ніч». Картину показували на Tallinn Black Night Film Festival в Естонії, The Tel Aviv International LGBT Film Festival в Ізраїлі та Schweizer Jugendfilmtage у Швейцарії.
За сюжетом, хлопець повертається у маленьке місто, де зустрічається зі старими друзями. Врешті вони потрапляють в машину до п’яного незнайомця і їдуть до нього на каву. Не факт, що їм сподобаються наміри чоловіка, але спробувати варто, оскільки випадає можливість познайомитися із тими, з ким уже знайомі, і з собою.
Режисер розповідає про тему картини так: «Для мене ця стрічка про те, якими ми буваємо схожими у відчутті власної самотності. Усім потрібна любов. Ключовим у фільмі є бажання попросити пробачення. Не формально, а так, коли це дається важко й доводиться переступити через власну гордість і принципи. Це також акт любові».
5. Короткометражний фільм «Дім»
Ця 12-хвилинна драма сценаристки та режисерки Ірини Цілик, лауреатки американського кінофестивалю Sundance за найкращу режисерську роботу у категорії світового документального кіно за стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020), розповідає про події, що відбуваються у другій половині 1940-их років на Галичині.
За сюжетом, похмурий карпатський ліс і серед нього двоє – Славко і Нуся, що зупиняються на ночівлю в маленькій хатині, яка більше подібна на зимівку для худоби, ніж повноцінне житло. Втім, варто героям зайти до неї, як стається диво: всередині це велика міська квартира кінця 30-х років зі старовинними меблями, численними полицями книг, картинами на стінах. Та й самі герої тут виглядають як міська інтелігенція. Тут, всередині свого дому вони майже щасливі. Стрічка показує нам, що коли немає шляху назад, а повсюди небезпека, все, що ми можемо, – зберегти свій дім в собі.
6. Комедія «Давай не сьогодні»
«Давай не сьогодні» – дебютна короткометражна робота Христини Сиволап. Фільм, головні ролі в якому зіграли Володимир Задніпровський та Алла Соколова, переміг у конкурсі короткометражних робіт на Трієстському кінофестивалі в Італії у 2014 році. Автором сценарію до фільму був чоловік режисерки Олексій Сиволап.
Головних героїв, як і подружжя авторів, звуть Христиною та Олексієм. Дід Льоша та баба Христя доживають свій вік у невеличкій квартирі та мріють про одночасну смерть. Для цього вони лягають у труни в святковому вбранні очікуючи на смерть. Та в діда кожного разу знаходяться більш важливі справи– футбольний матч, кумедна історія чи бажання поїсти дружининого пирога. Дід Льоша складає якийсь план, що спонукає його відкласти день спільної смерті.
7. Абсурдистська стрічка «Дідочок»
Якщо ви прихильники гротеску, то точно маєте переглянути короткометражний фільм «Дідочок» режисера Володимира Тихого. Це абсурдна оповідь про сучасні соціальні проблеми в Україні, розказана кіномовою сторічної давнини, пов’язує сучасність та традиційний радянський соцреалізм.
Наслідування образів старої світоглядної системи замість створення власної — це коріння спотворенної пострадянської реальності. Саме вона породила вузол сучасних соціальних, культурних, політичних та економічних проблем, серед яких військові конфлікти.
Читайте також: «Я піду в далекі гори». П’ять українських фільмів про Карпати
Головні герої фільму – Дід і Баба крок за кроком проходять історію радянських кіно-кліше. Після такого шляху сповнений фантастичного гротеску фінал вже не виглядає таким абсурдним.
8. Драма «Бульмастиф»
Короткометражна воєнна драма – ігровий дебют режисерки Анастасії Буковської. Тут розповідається історія ветерана АТО, який прагне повернутись до нормального життя після війни. Одного разу він випадково зустрічає Роя, загублену собаку бійцівської породи. Спочатку вони не ладнають, але згодом саме Рой допомагає Міті впоратися з важким минулим.
Чудова історія дружби людини і пса, які рятують життя один одного, – це алегорія відносин людини зі своїми спогадами. Фільм піднімає ткож дуже актуальні для України теми – повернення військових до нормального життя після війни, і поєднання людини з нелегкою долею з бойовим псом.
«Бульмастиф» на Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» визнали найкращим короткометражним фільмом Міжнародного конкурсу, лаeреатом призу Екуменічного журі та Спеціального диплома журі Національного конкурсу. Фільм став лаeреатом «Золотий Дзиги» в номінації «Кращий короткометражний фільм», а також учасником ряду міжнародних кінофестивалів.
9. Документальний фільм «Врятуйте мене, лікарю»
Минулий рік як ніколи показав людям, наскільки складною та важливою є робота медиків. Те, що для лікарів є простим чергуванням, звичайну людину може шокувати і зачепити до сліз. Режисер фільму «Врятуйте мене, лікарю» Дмитро Гришко. Він 24 години провів поруч з бригадою швидкої допомоги м. Києва – лікарем, фельдшером та водієм, які в новорічну ніч реагують на виклики та приймають пацієнтів. Вони звикли до тяжких випадків, до смертей та самотніх бабусь, тому холодно виконують свою роботу і мають залізні нерви.
«Врятуйте мене, лікарю» показує, як насправді живеться бригаді швидкої, як вони допомагають пацієнтам, які не хочуть жити та з якими людьми медики стикаються протягом робочої зміни.
Фільм отримав головний приз в національному конкурсі на Міжнародному фестивалі короткометражних фільмів Wizart, а також спеціальний диплом жюрі в Національному конкурсі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість».
Спеціально для них Takflix пропонує промокод ShoTam, який дає 10% знижки на перегляд українських фільмів з добірки. Якщо ви наш Добродій, то знайдете промокод на безкоштовний перегляд у нашій закритій спільноті на Facebook. Якщо ж тільки хочете дізнатися, як стати Добродієм ШоТам – можете почитати про це тут.
Суспільство
Цієї суботи урбаніст з Данії Мікаель Колвілл-Андерсен збирає толоку. Разом із киянами він планує розфарбувати простір на Контрактовій.
Це дозволить Мікаелю підготувати місце, де він обіцяє створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі.
Про це автор ідеї повідомив у своєму інстаграмі.
Оживляємо сірий асфальт
Мікаель Колвілл-Андерсен планує створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі. Він закликає киян приходити на толоку, аби долучитися до творчого процесу. : «Разом перетворимо простір на яскраве, живе місце з фарбами, атмосферою та людьми, яким не байдуже»
Читайте також: Гурт Ziferblat відсвяткував День вишиванки в Базелі разом з українською громадою (ФОТО)
У своєму відеозверненні данський урбаніст наголошує, що хоче оживити сірий асфальт, додавши фарб. Це підготовка простору до облаштування, де Мікаель планує розставити вуличні меблі.
Нагадуємо, що українці відкрили виставку свого народного вбрання у Сан-Антоні.
Фото обкладинки: Львівський мніципальнй мистецький центр
Суспільство
На ютуб-каналі «ПриватБанку» вийшов четвертий епізод «Збірного подкасту» — спільного з Mastercard відеопроєкту для тих, хто волонтерить і займається благодійністю.
Цього разу засновниця Bazilik School і волонтерка Марина Батуринець ділиться прикладними порадами щодо механіки зборів та ефективного залучення коштів.
Закриваємо збори: поради Марини
Порада 1 — не боятися просити знайомих про допомогу
Щоб запустити креативний збір, Марина звертається до всіх, хто може їй щось порадити, створюючи своєрідні фокус-групи:
«Коли я не впевнена, чи такий візуал зайде, я біжу, шукаю друзів-дизайнерів. Я йду до своїх друзів-креативних директорів і розпитую, показую. Я завжди йду і до самих військових, тому що я можу щось вигадати, але не врахувати якогось нюансу».
Порада 2 — працювати над сторітелінгом
Це можна втілити в кілька способів. Наприклад, ви можете розказати, ким вам доводиться військовий, для якого ви збираєте кошти: родичем, другом дитинства, колишнім колегою тощо.
Марина зазначає, що в неї була інша ситуація, — вона закривала збори для підрозділу розвідки, про який нічого не могла розповідати, тому на старті спрацьовував її соціальний капітал. Та влітку 2024 року це вже не діяло, тому волонтерка пішла іншим шляхом:
«Я сказала: “Друзі, хочете ви чи не хочете, а я починаю до вас їздити. Бо якщо я не можу розповідати ваші історії, то я хоча б буду розповідати історії того, де ви перебуваєте, що відбувається”».
Для Марини головне правило її сторітелінгу — не нашкодити військовим.
Порада 3 — ділити збір на досяжні суми
Якщо вам потрібно назбирати велику суму, подумайте, стільки маленьких донатів вам може знадобитися, щоб його закрити. Волонтерка так розповіла про свій останній спільний збір:
«Ми просто брали 200 людей, які збирали по 100 доларів. Тоді я пояснювала: 100 доларів — це знайти 100 людей, які дадуть тобі по 40 гривень. Пройдусь по робочих чатиках, по чатиках однокласників, і воно якось назбирається».
Читайте також: «Це вже частина життя»: Олена Риж у «Збірному подкасті» про донати і дії, що під силу кожному
Порада 4 — звертатись до тих, хто вже закривав такі збори
Якось до Марини в дірект постукала дівчина, яка завжди збирала невеликі суми, але цього разу мала мету в мільйон гривень. Волонтерка запропонувала зустрітися в зумі, і вони півтори години розбирали, які в дівчини є можливості, щоб закрити цей збір.
«За місяць я заходжу в книгарню “Сенс” на Хрещатику, до мене підходить хлопець і каже: “Хочете зробити фото за донат?”. Тобто вона пішла, домовилася з книгарнею, щоб робити там фото. Я піднімаюсь на касу, а на касах усюди стоять QR-коди, тейбли з її фотографією та підписом, на що вона збирає».
Порада 5 — використовувати всі можливості, щоб залучити кошти
Марина вважає класною практикою, коли ти на донати щось обмінюєш. Зокрема, вона впевнена, що бізнеси та бренди теж хочуть бути залученими, тому волонтерка стояла за баром, домовлялася з брендом косметики про 5% від денних продажів на збір, проводила розмови з різними людьми зі своєї індустрії в межах проєкту «Поговоримо» від Bazilik School. З ідей, які втілювала сама, Марина розповідає про продаж борщу під час відключень світла, кавунів, які вона привозила з Херсону, а також розіграш книжок з офісної бібліотеки.
Більше корисних порад від Марини Батуринець ви знайдете у повному випуску «Збірного подкасту».
Як зручно закривати збори з «ПриватБанком»
А щоб зручно та ефективно збирати кошти, «ПриватБанк» має сервіс «Конверти» в застосунку «Приват24». Це простий інструмент для створення благодійних зборів, бо достатньо виконати кілька кроків:
- створити «Конверт»;
- додати короткий опис;
- додати зображення;
- поділитися посиланням у соцмережах.
Пожертви можна надсилати у зручний спосіб — через Apple Pay, Google Pay, за реквізитами, номером картки, QR-кодом або готівкою через термінали самообслуговування.
Фото: «ПриватБанк»
18 травня Україна відзначає важливу дату — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та День боротьби за права кримців.
Мустафа Джемілєв понад 50 років говорить про депортації, репресії, окупацію та боротьбу за право бути вдома. Його життя — це шлях вигнанця, дисидента, політичного в’язня, що став символом незламності для кримських татар. ШоТам розповідає історію Мустафи.
Перші роки вигнання та спротиву
Мустафа Джемілєв народився в листопаді 1943 року в Криму. Уже за шість місяців його родину разом з усім кримськотатарським народом депортували до Узбекистану.
Там минуло його дитинство — у вигнанні, під наглядом, без права повернутися на Батьківщину.
Юнаком він приєднався до організації «Союз кримськотатарської молоді», де очолив історичний відділ і виступав із доповідями про свій народ. Однак у 1962 році організацію розігнали, а за Джемілєвим почали стежити агенти КДБ.
У 20 він уже став відомим радянським дисидентом. Його виключили з інституту за поширення рукопису про історію кримських татар, а згодом завели на нього кримінальні справи та ув’язнили.
Увʼязнення та голодування
Після першого звільнення з вʼязниці в 1967 році Мустафа Джемілєв не пішов у тінь — він долучився до кола правозахисників і став одним з перших в СРСР, хто почав публічно говорити про утиски кримських татар. Разом з однодумцями вступив в Ініціативну групу з захисту прав людини. За це отримав новий арешт: у 1969-му радянська влада знову кинула Джемілєва за ґрати — цього разу за «поширення вигадок, що ганьблять радянський лад».
Загалом дисидент провів у радянських таборах і тюрмах 15 років, відбувши 7 термінів ув’язнення. Під час одного з них — у 1975 році — влаштував голодування, що тривало 303 дні. Це одне з найдовших задокументованих голодувань у світі.
«Я голодував 10 місяців. Тиждень нічого не їж, потім приходить лікар, обмацує. Наглядач тримає тебе за руки, санітари вводять роторозширювач, в нього — шланг, через лійку вливають живильну рідину. Я швидко зрозумів, що пручатися не треба, інакше розширником зуби виб’ють або окріп заллють, щоб стравохід спалити», — розповідав Джемілєв.
Перше повернення додому
«Мій перший візит у Крим стався після чергового терміну ув’язнення та півтора року під наглядом», — каже дисидент.
Тоді на півострові вже жили близько 2 тисяч кримських татар — усі без прописки та під загрозою депортації. Їх ловили міліціонери й силоміць вивозили з Криму.
До Сімферополя Джемілєв летів з Ташкента. В літаку поруч сиділа молода студентка, яка з тривогою згадувала про повернення кримських татар. А на запитання, що для нього Крим, він відповів просто: «Це мій Крим. Я звідси. І нікому нічого забирати не збираюся — збудуємо нове».
На півострові його зустрічали свої — возили по горах, розповідали, як виборюють прописку. Комусь вдавалось її отримати тільки після погроз самоспалення, інші справді себе підпалювали, а когось намагалися завербувати в КДБ.
Весь місяць за Джемілєвим стежили — «топтуни» чергували в машинах навіть уночі. Але він зберіг спокій: «Навіть якщо вони були поруч, розмови не розуміли — ми говорили кримськотатарською».
Став головою Меджлісу
У 1989 році Мустафа Джемілєв разом з родиною нарешті повернувся до Криму — вони оселилися в Бахчисараї. Саме тоді почалася нова хвиля боротьби за права кримських татар — уже на рідній землі. Але навіть після повернення прописку, як і тисячам інших, Мустафі не дали.
У 1991-му кримські татари зібрали Другий курултай (збори) — вперше після 1917 року. На ньому Мустафу Джемілєва обрали головою Меджлісу — представницького органу народу. Також ухвалили декларацію про національний суверенітет і звернулися до ООН, президента СРСР та жителів Криму.
Цей період символічний — повернення додому стало важливою віхою для цілого покоління. Для багатьох це памʼять, травма та надія. Ось як це згадує режисер Наріман Алієв, чия родина теж повернулась у Крим в 1990-х:
«Особисто мені, аби зрозуміти, хто я, довелося поїхати з Криму. Я почав краще розуміти, ким є, яким є моє минуле… Аж тут прийшли окупанти й забрали Крим».
Уже в незалежній Україні Джемілєв став народним депутатом, але не зупинився на політиці. Він став «голосом Криму» на міжнародній арені: зустрічався з президентами, виступав в ООН, ініціював подання подання до Європейського суду з прав людини справу «Меджліс кримськотатарського народу та інші проти Росії». Дисидент робив усе, щоб про депортацію, знищення культурної спадщини та зрештою про окупацію Криму дізнались у світі.
Окупація півострова
У квітні 2014 року, після анексії Криму, російська влада заборонила Мустафі Джемілєву в’їзд до Росії та Криму на п’ять років. Це рішення стало черговим кроком в тиску на кримськотатарський народ і його лідерів.
3 травня 2014-го близько 5 тисяч кримських татар зібралися на пункті пропуску «Турецький вал» в Армянську, щоб зустріти Джемілєва та допомогти йому потрапити на півострів. Люди несли кримськотатарські й українські прапори, скандували «Мустафа!», «Міллєт!» (народ), «Ватан!» (Батьківщина).
Однак після перетину українського КПВВ голову Меджлісу зустріли російські силовики, і він змушений був повернутися до Києва. Там Джемілєв продовжив боротьбу за деокупацію Криму та захист прав кримських татар.
Повномасштабна війна
«Я вже знав, що 24 лютого під ранок почнеться бомбардування», — згадує Джемілєв.
У ті дні дисидент говорив напряму з представниками міжнародної спільноти, переконував їх, пояснював. Джемілєв — не лише символ кримськотатарського спротиву, а й той, хто сьогодні продовжує тримати тему Криму у фокусі світу.
Саме він зустрічався з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, і завдяки цим перемовинам вдалося звільнити незаконно засуджених політичних в’язнів, серед яких був перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял.
Визнання
Мустафа Джемілєв — символ ненасильницького спротиву, який усе життя присвятив боротьбі за права кримськотатарського народу. Його внесок відзначений низкою престижних нагород і визнань:
Герой України (2023)
13 листопада 2023 року, у день свого 80-річчя, Мустафа Джемілєв отримав найвищу державну нагороду — звання Героя України. Президент Володимир Зеленський особисто вручив орден Держави, відзначивши «визначний особистий внесок у становлення та розбудову незалежної Української держави, мужність і самовідданість у відстоюванні прав кримськотатарського народу».
Кандидат на Нобелівську премію миру
Джемілєва неодноразово висували на здобуття Нобелівської премії миру — зокрема, у 2009, 2011, 2015 та 2022 роках. У 2011-му його кандидатуру підтримали 17 професорів з університетів України, Польщі, Угорщини, Румунії, Росії, Туреччини та США, а також троє парламентарів з України, Канади та Європейського парламенту.
Почесний доктор у Туреччині
У грудні 2023 року Мустафі Джемілєву присвоїли ступінь почесного доктора Університету продовольства та сільського господарства Коньї. Під час церемонії він зазначив, що ця нагорода є «великою моральною підтримкою для кримськотатарського народу».
