Розвивають в Україні кінний туризм. Історія «Скарбової Гори» – справжнього ранчо за 25 км від Львова

В Україні так звана культура коней, на відміну від інших країн, розвинена доволі слабко. Тому й осередків кінного туризму у світі значно більше. І все ж у нас є особливе місце за 25 кілометрів від Львова, у селі Лопушна. «Скарбова Гора» – один із центрів конярства, де щороку влаштовують унікальні кінні походи. Приїхати сюди можна і просто для відпочинку чи знайомства з тваринами. Власник ранчо Остап Лунь радо зустріне вас у своєму домі, покаже господарство та почастує унікальним смаколиком.

Душа до коней лежала ще з дитинства

Я народився у Львові, там же закінчив факультет міжнародних відносин. Працював у компанії, яка займалася технічними мінеральними добривами. Потім протягом 16 років був торговим представником підприємства, що займалося побутовою технікою. Згодом очолив велику швейну компанію, а пізніше став агентом закордонних фірм із розміщення швейних замовлень в Україні. Мав власну швейну компанію. А тепер маю лише ранчо.

З конями я познайомився ще в дитинстві. Мої батьки – львів’яни, але іноді ми їздили в гості до рідних у Карпати, і там були коні. Мене дуже тягнуло до цих тварин, я постійно проводив із ними час, намагався на них вилізти, падав. А в підлітковому віці кілька місяців навіть займався в секції верхової їзди. Утім так склалося, що довгий час я не мав жодного стосунку до коней. Приблизно до 35 років, коли випадково знову сів на коня – і вже не зліз.

Є особлива магія в тому, як величезна тварина, в рази сильніша і швидша за людину, якось погоджується везти когось на своїх плечах. Це незвично, але водночас дуже захопливо. Напевно, кожен, хто хоча б раз спробував їзду верхи, запам’ятовує це відчуття назавжди. Мабуть, саме це мене і захопило. До того ж, це чудовий вид спорту.

Не вірив, що дитяча мрія може здійснитися

Я ніколи не думав, що матиму власне ранчо. Це було навіть не мрією, а казковим уявленням. У 2009 році я пішов у кінний похід у польські Бещади з чоловіком, який мав у цьому чималий досвід. Побачив, що людина може не лише їздити верхи для задоволення, а ще й жити у цьому середовищі – заробляти та забезпечувати свою сім’ю. І це, напевно, був перший випадок, коли я подумав: «А, може, і я міг би зробити щось таке?».

Після цього я пішов у ще кілька кінних походів, а згодом волонтерив на одному ранчо, щоб подивитися, як все влаштовано. Усі навколо вважали це дивним захопленням. Родині та друзям подобалася ідея будівництва власного ранчо, але мало хто вірив, що це справді можливо. Навіть я в цьому дуже сумнівався. Перш за все, на це потрібно було чимало коштів. По-друге, після переїзду з міста в село я був класичним дауншифтером. Ніхто не уявляв, як від цього зміниться наше життя: ані я, ані моя родина. Та потрошку з’явилися інші пріоритети, я почав жити в гармонії з природою. Почав отримувати задоволення від фізичної праці. Зрештою, з ідеєю створити власне ранчо мене підтримала дружина.

Почав шукати місце, де було б реально утримувати більш як кілька коней, ходити в кінні походи, тренувати тварин та займатися верховою їздою з усіма охочими. Таку локацію я знайшов у селі Лопушна, що за 25 кілометрів від Львова. Сьогодні ми живемо тут із родиною, і тут же маємо власне ранчо, яке назвали «Скарбова Гора». Спочатку у нас було лише дві комірки для коней. Поступово я збудував помешкання для сім’ї та великий гостьовий будинок із конюшнею. І так потроху все почало розвиватися й отримувати обриси господарства.

Кінну справу опановував самотужки

Моїм першим конем був великий чорний жеребець на ім’я Трістан, якого я купив дворічним. Він був слабко об’їжджений, тож фактично я і сам вчився, і його навчав. Для того, щоб виховати коня, треба дуже багато знань. Я дивився навчальні курси, підглядав, як працюють інші люди. І з часом почав, як я це називаю, розуміти мову коней. Увесь цей процес навчання і комунікації з твариною – фантастичний і цікавий.

Потім з’явилася друга кобилка – Грудка – гуцульської породи. Я придбав її на Закарпатті, аби проводити заняття іпотерапією з дітьми. Це невеликий коник, яким зручно керувати. Третьою кобилкою стала Латка. А згодом з’явилися Лунка, Кептарик, Романтика, Хаскі, Геге, Істина та Дим. Максимально в один період на моєму ранчо перебували 11 тварин.

Зараз Трістан є лідером нашого табуна, він вожак. Грудка живе у моїх друзів в Чернівецькій області, вони разом ходять у походи. А ще двоє наших коней мешкають у Багатопрофільному навчально-реабілітаційному центрі Святого Миколая, який розташований у Брюховичах. Там фахівці займаються з ними іпотерапією для дітей. Зрештою, саме для цього ми їх вирощували та тренували.

Верхова їзда лікує діток із ДЦП

Іпотерапія – це метод лікування за допомогою коня, корисний, зокрема, дітям із дитячим церебральним паралічем (коли вони не повністю контролюють свої рухи та м’язи). Якщо таких дітей посадити на коня, певні м’язи, які до цього були напружені, на підсвідомому рівні починають розслаблятися, а ті, що були розслаблені, – напружуються. Така лікувальна їзда верхи дуже часто дає позитивні результати. Адже для того, аби втриматися на спині тварини, потрібно синхронізуватися з її рухом. Ви починаєте балансувати й, грубо кажучи, не падаєте. У цьому й полягає метод реабілітації.

Також іпотерапія впливає на підсвідомість людей. Це те, про що я казав: здається фантастичним, що величезна тварина тобі або підкоряється, або з тобою співпрацює. Повірте, ви сядете на коня, і всі ваші проблеми відійдуть на другий план. Ви будете сконцентровані на тому, що зараз відбувається між вами та цією твариною. Цей метод – чудесний. У певних країнах він взагалі вважається методом лікування, а у вишах відкрили окремі кафедри іпотерапії.

Певний час я займався іпотерапією у Львові, з нашими пацієнтами поруч завжди був професійний реабілітолог. Ми надавали нашого коня, якого певним чином фізично й емоційно готували. Зараз ми вже не у Львові, тож займатися цим методом лікування не можемо, адже не маємо поруч спеціаліста.

Сьогодні практично на кожній конюшні кажуть, що займаються іпотерапією. Але це роблять люди, які абсолютно не розуміються в фізіології. Насправді ж кожен випадок людей з інвалідністю – унікальний, і до кожної людини потрібно знайти особливий підхід. Але, як я вже казав, ми надаємо своїх коней реабілітаційному центру в Брюховичах. Звичайно, батьки діток з інвалідністю можуть приїхати до нас разом зі своїм реабілітологом, і ми надамо для іпотерапії нашу тварину.

Наші тварини звикли подорожувати

Зараз на нашому ранчо шість коней і віслюк. Тварини ходять у кінні походи на довгі кількаденні дистанції. Це моє хобі й те, заради чого я займаюся цією справою. У травні та жовтні ми групою їздимо в кінні походи на 3-4 дні. Ночуємо просто неба. Тварини завжди мають, що їсти, адже довкола трава, і ми теж їмо, бо напхали із собою повні торби. Ось так і подорожуємо. За один триденний похід проходимо 100-120 кілометрів.

Читайте також: Піч з дровами й ліс навколо. Як «Хата-Майстерня» в селі на Прикарпатті рятує людей від міського шуму

Для коня це нормально і природно. Ці тварини від природи постійно рухаються. Якщо вони зараз не в поході, то все одно ці 30 кілометрів на добу проходять на пасовищі. Звісно, завжди є ризики небезпеки, тому в походи зі мною ходять вершники, які мають досвід у верховій їзді.

Люди, які ніколи не сиділи в сідлі, в такий похід не підуть. Це небезпечно як для тварини, так і для людини. Із конем треба вміти поводитися, бути готовим до різних ситуацій. Ця тварина від природи полохлива і може настрашитися будь-яких речей чи предметів, які для нас зовсім не лякливі. Тому треба бути готовим, вміти заспокоїти коня, заволодіти його емоціями. Для цього потрібні спеціальні навички та практика.

Приймаємо весілля, семінари та тренінги

Ранчо – це наш дім. Ми тут живемо, тут мешкають і наші коні. І дуже хочеться, щоб люди, які до нас приїжджають, розуміли, що це не база відпочинку, а наш дім, в якому ми радо приймаємо гостей. Ми маємо сім гектарів землі, де пасуться тварини, та великий сінокіс, де заготовляємо сіно коням на зиму.

На території є будинок, де мешкає наша родина, а поруч – великий гостьовий дім з камінною залою. Переночувати одночасно можуть 22 людини. Також маємо велику залу для різних заходів, де гості полюблять проводити семінари, тренінги та весілля. Для цього у нас технічно є всі умови. До того ж, тут дуже тихо, а навколо – лише природа. А ще в нас працює кафе, де зокрема можна скуштувати нашу фішку – бургер з м’яса дикого кабана.

Здебільшого до нас приїжджають родини з дітьми, адже малечі тут дуже комфортно та безпечно (якщо, звісно, не пускати їх коням під копита). Крім того, ми облаштували майданчик з іграшками – великий простір, де діти можуть набігатися й награтися. А ще вони можуть поспілкуватися з тваринами. Окрім коней та віслюка, на території ранчо живуть кози, собаки та коти. Тимчасово у нас мешкає степовий лунь. Ми взяли його з реабілітаційного центру, у птаха немає одного крила. Тож у нас є, чим зайнятися тим, хто хоче відпочити від міського шуму в гармонії з природою.

Кінь – не велосипед, який стоїть і чекає на вас

У нас можна навчитися їздити верхи. Та багато хто приїздить просто повозити дітей на кониках: посадити, поробити фотографії. Також до нас приїжджають на фотосесії. Одна година заняття з конем та інструктором коштує 500 гривень. Сертифікат на 10 занять – 4500 грн. Вартість ночівлі в кімнаті стартує від 1000 грн за добу. Приїжджати можна у будь-який сезон, але попередньо варто домовитися.

Гості можуть обирати не лише разове тренування, а й вчитися курсом. Ми вже маємо постійних відвідувачів, які регулярно приїжджають займатися. У мене працюють дівчата-інструкторки, які навчають базовим технікам поводження з конем. З ними можна їхати на короткострокові прогулянки. Важливо завжди записуватися на тренування заздалегідь. Бо багато людей собі уявляють, що «ми зараз приїдемо на “Скарбову Гору”, сядемо і поїдемо на коні». Вони не розуміють, що це не велосипед, який стоїть і чекає на них. Для того, щоб відбулося заняття, коня треба зловити на пасовищі, почистити, підготувати, підсідлати. І на місці обов’язково повинен бути інструктор, який буде вас супроводжувати.

Головне – «зростися» з конем

Із конем завжди слід бути дуже обережним. Тварина навіть ненавмисне може завдати шкоди людині – банально, встане копитом на ногу, і вже зламає п’ять пальців. Аби з ними якось співпрацювати та співіснувати, треба щонайменше знати правила поведінки та дотримуватися їх. В ідеалі – просто розуміти коней. Вони спілкуються якоюсь своєю мовою, кожен має індивідуальний характер та поведінку. Але якщо з ними проводити багато часу, то зрозуміти психологію тварини зовсім не складно.

Моя основна порада для тих, хто хоче вперше сісти на коня, – знайдіть хорошого тренера чи інструктора. Це досить складно, але ви відчуєте, як людина ставиться до тварини й наскільки професійно проводить заняття. Для того, щоб поїхати на коні, треба з ним «зростися», як я це називаю. Ви не зможете поїхати, якщо не синхронізуєте ваші рухи. Особливо, якщо ми говоримо про якісь алюри (види поступального руху коня), такі як рись чи галоп. Кроком ще можна посидіти, тримаючись двома руками за сідло. А далі треба балансувати, вивчати техніку, і тоді вже можна їхати.

Людина, яка їде верхи, використовує групу м’язів, яку в нормальному житті ніяк не застосовує. Тому для новачків спочатку це може бути складно. Але коли ви вже зрозумієте, як це все відбувається, коли ваше тіло звикне – ви відчуєте справжню насолоду. Це наче їзда на велосипеді: ви ніколи не зможете забути, як це робити, і завжди зможете сісти на коня й поїхати.

З ранчо відчув себе по-справжньому щасливим

Найбільше мене тішить, коли дорослі люди, які ніколи не їздили верхи, починають поводитися як діти. Вони просто шаленіють від щастя, для них це щось зовсім нове. Багато з тих, хто приїздили до нас просто покататися чи позайматися верховою їздою, згодом вирушали зі мною в походи. Вони кажуть, що це дуже крута штука. Ти йдеш на три дні, абсолютно відірваний від цивілізації, разом із конем. Ба більше, тварина замість тебе думає, куди ставити ноги, а ти в цей час можеш роздивлятися все навколо. 

Я не знаю, як я 35 років жив у Львові в квартирі. Щоранку, коли виходжу на поріг з горнятком кави, кажу собі, що я щаслива людина. Виявляється те, про що я колись мріяв, дійсно можливе. Просто треба багато працювати й не боятися змінювати власне життя. 

Розвиваємо «культуру коней»

Наступного року плануємо запустити два гостьових будинки для двох-шести людей. Тоді гості зможуть жити не лише в гостьових кімнатах у великому будинку, а й повністю окремо. На це зараз вже є великий попит. Будинки стоять збудовані, залишилося закінчити з ремонтом всередині.

У планах, як завжди, проводити кінні походи в жовтні й травні. Я хочу, аби більше людей брали в цьому участь. На жаль, в Україні культура коней, скажімо так, все ще перебуває на дуже низькому рівні. У нас вкрай мало людей їздять верхи, на відміну від мешканців інших країн. Тому й осередків кінного туризму у світі теж значно більше. Хочеться, щоб і наша держава розвивалася у цьому напрямі. Тому зараз думаємо над створенням організації кінного туризму.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!