Степ, аромат полину, запахи моря і гір — це проєкт «Yuşan-Зілля» про єдність культур українців і кримських татар 

У залі поволі згасає світло, простір наповнюють перші акорди. Український голос починає пісню, а в наступному куплеті до нього приєднується кримськотатарська мелодія. У проєкті «Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся» культури українців і кримських татар переплітаються в поезії, музиці, театрі, анімації та відеоарті. 2025 року вже заплановано концерти в Україні, Німеччині, Франції, Голландії та інших країнах.

ШоТам розпитав учасників проєкту про те, як творчість стала тим зв’язком, що дає змогу двом народам підтримувати одне одного.

Богдан Тихолоз

керівник проєкту, літературознавець і менеджер культури, директор Дому Франка.

Українська перемога неможлива без українського Криму

Цей проєкт — вистражданий, народжений не одразу. Він почався для мене з запрошення Наталії Рибки-Пархоменко, яку я називаю серцем проєкту. Я люблю бачити вогонь в очах інших, і коли Наталя розповіла мені про задум поєднати український і кримськотатарський мелоси через стародавні пісні, що народжують щось нове, я також запалився цією ідеєю.

Назва проєкту «Yuşan-Зілля» — символічна. Бо євшан-зілля або полин-трава є символом національної пам’яті, запахом рідної землі, своєрідним оберегом. За легендою, євшан-зілля здатне пробудити пам’ять роду. Тож цей проєкт увібрав у себе соки кримського степу, аромати полину, запахи моря та гір.

Кримськотатарська культура перебуває у творчому діалозі з українською протягом тисячоліть, і ця співпраця завжди збагачувала нас. Тому це проєкт про переосмислену ідентичність — українську та кримськотатарську. 

Українська перемога неможлива без українського Криму. Ні кримські татари не мають іншої історичної Батьківщини, крім Криму, ні українці не мають іншої Батьківщини, ніж Україна. Тому ми є союзниками у великій війні. 

Наталія Рибка-Пархоменко

натхненниця та вокалістка проєкту.

Десять років їздила в Крим і вирішила зробити про нього проєкт

Десять років поспіль я проводила липень у Криму, на горі Караул-Оба — це був мій найглибший зв’язок з природою. Щоразу покидаючи Крим, я сиділа біля моря й казала: «Я обов’язково до тебе повернусь». Та після 2013 року цього так і не сталося.

У 2017 році до мене звернувся мій друг Халіл Халілов: «Ти любиш українську музику і Крим. Чи не хотіла б поімпровізувати з кримськотатарською?». Це запитання мене зачепило, але я не знала, як підійти до цього, бо не була носійкою культури. Друг відповів: «Знайди в інтернеті співачку з Криму, і я привезу її». 

Після довгих пошуків я натрапила на Ріяну Кадирову, яка мене надихнула. Мій друг дотримав обіцянки, і незабаром Ріяна приїхала до Львова. У той час у Львові навчалася віолончелістка Ніаль Халілова, а я завжди мріяла створити музичний проєкт з віолончеллю. Ми швидко зібралися й за три дні створили три пісні.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Євшан-Зілля (@yushan_zillya)

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Natalia Rybka-Parkhomenko (@natalka.rybka)

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Євшан-Зілля (@yushan_zillya)

Вперше в Україні зібралися в Домі Франка

Після того, як усі роз’їхалися, я намагалася реалізувати задум, але безуспішно. У 2021 році ми знову об’єдналися для конкурсу «Кримський Інжир», а пізніше доля звела нас із талановитим Джемілем Каріковим, і це підштовхнуло рухатися далі. Завдяки підтримці директора Дому Франка Богдана Тихолоза ми змогли зробити перші записи. 

Хоч грант у 2022-му ми не виграли, наступного року нас запросили в тур містами Німеччини, а згодом організували концерти в Бельгії та Норвегії. Виступи в Україні залишалися нашою мрією.

І ось 18 травня, у День памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу, влада Львова підтримала нас, і ми провели вечір українців і кримських татар у Домі Франка. А в липні Український культурний фонд повідомив, що ми – серед переможців конкурсу. Отож зможемо реалізувати нашу мрію – виступити з програмою в Одесі. Це було символічно, адже Одеса, як і Крим, розташована на березі Чорного моря. 

Наш проєкт, який ми реалізували завдяки ГО «Асоціація музеїв Івана Франка» за підтримки Українського культурного фонду, є великою подякою цій землі та людям, які там виростили покоління. Кримські татари мають нарешті повернутися додому. 

Проєкт «Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся» об’єднав людей у різних містах на душевних подіях, які встигли залишити теплі спогади. Нариклад, 26 вересня в Одеській філармонії відбулося велике мистецьке дійство, куди міг прийти кожен охочий, а вже наступного ранку в Одесі зустріч продовжилася на співочому сніданку. Львів теж приймав участь — 1 жовтня в Органному залі пройшло мистецьке дійство, а наступного дня на вечері знову звучали мелодії та пісні. Лекції, які проходили онлайн та офлайн, доповнили цю серію подій, щоб ще більше людей могли відчути всю глибину культурного суголосся.

Джеміль Каріков

музикант і композитор, понад 30 років займається музичним фольклором кримських татар.

Батьків депортували в Узбекистан

Проєкт, до якого я долучився, народився з глибокої потреби пам’ятати й відроджувати нашу культуру. Моє життя почалося далеко від рідного Криму — я народився в Ташкентській області. Мої корені — з Криму, із Сімферополя та Ялти, але родина опинилася в Узбекистані через депортацію, коли радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці з німцями й примусово виселила нас у Середню Азію.

Моє дитинство минуло в Сухумі, куди ми переїхали через хворобу батька. У Сухумі я ріс на березі Чорного моря, трохи ближче до Криму, й здобув там свою першу музичну освіту.

Кримські татари завжди відкрито говорили, що Крим — це Україна

Крим завжди був нашою мрією, і повернутися туди вдалося лише в 1991-му. Я став музичним редактором на телебаченні, а згодом — головним диригентом у театрі. З часом я створив власний ансамбль, і в Криму знову зазвучала музика ханського періоду, яка понад 200 років була заборонена.

У 2014 році Крим окупували. Я залишався там ще рік, бачив, як кримські татари зберігали гідність, відкрито говорили, що Крим — це Україна, виходили на мітинги. Після втрати обох батьків у 2015 році я з родиною переїхав до Києва, а потім до Львова, де зустрів Наталію Рибку-Пархоменко. Вона запросила мене до свого проєкту, де наші бажання збіглися. 

На жаль, зараз немає умов для того, щоб кримськотатарську музику досліджували та розвивали в окупованому Криму. Я працював там, і досі там є музиканти, ми дружимо… Але на цьому етапі, думаю, набагато більше умов для розвитку та збереження нашої музичної культури є на материковій частині України. Безперечно, ми повернемося. І, звичайно, наша музика має розвиватися в Криму, на Батьківщині — сам дух рідної землі допомагатиме нам у цьому.