У залі поволі згасає світло, простір наповнюють перші акорди. Український голос починає пісню, а в наступному куплеті до нього приєднується кримськотатарська мелодія. У проєкті «Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся» культури українців і кримських татар переплітаються в поезії, музиці, театрі, анімації та відеоарті. 2025 року вже заплановано концерти в Україні, Німеччині, Франції, Голландії та інших країнах.
ШоТам розпитав учасників проєкту про те, як творчість стала тим зв’язком, що дає змогу двом народам підтримувати одне одного.
Богдан Тихолоз
керівник проєкту, літературознавець і менеджер культури, директор Дому Франка.
Українська перемога неможлива без українського Криму
Цей проєкт — вистражданий, народжений не одразу. Він почався для мене з запрошення Наталії Рибки-Пархоменко, яку я називаю серцем проєкту. Я люблю бачити вогонь в очах інших, і коли Наталя розповіла мені про задум поєднати український і кримськотатарський мелоси через стародавні пісні, що народжують щось нове, я також запалився цією ідеєю.
Богдан Тихолоз — керівник проєкту. Фото: Ірина Будько
Назва проєкту «Yuşan-Зілля» — символічна. Бо євшан-зілля або полин-трава є символом національної пам’яті, запахом рідної землі, своєрідним оберегом. За легендою, євшан-зілля здатне пробудити пам’ять роду. Тож цей проєкт увібрав у себе соки кримського степу, аромати полину, запахи моря та гір.
Кримськотатарська культура перебуває у творчому діалозі з українською протягом тисячоліть, і ця співпраця завжди збагачувала нас. Тому це проєкт про переосмислену ідентичність — українську та кримськотатарську.
Українська перемога неможлива без українського Криму. Ні кримські татари не мають іншої історичної Батьківщини, крім Криму, ні українці не мають іншої Батьківщини, ніж Україна. Тому ми є союзниками у великій війні.
Наталія Рибка-Пархоменко
натхненниця та вокалістка проєкту.
Десять років їздила в Крим і вирішила зробити про нього проєкт
Десять років поспіль я проводила липень у Криму, на горі Караул-Оба — це був мій найглибший зв’язок з природою. Щоразу покидаючи Крим, я сиділа біля моря й казала: «Я обов’язково до тебе повернусь». Та після 2013 року цього так і не сталося.
У 2017 році до мене звернувся мій друг Халіл Халілов: «Ти любиш українську музику і Крим. Чи не хотіла б поімпровізувати з кримськотатарською?». Це запитання мене зачепило, але я не знала, як підійти до цього, бо не була носійкою культури. Друг відповів: «Знайди в інтернеті співачку з Криму, і я привезу її».
Після довгих пошуків я натрапила на Ріяну Кадирову, яка мене надихнула. Мій друг дотримав обіцянки, і незабаром Ріяна приїхала до Львова. У той час у Львові навчалася віолончелістка Ніаль Халілова, а я завжди мріяла створити музичний проєкт з віолончеллю. Ми швидко зібралися й за три дні створили три пісні.
Після того, як усі роз’їхалися, я намагалася реалізувати задум, але безуспішно. У 2021 році ми знову об’єдналися для конкурсу «Кримський Інжир», а пізніше доля звела нас із талановитим Джемілем Каріковим, і це підштовхнуло рухатися далі. Завдяки підтримці директора Дому Франка Богдана Тихолоза ми змогли зробити перші записи.
Хоч грант у 2022-му ми не виграли, наступного року нас запросили в тур містами Німеччини, а згодом організували концерти в Бельгії та Норвегії. Виступи в Україні залишалися нашою мрією.
Виступ у Домі Франка 18 травня 2024 року
І ось 18 травня, у День памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу, влада Львова підтримала нас, і ми провели вечір українців і кримських татар у Домі Франка. А в липні Український культурний фонд повідомив, що ми – серед переможців конкурсу. Отож зможемо реалізувати нашу мрію – виступити з програмою в Одесі. Це було символічно, адже Одеса, як і Крим, розташована на березі Чорного моря.
Наш проєкт, який ми реалізували завдяки ГО «Асоціація музеїв Івана Франка» за підтримки Українського культурного фонду, є великою подякою цій землі та людям, які там виростили покоління. Кримські татари мають нарешті повернутися додому.
Мистецьке дійство у Львівському органному залі. Фото: Ірина Будько
Проєкт «Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся» об’єднав людей у різних містах на душевних подіях, які встигли залишити теплі спогади. Нариклад, 26 вересня в Одеській філармонії відбулося велике мистецьке дійство, куди міг прийти кожен охочий, а вже наступного ранку в Одесі зустріч продовжилася на співочому сніданку. Львів теж приймав участь — 1 жовтня в Органному залі пройшло мистецьке дійство, а наступного дня на вечері знову звучали мелодії та пісні. Лекції, які проходили онлайн та офлайн, доповнили цю серію подій, щоб ще більше людей могли відчути всю глибину культурного суголосся.
Виступ в Одеській філармонії. Фото: Ірина БудькоСпівоча вечеря у Львові. Фото: Ірина БудькоСпівочий сніданок в Одесі. Фото: Ірина Будько
Джеміль Каріков
музикант і композитор, понад 30 років займається музичним фольклором кримських татар.
Батьків депортували в Узбекистан
Проєкт, до якого я долучився, народився з глибокої потреби пам’ятати й відроджувати нашу культуру. Моє життя почалося далеко від рідного Криму — я народився в Ташкентській області. Мої корені — з Криму, із Сімферополя та Ялти, але родина опинилася в Узбекистані через депортацію, коли радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці з німцями й примусово виселила нас у Середню Азію.
Моє дитинство минуло в Сухумі, куди ми переїхали через хворобу батька. У Сухумі я ріс на березі Чорного моря, трохи ближче до Криму, й здобув там свою першу музичну освіту.
Кримськотатарський музикант-фольклорист і композитор Джеміль Каріков на виступі. Фото: Ірина Будько
Кримські татари завжди відкрито говорили, що Крим — це Україна
Крим завжди був нашою мрією, і повернутися туди вдалося лише в 1991-му. Я став музичним редактором на телебаченні, а згодом — головним диригентом у театрі. З часом я створив власний ансамбль, і в Криму знову зазвучала музика ханського періоду, яка понад 200 років була заборонена.
У 2014 році Крим окупували. Я залишався там ще рік, бачив, як кримські татари зберігали гідність, відкрито говорили, що Крим — це Україна, виходили на мітинги. Після втрати обох батьків у 2015 році я з родиною переїхав до Києва, а потім до Львова, де зустрів Наталію Рибку-Пархоменко. Вона запросила мене до свого проєкту, де наші бажання збіглися.
На жаль, зараз немає умов для того, щоб кримськотатарську музику досліджували та розвивали в окупованому Криму. Я працював там, і досі там є музиканти, ми дружимо… Але на цьому етапі, думаю, набагато більше умов для розвитку та збереження нашої музичної культури є на материковій частині України. Безперечно, ми повернемося. І, звичайно, наша музика має розвиватися в Криму, на Батьківщині — сам дух рідної землі допомагатиме нам у цьому.
Учасники проєкту: Джеміль Каріков, Ніаль Халілова, Наталія Рибка-Пархоменко й актор і режисер Андрій Водичев після виступу. Фото: Ірина Будько
Літературна критикиня та книжкова оглядачка Олена Лисенко впевнена: класика може бути захопливою та несподіваною. Тому в цій добірці для ШоТам спробує зруйнувати поширений міф про те, що класична література — це лише складні для сприйняття тексти чи нудні історії, які нас змушували читати у школі.
Ці три романи — шанс подивитися на класику по-новому: як на джерело задоволення та інтелектуальної насолоди від несподіваних сюжетних поворотів і блискучої мови авторів. Ідеї, персонажі та почуття, які можна знайти в цих книжках, резонують з нашою реальністю, тому ці твори і вважають класикою.
«Невеличка драма» Валерʼяна Підмогильного
Фото: видавництво Vivat
Це книжка, яку Олена радить літературним неофітам й одразу інтригує — тут відбувається ого-го, яка драма. Адже закоханість, особливо перша — це дуже сильні почуття, що межують з юнацьким максималізмом.
Валерʼян Підмогильний добрий відомий завдяки культовому роману «Місто», проте для багатьох дослідників і читачів «Невеличка драма» — набагато яскравіший і глибший твір, адже він занурюється в людську психологію та досліджує її.
Сюжет розгортається в Києві часів НЕПу (нова економічна політика, впроваджена з 1921 року — прим.ред) в будинку Марти Висоцької. Молода й перспективна дівчина розпочинає карʼєру, сама знімає житло, мріє про нове пальто і палке кохання. До неї в гості заходять двоє залицяльників: радикальний пролетар і поламаний життям романтик. Проте життя головної героїні змінюється, коли разом з романтиком до неї приходить Юрій Славенко — між Мартою та Юрієм починає жевріти щось більше, ніж товариська ввічливість.
Цінність цієї книжки полягає не лише в чудовій любовній історії, а й у вмінні автора працювати з характерами персонажів. Підмогильний — творець інтелектуальних, урбаністичних романів. Його герої не виглядають, як маріонетки чи паперові фігурки — вони повнокровні та самостійні, з великим спектром почуттів. Екзистенційні пошуки Валерʼяна Підмогильного виливаються в глибокі міркування героїв, суперечки й інтелектуальні бесіди.
«Доктор Серафікус» Домонтовича
Фото: видавництво Vivat
Роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус» може відштовхнути своєю філософською назвою, але сам текст читається легко та приємно.
Домонтович пише про той самий Київ 20-х років минулого століття. Його герой — професор Василь Комаха, який живе своє буденне й не дуже цікаве життя. Він ходить на роботу, спілкується з дівчинкою Ірцею та іноді бачиться з колишнім другом Корвином. Саме Корвин називає професора Серафікусом, натякаючи на його позаземність, відлюдькуватість і дивакуватість.
В один літній день Корвин знайомиться на київському пляжі з Вер Ельснер. Він намагається почати з нею стосунки (Вер одружена) та знайомить з Василем Комахою. Тоді починається найцікавіше: як земна жінка може побудувати стосунки з серафічним чоловіком? Чи довго вони зможуть терпіти одне одного?
Домонтович прибрав кілька фінальних розділів роману та видав першу частину з натяком, що колись буде й друга. Цього, на жаль, не сталося, і роман існував у незавершеному вигляді багато років. У 2024 році «Доктор Серафікус» вийшов повністю — з тими розділами, які обрізав автор. Може він планував змінити фінал? Ми цього ніколи не дізнаємося.
Проте можемо побачити, як В. Домонтович описував романтичні стосунки двох чоловіків. Спойлер — як і будь-які інші стосунки, проте помічати в тексті квір-натяки дуже цікаво.
«Майстер корабля» Юрія Яновського
Фото: видавництво Vivat
Коли читаєш цей роман у 21 столітті, здається, що це постмодерністський текст. Наче Яновський — товариш Андруховича, який вирішив позагравати зі своїм читачем у такий особливий спосіб.
Юрій Яновський описує Одесу 1920-х: кінофабрика в розквіті, місто розвивається, і в ньому живуть українські письменники. Завдяки Михайлю Семенку на Одеську кінофабрику приїжджають працювати Олександр Довженко та Юрій Яновський — найкращі друзі, колеги й суперники. Про них автор і пише свій роман, а ще застерігає — мовляв, усі збіги з реальними людьми випадкові.
То-Ма-Кі та Сев насолоджуються молодістю в Одесі, разом створюють кіно, пиячать і ведуть довгі розмови по вечорах. Потім вони зустрічають прекрасну балерину Тайях і намагаються боротися за неї, проте роблять це приховано, адже вони — друзі. А чи саму жінку спитали, з ким вона хоче бути? Може, жоден з чоловіків не стане її обранцем?
Ця боротьба та недовіра один до одного запускає ланцюжок подій, які стаються саме в той час, коли приїжджає іноземна делегація, і саме друзі мають зняти подію та зафіксувати її в історії. Наратор — 70-річний То-Ма-Кі — пригадує цю історію та переказує її читачам, час від часу дозволяючи читачам підглядати в листи, які йому написали сини.
Яновському насамперед ідеться про дружбу й творчість. Він описує симбіоз, із якого народжується кіно. Але чим закінчиться реальна історія письменника? Добре, що його герої цього ще не знають.
Виставку «Кольори Співдружності: Україна-Латвія» відкрили у Сеймі країни. Її створили для того, аби нагадувати про важливість підтримки України під час повномасштабної війни.
Про це повідомили журналісти суспільного мовника Латвії LSM.
Проєкт із дитячими малюнками відкрила спікерка парламенту Дайга Мієриня. Вона сказала, що ця виставка є символічною, адже роботи дітей можуть емоційно показувати, наскільки важливо підтримувати їх та Україну.
«Хочу показати, що за всіх часів добро перемагає зло. Це дуже важливе посилання, оскільки всі діти України чекають, коли на нашій землі запанує мир, по небу не літатимуть ворожі ракети, а наші захисники повернуться додому», — написала 11-річна Анастасія Тузенко, яка намалювала одну з робіт.
Нагадаємо, що на Одещині відкрили перше укриття для школи, на яке зібрали через UNITED24 (ФОТО).
Премію імені Леся Курбаса присуджують щороку в лютому до його дня народження. Її отримують професійні театральні режисери за розвиток сучасного сценічного мистецтва.
Про це повідомили у пресслужбі Міністерства культури та стратегічних комунікацій.
Як відбиратимуть переможця
Переможець конкурсу зможе отримати 20 000 гривень за театральну постановку, яку вперше представили у 2024 році. Основні критерії відбору:
Коментарі