«Роблю все, аби хлопці повернулися живими». Історія командира на псевдо «Шериф»

Побратими непублічно називають Назарія командиром з великої літери. У дитинстві він і подумати не міг, що колись стане військовим. Та у 2014 році без жодних роздумів хлопець став на захист України. Досвід та вміння працювати в команді допомогли йому очолити новий підрозділ. Нині чоловік на псевдо «Шериф» разом із побратимами звільняє країну від окупантів. А в найскладніші моменти дістає телефон та дивиться на світлину доньки – із нею боєць не бачився з перших днів великої війни.

З малого бешкетника – у впевненого бійця

Я народився під Коломиєю, що на Івано-Франківщині. Вже довгий час мешкаю в обласному центрі. Моя мама – державна службовиця, працює в «Укрзалізниці», брат – військовий, воює на східному фронті.

У дитинстві в мене не було чіткої мрії кимось стати. Я був бешкетником і мав по 50 мрій на день. Ніколи не думав, що буду військовослужбовцем. Бачив себе бізнесменом, а також спортсменом-любителем. Я прихильник ММА (змішаних бойових мистецтв). Локально розвивав цей вид спорту. Підприємцем не став, але попереду ще багато часу. Загалом працював у різних галузях: охорона обʼєктів на залізниці, правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування.

Я добре памʼятаю 2013 рік. Корумпована влада робила все, щоб поневолити нас. Вже тоді мені було зрозуміло, що дуже скоро розпочнеться агресія з боку Росії та окупація нашої території. Так і сталося. У 2013-му я з однодумцями стояв на Майдані за честь і гідність нашого народу, а вже наступного року вирушив на фронт. Саме тоді розпочалася боротьба за існування українців як нації. Вона триває й досі.

Я добровільно вступив до лав Збройних сил України та став на захист суверенітету та територіальної цілісності держави. Після чотирьох років служби у добровольчому батальйоні повернувся до Івано-Франківська. Під час ротацій займався волонтерством: ми доставляли продукти та необхідні речі в інші підрозділи.

З першого дня війни думав про оборону країни

Напередодні повномасштабним вторгненням я працював радником міського голови Івано-Франківська з питань безпеки та правопорядку. На початку лютого обирав, де проводитиму відпустку, планував своє майбутнє. Хотів розпочати власний бізнес, працювати над розширенням команди та реалізацією власного проєкту.

Я не очікував, що наступ відбудеться у такому масштабі. Думав, що окупанти прорвуть східну та південну сторону, але аж ніяк не північну. Хоча про всі події нас попереджали, як би це дивно не звучало, з російських ЗМІ. Так, там було багато фейків, але чимало справдилося. Завжди кажу: не варто недооцінювати ворога.

24 лютого у мене розпочалося о 05:00 із новин. Також мені з фронту зателефонував і сказав: «Почалася повномасштабна війна». Я зібрав свої речі, заправив авто та поїхав до міської ради, аби дізнатися план оборони Прикарпаття.

Охочих обороняти рідне місто було чимало

Зранку міська Асоціація учасників АТО/ООС збирала ветеранів для створення груп швидкого реагування, що мали висуватися на оборону нашої області в разі висадки десанту та роботи диверсійних груп.

Я одразу розумів, що моє місце – на фронті. Але в перші місяці питання «фронту» було розмите, адже ворог міг заходити з будь-якого боку. Тому в мене виникла ідея створити Добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади для забезпечення правопорядку та безпеки у місті. До нього приєдналися 200 добровольців.

Ми співпрацювали з силовиками, правоохоронцями та органами місцевого самоврядування. Зважаючи на попередній досвід роботи у правоохоронних органах, я розумів, як працює будь-яка організація чи команда.

Ми створили штаб, а потім почали набирати людей. Охочих захищати рідне місто було багато. Створили штурмову групу з людей, які мали бойовий досвід та «по дзвінку» були готові виїхати на завдання.

Зібрав ветеранів у новий підрозділ

Згодом із членами нашого формування ми вступили до лав Збройних сил України. У тилу залишилося багато боягузів, які ховаються за маскою псевдоволонтерів. Після нашої перемоги вони розповідатимуть героїчні історії, які ж вони молодці. Я говорю не про реальних волонтерів, а про «мужланів», які ховаються від мобілізації. У мене неповага до таких персон, адже вони, розуміючи, що Росія прагне прибрати Україну з карти світу, продовжують ховатися. Бридко від цього.

Мобілізувався я до 72 ОМБр. Тоді якраз формувався новий підрозділ, куди набирали людей. Ми стали основою кулеметного взводу. Наш батальйон – один із тих, хто зібрав добровольців і ветеранів, які вже пройшли гарт війни, а тепер безперервно нищать окупантів.

Я не розповідав сімʼї, що збираюся на фронт, хоча вони здогадувалися про це. Сказав уже перед виїздом на передову. Родина сприйняла це спокійно, адже я не вперше їхав воювати. Вони підтримали мене у бажанні обороняти країну. Ми на звʼязку. Щоразу намагаюся дати про себе знати, щойно зʼявляється можливість.

Змушую хлопців дбати про себе

Бойовий досвід я отримав під час служби у добробаті. Саме завдяки цьому зараз можу бути командиром, адже маю розуміння противника, знання та практичні навички ведення бою.

Командиром взводу мене обрали хлопці. Це було їхнє колективне рішення. Коли я був командиром добровольчого формування №3, побратими бачили мене очільником. Їм сподобалися мої менеджерські якості. Вдячний їм за довіру.

Найперше моє завдання – повернути бійців живими додому, друге – знищувати ворога. Кожного дня ми намагаємося робити якомога більше задля перемоги. Мені важливо мотивувати людей, наголошувати на їхній безпеці. Кожного дня змушую їх їсти, одягати каски, ходити в бронежилетах, тепло одягатися, телефонувати рідним.

У мене багато завдань. Звичайно, стою на позиціях пліч-о-пліч із побратимами. Намагаюся бути з ними скрізь, мотивувати, підтримувати, допомагати в розвʼязанні особистих проблем. За час служби ми зріднилися. Це більше, ніж взвод. Я б навіть сказав, що це сімʼя. Стоїмо один за одного, допомагаємо, плануємо спільне майбутнє.

Коли в одного з бійців виникають проблеми, ми колективно намагаємося допомогти, навіть якщо це не стосується військової справи. Зазвичай, командири не хочуть чути про щось подібне. У нашому взводі все інакше. 

Я ніколи не відступав і не залишав своїх. У мене є така риса, не знаю, погана чи хороша, але я допомагаю всім, хто цього потребує. Навіть тим людям, які шкодили мені. Якщо здамся я, то весь колектив буде демотивованим. У мене немає права опускати руки.

Під час сильних обстрілів дивлюся на фото доньки

Моя служба не минає без травм. У мене була підозра на струс мозку та кілька контузій. Утім контузії є практично в кожного бійця, їх легко отримати під час обстрілів, якщо вчасно не опинитися в укритті. А коли  артобстріл триває кілька годин поспіль – і поготів. Був випадок, коли на позицію прилітало по 200 снарядів. Голова не витримує.

Декілька разів були настільки сильні обстріли, що я виймав телефон, дивився на фото доньки та прощався з життям. На щастя, все миналося. Але на війні ти не знаєш, що може трапитися наступної секунди.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Також у мене виникло запалення нерва. Не можу пояснити, як це сталося. Перекривило пів обличчя, напевно, від хвилювання, недосипу, важкої фізичної роботи та поганого харчування. Усі ці фактори, думаю, дали такий результат.

Зараз усе гаразд. Я проходжу реабілітацію, триває відновлення. У жодному разі не покину хлопців. Після травм я продовжував працювати, тому що не бачив когось, хто може мене замінити та бути безперервно у строю. Я не довіряю свій підрозділ нікому. Відколи ми зайшли у зону відповідальності, намагаюся робити все, аби виконати бойове завдання та повернути всіх бійців цілими та неушкодженими. 

Було таке, що чотири доби працював практично без сну, хіба міг на 30-40 хвилин прилягти, коли було тихо. Усе потрібно контролювати, адже від цього залежить життя моїх побратимів.

Донька – найбільша мотивація

Сили та мотивація рухатися далі ще є. Проте відпочинок потрібен, адже з першого дня мобілізації ані я, ані мої хлопці не були вдома. Лише ті, хто мав поранення та сильні контузії, поїхали у госпіталь. Якщо людина не відпочиватиме, вона емоційно вигорить, буде демотивованою. Втрата бажання служити – ворог для бійців.

Мене найбільше мотивують плани про зустріч із дочкою, з якою ми не бачилися з початку повномасштабного наступу. Важко слухати, коли донька постійно при розмові каже, що хоче заснути разом зі мною. 

Та головна ціль – перемога. Ми з моїм другом-інструктором розробили навчання для хлопців, і коли ротуємо позиції, то вчимо їх. Постійне удосконалення наближає перемогу. Також хочу, щоб мій підрозділ навчився правильно коригувати, використовуючи сучасні технології. Ми до цього йдемо. Прагну, аби мої побратими були кращими в усьому. Кожен, хто приїхав захищати свою землю, має повернутися додому живим. 

Після перемоги розвиватиму країну як політик

Мені дуже подобається військова служба. Вона настільки затягує, що вже важко уявити себе у цивільному житті. Але все залежатиме від подальшої ситуації. Мабуть, у майбутньому я поставлю перед собою вибір: залишитися військовослужбовцем чи піти у політичну сферу, щоб радикально змінювати Україну. У мене є думки про проєкти, які я хотів би реалізувати. Вони сприятимуть розвитку нашої країни.

Нині найбільша проблема у ЗСУ – це транспорт, якого дуже бракує. Ми постійно ремонтуємо автівки власним коштом і з допомогою волонтерів.  З часом допомоги все меншає, хоча війна триває.

Майбутню Україну я бачу сильною та незалежною. Вона матиме потужну армію, стійку економіку та сильного президента.

А ще важко зрозуміти, що таке «війна», поки ти не зустрічаєшся з нею. Моліться за наших захисників і дякуйте воїнам та волонтерам. Багато людей уже втомилися та виснажилися, але війна триває, а з нею – вбивства, катування та знущання. На кожного з військовослужбовців удома чекають рідні. Продовжуйте підтримувати ЗСУ. Разом – до перемоги!