Суспільство
Речі, які допомагають. Як одеський проєкт одягає переселенців і закуповує обладнання в лікарні
Футболка, яка лежить у шафі без діла вже не один рік, може «запустити» цілу низку добрих справ. Але тільки за умови, якщо її принесуть до зеленого контейнера від громадської організації «Речі, які допомагають». Команда ГО вже чотири роки за допомогою одягу закуповує медичне обладнання для дитячих лікарень, а тепер, із початком повномасштабної війни, забезпечує необхідними речами переселенців. Координаторка проєкту Анна Підопригора розповіла ШоТам, як зробити так, щоб речі, які вже не потрібні, почали допомагати українцям.
Анна Підопригора
Координаторка проєкту «Речі, які допомагають»
Більше контейнерів – більше можливостей зробити добру справу
Громадська організація «Речі, які допомагають» з’явилася в Одесі в 2018 році. Тоді вже існував благодійний комісійний магазин «Добробутик», куди містяни приносили свій одяг і взуття. Частина речей передавалася в благодійні фонди, частина – продавалася в магазині, а на вторговані кошти закуповували обладнання для дитячих лікарень. Ми подумали: одесити приносять речі в одну й ту саму локацію в центрі міста, а якщо зможемо організувати таких місць більше, то, відповідно, для людей з’явиться більше можливостей долучитися до такої справи. Тож магазин «Добробутик» став точкою відліку для «Речей, які допомагають».
Перші контейнери для збору речей ми встановили в Зеленому театрі, у коворкінговому центрі та в ІТ-компанії. Уже за перший місяць ми зібрали із цих трьох боксів 2,5 тонни одягу, а за другий – майже 4 тонни. Стало зрозуміло, що людям дійсно потрібно надавати можливість здавати речі в зручних для них локаціях. Щоб їм не доводилося у свій вихідний спеціально їхати в центр з пакетами одягу, для того щоб долучитися до доброї справи. Як і будь-який сервіс, це має бути комфортно. Людина збирає свої речі, пере їх і сушить, а наша задача – зробити так, щоб їх було зручно здати. Тому поступово ми почали встановлювати контейнери в торговельних центрах і на територіях житлових комплексів.
Напередодні 2022 року ми запустили проєкт і в Києві, а на початку лютого на Ukrainian Fashin Week у Мистецькому арсеналі зробили прекрасну інсталяцію з художником Михайлом Деяком. Відвідувачі зацікавилися нашою справою, і ми зрозуміли, що в Києві є потреба в тому, що ми робимо. Тоді ми встановили 20 контейнерів для збору одягу, були домовленості про ще понад 30. Але проєкт у столиці поки що призупинили. Впевнена, ми відновимо його у більш стабільний час.
Кожна річ стає по-своєму корисною
Після 24 лютого діяльність нашої організації дещо змінилася, але суть залишилася такою ж самою – віддавати речі тим, кому вони зараз максимально потрібні. Ми займалися благодійністю, співпрацювали з фондами «Добрий самарянин» і «Шлях до дому», щомісяця передавали одяг їхнім підопічним. Тому й тепер ми продовжуємо робити те, що й раніше, але в більших обсягах. До того ж нині ми працюємо під запит. Наприклад, представники фонду HELP MARIUPOL говорять, що є потреба у взутті та дитячих речах. Відповідно, ми їм привеземо саме це, а чоловічий і жіночий одяг передамо в іншу організацію. Наша команда намагається зробити так, щоб кожна річ, яку люди залишають у контейнері, не лежала на складі, а потрапила до того, хто її потребує.
Ми співпрацюємо з ініціативою, яка з підковдр шиє матраци для військових госпіталів, тому ми передаємо їм цей вид постільної білизни. ГО «МІР», яка допомагає військовим госпіталям, просить чоловічий одяг: їм здебільшого потрібні футболки та шорти, зручні речі, в яких можна перебувати в лікарні. Кілька таких вантажів ми відправили до We Save Ukraine Foundation у Дніпрі, коли це місто почало приймати велику кількість людей. ГО «З надією в майбутнє» займається плетінням маскувальних сіток, вони сортують наші речі насамперед за кольором і текстурою. Це стало для нас тією нішею, про яку ми одразу не могли й подумати.
Разом з одягом люди залишають записки переселенцям
Після того як людина здає речі в контейнер, ми відвантажуємо кожен бокс. Нині щотижня ми забираємо приблизно пів тонни речей. Потім сортуємо їх на складі, готуємо документацію для благодійних організацій, які передають одяг, взуття та постільну білизну переселенцям. Люди, які віддають речі, розуміють, для кого вони. Дуже приємно, що залишають одяг у хорошому стані, адже у переселенців з гарячих точок не завжди є можливість відремонтувати речі. Інколи одесити додають у контейнери записки, де розповідають, що все попрали, висушили та сподіваються, що ці речі підійдуть якій-небудь дівчині з Маріуполя або іншого міста.
Багато переселенців приїхали до Одеси у березні-квітні й на той момент не думали, що через два-три місяці їм знадобляться шорти й футболки. Тоді вони були в пальтах, плащах і черевиках. Тепер в Одесі така температура, що людей потрібно повністю перевзути й переодягнути. Тому сезонний одяг і взуття нині дуже актуальні.
Не волонтери, а друзі проєкту
Нашу організацію складно уявити без людей, які нам допомагають. Деякі з них з проєктом із самого початку. Це Олександр Санько, який зробив дизайн усього, що у нас є: від макетів контейнерів до інфографік і матеріалів для соціальних мереж. Уся його сім’я постійно підтримувала проєкт і відносила свої речі в контейнери. Це наші незмінні фотографи Стефанія Амамджян та Іван Страхов, які завжди відгукуються на наші прохання про фотосесії. Олександр Чебан допомагає знімати відео. Ми зробили з ним ролик для притулку для тварин, де собаки були в нашому одязі. Після цього відео до нас звернувся загальнонаціональний телеканал, який приїхав і зняв сюжет про проєкт. Без Олександра це було б неможливо.
Художниця Юлія Артим робить апсайклінг речей для «Добробутика»: вона їх розписує. Якщо ви бачили в магазині джинси із зображенням Мони Лізи на кишенях – це її робота. Також Юлія влаштовує у своїй студії майстер-краси із живопису й кошти з них передає нам, коли ми збираємо гроші на закупівлю медичного обладнання. Ще у нас є Ольга Вірук, яка допомагає з комунікаціями проєкту. Усі ці люди завжди поряд з проєктом, навіть коли перебувають у різних частинах не тільки України, а й за її межами. Для мене вони не волонтери, адже волонтерами найчастіше називають тих, хто один-два рази допомогли і все. Ці люди – друзі проєкту.
Свідоме споживання дає речам нове коло життя
«Речі, які допомагають», окрім благодійності, популяризують свідоме споживання одягу. І ми бачили, що це справді працює: кількість покупців у «Добробутику» з кожним роком зростала. Люди розуміють, що це звичайна європейська практика: якщо є якась річ, яку ви одягнули один-два рази, вона в хорошому стані, але ви не хочете її більше носити, можна принести її в такий благодійний магазин, як у нас. Інша людина може купити цю річ і отримати багато задоволення.
Важливо розуміти, що для виготовлення, наприклад, однієї футболки витрачається дуже багато ресурсів. Тому одягнути її один раз і викинути – це вкрай неактуальна дія. Збір бавовни, її обробка, перетворення на полотно, пошиття виробу, доставлення його з однієї частини світу до нас, в Одесу, потрапляння до магазину. Стільки людей взаємодіють між собою, щоб одна футболка знайшла свого господаря. Якщо після цього давати цій речі життя на кілька виходів – це просто знецінення людської праці, не кажучи вже про збитки для екології. На мою думку, «Добробутик» допоміг зрозуміти містянам, що така колосальна праця дійсно може бути реалізована, щоб річ провела ще хоча б одне коло життя. До того ж багато людей почали купувати речі не тільки тому, що це екологічно – вони зрозуміли, що в магазині можна знайти унікальний і цікавий одяг.
Якщо річ не в ідеальному стані, вона не потрапить до магазину, але все одно знадобиться. Наприклад, може піти на ганчір’я, яке потрібне для обтиральних робіт на заводах або СТО. Коли людина бачить, як річ отримує друге життя, для неї ідея усвідомленого споживання стає максимально зрозумілою.
Об’єднання людей заради допомоги
За чотири роки діяльності ми встановили по місту 90 контейнерів. До 24 лютого ми забирали з них від 15 до 20 тонн речей на місяць. Тепер у середньому виходить приблизно 6-7 тонн одягу. Я не очікувала, що навіть у такі складні часи для країни люди будуть приносити стільки своїх речей і допомагати.
Для мене найцінніше досягнення проєкту – те, що нам вдалося об’єднати людей в достатньо велике ком’юніті, що піклується про свідоме споживання та долучається до благодійності. Це тисячі одеситів. Кожен і кожна, хто взаємодіє з «Речами, які допомагають» або «Добробутиком», причетні до наших перемог. Якби люди не купували в магазині речі, ми б не могли зібрати кошти на обладнання для дитячих лікарень.
А якщо кожен зробить свій маленький крок, разом ми можемо придбати, наприклад, лампу для дитячої нейрохірургії, яку не змінювали в операційній з 1960 року, вона вже була в критичному стані. Або інкубатори для пологових будинків, в яких недоношені діти могли б правильно розвиватися. Кожна справа, яку ви робите з «Речами, які допомагають» або «Добробутиком» – це допомога маленькому життю.
Мрії після перемоги
Після перемоги мені б дуже хотілося, щоб ми знову могли відкрити «Добробутик», зустріти там усіх і обійнятися. Мрію, щоб такий магазин з’явився і в Києві й ми показали, наскільки важливе усвідомлене споживання.
Колись у нас був прекрасний проєкт з організацією «Важливий кожен», яка займається дітьми з аутизмом. Ми з ними тоді шили шопери з речей, які були у нас у контейнерах. Я хотіла б, щоб у нас було більше подібних проєктів. Раніше ми допомагали дитячим будинкам з одягом, випускними. Нині багато з них виїхали. Сподіваюся, після перемоги вони повернуться і ми продовжимо співпрацю.
Хотілося б мати простір, де можна було б робити майстер-класи, розповідати про свідоме споживання дітям і дорослим, щоб віддавати непотрібні речі в контейнери стало для нас звичною справою. Щоб ми вийшли на рівень, коли швидка мода перестала бути такою актуальною. Кожного сезону з’являється якийсь модний тренд, колір тощо. Я б хотіла, щоб ми могли донести: важливий не колір, а те, що ми після себе залишаємо.
Як підтримати ГО «Речі, які допомагають»
- Залишайте речі для переселенців у контейнерах «Речі, які допомагають» в Одесі. Приймається випраний сезонний одяг і літнє взуття у гарному стані, а також постільна білизна.
- Поширюйте інформацію про проєкт у своїх соцмережах.
«Я себе вважаю українцем. Ніяк інше!» — казав Любомир Романків, що більшість життя прожив не в Україні. Та він лишився її вірним сином, продовжував говорити українською й назавжди вписав своє ім’я у світову історію.
Як Любомир повпливав на майбутнє світових технологій, дослідили у ШоТам.
«Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру або розстріляний»
Любомир Романків народився в 1931 році в сім’ї вчительки та правника у Жовкві Львівської області. Його батьки були активними в громадському житті, якийсь час навчали сина вдома. Згодом він вступив у Львівську гімназію. Але дитинство закінчилося швидко — фронт Другої світової невпинно посувався до домівки Любомира.
«Коли увечері до Жовкви прийшли совєтські війська, то вже вночі з’явилися списки тих, хто має бути розстріляний наступного ранку. У тих списках був мій батько, котрий працював адвокатом у Жовкві. Його встигли вивезти, а мене, сестру та маму вивезли наступної ночі. Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру або розстріляний», — пригадував Любомир Романків.
Хлопцю було всього 13 років, і попереду на нього чекало ще багато перешкод. Сім’я переїжджала часто — побувала в Польщі, Словаччині, Австрії, жила в таборі для біженців. А після закінчення війни вони осіли в Канаді, де Любомир почав навчатися в українській католицькій школі:
«Мої знання з фізики, хімії, технологій та інженерії були набагато вищі, ніж у моїх канадських однокласників».
Але родині доводилося виживати, і паралельно з навчанням хлопець ще й працював. Спочатку мріяв про фах архітектора, але можливості вступити на такий факультет не було, тому Любомир обрав хімічну інженерію в Університеті Альберти. Щоб заробити на вступ, йому довелося копати на заводі рови для труб.
«Це була дуже важка праця, у мене буквально не було сил повечеряти. Тоді я мав лише одну думку: будь-якою ціною я маю вступити до університету, щоб не працювати фізично все життя», — пригадував Любомир.
«Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали»
Після університету Любомир влаштувався на роботу в місцеву металургійну компанію. Перший з багатьох його винаходів стався саме там — хлопець вигадав хімічний спосіб видобування цинку з руди, що був набагато простіший і дешевший, ніж на підприємстві:
«Я не зміг переконати інженерів і керівників тієї фірми, що ці винаходи розв’язують проблеми та їх варто розробляти. Вони жартували: “От що ти знаєш, якщо ти лише два роки тому закінчив університет?!”. Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали».
Декан місцевого навчального закладу рекомендував Любомира найкращим університетам Штатів — так молодий науковець подався до Массачусетського технологічного інституту. Там продовжив роботу над винаходом з видобування цинку та в 1962 році отримав докторський ступінь.
«Мою технологію використовують у видобуванні цинку вже майже 40 років», — ділився Любомир.
Науковець підшуковував роботу в США — у нього було аж 16 пропозицій. З усіх він обрав ІВМ (International Business Machines). Найважливіший винахід Любомира Романкова був попереду.
«Так з’явилася Apple»
«Щоразу, коли ви натискаєте кнопку “Пуск”, якась частинка в комп’ютері, яку я винайшов, уже активізувалася й працює для вас», — казав Любомир Романків.
І це справді так, адже в списку винаходів науковця аж 68 ідей! Завдяки його наполегливості й вірі в результат компанія Apple зараз така, яка вона є:
«Стів Возняк був одним з тих, хто купив у нас такий п’ятидюймовий диск, і, як він сам сказав, у своєму гаражі бавився, як сполучити процесор з цим диском. Він це показав Стіву Джобсу, а той умів гарно продавати. Так з’явилася Apple».
Що це за винаходи? Спочатку комп’ютер складався з двох елементів: процесора та пам’яті. Магнітні голівки для плівок, що зберігали інформацію, виготовляли дуже повільно (це було дорого і складно), а Любомир вирішив використати свої знання з хімічної інженерії та металургії:
«Замість 30 головок на площі 5×5 сантиметрів я продукував приблизно тисячу таких головок. За дві години можна було зробити кілька тисяч магнітних головок. Кожна з них була однакова, менша за 1/4 людського волоска. Спосіб записування інформації став дешевим і швидким».
Але це не був одномоментний винахід — знадобилося 3 роки, щоб все запрацювало. Попри прогресивність ідеї, Романків не називав її на свою честь:
«В електроніці є багато людей, що винайшли важливі речі, але ніхто не додає своє прізвище до винаходу. Я міг би заявити, що це “головки Романкова” — науковці між собою так колись говорили. Але мені здається, що людина понижує себе, якщо хоче назвати щось своїм ім’ям».
У 70-х Романків мав ще одну ідею, але так її й не втілив, — це мав бути невеличкий комп’ютер, який можна носити в кишені, сполучений з мозком певним чіпом, щоб «запам’ятовувати» інформацію одразу на диск. З цієї ідеї тоді посміялися, але невдовзі й вона може стати реальністю, чи не так?
«На кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, я це робив»
У його будинку була велика бібліотека з українськими виданнями — і довоєнними, і тими, що з’явилися після відновлення незалежності України. Новини Любомир читав також українською, а не англійською. Попри те, що чоловік більшість свого життя прожив не в Україні, йому вдалося зберегти свою національну ідентичність. Він не раз пригадував «правило» свого дому: «Переступаєш цей поріг — ти вступив до нашої України. Тут говорять лише українською».
Вперше на батьківщину йому вдалося потрапити в 70-х роках: спочатку він читав лекцію в Москві, а тоді йому дозволили відвідати Київ і Львів:
«На кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, запрошений як українець і винаходи, зроблені українцем, а не, наприклад, канадцем чи американцем, я це робив. І тому говорив рідною мовою».
Любомир пригадував, що за ним постійно стежили, і він з великими труднощами зміг зустрітися з родиною у Львові — для цього виходив з чорного ходу готелю.
«Я припускав, що мене можуть підслуховувати або підглядати за мною. Тому коли увійшов до номера, став шукати настінні гачки, на яких нічого не висить. Так я й знайшов на одній стіні такий гачок і повісив на нього свій капелюх», — розповідав українець.
Після 1991 року Любомир часто навідувався на батьківщину: читав лекції в університетах, розбудовував український «Пласт», членом якого був з 1940-х (спочатку підпільно).
За життя Любомир Романків отримав багато нагород. Зокрема його портрет розмістили в Залі національної слави США поряд з портретом Стіва Джобса. Помер винахідник у червні 2024 року. А світ досі користується його винаходами й не завжди здогадується, що це справа рук і світлого розуму саме українця.
Освітня платформа uBoost, що безплатно підтримує молодь з малих міст і сіл, презентувала блокнот «Самотворці». У ньому зібрали реальні історії підлітків, які мріють про власну справу.
Про це повідомили uBoost.
Що відомо про ініціативу
Кожен, хто задонатить 650 гривень, отримає примірник блокнота і допоможе зібрати 80 тисяч гривень на мінігранти для переможців проєкту «Створюй ТУТ! Старт в підприємництві та кар’єрі». Кошти підуть на реалізацію першого мінібізнесу підлітків.
«Кожен примірник — це шанс для підлітка запустити свій перший мінібізнес. Цей блокнот — про тих, хто тільки починає. Про молодь, яка мріє, вчиться, ризикує. І запускає свої перші проєкти — попри війну, брак ресурсів і страх»‚ — написали в uBoost.
Читайте також: 11-річний хлопчик із Данії зібрав понад 8 000 доларів на допомогу українським дітям
У вересні команда uBoost планує випустити оновлену версію блокнота «Самотворці», яка міститиме історії підлітків, що реалізували свої ідеї завдяки мінігрантам. До нього ввійдуть зокрема такі ініціативи: облаштування логопедичних кімнат, запуск екологічних проєктів, створення одягу, організація хабів для молоді та інші.
Підтримати молодь можна за посиланням.
Нагадаємо, що українська художниця та Rescue Now запустили ініціативу для допомоги дітям у Харкові.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка uBoost
Суспільство
28 квітня в Києві відбудеться благодійна подія «pls communicate responsibly: психологічний нетворкінг». Івент організовує платформа pleso у партнерстві з фондом «Вовки да Вінчі», ADASTRA CINEMA та Squat17b.
Про це повідомили організатори.
Що буде на заході
Перед подією учасники пройдуть коротке тестування на тип особистості та отримують браслети з кольоровим маркуванням, щоби полегшити комунікацію.
Спікерка івенту — психологиня та співзасновниця pleso Анна Ліссова. Вона розповість про внутрішні потреби, зв’язок з іншими та бар’єри у спілкуванні.
Під час події також відбудеться благодійний аукціон. Усі зібрані кошти передадуть на підтримку батальйону «Вовки да Вінчі».
Читайте також: У центрі Києва під час ремонту дороги виявили трамвайну колію початку 20 століття (ФОТО)
Як відвідати
Захід розпочнуть 28 квітня о 18:00 у просторі Squat 17b за адресою: Терещенківська, 17Б.
Вхід на подію вільний, але необхідно попередньо зареєструватися за посиланням.
Нагадаємо, що Лебіга, Магучіх, Байдак та інші долучаться до виставки «Третє дихання» у Києві: як відвідати.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Squat 17b
