Прийняли нас, тепер приймаємо ми. Як франківська спільнота переселенців перетворила офіс на прихисток для евакуйованих

З війною Наталя познайомилася ще у 2014 році. Тоді її рідною Макіївкою почали ходити озброєні бойовики, місто оточили блокпостами, почали викрадати людей. Коли ситуація погіршилася, родина Наталі вирішила евакуюватися на захід країни. Тоді здавалося, що це тимчасове рішення, утім воно затягнулося на вісім років.
Прихисток із другої спроби вдалося знайти в Івано-Франківську. Там Наталя разом з іншими переселенцями заснувала громадську організацію «Д.О.М.48.24» і почала допомагати жінкам, які страждають від домашнього насильства. Так з’явилося соціальне підприємство, культурні проєкти та хостел, який після 24 лютого перетворився на прихисток для десятків людей, які тікають від війни.

Довелося виїхати з рідної Донеччини

Я жила в Макіївці, працювала в різних міжнародних компаніях. У 2014 році пішла в декрет. Ми жили не в центрі міста та, умовно, не біля аеропорту. Тому коли почалася війна, я думала, що наш район не буде нікому потрібен. А виявилося інакше: там облаштували гуртожиток для бойовиків, і стало неспокійно. З усіх сторін зʼявлялися блокпостами. Ми ж свою позицію – за Україну – не приховували.

Коли ситуація погіршилася, почалися мародерства та викрадення людей, ми вирішили ненадовго виїхати. Тоді якраз українські війська почали звільняти міста. Мені здавалося, що зовсім скоро ми повернемося. Але згодом із нашого району почали стріляти війська окупантів і, відповідно, туди теж «прилітало» у відповідь. І вже в серпні додому було небезпечно повертатися. 

Ми поїхали на захід, роздивитися місця країни, в яких ще не були. Оскільки мали декретні заощадження, перший час зупинялися в готелях. Люди реагували по-різному. Перший наш візит до Івано-Франківська запамʼятався «кидаловом» із квартирою. Тому поїхали в інше місто на Закарпатті. Там, коли дізналися, що ми переселенці – запропонували жити, скільки буде потрібно. Але потім так склалися обставини, що ми ще раз прибули до Франківська, чоловік знайшов там роботу, і ми переїхали.

Обʼєдналися з однодумцями в одну спільноту

Ми орендували квартиру далеко від міста, і мені навіть не було з ким поговорити. Тож я робила це у Facebook в спільноті патріотів Донецька. Через неї познайомилася з іншими переселенцями, і ми влаштували зустріч в Івано-Франківську. За нею слідували наступні. Одного разу хтось сказав, що нам треба створити організацію. Але тоді не було зрозуміло, для чого нам це треба. Ця ідея стала на паузу.

Та через певний час нас запросили на якусь презентацію, присвячену закриттю проєкту для переселенців. І виникло питання: а чому ж нас не запрошували на заходи самого проєкту? Ми зрозуміли, що є певні гроші, які виділяють на потреби переселенців, але їх чомусь витрачають не на те, що нам дійсно потрібно. 

Ми захотіли створити організацію для пошуку ресурсів нам на житло. Вона дістала назву «Д.О.М.48.24». Але вийшло так, що ми були незнайомі донорам, тож такі великі кошти нам ніхто не давав. І ми почали з менш серйозних завдань.

Підтримувати організацію вирішили… через хостел

У межах «Д.О.М.48.24» ми почали проводити маленькі заходи. Заснували  заняття з робототехніки для дітей, які існували безкоштовно протягом двох років. Потім проводили театральний фестиваль із провідними колективами з України. Робили й мистецькі проєкти. У цей час я подавалася на різні навчання, аби зрозуміти принципи керування неприбутковою організацією тощо.

Одним із перших серйозних проєктів стало соціальне підприємництво «Простір ВДОМА», в якому ми зараз існуємо. Спочатку у нас була кімната у 40 квадратних метрів і було дуже страшно, де ми братимемо кошти на оплату оренди. Але хвилювалися дарма. Зараз ми вже орендуємо 300 квадратних метрів.

Половину приміщення зайняв офіс громадської організації, інша половина стала хостелом. Ми подумали, що це гарна ідея, щоб отримувати доходи, сплачувати за оренду та підтримувати діяльність організації. Це було зручно. Наприклад, коли інші організації проводили в нас свої заходи,вони селили в хостелі своїх гостей.

Коли почалася пандемія, ми зазнали втрат одразу в обох напрямах: ніхто не влаштовував події та не подорожував, а, відповідно, і не селився у хостел. Я ходила на консультації до представників бізнесу, і мені так ніхто й не відповів, чи варто закриватися. І я подумала: «Гаразд, а чим ми можемо бути корисними в такій ситуації?». А ми до цього проводили певні події, повʼязані з домашнім насильством та психологічною допомогою. Так виникла ідея відкрити кризову кімнату, куди могли б прийти жінки з дітьми, які опинилися у складних життєвих ситуаціях.

Добилися від міста спецприміщення для кризової кімнати

Важко першим щось запускати, коли не знаєш, чи буде попит. А він був. Перших постраждалих до нас спрямували, ще коли ми не до кінця були готові відкриватися. У нас були окремі кімнати, адже психологічно неправильно жінок у такому стані розміщувати з іншими. Ми могли прийняти одночасно три родини. Кризова кімната – це короткотермінове розміщення – на кілька перших днів. А далі, якщо жінка не може розв’язати житлове питання, її переводять у Центр соціальної реабілітації. Хоча одна жінка поважного віку вже два роки в нас живе – їй просто нікуди йти.

Кризова кімната функціонувала у нас приблизно 10 місяців. Після того ми мали кількамісячну перерву, під час якої добилися, аби місто виділило спеціальне приміщення під кризову кімнату. Загалом до повномасштабних військових дій вона була майже готова – бракувало лише кількох закупівель. Але зараз всі відволіклися на інше. Коли повернемося знову до звичайної роботи, сподіваюсь, її швидко запустять.

Стигматизація ромів підштовхнула до нового проєкту

Ще один наш проєкт – «Соціальна пральня». Він став продовженням кризової кімнати. Перша жінка, яка до нас потрапила, була ромкою. Вона не вміла читати й писати, тому їй було складно з пошуком роботи. Вона відчувала сильну стигматизацію від суспільства. Коли все ж знайшла сезонну роботу на пральні й добре працювала, її все одно не взяли через національність. І ми захотіли створити для неї та інших жінок можливості для праці.

Я помітила один тендер на закупівлю обладнання для соціальної пральні, запитала поради в іншої організації. Ми написали грантову заявку й закупили перші комплекти такої техніки. Так вдалося прилаштувати кілька жінок. Проблема була з пошуком клієнтів, адже для того, щоб це стало бізнесом, треба було більше обладнання. Зараз ми працюємо над тим, щоб розробити бізнес-модель, яка дійсно буде приносити кошти.

А ще в нас був класний проєкт «Краш кава». Це була кампанія з протидії аб’юзивним стосункам, розрахована на молодих дівчат. Ми надрукували стаканчики та передали до різних кав’ярень. На них був QR-код, за яким дівчата могли переходити на нашу Instagram-сторінку та дізнаватися більше про протидію домашньому насильству.

Організовували також і культурні події. У нас в команді є поети, маємо музичну кімнату, де проводили дитячі заняття з раннього розвитку і влаштовували концерти. Також мали класні проєкти з розвитку молодих митців. Сподіваюся, що ми до цього повернемося.  

Відчувала, що буде нова фаза війни

У глибині душі я відчувала, що, найімовірніше, нова фаза війни все ж буде. Адже бачила, що відбувалося в Донецьку. Проте я сподівалася, що війна не буде такою масштабною. Але якраз майже перед вторгненням я була на Шрі-Ланці, де також відпочивали багато людей із Казахстану та Росії. Вже тоді між нами відчувалося напруження. Таке враження, що їм у відпустці більше нічого було обговорювати, крім України. Лунало щось про те, що «в Україні нацизм». І я спеціально одягала вишиванку, щоб змусити їх бачити українців і мовчати.

Визначити план дій у випадку можливого вторгнення нас змусили донори, які зібрали партнерські організації та запитали, що ми про це думаємо. Нашу команду як кошенят тикнули в мисочку з молоком і сказали: «Якщо війна, то що?». І ми почали планувати, що будемо робити. Я дізнавалася у членів команди, якими будуть їхні особисті дії: хто виїде, а хто залишиться і включиться в роботу.

Читайте також: «Щотижня допомагаємо 10 тисячам людей». Як «Київська полуниця» підтримує українців у прифронтових містах

І, власне, коли 24 лютого все сталося, мені легше було знати, що я зараз піду на роботу, а там є команда. Наступного дня ми зібралися. Виїхала за кордон лише одна колега пізніше, і ми перепланували роботу так, щоб і вона дистанційно могла бути корисною. Незабаром вона вже повернеться. Крім того, додалися нові члени команди.

Хостел перетворили на прихисток для переселенців

Свій хостел ми вирішили перетворити на тимчасовий прихисток для переселенців. За оренду приміщення ми платили меншу суму лише один місяць, а потім повернулися до попередньої ціни. Разом із комунальними платежами виходила доволі велика сума. Дозволити собі утримувати притулок ми змогли завдяки грантам.

У нас ще були кімнати, в яких ми раніше проводили події. Там ми облаштували додаткові спальні місця. Моя знайома зателефонувала й сказала, що є людина, яка може привезти багато матраців. Відповідно, ми буквально через кілька днів мали 65 місць замість 25.

Поселятися у нас переселенцям радила міська рада. В Івано-Франківську організували чергування на вокзалі, і людей, які приїжджали евакуаційними потягами, розподіляли по різних притулках, зокрема й до нас.

Оскільки ми мали досвід керування кризовою кімнатою, то розуміли, з чим будемо зіштовхуватися. Люди бувають різні: хтось на тлі стресу починає пити та конфліктувати, а буває, що люди між собою не вживаються. І всьому цьому треба давати раду. Одразу вирішили, що започаткуємо якісь активності для дітей, аби батькам не довелося бавитися з ними 24 години без перестанку.

Не всі поспішали ховатися під час сирен

Перші люди, які до нас прибували, були дуже розгублені. Вони їхали, не знаючи куди й чи надовго. Коли вони приїжджали, їм було головне поспати, адже дорога могла тривати по кілька днів. Але я б не сказала, що помітила у когось розпач. В очах читалася втома та потреба спокою і тепла.

Люди, які переїхали до нас із місць активних бойових дій, часто ігнорували повітряні тривоги. Ми з переселенцями домовилися, що коли чуємо сирену – одразу йдемо у підвал, навіть якщо це ніч. Так от люди з Чернігова та Харкова спокійно на мене дивилися і казали: «Нам не страшно. Ви йдіть, ми не підемо». І додавали: «Ми тут навіть у коридор не ховаємося, тому що ви просто не усвідомлюєте, що ми пережили».

Зараз у нас мешкають до 30 людей. Цифра змінюється, тому що люди почали виїжджати. Багато родин повернулися до Києва та Чернігова. Поки що ми залишаємо пустими деякі додаткові місця, адже домовилися з жіночою організацією, що вони зроблять філіал таких притулків для своєї цільової аудиторії. І тому бережемо для них кімнату.

На базі прихистку зʼявився гуманітарний штаб

На базі нашої організації також зʼявився гуманітарний штаб. Сталося це абсолютно неочікувано. Ми опублікували допис, що відкриваємо прихисток і потребуємо постільної білизни, подушок, ковдр і продуктів. І буквально за пів дня у нас уже був невеличкий склад з усім необхідним на перший час.

Згодом усе це накопичувалося. Ми почали вести облік, щоб знати, що маємо. Почали роздавати все волонтерам, які їхали до військових та до цивільних у постраждалі міста. Нас дуже часто знаходили абсолютно незнайомі люди. Одного разу мені подзвонила якась жінка з-за кордону і сказала, що відправила нам вантажівку гуманітарної допомоги з Нідерландів.

Досі працюємо в такому темпі. Якщо просять прийняти вантаж – приймаємо. Навіть почали отримувати кошти на самостійні закупівлі всього необхідного. А ще маємо дружні організації – за потреби одне з одним ділимося наявним у наших штабах.

Продовжимо допомагати переселенцям та жінкам у кризі

До повномасштабного вторгнення у нашому статуті діяльності одним із перших пунктів була допомога внутрішньо переміщеним особам. І ми планували цей пункт прибрати, адже нам здавалося, що всі переселенці вже інтегрувалися. Тож головне у наших планах на майбутнє – залишити цей пункт як нашу ціль.

І попередня наша діяльність із допомоги жінкам теж матиме продовження. Вони залишаються непропорційно вразливішими за чоловіків. Під час війни багато жінок залишилися з дітьми без підтримки, домівки та фінансової незалежності.

Звісно, залишимо в роботі соціальне підприємництво як допомогу людям повернутися до нормального життя та знайти заробіток. А також культурні події, адже вони допомагають пережити важкі моменти та розвиватися як нація.