Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Привітання» на снарядах, тату та десант фіалколюбів. Як українці креативлять, аби зібрати гроші на ЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Фіалки, що закривають потреби воїнів-зв’язківців, «мільйонний» веломарафон вздовж лінії фронту та сувеніри зі збитих російських літаків. Аби зібрати кошти на допомогу військовим українці вигадують, здавалося б, неймовірні речі.

ШоТам зібрав кілька прикладів, які доводять: аби підтримати ЗСУ та допомогти волонтерам із закриттям збору, не обов’язково жертвувати великі суми. Інколи достатньо трохи покреативити.

«Привітання» для окупантів на снарядах

20-річний студент-айтівець Антон Соколенко з перших днів повномасштабного вторгнення намагався усіма можливими способами допомогти в боротьбі з окупантами. Спочатку хлопець приєднався до волонтерського центру та готував «коктейлі Молотова». Утім згодом стало зрозуміло: це марна робота, адже термін придатності таких «гостинців» – день-два, тоді як обсяги «виробництва» сягали сотень пляшок на добу.

Відтак Антон створив власний телеграм-канал для збору коштів на потреби ЗСУ. Коли донатити стали менше, айтівець почав шукати спосіб заохотити підписників жертвувати більше грошей. І знайшов! В одному з каналів він побачив, як хтось з волонтерів назбирав $3000 в обмін на написи на артилерійських снарядах. Ідею, схоже, швидко закинули, а Антон – підхопив і перетворив на креативний спосіб задонатити ЗСУ.

Ціна одного «привітання» для російських загарбників – 40 доларів. Дві «листівки» можна замовити зі знижкою – за $70.

«У вас є шанс вбити орків своїм текстом на артилерійському снаряді, яким буде обстріляно російських солдатів. Ви отримаєте фотографію з підписаним вами боєприпасом», – зазначено в публікації телеграм-каналу Combat Footage, який веде Антон. 

Веломарафон прифронтовими містами

Ця ідея належить львів’янину Богдану Прокоповичу. Хлопець подолав 1500 кілометрів прифронтовими містами, аби зібрати мільйон гривень на підтримку нашої армії. І зібрав навіть більше! Принцип марафону доволі простий: велосипедист проїжджав один кілометр за кожні 700 гривень донату.  У розмові з командою ШоТам Богдан назвав свою ідею чимось «на межі між неймовірною геніальністю і тотальною тупістю». 

«Неймовірна геніальність, тому що мені це здалося прикольним: роблячи те, що дуже люблю, я зможу зібрати досить велику суму на потреби війська. Тотальна тупість виявлялася в безлічі нюансів: спочатку не було зрозуміло, наскільки моя ідея безпечна, як під час поїздки знімати якісь речі так, щоб людям було цікаво дивитися, і водночас не зняти нічого зайвого, аби не зашкодити нашим військовим. Однак я подумав, що коли ти робиш щось настільки тотально тупе, воно стає геніальним», – розповів Богдан Прокопович.

Крім того, волонтер влаштував аукціон із «сувенірами» від брата, який служить у ЗСУ. З-під віртуального молотка пішли сухпайок російської армії, відпрацьований касетний снаряд від РСЗВ «Ураган» та уламок від ракети РСЗВ «Ураган». Більше про марафон прифронтовими зонами читайте в нашому матеріалі.

Брелоки з уламків російських літаків та гвинтокрилів

Керівник диджитал-агенції UAMASTER та волонтер Юрій Висовень поєднав захоплення авіацією з допомогою волонтерській ініціативі Drons for Ukraine . Завдяки його ідеї уламки ворожих літаків перетворюються на стильні брелоки. Отримати їх можна, задонативши на збір дронів понад $1000. І це спрацювало!

Лише за два тижні волонтерам вдалося продати 400 таких брелоків та зібрати $400 000 на закупівлю безпілотників для ЗСУ.

Фото: dronesforukraine.fund

«Усе просто: я – хлопчик, який дуже любить авіацію. З 23 років займаюсь парашутним спортом.Авіація викликає у мене захват. Я прекрасно розумів, що хлопців, які цікавляться мілітарною темою й літаками, у світі багато. Тому отримати шматок справжнього літака для них – суперкруто”, – пояснює Юрій.

Кожен брелок потрапляє до благодійників з написом на підкладці: «Зроблено в Росії та перероблено в Україні», картою Київщини й інформацією про літак чи гвинтокрил, який завдяки ЗСУ перетворився на металобрухт. І хоча ця ініціатива розрахована, перш за все, на іноземних добродіїв, долучитися та підтримати збір коштів на БПЛА для української армії можна за цим посиланням

Фото: dronesforukraine.fund

Понад 20 мільйонів гривень за хтивки

Теронліфанс – ініціатива, що зародилася в Твіттері на початку березня. Суть проєкту доволі проста: люди жертвують кошти на підтримку ЗСУ чи допомогу переселенцям, надсилають скріншот квитанції учасницям чи учасникам проєкту та отримують за це хтивку (нюдс) – еротичну фотокартку.

Ідея неодноразово наражалася на хейт, але головний показник будь-якої ініціативи – це її результат. Станом на кінець червня дівчатам та хлопцям з Теронліфансу вдалося зібрати на підтримку армії та українців понад 23 мільйони гривень.

Засновниці проєкту. Фото: ukrainky.com.ua.

«Спочатку ідея здавалася досить абсурдною. Але коли ми в перші дні зібрали близько 200 тисяч гривень, то стало зрозуміло – це працює. Ідея лежала на поверхні, тому що в твіттері багато дівчат люблять постити нюдси по четвергах. Ми лише направили це в потрібне русло. І до нас почали приходити ці дівчата з проханням приєднатися», – розповідає співзасновниця руху Теронліфанс Настя.

Продаж картин на підтримку армії

Прикладів таких ініціатив – безліч. Напевно, найвідоміша з них, – продаж роботи Марії Приймаченко «Квіти виросли коло четвертого блоку» за рекордні 500 тисяч доларів. До речі, згодом картинку передали Національному художньому музею України.

Ще один приклад – аукціон з роботою телеведучого та волонтера Сергія Притули. Свою картину «Батько і мати. Два сонця гарячих» Притула продав з молотка за 25 тисяч доларів. 

«Ескіз картини з’явився, коли мені було 16. Я вступив на перший курс Тернопільської академії народного господарства. Ви розумієте, що для хлопця такого віку подібна історія появи ідеї такого малюнку – це нормально. Намалював я на полотні це, коли мені було фактично 30. І от, коли мені 41, я це продав. Від ідеї до продажу минуло 25 років», – розповів волонтер.

Подібні ініціативи відбуваються доволі часто й на більш локальному рівні. Наприклад, блогерка та волонтерка Зоя Казанжи нещодавно провела аукціон з роботами художника, письменника та ветерана Валерія Пузіка. Усі лоти – картини, створені на передовій у 2015 році – вже знайшли нових власників.

Картини Валерія Пузіка.

Після повномасштабного вторгнення РФ Валерій знову повернувся на фронт, а у вільний час – продовжує малювати. Тож цілком ймовірно, що незабаром відбудеться новий аукціон – з картинами, створеними цьогоріч, після віроломного вторгнення російських окупантів. Слідкувати за оновленнями можна на сторінці воїна.

Дитячий блокпост

До підтримки наших воїнів долучаються навіть діти! Зокрема, на Львівщині малеча створила «Блокпост юного патріота заради мрії» та зверталася до водіїв з проханням підтримати наших військових гривнею.  І у них вийшло: всього за три дні діти назбирали на два бронежилети для воїнів Стрийщини, які сьогодні боронять Україну на передовій.

Татуювання в обмін на донат

Що роблять українські тату-майстри, поки наші воїни б’ють окупантів? Правильно, б’ють татуювання, а кошти спрямовують на підтримку ЗСУ. Один з таких кейсів – спільнота київських татуювальників, які зґуртувалися й щосуботи набивають нові малюнки в обмін на донат для ЗСУ. Завдяки цій ідей 20 майстрів назбирали вже понад 300 тисяч гривень.

Серед найпопулярніших запитів – тату з коктейлями Молотова, листям каштану, протитанковими ракетами, тризубом, культовою фразою українського прикордонника про «русскій воєнний корабль» та паляницею.

Фото: donttakefake.com.

«На початку ситуація в місті була небезпечною і клієнтів майже не було. У квітні кияни почали повертатись додому, місто стало оживати і з’явилась ідея зібрати декількох майстрів в одному місці та робити тату за донат для армії всім охочим. Для проведення обрали локацію на Нижньоюрківській 31 – приміщення клубу, який зараз не працює. Так ми могли знову займатися улюбленою справою і фінансово допомагати військовим», – розповів ініціатор проєкту, тату-майстер з Києва Саша Енімал.

Про креатив українців вже написало британське видання Guardian, а охочих допомогти армії й отримати нове татуювання з кожною суботою лише більшає. 

Фіалки для перемоги

Як фіалки можуть допомогти армії? Усе просто! Кілька днів тому волонтерка Наталія Церковна вирішила зібрати 150 тисяч гривень, аби придбати ретранслятор для наших зв’язківців. Сума – чимала, до того ж, щодня по всій Україні тривають десятки різних зборів на допомогу ЗСУ.

Однак допомогти Наталії вирішили… любителі фіалок! Спільнота селекціонерів організувала флешмоб #Квіти_для_Перемоги, аби допомогти Наталії якомога швидше зібрати необхідні кошти. 

До акції долучилися понад три десятки українців, що вирощують сенполії. «Ізабель», «Гейша», «Моя розумничка», «Рудий кіт», «Шанхайська троянда», «Лара Фабіян», «Ален Делон», «Біла Заздрість» та ще десятки різних сортів допомогли волонтерці зібрати всю суму! 

Чи зупинилися на цьому любителі фіалок? Звісно ні! Одразу після закриття збору Наталії ця спільнота неймовірних та шалених людей закрила ще один збір – волонтерки Юлії Гриценко. 

Що спільного у всіх цих кейсах? Допомогати – просто, і для цього не обов’язково донатити великі суми. Навіть 5 гривень можуть допомогти закрити збір. 

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі