Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.
У 16 років Євгенія Червінська втекла зі свого села в столицю на пошуки можливостей. А у 23 купила стару хату на рідній Черкащині, бо зрозуміла, що в Києві їй… тісно.
Поки більшість її однокласників шукали можливості залишитися в місті, Женя безкінечно гортала оголошення на ОLX Послуги: «викопати криницю», «поміняти вікна», «відреставрувати скриню»… Аби перетворити свою занедбану мазанку на комфортне житло.
Дівчина не боїться ні тяжкої роботи біля хати, ні безробіття, яким зазвичай лякають тих, хто їде жити в село. Поки що єдине, що дійсно налякало Женю — це знайдена на горищі труна.
Що такого є в селі, чого вона не знайшла в столиці, Євгенія розповіла ШоТам.
Я народилась і виросла в невеличкому селі Шестеринці — там усього людей 200. З дитинства в мене було таке сприйняття села, що звідси треба тікати за першої нагоди, бо немає тут нічого хорошого. Всі навкруги так і казали: «Нащо тобі це село? Треба їхати в місто!».
І в 16 років я вирушила до Києва та вступила до торговельно-економічного університету на бухгалтерку. Я не обирала собі цю професію — у нас у родині взагалі три покоління педагогів: мій прадідусь, потім бабуся — його донька, і потім моя мама. А мені мама сказала: «Давай краще на бухгалтерку». Мені було однаково, на кого вчитись, головне — в Києві.
Коли наситила всі «хотілки», в місті стало тісно
У столиці було багато нового й цікавого для мене. Це щось було таке «вау», розумієте: дорослі люди ходять після роботи на різні заняття просто для себе, для душі! Це був шок для дівчинки з села. І я теж записалася на латиноамериканські танці.
Я перепробувала все, чого мені бракувало в селі: йогу, різні жіночі кола, майстер-класи акторської майстерності, усілякі інтерактиви — була скрізь.
5 років Євгенія Червінська жила в Києві, але відчула, що в столиці їй тісно, хочеться більшого простору й повільнішого ритму. Фото надала Євгенія
За 5 років узяла від Києва все, що хотіла. Аби залишитися там жити, мені не вистачило свободи — тісно й замало місця. Коли живеш у квартирі в багатоповерхівці, ти не можеш взяти чашку кави й вийти до себе у двір в халаті чи займатися йогою просто в піжамі. Від цього я себе відчувала скутою.
Спочатку знайшла дистанційну роботу
Я пробувала працювати за фахом: аудиторкою, потім фінансисткою — не моє. Мені хотілося частіше їздити до батьків у село, лишатися там на кілька днів, а з офісною роботою це було неможливо. Мене дуже сильно втомлює, коли треба добратися до роботи, потім повернутися з роботи, а якщо ще й хочеш піти на якісь заняття для себе — сама лише дорога займає купу часу та сил.
І я вирішила, що хочу працювати лише дистанційно. Мабуть, тижні два досліджувала цю тему — просто днями та ночами сиділа й моніторила сайти з оголошеннями про роботу.
Свою першу роботу я просто-таки взяла штурмом. Це була вакансія менеджерки з продажів — роботодавець був у Саудівській Аравії, а продавати треба було всілякі прикольні товари для краси та здоров’я. Зарплата, зайнятість — все ідеально мені підходило. Я одразу написала роботодавцю, а він не відповідав. Я три дні підряд писала: «Хочу у вас працювати!». І таки дотисла — роботодавець відповів і взяв мене на роботу.
Я тоді одразу гайнула з ноутбуком до батьків: це було так круто — працювати звідти, де тобі добре! Зрозуміла, що хочу, аби так було щодня, — сидіти в себе на ґанку чи в садку з ноутом. І в піжамі.
Так, можна було би просто повернутися жити до батьків, але я захотіла свій власний будиночок, де все буде так, як я хочу. Поговорила з хлопцем, він мене підтримав, і ми вирішили спробувати пожити в селі — для початку просто винайняти якусь хату, аби відчути, чи нам сподобається.
Женя працює за ноутбуком у саду в селі Хлипнівка Черкаської області. Фото: ШоТам
Першу хату в селі орендували
Будинок знайшли на OLX — я взагалі не уявляю, як ще можна шукати хату в селі! Ну, ще буває в якихось групах на фейсбуці є оголошення, але там не пишуть ціну, і це дуже незручно. Житло ми знайшли в селі Хлипнівка Черкаської області — воно сусідує з селом мого дитинства. Влітку 2023 року переїхали в орендовану хату.
Буквально за пару місяців ми зрозуміли, що це наше, це воно, і задумали купити власну хату, щоб уже все там можна було під себе робити.
Ми обоє працюємо онлайн, але назбирати отак одразу суму на покупку непросто. Адже такий будинок, де можна було б одразу жити — це щонайменше 10 тисяч доларів, а на розтермінування мало хто погоджується. І тут ми почули, що в цьому ж селі, в Хлипнівці, продають стару хату.
Ми зв’язалися з власниками, і нам пощастило — вони погодились продати цю хату з оплатою частинами. Ми порахували, що за цими умовами виходить така ж сума на місяць, як ми платимо за оренду. Тож у червні 2024 року ми підписали договір про купівлю на виплат нашої першої власної хати.
Женя Червінська в робочому комбінезоні, в якому робить ремонт у старій хаті, сидить на подвір’ї свого першого власного будинку. Село Хлипнівка, Черкаська область. Фото: ШоТам
Робимо ремонт з видом на сосновий ліс
Одразу в’їхати й жити не вийшло — хата стояла пусткою багато років, усе було заросле, занедбане. Треба було переробляти опалення, бити нову криницю, міняти електропроводку.
Аби швидше виплатити й зробити ремонт у власній хаті, ми відмовилися від оренди й перебралися поки до моїх батьків. «До себе» ходимо щодня — це недалеко.
Коли немає якихось планових робіт по ремонту, нас усе одно тягне туди: щось загребти, підмести чи просто посидіти в тиші з видом на ліс.
Перше, чим це місце нас підкорило — поруч майже нікого нема, лише одна сусідка. І вид на сосновий ліс. Від дороги далеко, машини проїжджають рідко. До річки пішки можна прогулятися.
Тут багато людей з міста купують собі хати під дачі — вони відпочивають і просто собі прогулюються. Це вже інше село, знаєте? У селі мого дитинства такого не побачиш — всі завжди при ділі.
Малюнок 1934 року й труна на горищі
Щойно вперше приїхали сюди, ми почали вирубувати всі хащі, якими хата обросла, і я все знімала на телефон. Мені подобалося потім самій переглядати, як було і як стало. Почала ці відео викладати в своєму інстаграмі — навіть не очікувала, що буде якась цікавість для когось, крім друзів. Ну що тут такого цікавого — село! А виявляється, для багатьох це щось таке екзотичне. Багато людей пишуть мені, що відео нагадують їм про їхнє дитинство в селі, що подібна хата була в їхньої бабусі чи батьків.
Цеглу з горища спускали через дірку в стелі. Відео зі сторінки Євгенії Червінської в інстаграмі
Також ми в процесі ремонту періодично віднаходимо якісь цікаві штуки з минулого — це теж людям цікаво.
Скільки років цій хаті, я точно не знаю. Але тут є старовинна скриня, і на ній малюнок 1934 року. Хочу реставрувати скриню — хай собі стоїть.
Малюнок на внутрішньому боці віка старої скрині, який Євгенія знайшла в купленій хаті. Фото надала Женя
А от піч нам довелося викинути, бо вона займала дуже багато простору, і топити нею ми точно не будемо. Сусіди нам розповідали, що раніше на всі весілля короваї та ковбаси пекли саме в цій печі.
Коли ми вперше піднялися на горище, то побачили там сіно і …труну.
Для нас це був шок — ну, для мене ще більш-менш, а от для мого хлопця такі речі неприємні. Я коли показала цю знахідку в соцмережах, багато людей писали нам, мовляв, виставте її на ОLХ. Але ми вирішили з таким не жартувати, тому просто розпиляли її та винесли на спалення.
Друзі допомагають Жені винести з подвір’я несподівану знахідку з горища — труну, яка лежала там багато років. Скриншот з відео Євгенії Червінської
Від своїх підписників я дізналася, що це раніше була поширена практика, коли люди за життя готували собі труну та навіть хрест. Нібито й зараз десь ще так роблять літні люди.
«А як же ви будете ділити хату?»
Багатьох чомусь тригерить, що ми неодружені, а разом купили будинок. Мені в блозі часто пишуть: «А як же ви будете ділити хату, якщо розійдетесь?». Я їм відповідаю: «Та почекайте, ми ще там навіть ремонт не зробили».
Плюс оцей період ремонтів досить складний завжди, тож мені здається, що ми його пройдемо й тоді вже будемо думати про весілля. Та й не хочеться одружитись і жити в батьків — хочеться, щоб після весілля ми вже пішли у своє власне житло. Такий у мене «бзик». На щастя, мій хлопець мене підтримує у цьому.
Ми все продумуємо разом: де буде спальня, де робоча зона — зробили одразу кілька розеток, бо ж ми обоє працюємо онлайн. Дуже подобається, як поступово тут стає «по-нашому». Єдине мене засмучує, що якщо в майбутньому з’явиться дитина, то місця буде малувато, тож для дитячої найімовірніше треба буде добудовувати окрему кімнату.
«А де ж ви там будете працювати?»
Найчастіша критика щодо переїзду в село, яку ми чуємо: «Там нема роботи, де ви там будете працювати?».
Оскільки ми працюємо віддалено (і, до речі, не в ІТ-сфері), то проблем з цим немає. Це такий поширений міф, що якщо в тебе немає ІТ-освіти, то й роботу в інтернеті знайти нереально. Це не так! Є маса вакансій, які не пов’язані з технологіями, а де натомість потрібні просто комунікаційні навички та базові навички користування комп’ютером. І бажання, звісно.
Про це я теж розповідаю у своєму блозі. Раніше навіть допомагала людям шукати вакансії по їхньому запиту, але перестала це робити, бо стало дуже морально складно. У багатьох є уявлення, що якщо робота віддалена, то це значить «працювати пару годин на день і за це мати великі гроші». З таким підходом працевлаштуватися справді непросто.
Що можемо — робимо самі, на інше викликаємо майстрів
Роботи з облаштування будинку ще дуже багато, але наступного літа плануємо вже сюди перебратися повністю. Все, що можемо, стараємось робити самі, щоб зекономити, — наприклад, проводку самі міняли. Але є штуки, які ну ніяк сам не зробиш, як-от поміняти вікна чи викопати нову криницю.
У цьому селі вода дуже смачна, але на нашому подвір’ї лише стара криниця — вона неглибока, і вода в ній зараз непридатна для пиття. Тож ми будемо робити сучасну скважину — майстрів так само шукала через послуги OLX. Це найзручніше — обрала свій район, і видає тобі всі доступні варіанти поблизу та номер телефону. Ми буквально з першими ж майстрами зі списку домовились, записались у чергу, й вони за пару тижнів уже приїдуть до нас.
Женя дістає відро води зі старої криниці на своєму подвір’ї у селі Хлипнівка Черкаської області, та ця вода непридатна для пиття. Фото: ШоТам
10 кущів картоплі та великий сад
Ніякого господарства, як-от курей чи кролів, ми не плануємо. Так вийшло, що в нас уже тут незаплановано з’явилися три собаки: перша жила по сусідству, але власники туди рідко навідувались, тож вона до нас прибилась, а ще двох ми підібрали на смітнику, тож тварин вистачає.
Город будемо робити малесенький: 10 кущів картоплі, 10 кущів помідорів і все. А сад, навпаки, хочемо великий-великий — місця в нас достатньо.
Зараз, порівнюючи свій досвід життя в місті й у селі, розумію, що село дає мені більше — більше свободи, більше виборів. Тут ти живеш, як хочеш. У місті постійно маєш бути в русі — в селі ж усе інакше, плавніше. Тут не треба весь час гнатися за якимись досягненнями.
І коли зараз ми їздимо на кілька днів у Київ чи Черкаси до друзів, мені хочеться пошвидше назад, до своєї хатинки.
У Національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охматдит» завершили першочергові протиаварійні роботи, які захистять сучасний лікувально-діагностичний корпус від зовнішніх впливів. Завдяки цьому медики зможуть безперебійно працювати навіть у холодну пору року.
Роботи виконала будівельна компанія ТОВ «ЮНІТ ДЕВЕЛОПМЕНТ» за фінансової підтримки благодійного фонду «Таблеточки».
У рамках протиаварійних заходів:
Встановлено сендвіч-панелі у пошкоджені віконні та дверні прорізи, які дозволяють обробляти поверхні антисептиками, забезпечуючи належні умови для лікування.
Ізольовано частину приміщень тимчасовими конструкціями для захисту від зовнішніх впливів.
Демонтовано небезпечну пошкоджену плитку з фасаду.
Утеплено стіни мінеральною ватою, інженерні мережі, а також частково замінено пошкоджені елементи, які контактували із зовнішнім середовищем.
18 листопада затвердили проєкт будівництва шести перехоплювальних паркінгів на в’їздах до Львова. Це рішення стане важливим кроком у розвантаженні центральних районів міста та розвитку інфраструктури громадського транспорту.
Про це повідомив Керівник департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури ЛМР Олег Забарило.
Де облаштують паркінги
Для реалізації проєкту обрали шість ділянок:
Вул. Б. Хмельницького: 9 500 м², 380 паркомісць. Тут планують розширити маршрути громадського транспорту та створити виділені смуги для його руху.
Перехрестя вул. Городоцька — вул. Збиральна: 8 500 м², 340 місць. Забезпечать зручний доступ до громадського транспорту.
Вул. Стрийська (біля іподрому): Найбільший паркінг площею 31 600 м², що вміщатиме 1264 автомобілі. Виділені смуги для громадського транспорту дозволять скоротити затримки до центру на 49%.
Вул. Зелена: 5 400 м², 216 місць. Облаштують зручний доступ до тролейбусів.
Вул. Личаківська: 5 000 м², 200 місць. Це допоможе зменшити транспортний потік з Винників та прилеглих громад.
Перехрестя вул. Т. Шевченка — вул. І. Величковського: 21 000 м², 840 місць. Зручно розташований для потоків із західного напрямку.
Фото:візуалізація від tvoemisto
Переваги для міста
Проєкт спрямований на зниження кількості автомобілів у центрі Львова, скорочення затримок у русі громадського транспорту та поліпшення доступності міських маршрутів.
Нові паркінги стануть основою системи «перехоплюй і їдь», що відповідає сучасним тенденціям розвитку сталої мобільності. Вони забезпечать зручність для мешканців та гостей Львова, зберігаючи при цьому історичний і екологічний баланс міста.
Перехоплювальний паркінг — це спеціально облаштована авто- або велостоянка, зазвичай розташована на в’їздах до міста. Головна ідея такого паркінгу — дати можливість жителям приміських зон залишити свій транспорт і пересісти на громадський транспорт для поїздки до центру міста.
Як це працює?
Власник автомобіля залишає свій транспортний засіб на стоянці на весь день, а до центру чи інших частин міста їде громадським транспортом, маршрут якого інтегрований з паркінгом. На зворотному шляху авто забирається з паркінгу.
Нагадаємо, що на Львівщині запустили першу пересувну аптеку (ФОТО).
На базі центральної районної лікарні в Близнюківській громаді Лозівського району триває будівництво великого підземного укриття для пацієнтів і медперсоналу.
Про це повідомив начальник Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов.
Укриття для понад 430 людей
Підземне укриття зможе вмістити більше ніж 430 осіб. У його межах облаштують кабінети, операційний блок і палати інтенсивної терапії. За словами Олега Синєгубова, лікарня є ключовим медичним об’єктом громади, тому забезпечення її функціонування навіть під час обстрілів — пріоритетне завдання.
Фото: опубліковане на фейсбук-сторінці Олега Синєгубова
Сучасне обладнання та автономія
Близнюківська ЦРЛ уже отримала новітнє обладнання завдяки підтримці Міністерства охорони здоров’я. У лікарні працює сучасна лабораторія для проведення різних медичних досліджень, встановлено комп’ютерний томограф і дві кисневі станції. Також заклад оснащений автономними системами живлення, водопостачання та новою котельнею.
Фото: опубліковане на фейсбук-сторінці Олега Синєгубова
Будівництво укриття демонструє важливість безпеки пацієнтів і медиків у прифронтових громадах. Воно стане не лише захистом під час обстрілів, а й простором, де зможуть надавати медичну допомогу навіть у критичних умовах.
Близнюківська лікарня — це приклад поєднання безпеки, інновацій та турботи про здоров’я кожного мешканця громади.
Нагадаємо, що благодійний фонд «Старенькі» збирає кошти на теплі набори для літніх людей Чернігівщини.
Фото: опубліковане на фейсбук-сторінці Олега Синєгубова.
Коментарі