Проміняла комфортне життя в Індії на український город: чому херсонка повернулася, хоча її село окуповане

«Я їду в Україну, бо мені треба хоча б город родичів на Вінниччині засадити. Вже не можу без своєї країни», — сказала 80-річна Валентина Тоцька.

Жінка майже все життя прожила у селі Кардашинка на Херсонщині. Через окупацію та затоплення домівки внаслідок підриву Каховської ГЕС Валентина виїхала в Індію до молодшої доньки. Але після двох років очікування, що селище звільнять, вирішила повернутися в Україну і не жалкує про це. #ШОТАМ розповідає її історію.

Валентина Тоцька

херсонка, яка повернулась з Індії, аби зібрати врожай у рідній країні  

Вирощувала 6 тисяч помідорів і збирала півтори тонни врожаю 

На Херсонщині ми з чоловіком протягом десяти років мали невеличкий помідорний бізнес. Висаджували приблизно 6000 саджанців, перебуваючи на пенсії. Збирали тонну-півтори врожаю — для цього часто доводилося вставати о четвертій ранку. Але де ще у світі є такий помідор, який розрізав, а він ніби цукром посипаний?

Разом з Анатолієм ми прожили 56 років, збудували двоповерховий будинок на 13 кімнат, посадили сад на більш як 100 дерев, тримали велике господарство. Висаджували й квіти, полуницю, вишню. Тільки встигай всю смакоту у банки закручувати! Напередодні підтоплення я ще встигла законсервувати полуницю, добра така на городі виросла. Втім яке те варення на смак вийшло, вже не пощастило спробувати.

Дорога з окупації зайняла понад 85 годин

Шостого червня 2023-го року рано-вранці, не змінюючи багаторічної звички, я зварила каву у джезві, увімкнула телевізор. Дізналася, що ГЕС підірвана, а течія через кілька годин дійде до нашого села (відстань приблизно 60 кілометрів). «Скільки тієї води буде? По коліно, не більше», — казала собі. Але наступного дня вона підійшла до вікон на другому поверсі, довелося підійматись на горище. 

Поки могла, то намагалася врятувати килими, побутову техніку, цінні для мене речі. Але стихія — те, з чим людина не в силах змагатись. Коли сіла у рятівний човен, подумала: хай вже буде як буде. Внутрішньо попрощалася зі скарбами будь-якої господині: техніка, меблі, рушники, посуд. Пливли повз хати, теплиці, дерева — ніби нічого й не існувало на цій території. Наче на місці Кардашинки завжди було лише водоймище.

Дорогою назустріч ішов човен із загарбниками. Ось тоді я справді злякалася: думаю, повбивають зараз усіх, і на тому все завершиться. Слава Богу, не зачепили. Проте не всім так пощастило: човен, який ішов раніше, розстріляли, загинули люди. 

Після підтоплення я ще рік прожила на окупованій території в пансіонаті в Лазурному, поки нас звідти не почали виселяти. А у 2024 році нарешті змогла виїхати на Вінниччину, де жила рідня. Дорога зайняла більше 85 годин.

100 присідань і 10 тисяч кроків — мій щоденний ритуал 

В Індію я прилетіла у липні 2024 року. У місті Фаридабад, яке недалеко від столиці Делі, понад 20 років мешкає моя молодша донька разом із чоловіком індусом і двома моїми онуками. Після підтоплення і переїзду я вже не мала ні городу, ні саду, ні великої хати — але зі мною залишилися багаторічні звички для підтримання настрою й форми.

Я починала день з ранкової руханки хвилин на двадцять та обов’язкових 100 присідань (раніше робила 150). Потім стакан теплої води, яблуко, і о шостій ранку виходила на прогулянку в парк. 

З собою неодмінно брала палицю, аби відбиватись від надокучливих мавп. Одного разу не догледіла: мавпа вкусила, довелося робити щеплення. У парку місцеві мене знали, тому тільки й встигала: «гуд монінг», «намасте», «намасте», «гуд монінг». Находила свою норму у двадцять кіл і через годину поверталась додому. Такого обов’язкового ритуалу я дотримувалася щоденно.

Оскільки я все життя досить активна жінка, то в Індії також не могла сидіти без діла. На балконі насадила гібіскус, мандаринове дерево, повняки, з яких тут на свята роблять віночки, аби почепити на двері. Щоправда, неодноразово мавпи добиралися до моїх горщиків і все перевертали. Біда з тими тваринами!

Коли тільки прилетіла у Фаридабад, то часто своїм готувала пиріжки. З часом рідні наїлися, то ми з донькою вирішили куховарити на замовлення. Пироги з капустою, печінкою, яблуками, пельмені, вареники. А ще горішки зі згущеним молоком, трубочки з кремом. Напередодні Великодня пекли паски, також на замовлення. Одним словом, я намагалася бути при справі. 

Востаннє бачила свій будинок у 2023 році

Українська спільнота у Фаридабаді невелика, але на День вишиванки збирається. Я й свою сорочку вдягала, яку донька купила. Шкода, в Україні новеньку не встигла поносити, що залишилася в шафі в Кардашинці. Напевно, так і зогнила мокра після підтоплення. Та хіба тільки вишиванка? Я ж з хати виїхала з кількома речами, документами, навіть капців домашніх не мала. 

В Індії мені було добре, бо донька, онуки поруч. Сім’я дуже підтримувала, коли вже тут у мене виявили онкологічне захворювання. Пощастило, що на ранній стадії. Зараз все добре, живу. 

Втім як би душевно не було зі своїми у Фаридабаді, мені неймовірно хотілося походити українськими вулицями, в землі поколупатися, поробити те, чим зазвичай в своїй країні займалася. Хоча додому, у Кардашинку, розуміла, що не попаду — вона досі окупована, дорога замінована. Востаннє я бачила свій будинок восени 2023 року. Всі вікна були побиті, в хаті все перевернуто, двері позлітали.

Гімалаї та Мальдіви гарні, але більше люблю наші Карпати 

Я за життя трохи поїздила світом, відвідала Андаманські острови (група островів в Індійському океані між Індією і М’янмою), Мальдіви — краса до завмирання подиху. Побачила Гімалаї, піднялась на висоту майже 1900 метрів. Але коли на травень онука придбала мені усі необхідні квитки, аби я повернулася в Україну, — раділа неймовірно. Тягнуло на Батьківщину!

В Україні я вже встигла погостювати в Карпатах, підійти ближче до Піп Іван (одна з найвищих вершин Українських Карпат). Ці простори мене зачарували, як і ринок у Ворохті, де продають неймовірні речі з національною символікою: вишиванки, рушники, скатертини.

Зараз я на Вінниччині. Встигла на початок польових робіт. На городі допомагала рідним садити помідори, огірки, перець. Збирала врожай полуниці, вишні, черешні. Останню їду завтра на місцевий ринок продавати, бо чимало ягоди. Звісно, готую рідним свої фірмові пироги з вишнями або вареники з полуницею.

Коли запитують, чому я повернулася в Україну — адже не у свій дім, не в Кардашинку, — відповідаю, що все одно на рідній землі — не можу без неї. Ось дивлюсь, як пшениця вже половіє, соняшники у мій зріст витягнулись, і ці відчуття не передати.

Як оголосять Перемогу, то тієї ж хвилини пішки піду у свою рідну Кардашинку, де найкраща земля і найсмачніші врожаї.