Продає на OLX биків-женихів та ремонтує покинуті хати: це нетипова фермерка Аня, що живе на старому хуторі

Анна Нечепорук відома в соцмережах як «теляча мама». Вона не доїть своїх корів і не відлучає від них телят, а її стадо гуляє покинутим хутором майже без обмежень.

До таких нестандартних для України методів господарювання жінку підштовхнула війна: коли у 2022 році її чоловік мобілізувався, Аня, яка до того жила в місті, мусила сама давати раду родинній фермі в Згарі на Хмельниччині.

Як жити щасливе життя та вести бізнес на далекому хуторі, нетипова фермерка Аня розповіла ШоТам.

У мене не було жодних уявлень про село

В інстаграмі я досі часто отримую такі повідомлення: «Як можна добровільно з міста переїхати в село? Навіщо?» чи «А що там робити?». Для багатьох життя в селі асоціюється лише з тяжкою фізичною працею, багнюкою, відсутністю комфорту — скажімо, з усім ненайкращим.

А в мене до Згару не було жодних уявлень про село: я корінна вінниччанка, ніколи не бачила села. Не мала бабусі, до якої б їздила на канікули. Тому в мене не було ні очікувань, ні упереджень.

Тож коли у 2019 році мій чоловік Тарас вперше привіз мене на ферму його бабусі в Згар, я була в захваті — велика територія, тварини, навколо майже немає людей. Будинок і все обійстя було занедбане, бо там давно ніхто не жив, але це не псувало мого захоплення. Тут неймовірна природа: навколо ліси, поля, ставки.

Я закохалась у цей прекрасний хутір з першого погляду, як колись із першого погляду закохалась у свого чоловіка.

Один раз переночували, і все — лишились на хуторі

Потім почався ковідний карантин. Ми з Тарасом, як і всі, були розгублені від усіх цих нових правил, невідомості. І головне — ми обоє практично лишилися без роботи. Тарас — музикант, а які свята в карантин? Я ж на той момент працювала виконавчою директоркою в компанії, що займалася продажем сумок. Продажі завмерли, бо люди були налякані невизначеністю й не робили таких покупок.

Ми почали їздити в Згар, аби подихати свіжим повітрям без захисних масок — вдень були там, а надвечір знову прямували в місто. Через погану дорогу їхати було складно, тож коли одного разу треба було вже повертатися, я сказала: «То давай переночуємо». Та перша ночівля на хуторі стала початком: ми тут жили й водночас ремонтували будинок.

Хата була абсолютно непридатною для проживання, але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Ми зробили все, аби жити в селі комфортно і займатися тим, що нам подобається — розвивати ферму, засновану бабусею.

Мусила переформовувати ферму, бо лишилася там сама

На нашій фермі корови вільно гуляють великою територією, а не стоять зачинені в хліві. Наприклад, зараз із самого ранку вони йдуть ласувати яблуками, бо на хуторі є багато покинутих хат, і коло них садки. А ще я не дою корів і не відлучаю телят — вони ростуть біля своїх мам і п’ють молоко, скільки хочуть.

Але так було не завжди. Коли ми з Тарасом тільки почали тут господарювати, то робили, як більшість власників корів: власноруч доїли, переробляли молоко, варили сир. Та життя внесло свої корективи — з 2022 року Тарас пішов служити в ЗСУ, а я лишилась на фермі сама. Це був шалений стрес: знайти й зібрати тварин, подоїти — на це йшло дуже багато часу. А тут ще й Тарас щось просить знайти зі спорядження, привезти для нього з хлопцями.

Я зрозуміла, що просто не зможу бути ефективною всюди, і треба щось міняти. Так, можна було просто продати всіх тварин, але я цього не хотіла. Вирішила для себе, що корів я продовжу тримати, тому що вони прекрасні і я їх люблю, але в іншому форматі — мої корови живуть фактично на природі, самі собі пасуться, вирощують своє потомство, молоко від них я не забираю, а потім продаю молодняк на утримання. 

Я організувала все так, що ферма наша майже автономна: територію обгородила електропастухом, коровам почепила GPS-трекери, аби знати, де їх шукати в разі чого. Тож вони живуть собі у своєму ритмі й приходять до ферми попити води та по смаколики.

Через ОLХ можна вести бізнес навіть з далекого хутора

Десь рік тому я почала займатися продажем сортового насіння. Спочатку вишукувала для себе цікаві варіанти, експериментувала на власному городі: вирощувала білі баклажани, чорні перці, листковий буряк, сіяла лаванду на сніг, а брюссельську капусту ми їли з грядки всю зиму — виявляється, вона чудово переносить невеликі морози. Усе це я показувала у своєму інстаграмі, і люди почали цікавитись, тож я вирішила спробувати продавати те насіння, яке випробувала сама.

Створила окрему сторінку в соцмережах — там якось не дуже йшло. Почала їздити з насінням на базар у район — там торгівля була жвавішою. А потім Тарас потрапив у шпиталь і мав серйозну операцію, тож я щодня їздила до нього в лікарню, возила на процедури. Так торгівля на базарі відпала.

Порадившись, ми з Тарасом вирішили зареєструвати бізнес-акаунт на ОLХ і продавати насіння там. Я багато разів замовляла там всілякі штуки для себе й подумала — а чому б не спробувати продавати самим? Виклала оголошення з насінням — запити є, хоч і зараз геть не сезон.

Я так надихнулась, що запропонувала чоловіку виставити там на продаж і нашого супержениха ­— бика Димка. Він на нас уже дуже гарно попрацював, тож хай ще послужить добрим людям. Буквально на другий день уже пролунав перший дзвінок, і це людина дійсно зацікавлена в купівлі бика — такого в інстаграмі не знайдеш точно.

Я ще намагаюсь паралельно розвинути зелений туризм у Згарі — ми вже облаштували будиночок для гостей. Далі, думаю, ще теж будемо наші хати для туристів пропонувати через ОLХ. Це зручно — можна вести бізнес навіть з такого далекого хутора, як наш, де навіть нормальної дороги нема. Головне, що є інтернет!

Завела цесарок, бо вони прикольні та перспективні

Цього року я вирішила, що на нашій фермі буде ще один напрямок — цесарки.

Коли Тарас тільки пішов на фронт, я думала, що моє завдання — протриматися кілька місяців, доки він повернеться, а далі ми знову будемо господарювати разом. Але війна триває. Зараз Тарас вдома — на реабілітації після складної операції. Він не зможе виконувати якусь роботу з сильними фізичними навантаженнями, а от догляд за курми, цесарками цілком під силу Тарасу, тож він мені допомагає. Я вже думаю, як усе спростити, механізувати.

Для бізнесу з вирощування цесарок я цього року виграла грант. За нього купила брудери для утримання пташенят і вивчаю тему, аби зрозуміти, що ще можна оптимізувати, аби зробити догляд за цими птахами простішим для себе.

Чому взагалі обрала цесаркок? Мені дуже подобаються птахи загалом. Я маю кілька порід курей, але цесарки просто мене підкорили, хоч багато господарів їх не люблять — вони галасливі й залазять високо на дерева.

Я навпаки люблю спостерігати, як вони комікують між собою, як прикольно бігають. І, звісно, бачу перспективи вирощування цесарок саме як бізнесу: в них цінне м’ясо, на смак схоже на дичину, їхні яйця довше зберігаються, ніж курячі, завдяки міцній шкаралупі, а також цесарки не хворіють сальмонельозом, як кури.

Буде інклюзивна сільська хата

Також цього року я нарешті підготувала для прийому гостей будиночок, який стояв пусткою сім років. До нас у Згар уже приїздили гості з Дніпра, Одеси, Миколаєва, Львова.

Я спочатку не могла зрозуміти, за чим люди сюди їдуть, а потім все-таки дійшла висновку: для багатьох це ніби повернутись у дитинство, в село, де вони росли чи бували на канікулах. Багато хто каже, що навіть диван у нас, як з їхнього дитинства.

Я планую облаштувати в одній з хат музей українського традиційного побуту, тільки такий, де до всього можна буде торкатися. Ще один старий будинок хочу відремонтувати й обладнати так, аби в ньому було зручно зупинятися людям з інвалідністю. Мрію не лише розвивати зелений туризм у цьому прекрасному краї, але й зробити його інклюзивним.

Для когось це каторжна робота, для мене — рутинне життя

Я намагаюся спростити кожен з процесів, який потребує моєї уваги: десь — завдяки технологіям, десь найняти помічників, адже одна людина не може охопити все. Водночас я хочу займатися різним: і розводити корів, і вирощувати птицю, і вести блог, і продавати насіння, і займатися зеленим туризмом.

Це складно, але я намагаюся балансувати. Мені хочеться показати іншим, що навіть одна людина, живучи на хуторі, може дуже й дуже багато. Головне — хотіти.

Життя в селі — це не для всіх. Я не буду агітувати всіх переїхати в село — кожна людина має прагнути жити там, де їй добре. Насправді жити в селі — це романтика кілька разів на рік, а в основному це, звичайно, праця — не лише фізична, а й  розумова, адже щодня багато завдань на твоєму контролі, і щодня ти думаєш, як спростити те чи інше. 

Я живу в селі лише 4 роки, але саме тут я розкрилась по-новому. Я можу покласти плитку в старій хаті, а можу сидіти й монтувати відео для блогу на комп’ютері. Можу прибрати в курнику й можу прораховувати маркетингову стратегію для продажу насіння.

Комусь більше подобається щодня ходити на роботу й щовечора повертатися додому, де тепло та є гаряча вода. Мені ж взимку треба подумати про те, щоб дрова вчасно принести, розтопити піч і коровам нагріти води, бо вона швидко замерзає. Для когось все це — каторжна робота, а для мене — моє рутинне життя, яке я люблю.

Звичайно, я теж людина, й інколи бувають моменти, коли я можу посидіти, посумувати: «О Боже, як тут складно!». Але жодного разу я не жалкувала, що переїхала сюди, й не думала всерйоз про те, аби повернутися до міста.

Коли ти робиш, що тобі подобається, коли ти відчуваєш себе на своєму місці, всі нюанси відходять на задній план.

Зараз по всій Україні є спорожнілі села. Люди їдуть звідти, бо там немає роботи. А для мене це, навпаки, наче квест, «завдання з зірочкою» — що я ще можу придумати, втілити, аби заробити гроші й аби зробити кращим місце, де я живу.