Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Про севастопольських курсантів знімуть фільм «Покликані морем»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Про севастопольських курсантів Академії військово-морських сил імені П.С. Нахімова знімуть художній фільм «Покликані морем».

Про це пише Мілітарний.

Стрічку зніматиме український режисер Ахтем Сеітаблаєв разом із продюсером Михайлом Ухманом.

Сюжет картини

Історія фільму про тих курсантів Академії військово-морських сил імені П.С. Нахімова, які в 2014 році не зрадили Україні і разом зі своїми викладачами вийшли на материк, отримали освіту і нині стоять на захисті Батьківщини.

У сценарії використані реальні історії українських військовослужбовців, під час агресії російсько-окупаційних військ в Криму у 2014 році.

Про авторів стрічки

Ахтем – іменитий український режисер, багато знімався як актор. На рахунку Сеітаблаєва режисура фільмів «Хайтарма», «Кіборги», «Чужа молитва», «Захар Беркут», «Доброволець».

Михайло Ухман встиг зробити фільми «Шлях поколінь» про українських захисників від УПА до наших днів, і документальний «Трохи нижчих неба» – про кіборгів Донецького аеропорту.

Читайте також«Червоні рюкзаки». Як створювали проєкт для підлітків, що розповідає про рідкісних тварин України

Майбутня повнометражна стрічка, поки має кілька робочих назв: «Не зрадити за мить» і «Покликані морем». Зйомки повинні початися навесні наступного року, велика частина з них пройде в Одесі.

Це не перший фільм, що українські кіномитці присвячують українським військовим морякам, що не зрадили присязі.

У 2020 році в прокат вийшов фільм «Черкаси», сюжет якої створений на основі реальних подій весни 2014 року про екіпаж однойменного тральщика, який росіяни захопили останнім перед цим заблокувавши озеро Донузлав.

Нагадаємо, документальну стрічку “Вона та війна” франко-української режисерки виклали у вільний доступ.

Головне фото: armyinform.com.ua.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Оголосили новий Рейтинг доступності міст України від Доступно.UA

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Громадська організація «Доступно.UA» визначила Рейтинг доступності 19 міст України в рамках проєкту «Тостер».

Про це ШоТам повідомили в організації.

Рейтинг доступності українських міст «Тостер» — проєкт громадської організації «Доступно.UA», який заснований 2019 року. Ідея належить Дмитрові Щебетюку, засновнику Доступно.UA.

За участі експертів з урбаністики, архітектурної доступності та універсального дизайну активісти розробили методологію перевірки міст на доступність, а потім озброїлись рулетками, кутомірами, ручками, і відправились країною з перевірками.

Читайте також: Неймовірна сила волі: дівчина з ДЦП опанувала хворобу тренуваннями і відкрила школу з комунікації (ВІДЕО)

Протягом року команда Доступно.UA відвідала 19 міст України і промоніторила їх на доступність. Серед категорій, за якими оцінювали місто на безбар’єрність, були ЦНАПи, будівлі міських рад, центральні лікарні, тротуари, перехрестя, переходи, громадський транспорт, заклади харчування (з вбиральнею), аптеки, супермаркети, продуктові магазини, ТЦ та велодоріжки.

Міста, які потрапили у Рейтинг доступності:

  • Кам’янець-Подільський
  • Тернопіль
  • Херсон
  • Миколаїв
  • Івано-Франківськ
  • Слов’янськ
  • Чернівці
  • Краматорськ
  • Суми
  • Рівне
  • Полтава
  • Черкаси
  • Вінниця
  • Житомир
  • Чернігів
  • Маріуполь
  • Старобільськ
  • Дружківка
  • Боярка  

Мета проєкту полягає в перевірці рівня архітектурної доступності українських міст для маломобільних груп населення, відстеження динаміки зміни інфраструктури українських міст, мотивації міської влади та введення конкурентної складової до створення зручної інфраструктури.

Рейтинг доступності міст України 2021 за версією ГО «Доступно.UA»

Великі міста:

  • 1 місце — Маріуполь (19,61 %)
  • 2 місце — Чернігів (19,46 %)
  • 3 місце — Житомир (18,21 %)
  • 4 місце — Вінниця (16,82 %)
  • 5 місце — Черкаси (16,02 %)
  • 6 місце — Полтава (15,95 %)
  • 7 місце — Рівне (15,76 %)
  • 8 місце — Суми (14,85 %)
  • 9 місце — Краматорськ (12,25 %)
  • 10 місце — Чернівці (11,06 %)
  • 11 місце — Слов’янськ (10,67 %)
  • 12 місце — Івано-Франківськ (9,7 %)
  • 13 місце — Миколаїв (7,59 %)
  • 14 місце — Херсон (6,45 %)
  • 15 місце — Тернопіль (6,38 %)
  • 16 місце — Кам’янець-Подільський (6,27 %)

Малі міста:

  • 1 місце — Боярка (15,53 %)
  • 2 місце — Дружківка (10,36 %)
  • 3 місце — Старобільськ (7,98 %)

Читайте такожШукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Рейтинг «Доступний схід»:

  • 1 місце — Маріуполь (19,61 %)
  • 2 місце — Краматорськ (12,28 %)
  • 3 місце — Дружківка (10,36 %)
  • 4 місце — Слов’янськ (9,98 %)
  • 5 місце — Старобільськ (7,98 %) 

Дмитро Щебетюк: «Ми підготували Рейтинг доступності 19 міст України. Зараз ми робимо моніторинг міст із населенням від 100 тис. до 500 тис. Зазвичай обираємо радіус до 500 метрів від центру кожного міста. Адже це часто найпопулярніші місця, куди приходять гуляти самі жителі міст чи туристи. Щоразу ми спираємось на параметри державних будівельних норм, тим самим перевіряємо на відповідність інфраструктуру кожного міста. Цього року ми вивели окремий рейтинг доступності 5 східних міст України: Краматорськ, Дружківка, Слов’янськ, Маріуполь, Старобільськ. А ще поставили собі за мету на наступний рік — зробити Рейтинг доступності 30 міст, щоб зрозуміти, як Україна розвивається в напрямку доступності та інклюзії». 

Трансляцію презентації Рейтингу доступності міст України можна переглянути за посиланням.

Нагадаємо, назвали 12 найдоступніших та інклюзивних локацій України за версією Доступно.UA.

Як ми повідомляли раніше, у Києві вперше проведуть пішохідну екскурсію жестовою мовою.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Громадам Харківщини передали 21 автобус для опорних шкіл області, повідомили у пресслужбі Харківської обласної державної адміністрації.

Шкільні автобуси придбали на умовах співфінансування: коштом державної субвенції та територіальних громад.Громади надали співфінансування від 10% до 30%.

Нові шкільні автобуси отримали Пісочинська, Новопокровська, Малинівська, Нововодолазька, Первомайська, Валківська, Барвінківська, Дворічанська, Петропавлівська, Старовірівська, Лозівська, Липецька, Вовчанська, Зміївська, Борівська, Оскільська, Богодухівська, Кегичівська, Краснокутська, Шевченківська та Кіндрашівська територіальні громади.

Читайте також: Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Голова Новопокровської селищної ради Олена Слабінська розповіла, що в її громаді шкільний автобус робить 3 рейси на день і загалом перевозить більш ніж 300 дітей. Транспорт, який раніше підвозив школярів, уже застарів.

«Наша громада налічує 10 населених пунктів, у нас велика територія і автобус нам був дуже потрібен для підвозу дітей в опорний заклад Новопокровський ліцей. Дуже вдячні обласній владі, державі. На умовах мінімального співфінансування дітки Новопокровської громади матимуть новий автобус», – сказала Олена Слабінська.

Нагадаємо, громади Івано-Франківщини отримали 12 шкільних автобусів.

Як ми повідомляли раніше, громади Вінничини отримали 16 нових шкільних автобусів.

Фото: kharkivoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.

Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».

Анатолій Лютюк

Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.

Антирадянський активізм та шлях до Естонії

У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.

Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.

Фото: reporters.media

Казка стала невід’ємною частиною мого життя

Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.

Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням. 

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили. 

Чому волонтерство? Відчув, що потрібен

Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.


У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».


А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.

У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.

Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями

Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо. 

Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.

Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».


Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина. 

А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.


Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Шопочитати

Суспільство4 години тому

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з...

Суспільство2 дні тому

«Нас вважали диваками, а ми хотіли свободи». Історія родинної екоферми «Лиманська коза» на Херсонщині

Залишити місто та створити екоферму з виробництвом сиру – це не було планом, але стало...

Спорт3 дні тому

«Перш за все, я спортсмен». Як двірник із Херсона у 49 років став чемпіоном світу з джиу-джитсу

Двірник став чемпіоном світу. Або ж чемпіон світу працює двірником? Це історія про 49-річного херсонця,...

Суспільство4 дні тому

Врятувати 1909 пляшок. Як на Закарпатті артисти створили Lay Bottle – майстерню посуду з використаних пляшок

Закарпатські артисти Василь Полажинець та  Вероніка Вітерець створили власну майстерню посуду з використаних пляшок. Тепер...

Суспільство5 днів тому

«Довелося обирати: робота чи Майдан». Історії людей, які після революції залишилися у волонтерстві

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Цей день присвячений початку одразу двох...