«Працюємо над тим, аби пам’ять про землячку не зникла знову». На Сумщині створили власний історико-етнографічний музей

Створення історико-етнографічного музею розпочалося з буденного перейменування центральної вулиці у селі Землянка, що на Сумщині. Замість «Леніна» селяни хотіли назвати вулицю іменем видатного земляка або ж землячки. Так обрали Пелагею Литвинову-Бартош, яка була етнографинею та дослідницею. 

Коли розпочався пошук інформації про Пелагею, селяни дізналися, що жінка була неймовірно цікавою особистістю. Вона документувала українські звичаї, створила азбуку для дітей-селян і навіть заснувала власну школу. Про створення музею, повномасштабне вторгнення та плани щодо етнокомплексу для ШоТам розповіла завідувачка Оксана Анісімова.

Все почалося з перейменування вулиці

Здається, вулиця Леніна раніше була мало не у кожному селі, допоки в країні не розпочалася декомунізація. Тоді разом з односельцями ми почали розмірковувати, як можна було б перейменувати нашу центральну вулицю.

Водночас не хотілося називати вулицю чимось звичним та сталим. Ми прагнули, аби вулиця мала ім’я видатної людини з нашого села, і згадали про дворянку Пелагею Литвинову-Бартош. Про неї говорили старожили нашого села, тому ми вирішили пошукати подробиці про неї в інтернеті.

Чимало чого знайшли: Пелагея Литвинова-Бартош була письменницею, фольклористкою, етнографинею та й взагалі освіченою жінкою і дослідницею. До речі, Пелагея мала 10 дітей від чоловіка, який геть її не кохав, а одружився, щоби «насолити» брату. 

У назві вулиці – тільки дівоче прізвище Пелагеї. Фото надала Оксана Анісімова.

Пелагея – дослідниця, яка хотіла створити школу для селян

Деталі про життя нашої землячки ми прочитали у Вікіпедії та в статтях науковців-дослідників, що знайшли у відкритих джерелах. Трохи згодом нам вдалося познайомитися з краєзнавцями, які також поділилися з нами своїми знаннями. Це трапилося після того, як ми таки перейменували центральну вулицю й вирішили взятися за створення історико-етнографічного музею.

У назві вулиці згадане лише дівоче прізвище – Бартош. Через те, що ми дізналися, якою егоїстичною та жорстокою людиною був її чоловік – Петро Литвинов, та якою Пелагея була нещасливою в шлюбі. Тим паче, що батько Пелагеї – Яків Якович Бартош – був порядною та доброю людиною, який ніжно любив свою родину та дбав про селян. 

Сама ж Пелагея в останні 15 років свого життя, відколи розлучилася з чоловіком та оселилася в селі, присвятила себе дослідженню етнографії та народних мистецтв, збереженню старовини для нащадків: зразків орнаменту, кахлів, кулінарних рецептів, креслень давніх знарядь праці, традицій, обрядів та легенд.

Ба більше, наприкінці свого життя Пелагея бажала відкрити ткацьку школу для селян та навчити дівчат ткати рушники – це було ще її дівочою мрією. 

До речі, щоб добитися шлюбу багатий «великорос» Петро Литвинов пообіцяв побудувати школу, де вона буде вчителькою, але збрехав. Та Пелагеї все ж вдалося створити азбуку для бідних дітей, отримати свідоцтво про право на педагогічну діяльність, навіть відкрити в Києві початкову школу. На жаль, їй забракло коштів і заклад працював недовго. 

Оксана Анісімова разом з іншими шукала цікаві речі серед односельців. Фото: ШоТам.

У музеї працює традиційний ткацький верстат

Для музею ми обрали старовинний будинок сільського священника, який має свою багату історію. Будинок стоїть на Історичному пагорбі, як ми його називаємо, навпроти Свято-Покровської православної церкви. Ця будівля в різні часи була і школою, і сільрадою, і тимчасовою церквою. Врешті настав час стати музеєм. 

У Землянківському сільському клубі вже була музейна кімната, де ми зберігали старовинні речі, які приносили односельці. Першими експонатами в музеї були речі з цієї кімнати.

Потім ми ходили по селу, розповідали, що створюємо громадський музей. На щастя, в селян знаходилися цікаві речі. Але чимало речей до того моменту вже викинули на смітник або спалили. Люди самі нам в цьому зізнавалися: «А навіщо я буду старі речі берегти? Винесла та попалила».

Одна з унікальних речей, яку нам віддав пан Олександр для музею, – старовинний традиційний ткацький верстат. Наша майстриня по ткацтву пані Галина зібрала його і привела до робочого ладу. Вже пізніше ми почали робити справжні майстер-класи з ткання килимів, і це неймовірно сподобалося людям. Адже це одне зі старовинних українських традиційних ремесел, які ми відроджуємо у нашому селі. А ще є писанкарство. Завдяки архівам, друзям-краєзнавцям, Пелагеї і нашим майстриням, ми маємо унікальні взірці орнаменту наших предків вже відтворені на канві. 

Коли робили ремонт, то виникла думка розмалювати орнаментом деякі кімнати. Ми обирали серед візерунків в інтернеті й один сподобався нам найбільше. Вже трохи згодом ми дізналися, що він також пов’язаний з Пелагеєю Литвиновою-Бартош. Знаєте, думаю що все, представлене у музеї, намальоване або вишите, все так чи інакше пов’язане одне з одним.

Унікальна річ у музеї – старовинний традиційний ткацький верстат. Фото: ШоТам.

Одна з найцінніших праць Пелагеї, які ми маємо, це «Весільні обряди та звичаї в селі Землянка Глухівського повіту на Чернігівщині». У ній детально описані всі 25 весільних обрядів, які були 100-150 років тому: від «допиток» до «одводин». Уявіть собі, 25 обрядів! Люди гуляли весілля мало не тиждень, і ми вже їх відтворили у наш час. 

Коли жінки пекли коровай, то співали пісню

Це, до речі, одна з мрій для розвитку нашого музею. Відтворювати ті звичаї, які колись створили наші предки. Не давати зникати українській історії, як це відбувалося у період радянщини. Один з прикладів якраз стосується пам’яті про Пелагею: коли прийшли «совєти», згадки про дворян почали масово зникати. Тому ми працюємо над тим, аби пам’ять про нашу землячку не зникла знову. 

Зокрема, для цього був заснований гурт автентичного співу «Панянки із Землянки». Разом з «Панянками» ми відтворили обряд «Коровай». Коли жінки пекли коровай, то співали: «Ніхто не вгадає, Ніхто не вгадає, що в нас в короваї. Три фунти мучиці, три ложки водиці та три фунти масла, яєць півтораста …». А всього весільних пісень, записаних Пелагеєю, – 250.

Гурт автентичного співу «Панянки із Землянки» був заснований, аби відтворювати звичаї. Фото надала Оксана Анісімова.

Наше село розташоване за 30 кілометрів від ворожого кордону

Коли почалося повномасштабне вороже вторгнення, то ми були розгубленні і не знали, що варто робити з музеєм. Здавалося б, у музеї немає коштовних речей, але вони безцінні саме для нас. Не хотілося б, щоб росіяни прийшли і знищили все, що ми збирали ці кілька років. Але і місця, де можна було б сховати експонати, у нас не було. 

Прилетіти може всюди. Ніколи не знаєш, чи твій будинок стане прірвою, чи музей. Тому всі речі ми так і залишили у музеї, бо у підвал їх забирати не можна – вишиванки та килимки відсиріли б, а решту – пошкодило б.

Втім, можна сказати, що нам пощастило. Навіть попри те, що наше село розташоване у прикордонній зоні, окупанти до нас не зайшли. Вони поспішали на Київ. Недалеко від нас проходить пряма траса Київ-Москва, ми чули як нею їхала техніка, автоматні черги, вибухи. 

Від ворогів вберегли, а від своїх – ні 

Місяць тому музей пограбували. Я б назвала цих людей вандалами, через те як вони повелися з автентикою – вкрали старовинні вишиті сорочки та унікальний вишитий рушник «Дерево роду», який висів на стіні. Інші речі з манекенів просто розкидали по землі за музеєм. До цього часу й думки не було про встановлення відеокамер чи охорону. 

У селі мешкає не більше трьох сотень людей, поруч села також невеликі. Всі одне одного знають, кому ж могли знадобитися вишиті сорочки? Ця справа розслідується, сподіваємося, що цих варварів, інакше я їх назвати не можу, знайдуть. Нині наша громада працює над тим, щоб встановити відеоспостереження та сигналізацію. Ми вже не будемо такими довірливими, адже речі в музеї несуть неймовірну цінність. 

Окрім цього, ми сподіваємося, що після перемоги нам вдасться втілити нашу мрію в життя і розширити музей до масштабів етнокомплексу з відтворенням весільних звичаїв, традицій та обрядів. Для цього потрібно чимало вкладень, спонсорів і часу, а в нас цього поки що немає. Та я впевнена, що все попереду. Головне, аби війна закінчилася.

Музей на Сумщині планують розширити до масштабів етнокомплексу. Фото надала Оксана Анісімова.

Наш музей вийде на новий рівень 

Коли чогось неймовірно хочеш, то тобі це вдається. Я вважаю, що поруч зі мною зібралися чудові люди, які так само «палають» ідеєю відновлення нашої історії та культури. Знаєте, коли «палаєш», то Бог ніби сам зводить тебе з потрібними людьми у потрібний час. Так сталося і в нас. 

Тому я переконана, що зовсім скоро наш музей вийде на новий рівень і ми прийматимемо людей, проводитимемо екскурсії, як і було та планувалося до великої війни.