«Повертаємося на ринок ЄС». Як харківський виробник б’юті-інструменту Staleks відновив роботу у Вінниці

Ще 25 років тому харківська компанія Staleks складалася з кількох людей, які продавали та заточували інструмент для манікюру. Однак з роками підприємство почало зростати: маленька майстерня перетворилася на великий та потужний завод, а про продукцію українців дізналися в усьому світі.

Сьогодні Staleks називають одним із найвідоміших та найбільших виробників б’юті-інструментів в усьому світі. Довоєнні показники компанії вражають: експорт до 90 країн та понад 11 мільйонів виробів на рік. А отже, продукцію українців можна зустріти буквально в будь-якій точці світу.

З початком повномасштабної війни підприємці евакуювали більшу частину виробництва разом із командою – подалі від обстрілів та постійної небезпеки. У Вінниці компанія не лише перезапустила роботу, а й встигла повернутися на колишні показники та знову налагодити експорт до країн ЄС. Про переїзд, адаптацію на новому місці та роботу до перемоги ШоТам розповів колишній головний технолог виробництва, а нині – керівник релокованої частини компанії Ігор Хвостовський.

Якоїсь миті про наші інструменти дізналися в усьому світі

Нашій компанії вже більше 25 років. Однак на самому початку про якесь виробництво та власні заводи взагалі не йшлося. Ні, це просто були люди, які намагалися поступово продавати свій товар, зокрема, ножиці для манікюру. Або ж пропонували заточити старі.

Вже трохи згодом, коли цей бізнес дійсно почав працювати, з’явилася потреба у створенні власного маленького виробництва. Аби виготовляти свою продукцію та вдосконалювати її. Крок за кроком компанія зростала, а маленький завод перетворився на великий. Так про наші інструменти почали дізнаватися в усьому світі.

Звісно, тривалий час ми фокусувалися на українській аудиторії. Однак масштаби зростали, а з ними – й попит на якісну продукцію. І тепер нашими товарами користуються майстри манікюру якщо не в усьому світі, то щонайменше в більшості країн.

Хто захоче бігти на роботу, коли твоїй країні оголошують війну?

До ранку 24-го лютого у нас не було жодних думок про те, що росія може атакувати Україну з такою силою. А тому ніхто не готувався й не знав, як правильно діяти в такій максимально стресовій ситуації. Можу сказати, що 23-го числа наше виробництво ще відпрацювало повноцінний робочий день, а вже наступного дня все зупинилося.

Адже хто захоче бігти на роботу, коли твоїй країні оголошують війну? Тоді ми ще не розуміли, що потрібно робити. Тікати чи ні? Евакуйовуватися чи ні? До того ж варто сказати, що наше виробництво – це не маленька комірка, яку можна взяти й перевезти однією легковою автівкою.

А тому перший час ми взяли паузу. Допоки не дізналися про державну програму релокації бізнесу. Після цього одразу почали діяти. Ми взялися шукати приміщення, яке підійшло б під наші потреби та могло вмістити всі потужності. Як виявилося, це було не надто легким завданням.

Ми евакуювали і обладнання, і наших людей

Спочатку ми вирушили на захід країни. Шукали приміщення одразу в кількох регіонах, але всі зусилля були марними. Нам або бракувало місця, або не підходили умови. Ми їздили, дізнавалися, спілкувалися, шукали і зрештою натрапили на Вінницьку область.

Після цього виник виникло питання: як перевезти сюди все необхідне обладнання та людей, які погодилися виїхати разом із нами у більш безпечне місце, ніж Харків. Державна програма релокації передбачала переїзд залізницею, проте це був не наш варіанти.

Ми обрали вантажівки. І нам дуже пощастило, що знайшлися люди, які погодилася на доволі небезпечну подорож до Харкова, аби забрати більшу частину нашого обладнання. Паралельно ми почали працювати в два етапи: харківська частина команди демонтувала верстати та вартажила їх до автомобілів, а інші – розвантажували фури та встановлювали обладнання на новому місці.

Повертаємося до довоєнних масштабів виробництва

Власне, так нам вдалося здійснити цей переїзд та доволі оперативно відновити роботу на Вінниччині. До речі, під час цього місцева влада не стояла осторонь. Зокрема, нам допомогли із житлом приблизно для сотні працівників, які релокувалися разом із підприємством.

Крім того, з нам весь цей час тримали зв’язок. На щастя, багато питань вирішувалися швидко. Однак ми і досі контактуємо з різних питань. Але найбільше тішить те, що практично змогли надолужити наші довоєнні масштаби, а за деякими напрямами – навіть перевершили попередні показники.

А ще особливо важливим є те, що навіть під час повномасштабної війни ми організовуємо роботі місця. Зараз колектив нашого виробництва – це 50% працівників, які погодилися виїхати з Харкова до Вінниці, і ще 50% місцевих мешканців, які стали частиною нашої команди.

Харків – це залізобетон

Сьогодні наш харківський завод продовжує функціонувати. Попри обстріли та постійну небезпеку там залишилися люди, які не захотіли покидати свої домівки та роботу. Крім того, там досі є обладнання, яке ми не вивезли. Адже навряд чи воно змогло б витримати такий переїзд.

Харків – це залізобетон. Люди в Харкові хочуть працювати навіть у надскладний час, і ми змогли надати таку можливість тим, хто залишився в рідному місті. Звісно, нині там значно менші потужності, аніж були до повномасштабної війни. Але вони є. А отже, люди можуть працювати й заробляти, поки нашу країну атакує росія.

Працюємо в нових реаліях та на повну силу

Ми плануємо розширювати виробництво, тож сьогодні це лише питання часу. Нам вже вдалося налагодити експорт до країн Європи, тепер продовжуємо напрацьовувати його в інших країнах. Звісно, працювати стало важче через поламану логістику, яка тепер вартує в кілька разів дорожче. Однак усе можливо, коли ти маєш бажання та досвід.

Ми вже роздумуємо, що хочемо вдосконалити та додати нового до нашого й без того широкого асортименту інструментів. Але поки що це таємниця. Спочатку потрібно зробити, а вже потім будемо про це розповідати. 

Сьогодні ми усвідомлюємо, що залишаємося на Вінниччині на невизначений термін. Ми точно переможемо, але ніхто не знає, коли. Тому говорити про цілковите повернення до Харківщини поки що доволі складно. Для багатьох із нас – це щось на межі мрії, адже хто не хоче нарешті повернутися додому? А поки працюємо в нових реаліях та з усієї сили.