«Повернулась, бо тут мій дім, кіт та рідний підрозділ» – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області

Уже майже рік як пошкоджена будівля суду стала для Світлани Петряєвої другою домівкою. Разом із колегами облаштували мінімальний побут, адже збираються тут навіть не в свою зміну. Жартують, що пункт варти тепер їхній «центр Всесвіту».

До повномасштабного вторгнення Світлана проводила пресконференції, приймала міжнародні делегації, а тепер охороняє суд зі зброєю та у бронежилеті. Нині вона – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області.

Про шлях від прессекретарки до командирки взводу ССО, чому вирішила повернутися з евакуації та як рятує людей і троянди – розповіла ШоТам.

Вчилася у «Нави», тож не боялася нових викликів

Все моє життя – це Донеччина. Народилася у Костянтинівці, навчалася на журфаці в Маріуполі, потім працювала на регіональному телеканалі в Краматорську, у пресслужбі облдержадміністрації та управління соцзахисту. До речі, в університеті моєю викладачкою була Валерія Карпиленко-Суботіна, та сама легендарна «Нава» – речниця полку «Азов», захисниця Азовсталі та Маріуполя. Вже тоді у неї був такий характер: сталева витримка, сміливість рішень. Всі студенти її обожнювали.

У 2020 році я пройшла конкурс та атестацію на посаду прессекретарки територіального управління Служби судової охорони у Донецькій області. Під час роботи в пресслужбі ОДА нам з колегами часто доводилося їздити на тодішню лінію розмежування: Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, тож до небезпеки, вибухів та обстрілів я звикла. Але переключитися на роботу в ССО мені все ж було непросто: я мусила освоювати вогневу підготовку, домедичну допомогу.

Я працювала у ССО й на посаді прессекретаря, й у відділі кадрів. Організовувала пресконференції, комунікувала зі ЗМІ та міжнародними делегаціями, писала та знімала відео про своїх колег, які несли варту у судах, і навіть не здогадувалася, що за два роки я сама буду на їхньому місці.

Раніше Світлана писала та знімала відео про своїх колег, а тепер сама зі зброєю та у бронежилеті. Фото надала героїня.

Перша ССО була ще у козаків

Службу судової охорони (ССО) було створено не так давно – у 2019 році. Тож це відносно новий державний орган. Цікаво, що перший «прототип» судової охорони з’явився ще за часів козацтва. Тоді судді особисто рішення не ухвалювали, а подавали пропозиції на розгляд товариства. Головний суддя входив до старшини і мав власних охоронців – джурів.

Нині Служба судової охорони – це державний орган в системі правосуддя. Він займається охороною громадського порядку під час судових засідань. Співробітники ССО гарантують безпеку усіх учасників судового процесу: суддів, адвокатів, свідків – усіх присутніх на засіданні суду; пильнують, аби ніхто не проніс небезпечні предмети, в разі потреби надають першу медичну допомогу.

З початком повномасштабного вторгнення ССО перейшла посилений режим несення служби: усі працівники були залучені до патрулювання та охорони судових установ. Працівницям керівництво наполегливо рекомендувало евакуюватися.

Я не хотіла евакуюватися

Ситуація в Донецькій області була дуже небезпечна й ніхто не міг прогнозувати, що буде далі. Я довго не хотіла їхати. Але на початку квітня все ж піддалася на вмовляння шефа й батьків. У той евакуаційний потяг я буквально остання сідала, вагалась. Пам’ятаю, як потяг рушив, а в мене сльози покотилися: так важко було їхати. Адже вся моя родина залишалася. Батьки – пенсіонери, обидві бабусі у лежачому стані, а ще п’ятеро котів та собака. Через стан здоров’я бабусь родина вирішила не евакуюватися, бо старенькі могли просто не перенести цієї дороги.

Евакуаційним потягом я доїхала до Львова, а звідти волонтери допомогли добратися до Чернівців. Там мене уже чекали нові колеги з місцевої ССО – мені організували переведення. Вночі приїхала, а наступного дня я уже була на службі.

Світлані організували переведення до Чернівців. Фото: ШоТам.

Згідно з постанови КМУ, працівників ССО залучали до охорони громадського порядку та об’єктів критичної інфраструктури: ми патрулювали, заступали на пости в самому територіальному управлінні. Перший місяць працювали без вихідних. Паралельно я ще виконувала обов’язки провідного спеціаліста служби інформаційно-аналітичної роботи. Була рада такому навантаженню, бо це допомагало приборкувати безперервний потік думок про дім. Але коли десь заходила мова про Донеччину, хоч якась згадка – у мене сльози лилися з очей. І мені дуже хотілося додому. Просто нестерпно. В листопаді я повернулася в Донецьку область.

Прессекретарка і командирка взводу

Тепер я командирка 7-го взводу 2-го підрозділу охорони територіального управління ССО у Донецькій області. Це інший рівень відповідальності. Ти – людина, яка носить зброю, страж порядку та закону. За сумісництвом я також продовжую виконувати обов’язки прессекретарки та курувати взаємодію з міжнародними організаціями.

В умовах війни у нас діє посилений наряд несення служби. У нас по області у повному обсязі наразі функціонує лише 15 судів. Десь дистанційно проводяться засідання, десь очно. Суд, за якими я закріплена в охороні, наразі не працює. Згідно із законом, ССО продовжує охороняти також будівлю та майно судових установ.

Я згадую часи, коли їздила по області та знімала роботу нашої служби в різних судових установах. Деякі з цих відео, наприклад, з Бахмуту, тепер лише історія… Поруч з нашим судом теж уже «прилітало», ворог поцілив у житловий будинок. Співробітники ССО допомагали рятувати людей. Коли пролунав вибух, двоє наших хлопців були якраз на чергуванні, один залишився на посту, а інший побіг допомагати. І до приїзду рятувальників двох людей витягли з-під завалів.

Пізніше на периметрі ми знайшли вибухівку – скоріш за все, відлетіло під час влучання в будинок і не спрацювало, на щастя. Будівля суду зазнала пошкоджень: від вибуху повилітали вікна, а десь навіть двері, впав один перестінок і стелі в кількох кімнатах.

Ворог поцілив у житловий будинок поруч з судом. Фото: ШоТам.

Пальма стійкості та центр Всесвіту

З листопада 2022 року, коли повернулася з евакуації, я проводжу на робочому місці більшість часу, навіть не у свою зміну. І не лише я. Ми з колегами облаштували собі тут мінімальний побут, часто тут збираємося, спілкуємося, в щось граємо. Гуртом легше триматися. Той підвал, де наш пункт відеоспостереження і укриття, – там ми, можна сказати, живемо. Готуємо їсти.  Жартома називаємо його «центром Всесвіту», бо практично все наше життя зараз тут: здав зміну, погомонів з колегами, а вже і скоро на наступну. А ще ж у мене тут своя зона відповідальності – зелена. Моє нове хобі: ходжу поверхами, поливаю квіти, які вціліли.

Є у нас особлива пальма, яку всі працівники добре знають. Так от, ми всі думали, що вона загинула. А якось при обході приміщення помітили, що рослина пустила нові зелені росточки. Уявіть, вона пережила зиму, коли тут, у приміщенні з вибитими вікнами, було -10 °C десь, а на вулиці всі -30 °C. А вона вижила! Її ніхто не поливав з того часу, як судді виїхали. Знайшли ми її десь в кінці весни. Зелену! Я її забрала додому, доглядаю. Коли всі повернуться, буде їм сюрприз. Наша власна пальма стійкості.

Коли мене запитують, чому я повернулася з «безпечного» регіону, я не знаю, що відповідати, справді. А як інакше? Інакше я не могла. Донеччина – це мій дім, тут я виросла, тут моя родина, мій рідний колектив ССО, мій найкращий у світі кіт, який, щоправда, відколи я несу службу в охороні живе з батьками та їхніми тваринами, бо я не буваю вдома днями.

Хоч зараз я не живу з ними в одному місті, але можу дбати про них: діставати ліки, передавати посилку зі смаколиками для кота та врешті просто взяти таксі й поїхати та обійняти їх усіх. Це варте ризиків.

Світлана дбає про найдорожчих, хоч не буває вдома днями. Фото: ШоТам.

Завдяки роботі у пресслужбі ОДА, а потім і ССО, я знаю кожен куточок Донецької області, майже скрізь довелося побувати. Вся наша Україна красива і рідна, але Донеччина рідна найперше. Хоч зараз вона й зранена, й понівечена окупантами. Ще більше її люблю!

Люди дивляться на ці троянди та посміхаються

Біля будівлі нашого суду є розкішна трояндова клумба. Відтоді, як суд евакували, ніхто за ними не доглядав пів року. З весни цього року у мене на роботі завівся секатор. У мене не було ніякого доручення чи прохання від керівництва. Я просто прийшла, подивилася на них і побачила, що вони потребують піклування. Жартую, що у мене тепер троянди замість кота, поки він не зі мною.

Я їх постійно обрізаю: зайву парость від кореня, відцвілі бутони. Вони в мене повністю відквітли у кінці червня. А тепер знову квітнуть. Поки я працюю на клумбі, часто спілкуюся з місцевими жителями. Вони бачать цю красу і зупиняються помилуватися. Хтось постоїть хвилинку і йде, хтось починає розмову. 

Був випадок, коли проходила жінка і така сумна-сумна, наче щойно плакала. Я запитала, що сталося, вона розповіла, що шукає роботу, ніде не може знайти, бо більшість закладів, установ у місті не працюють через війну. Я їй нарадила групи у соцмережах, державні ресурси, де можна моніторити вакансії. А на додачу вирішила трошки її підбадьорити та зрізала їй велику трояндову гілку на дев’ять квіток. Ви б бачили її реакцію: вона і плакала, і сміялась – наче я їй злиток золота дала, а не троянди. Тепер я часто дарую перехожим квіти. Я бачу, що люди дивляться на них і посміхаються. А значить, я мушу будь-що зберегти ці троянди!

Люди дивляться на троянди біля будівлі суду та посміхаються. Фото: ШоТам.

Ми всі чекаємо настання Перемоги і миру. У нас попереду дуже багато роботи по взяттю під охорону судових установ на деокупованих територіях. І це буде дуже складна робота. Нашою задачею буде не тільки охороняти, але здобути довіру людей, які роками жили в окупації. Тільки на нашій вірі, підтримці й зосередженості на спільній меті базується Перемога. І я вважаю, що ми повинні вірити не лише в ЗСУ (це безсумнівно!), але також і в себе, в свою роль у цій найголовнішій боротьбі.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.