«Побратими не кинуть мого чоловіка десь у лісі». Що дає сили дружинам бійців батальйону «Аустер»

«Серце ніколи не буває повністю спокійним», — каже дружина військового. Коли чоловік по кілька днів не виходить на зв’язок, у голові виникають найгірші сценарії. Але жити допомагає знання, що поруч із ним — люди, які не кидають своїх навіть під ворожим вогнем. 

#ШОТАМ записав історії двох дружин бійців батальйону «Аустер» — про нічні повернення додому, побратимів, які можуть проїхати 150 кілометрів заради зустрічі, і людей, яким можна довірити життя найдорожчих.

Юлія

дружина Ігоря («Друга Візи»), бійця батальйону «Аустер»

Не залишили один одного, коли виходили з Пісків

Мій чоловік Ігор служить з самого початку повномасштабної війни. Коли він довго не виходить на зв’язок, я не можу заспокоїтися, сильно накручуюсь. Я не думаю про те, що в нього розрядився телефон, зник Старлінк чи ворожий FPV просто перебив дроти. 

Ні, я промотую в голові найгірші сценарії. Мій телеграм горить, я безперервно читаю всі новини підряд. І найкращі ліки — це коли після дня чи двох цієї тиші він нарешті набирає і каже: «Дивись, усе добре, я на місці, просто вимкнувся телефон».

Для мене важливо, щоб про чоловіка турбувалися. І я знаю, що побратими не кинуть його десь у лісі. У хлопців згуртована команда — вони довели це своїми діями ще у 2022 році, коли виходили з Пісків. Виїжджаючи, вони не залишили один одного. Цей вчинок, який вони зробили на самому початку, залишився зі мною на все життя.

Я добре пам’ятаю той день: ми з кумою сиділи за столом, діти бігали та гралися, навколо панував спокій. Мій чоловік не виходив на зв’язок від самого ранку, але я була до цього готова. І десь о другій дня він раптом набирає мене по відеозв’язку. Я беру слухавку та бачу, що хлопці сидять у потязі, навколо гамір, хтось регоче, а хтось дивиться в одну точку. А в Ігоря по щоках течуть сльози. Я панічно питала: «Чому ти плачеш? Що сталося? Щось із хлопцями?». Ми хвилин п’ять просто мовчали й плакали разом.

А він крізь сльози зміг вимовити лише одне: «Я просто не вірю, що ми всі разом вийшли. Що мене не кинули».

Вже пізніше, коли вони дісталися шпиталю у Дніпрі, Ігор розповів, що тоді почався масований обстріл і їх просто спалювали живцем на позиціях. Під цим вогнем він по-справжньому повірив у Бога. Вони пережили пекло, але зберегли один одного. І навіть зараз, коли хлопці перейшли з колишньої бригади в батальйон «Аустер», вони тримаються разом. 

Їхали за 150 кілометрів, щоб просто випити кави

Зараз я довіряю підрозділу десь на 70% — просто тому, що не знаю всіх особисто. Здебільшого моя довіра тримається на одній людині, командирі з позивним «Кос». Я не знаю його особисто, але те, як Ігор про нього розповідає, викликає повагу. Для мене головний доказ його відповідальності — він завжди зі своїми бійцями. Коли стався перехід із 21-го батальйону «Сармат» в інший, «Кос» не пішов сам, а забрав із собою всіх своїх хлопців.

Та й самі хлопці — неймовірні. Коли чоловік був на реабілітації, вони щодня дзвонили йому через відеозв’язок. А якщо опинялися відносно поруч — за 100–150 кілометрів — приїжджали, просто щоб посидіти разом і попити кави. Розмова у них завжди про одне — про війну.

Часом я почуваюся абсолютно самотньою, бо по-справжньому жінку військового зрозуміє тільки жінка військового. Навколо мене мало хто розділяє цей досвід. А от чоловік має близьких друзів. Вони знають, заради чого вони там. 

Інколи він приїжджає серед ночі й тихо лягає поруч

Найскладніше — це постійне хвилювання за життя чоловіка. Це такий стан, коли серце ніколи не буває повністю спокійним. Навіть коли ти посміхаєшся, працюєш, займаєшся дитиною чи побутом, частина твоїх думок завжди там, поруч із ним. Нам усім довелося навчитися триматися, але часом так хочеться дозволити собі побути слабкою.

На початку, коли чоловік тільки пішов до війська, мені гостро не вистачало простих розмов. З часом почало бракувати фізичної присутності: обіймів, спільних вечерь. Особливо сумно стає на свята, коли бачиш навколо інші родини, які гуляють разом. У такі моменти хочеться все кинути й побути вдвох, але ти розумієш: війна триває, і країну треба захищати.

Та попри шалену відстань ми навчилися підтримувати наші стосунки. Якось мені треба було покосити траву на подвір’ї, а я поняття не мала, як завести газонокосарку. Тоді ми з Ігорем зідзвонилися відеозв’язком, і він покроково показував мені, що натискати. Ми також відкрили в нашому селищі невеличкий магазин, бо він наполіг: «Треба щось думати на майбутнє, ти молодець, ти впораєшся сама».

Найбільша опора для нас — це сюрпризи чоловіка.

Ігор обожнює приїжджати без попередження: ввечері ми говоримо, він на позиції, а зранку він уже стоїть у дверях з букетом і цукерками. Інколи навіть я не знаю про його приїзд — він з’являється серед ночі, тихо лягає поруч. 

Наша молодша донечка народилася у 2023-му і майже не бачиться з батьком. Через стрес від війни вона ще не дуже добре розмовляє. Але коли вона прокидається вранці, бачить тата, її обличчя світиться від щастя. Вона міцно обіймає його, цілує і каже: «Тато, бублю тебе». Він завжди привозить їм кіндери чи м’які іграшки.

Підіймали на вуха всю Олександрівку

Ми залучені в життя підрозділу, а підрозділ допомагає нам бути частиною їхнього побуту. Коли чоловік приїжджав у відпустку, мав розробити план облаштування кімнат для хлопців на фронті. Ми сідали разом, і я допомагала йому креслити, підказувала, де облаштувати баню, а де — зробити читальню для хлопців. 

Коли він відправляє додому сезонні речі — їх там просто немає, де зберігати — у посилку обов’язково кладе щось для нас: цукерку або шпильки для волосся донькам. А ми з дівчатами збираємо допомогу підрозділу. Старша донька завжди робить малюнки й пише листи в кожну коробку на фронт. 

Раніше ми підіймали на вуха всю Олександрівку: залучали волонтерів та приватних підприємців, щоб знайти білі мішки для піску, самі купували необхідне. Зараз цієї підтримки від громади, на жаль, стало менше. 

Красиві слова підбадьорюють лише на початку

Мені важливо знати, в яких умовах перебуває мій чоловік. Не тому, що я хочу щось контролювати, а виключно для внутрішнього спокою. Коли бачиш, що хлопці можуть перепочити й відновитися, жити стає трохи легше.

Гасло «Аустера»: «Дбайливість — це наша бойова перевага». Красиві слова підбадьорюють лише на початку — з часом вони або підкріплюються вчинками, або стають порожнім звуком. Але за гаслом бригади я побачила реальні дії, про які мені щодня розповідав чоловік. Я чула історії, коли було страшно, але хлопці рятували одне одного під обстрілами. Вони згуртовані, і це заспокоює.

Я дуже емоційна людина, маю хорошу інтуїцію. Тож коли я вперше побачила фото з командиром «Косом» — він тоді був ще командиром роти — у мене всередині з’явилося раптове відчуття спокою. Одразу видно, що він виважений, спокійний, чітко знає, що робить, і не боїться брати відповідальність за своїх людей. 

Потім, спілкуючись із побратимами чоловіка, я постійно чула від них: «“Кос” — справедливий». Загалом у підрозділі відчувається здорова атмосфера — без страху чи напруги.

Чуже «все добре» майже нічого не варте, поки не почую живий голос чоловіка

Зараз мій чоловік більш-менш на зв’язку, але раніше, коли він йшов на штурми або на позиції, телефон мовчав годинами. Ігор завжди залишав мені номер побратима у тилу, але попереджав, що писати можна лише раз на три дні, щоб не відволікати хлопців.

Один такий випадок ми запам’ятаємо на все життя. Ігор поїхав на позицію дуже хворим, із високою температурою, ще й перед цим невдало стрибнув із БТРа і пошкодив ногу. Я так хвилювалася, що не витримала й написала на той номер для підстрахування: «Як почувається мій чоловік?». Хлопець, який відповідав, мабуть, «Голос Божий».

Це прозвучало так страшно. Я запанікувала, але найжахливіше — на той номер не можна було телефонувати, лише писати. За кілька хвилин цей хлопець сам мені передзвонив і пояснив, що просто помилився.

Я видихнула, але відтоді зрозуміла: для мене існує лише один заспокійливий формат — почути живий голос свого чоловіка. Поки я не почую його, чуже «все добре» на екрані майже нічого не варте.

Юлія

дружина «Друга Сварщика», бійця батальйону «Аустер»

Як чоловіки виходили з оточення дізналася значно пізніше

Зараз я підтримую зв’язок із деякими дівчатами й родичами хлопців із батальйону. Це дуже допомагає: у нас спільні інтереси й підтримка. Але, якщо чесно, я трохи вдячна, що у 2022 році нікого не знала. Про те, як наші чоловіки тоді виходили з оточення та які страшні речі з ними ставалися, я дізналася значно пізніше.

Коли дівчата розповідали, як вони тоді ночами не спали від жаху, я подумки дякувала долі, що цей момент пройшов осторонь.

Як освітянка, я добре пам’ятаю період, коли усі говорили про «дитиноцентризм». Так от, в «Аустері» я побачила аналог — концепцію «людина в центрі». Це коли командування розуміє: військові — не бездушні машини, вони люди, зі своїми слабкостями, які втомлюються і потребують нормального ставлення та відпочинку. Мій чоловік показував мені кімнати, які вони облаштували для відновлення. Там є шахи, настільні ігри. Для мене це показово. Командир дбає про їхній моральний стан.

Працювала з дітьми, а зараз супроводжує ветеранів 

Після початку повномасштабного вторгнення допомога війську стала частиною життя. Мій чоловік на той час проходив службу у 21-му батальйоні «Сармат» — разом із хлопцями, які зараз захищають країну в «Аустері». Я добре знала їхні потреби й розуміла, наскільки важлива підтримка тих, хто щодня виконує бойові завдання.

Тоді я працювала у закладі дошкільної освіти «Зірочка» у Мирнограді й разом із колективом, батьками та вихованцями регулярно долучалася до зборів, які сама ж організовувала. Ми чітко прораховували наш бюджет, запитували у хлопців, що саме їм необхідно в цих межах, і купували.

Спільними зусиллями ми передали автомобільний компресор, шини, акумуляторну болгарку та гвинтоверт. А педагоги з дітлахами навіть збирали для них особливі святкові бокси. Для нас це була можливість нагадати захисникам, що ми про них пам’ятаємо і чекаємо вдома.

Сьогодні я працюю у відділі супроводу ветеранів війни. Тож допомога побратимам чоловіка тепер — частина моєї професійної діяльності. Я допомагаю хлопцям із документами, статусами, отриманням пільг. Це ніколи не було для мене просто «громадянською позицією» — це особиста справа.

Купує собі квіти сама і дякує чоловіку 

Чоловік підтримує мене попри відстань між нами, ми завжди намагаємося бути на звʼязку. Пам’ятаю, як я їхала на конкурсний відбір на посаду фахівця супроводу ветеранів і дико хвилювалася. Тоді він сказав мені: «Якби ти знала, наскільки ти цінна, ти б не нервувалася взагалі». Він завжди уміє знайти правильні слова, які продовжують жити зі мною і дають впевненість у складні моменти.

Чоловік ділиться зі мною не лише переживаннями, а й хорошими подіями. Коли до підрозділу приїжджають відомі люди — музиканти чи журналісти — він завжди знайомить мене з ними через відеозв’язок. Так я зустрілася з автором пісні «Добрий ранок, Україно!» Віталієм Кириченком та поетом Сергієм Горботенком, який згодом подарував мені свою збірку віршів. Для мене це особливі спогади. 

Звісно, бувають і кумедні історії. На початку служби я, як і багато дружин, скуповувала в інтернеті все з підписом «для військових». Одного разу я натрапила на якесь дивне кресало для розпалювання вогню. Абсолютно серйозно запитала чоловіка, чи треба йому таке на фронті. На що він реготав у слухавку: «Ти мені ще стріли та лук купи!».

Він завжди дарує квіти особисто, коли приїжджає, а з поїздок і завдань обов’язково привозить мені маленькі сувеніри. Та коли він на службі, замовляти доставку чи шукати кур’єрів — для нього це вища математика.

Під час його відряджень я купую собі квіти сама й просто кажу йому слова вдячності.

Бо наприкінці дня ти розумієш: піклування — це не про подарунки. Це насамперед про щоденну увагу, підтримку та відчуття, що поруч є людина, яка завжди вірить у тебе.

Тепло пробиває навіть екран телефону

Я активно стежу за соцмережами підрозділу. Щоразу, коли бачу на фото чи відео побратимів чоловіка, яких знаю особисто, мене переповнює гордість і тепло. Для сторонньої людини це просто чергове фото військових, а для мене — рідні обличчя, за які переживаєш і яким щомиті бажаєш повернутися додому живими.

А ще мене неймовірно зворушують бабусі нашого командира. Вони активні у Фейсбуці, пишаються онуком, підтримують кожен допис підрозділу й коментують слова родин. У цьому стільки щирості, що тепло пробиває навіть екран телефону. Саме такі речі створюють відчуття, що «Аустер» — це не просто військовий підрозділ, а велика родина, де люди тримаються один за одного.