Суспільство
Пів мільйона гривень за 1,5 тижні. Валерій Ананьєв про те, чому не довірить свої книги видавництвам
“Будь-що працюватиме, якщо це бізнес-проєкт”, – каже ветеран АТО Валерій Ананьєв, автор інтерактивної книги-бестселера “Сліди на дорозі”.
Каже, що не колишній десантник, не АТОвець, не мандрівний блогер і не письменник. Так його називають інші. Він же просто робить те, що приносить йому задоволення у конкретний момент часу.
Як молодому автору з першого разу вдалось написати бестселер і підкорити критиків та читачів? Як вийшло видати 25 тисяч примірників роману, базуючись лише на підтримці читачів?
Чотири чашки кави знадобились “ШоТам” на те, аби дізнатись у нього відповіді на ці питання,
Валерій Ананьєв
Ветеран російсько-української війни. Автор книги-бестселера “Сліди на дорозі”
Відслужив десантником у збройних силах України п’ять років, з них останні два – на Донбасі, у зоні бойових дій. Став відомим завдяки блогу про війну, як вона є. Був звільнений зі служби у 2017 році – через травми, отримані під час бойових дій.
У тому ж році пройшов прощу у 1800 кілометрів Дорогою святого Якова. А у 2018-му – видав свою першу книгу “Сліди на дорозі”. Вона інтерактивна, а всі події, описані там, можна також і побачити, просканувавши “вшиті” у книгу qr-коди.
“Це не в мене хороший результат, це в інших – фіговий”
Ви кажете про комерційний успіх книги “Сліди на дорозі”. Я кажу: це не в нас хороший результат, це в інших – фіговий.
Я з командою з двох друзів, які допомогли видати роман, нічого незвичайного не зробив. Адже, коли ти вирішив видаватись самостійно, звісно, що в тебе вже є уявлення, як повинен виглядати твій твір. І є розуміння, як створити “периферію”, що повинна зацікавити читача. Як створювали її ми?
Ідеї щодо дизайну обкладинки та оформлення роману в цілому допомогла втілити моя подруга – дизайнерка інтер’єрів.
Трейлер до “Слідів на дорозі” ми зробили, подумавши: читач же все-одно подумки уявлятиме історію. Чом би не допомогти йому і не прорекламувати, що саме він візуалізуватиме у себе в голові, коли купить книгу? Я не режисер. Але я написав сценарій для трейлера, знайшов хлопців з Livingston Production, які допомогли відзняти його.
Ну і стосовно інтерактивної частини історії, яку я почав фільмувати ще у 2014 році. Логічно було, що я знайду спосіб, як пов’язати з книгою відео на кшталт того, як протитанковий гранатомет влучає прямо у мою бойову машину. Так, фото- та відеоматеріали реальних подій у книзі трансформувались у сотню qr-кодів, які можна подивитись тут же, через смартфон.
Наразі я вже озвучив і випустив аудіокнигу разом з першою українською аудіокнигарнею”АБУК”. Хоча, якщо чесно, все ж орієнтуюсь на друковану версію. В аудіотреки не запхнеш відеоконтент, а без цього “Сліди на дорозі” багато втрачають, як на мене.
І ще близько 20 зустрічей з читачами у містах України та Канади.
Словом, нічого надзвичайного. Що заважає зробити те ж саме видавництвам? Це питання вже не до мене.
Як знайшов гроші на видавництво власної книги
Одразу скажу, що нікому нічого не раджу. У випадку з книгою я просто орієнтувався на те, що можу і вмію. І розумів, що здатен зробити її найпопулярнішою в Україні.
При цьому, коли завершував роман, то не мав грошей, щоб видаватись самостійно. Разом з тим, був готовий навіть позичати, бо знав: мій проєкт вистрілить. Спочатку у це ніхто не вірив, а друзі – колишні – казали, що в мене не вийде.
Але врешті-решт за 2018 рік вдалось продати три тисячі “Слідів на дорозі” за передзамовленням – це супер-результат.
Замовники не знали, про що книга і коли вийде. За мною не стояло великих видавництв – лише моє слово, що роман буде виданий.
Якщо книги ще не існує фізично, то авторитет автора – єдине, на що читачі можуть опиратися, попередньо її замовляючи.
Припускаю, що якби не встиг до того часу напрацювати певну репутацію як блогер у вузькому колі людей, то проєкт, звісно, розвивався би далі, але без такого жвавого старту.
В Україні зазвичай художні книги видаються накладом у 1300 примірників на рік. У мене не було грошей на перший наклад у 5000 примірників, усі кошти для нього я отримав через передзамовлення.
У перші ж 1,5 тижні мої майбутні читачі замовили 2,5 тисячі книг наперед на суму пів мільйона гривень.
Сьогодні ми продали вже 25 тисяч примірників. Мало хто так продається. І це мене дуже тішить. Це показник того, що треба не боятись робити щось цікаве й нове, якщо віриш у ідею.
Принципово не працюю з видавництвами
Коли топові видавництва пропонували свою допомогу у видавництві мого роману, то просили за роботу трохи менше, ніж все. При цьому планувалось, що книга розповсюджуватиметься за рахунок моєї репутації.
Перше питання, яке у мене виникло: чому маю віддавати комусь 95% прибутку від історії, яку сам написав і створив?
Чим робота великих видавництв важча за мою? Вони роблять конвеєрну роботу без краплі творчості. Банальні обкладинки для книг. Нудні назви. Не вигадують якоїсь цікавої периферії для книг.
А з таким підходом зрозумілий і результат: коли у книги є можливість отримати надприбуток, то замість умовних п’яти мільйонів гривень вона принесе 600 тисяч прибутку з допомогою таких “професіоналів”.
Є нормальні видавництва, з якими можна було б працювати. Але зі свого досвіду я бачу: мої майбутні книги також видаватиму власними силами.
“Сліди на дорозі” почались з образи
Перша книга почалась з моїх заміток ще в учєбці (перші півроку служби в армії, під час яких солдат проходить курс навчання за майбутньою спеціальністю – авт.), які були викликані моєю образою на все на світі. А істина була в тому, що образу мав лиш на себе. І з часом по мірі того, як я це усвідомлював, мій письменницький задум ставав більш зрілим.
Мій перший твір – не про війну. Війна, ба, навіть і сюжет книги – це просто декорації. Слідкуйте за тим, що відбувається з внутрішнім світом мого героя – ось що важливо.
Робота над текстом “Слідів на дорозі” неминуче призводила мене до депресії. Був момент, коли депресія переважила мої сили з нею боротися і саме тоді я перестав писати.
Зараз я пишу наступну книгу, яку почав після подорожі до Норвегії. З нею буде так само, бо вона теж стосуватиметься питань, які мені болять.
Психологічний бар’єр зі “Слідами на дорозі” мені допоміг подолати товариш, якому на своєму віці довелось прочитати тисячі і тисячі книжок. Словом, у цьому питанні він є компетентною людиною. І дуже прямолінійною: якщо твір – відверте лайно, прямо так і скаже.
Прочитавши “Сліди”, він сказав, що це одна з найкращих прочитаних книжок у його житті. Може, і збрехав. Але саме його слова надихнули мене піти у прощу через всю Європу та завершити нарешті роботу над книгою.
Натхнення беру з контрольованих емоцій
Коли пишу, то не вмію вигадувати, викладаю на папері те, що відчуваю конкретно зараз.
Тому, якщо мені потрібно викликати біль, то розглядаю ситуацію під потрібним кутом , і так відчуваю біль, під впливом якого народжую думки.
Це як спеціально захворіти грипом, щоб описати його симптоми.
Спробую пояснити простіше: уявіть собі, що розійшлись з коханою людиною. Страждання, які ви відчуваєте, викликані виключно хімічними реакціями, що спровоковані ставленням до проблеми. Змінивши ставлення, ви зміните і емоції, які відчуваєте.
Коли пишу про війну, то принципово не читаю схожих творів
Коли я починав писати “Сліди на дорозі”, не читав у цей період книг про війну. Не хотів навіть підсвідомо щось плагіатити, щоб прочитане у чужих авторів сформувало у мене гештальт, як треба подавати події на фронті. Так само і зараз не читаю книжок про гори, коли починаю писати другу книгу, пов’язану з подорожжю до Норвегії. Бо не хочу діяти ні за якими схемами. Нафіга повторювати чужі враження, треба визначитись зі своїми.
Це схоже на те, як математик самостійно приходить до якоїсь формули. Вона, може, була доведена до нього тисячу разів. Але за той час, коли він її вигадував, то вчився, аналізував, виправляв. І ріс як професіонал.
Так і з людьми. Завжди треба пам’ятати, чому ти саме такий, який ти є. Що на тебе вплинуло, причини, чому вчиняєш саме так, а не інакше. Щоб мати змогу керувати змінами у собі і своєму житті.
В планах – друга книга і фільм
Я не люблю говорити про проєкти, які ще не запустились. Просто не говорю про речі, які ще не працюють. Щоб, якщо не вдасться, мої слова не виглядали як балабольство.
Скажу тільки, що проєктів, у яких беру участь, багато: це і бізнес, і проєкти, пов’язані з фондовим ринком України. і навіть з медициною.
З найближчих планів – монтаж фільму про мою подорож Норвегією. Буде десь серій 8, ми розтягнемо їх на півтора місяці. Ні, не в форматі тревел-блогу, все буде набагато цікавіше.
Якщо вдасться, вони будуть транслюватись на телебаченні, якщо ні – в Інтернеті.
Як перегукуватимуться з моєю другою книгою? Скажу тільки, що в обох випадках присутні матеріали і враження від подорожі Скандинавією.
Проте за форматом – це абсолютно різні історії.
Поки на правильному шляху
Мені все-одно, що про мене напишуть. Стосовно іпостасей, якими мою діяльність позначають люди: сам я себе ніяк не називаю і не ідентифікую ні з чим із цього переліку. Я ніколи в житті не казав, що письменник. Або мандрівник. Або секс-символ АТО, прости Господи, як мене називали журналісти одного всеукраїнського телеканалу. Я просто роблю те, що мені по кайфу – і все.
З кожним своїм кроком я рухаюсь. З обох сторін – межа, яку не можна переступати.
Поки я на правильному шляху, у мене буде все чудово – на душі, у професіональному житті.
Я не знаю, куди це все мене приведе, але точно знаю: рухаючись у цьому напрямку, зроблю життя радіснішим і насиченішим… Здається, поки у мене це виходить.
Суспільство
Цієї суботи урбаніст з Данії Мікаель Колвілл-Андерсен збирає толоку. Разом із киянами він планує розфарбувати простір на Контрактовій.
Це дозволить Мікаелю підготувати місце, де він обіцяє створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі.
Про це автор ідеї повідомив у своєму інстаграмі.
Оживляємо сірий асфальт
Мікаель Колвілл-Андерсен планує створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі. Він закликає киян приходити на толоку, аби долучитися до творчого процесу. : «Разом перетворимо простір на яскраве, живе місце з фарбами, атмосферою та людьми, яким не байдуже»
Читайте також: Гурт Ziferblat відсвяткував День вишиванки в Базелі разом з українською громадою (ФОТО)
У своєму відеозверненні данський урбаніст наголошує, що хоче оживити сірий асфальт, додавши фарб. Це підготовка простору до облаштування, де Мікаель планує розставити вуличні меблі.
Нагадуємо, що українці відкрили виставку свого народного вбрання у Сан-Антоні.
Фото обкладинки: Львівський мніципальнй мистецький центр
Суспільство
На ютуб-каналі «ПриватБанку» вийшов четвертий епізод «Збірного подкасту» — спільного з Mastercard відеопроєкту для тих, хто волонтерить і займається благодійністю.
Цього разу засновниця Bazilik School і волонтерка Марина Батуринець ділиться прикладними порадами щодо механіки зборів та ефективного залучення коштів.
Закриваємо збори: поради Марини
Порада 1 — не боятися просити знайомих про допомогу
Щоб запустити креативний збір, Марина звертається до всіх, хто може їй щось порадити, створюючи своєрідні фокус-групи:
«Коли я не впевнена, чи такий візуал зайде, я біжу, шукаю друзів-дизайнерів. Я йду до своїх друзів-креативних директорів і розпитую, показую. Я завжди йду і до самих військових, тому що я можу щось вигадати, але не врахувати якогось нюансу».
Порада 2 — працювати над сторітелінгом
Це можна втілити в кілька способів. Наприклад, ви можете розказати, ким вам доводиться військовий, для якого ви збираєте кошти: родичем, другом дитинства, колишнім колегою тощо.
Марина зазначає, що в неї була інша ситуація, — вона закривала збори для підрозділу розвідки, про який нічого не могла розповідати, тому на старті спрацьовував її соціальний капітал. Та влітку 2024 року це вже не діяло, тому волонтерка пішла іншим шляхом:
«Я сказала: “Друзі, хочете ви чи не хочете, а я починаю до вас їздити. Бо якщо я не можу розповідати ваші історії, то я хоча б буду розповідати історії того, де ви перебуваєте, що відбувається”».
Для Марини головне правило її сторітелінгу — не нашкодити військовим.
Порада 3 — ділити збір на досяжні суми
Якщо вам потрібно назбирати велику суму, подумайте, стільки маленьких донатів вам може знадобитися, щоб його закрити. Волонтерка так розповіла про свій останній спільний збір:
«Ми просто брали 200 людей, які збирали по 100 доларів. Тоді я пояснювала: 100 доларів — це знайти 100 людей, які дадуть тобі по 40 гривень. Пройдусь по робочих чатиках, по чатиках однокласників, і воно якось назбирається».
Читайте також: «Це вже частина життя»: Олена Риж у «Збірному подкасті» про донати і дії, що під силу кожному
Порада 4 — звертатись до тих, хто вже закривав такі збори
Якось до Марини в дірект постукала дівчина, яка завжди збирала невеликі суми, але цього разу мала мету в мільйон гривень. Волонтерка запропонувала зустрітися в зумі, і вони півтори години розбирали, які в дівчини є можливості, щоб закрити цей збір.
«За місяць я заходжу в книгарню “Сенс” на Хрещатику, до мене підходить хлопець і каже: “Хочете зробити фото за донат?”. Тобто вона пішла, домовилася з книгарнею, щоб робити там фото. Я піднімаюсь на касу, а на касах усюди стоять QR-коди, тейбли з її фотографією та підписом, на що вона збирає».
Порада 5 — використовувати всі можливості, щоб залучити кошти
Марина вважає класною практикою, коли ти на донати щось обмінюєш. Зокрема, вона впевнена, що бізнеси та бренди теж хочуть бути залученими, тому волонтерка стояла за баром, домовлялася з брендом косметики про 5% від денних продажів на збір, проводила розмови з різними людьми зі своєї індустрії в межах проєкту «Поговоримо» від Bazilik School. З ідей, які втілювала сама, Марина розповідає про продаж борщу під час відключень світла, кавунів, які вона привозила з Херсону, а також розіграш книжок з офісної бібліотеки.
Більше корисних порад від Марини Батуринець ви знайдете у повному випуску «Збірного подкасту».
Як зручно закривати збори з «ПриватБанком»
А щоб зручно та ефективно збирати кошти, «ПриватБанк» має сервіс «Конверти» в застосунку «Приват24». Це простий інструмент для створення благодійних зборів, бо достатньо виконати кілька кроків:
- створити «Конверт»;
- додати короткий опис;
- додати зображення;
- поділитися посиланням у соцмережах.
Пожертви можна надсилати у зручний спосіб — через Apple Pay, Google Pay, за реквізитами, номером картки, QR-кодом або готівкою через термінали самообслуговування.
Фото: «ПриватБанк»
18 травня Україна відзначає важливу дату — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та День боротьби за права кримців.
Мустафа Джемілєв понад 50 років говорить про депортації, репресії, окупацію та боротьбу за право бути вдома. Його життя — це шлях вигнанця, дисидента, політичного в’язня, що став символом незламності для кримських татар. ШоТам розповідає історію Мустафи.
Перші роки вигнання та спротиву
Мустафа Джемілєв народився в листопаді 1943 року в Криму. Уже за шість місяців його родину разом з усім кримськотатарським народом депортували до Узбекистану.
Там минуло його дитинство — у вигнанні, під наглядом, без права повернутися на Батьківщину.
Юнаком він приєднався до організації «Союз кримськотатарської молоді», де очолив історичний відділ і виступав із доповідями про свій народ. Однак у 1962 році організацію розігнали, а за Джемілєвим почали стежити агенти КДБ.
У 20 він уже став відомим радянським дисидентом. Його виключили з інституту за поширення рукопису про історію кримських татар, а згодом завели на нього кримінальні справи та ув’язнили.
Увʼязнення та голодування
Після першого звільнення з вʼязниці в 1967 році Мустафа Джемілєв не пішов у тінь — він долучився до кола правозахисників і став одним з перших в СРСР, хто почав публічно говорити про утиски кримських татар. Разом з однодумцями вступив в Ініціативну групу з захисту прав людини. За це отримав новий арешт: у 1969-му радянська влада знову кинула Джемілєва за ґрати — цього разу за «поширення вигадок, що ганьблять радянський лад».
Загалом дисидент провів у радянських таборах і тюрмах 15 років, відбувши 7 термінів ув’язнення. Під час одного з них — у 1975 році — влаштував голодування, що тривало 303 дні. Це одне з найдовших задокументованих голодувань у світі.
«Я голодував 10 місяців. Тиждень нічого не їж, потім приходить лікар, обмацує. Наглядач тримає тебе за руки, санітари вводять роторозширювач, в нього — шланг, через лійку вливають живильну рідину. Я швидко зрозумів, що пручатися не треба, інакше розширником зуби виб’ють або окріп заллють, щоб стравохід спалити», — розповідав Джемілєв.
Перше повернення додому
«Мій перший візит у Крим стався після чергового терміну ув’язнення та півтора року під наглядом», — каже дисидент.
Тоді на півострові вже жили близько 2 тисяч кримських татар — усі без прописки та під загрозою депортації. Їх ловили міліціонери й силоміць вивозили з Криму.
До Сімферополя Джемілєв летів з Ташкента. В літаку поруч сиділа молода студентка, яка з тривогою згадувала про повернення кримських татар. А на запитання, що для нього Крим, він відповів просто: «Це мій Крим. Я звідси. І нікому нічого забирати не збираюся — збудуємо нове».
На півострові його зустрічали свої — возили по горах, розповідали, як виборюють прописку. Комусь вдавалось її отримати тільки після погроз самоспалення, інші справді себе підпалювали, а когось намагалися завербувати в КДБ.
Весь місяць за Джемілєвим стежили — «топтуни» чергували в машинах навіть уночі. Але він зберіг спокій: «Навіть якщо вони були поруч, розмови не розуміли — ми говорили кримськотатарською».
Став головою Меджлісу
У 1989 році Мустафа Джемілєв разом з родиною нарешті повернувся до Криму — вони оселилися в Бахчисараї. Саме тоді почалася нова хвиля боротьби за права кримських татар — уже на рідній землі. Але навіть після повернення прописку, як і тисячам інших, Мустафі не дали.
У 1991-му кримські татари зібрали Другий курултай (збори) — вперше після 1917 року. На ньому Мустафу Джемілєва обрали головою Меджлісу — представницького органу народу. Також ухвалили декларацію про національний суверенітет і звернулися до ООН, президента СРСР та жителів Криму.
Цей період символічний — повернення додому стало важливою віхою для цілого покоління. Для багатьох це памʼять, травма та надія. Ось як це згадує режисер Наріман Алієв, чия родина теж повернулась у Крим в 1990-х:
«Особисто мені, аби зрозуміти, хто я, довелося поїхати з Криму. Я почав краще розуміти, ким є, яким є моє минуле… Аж тут прийшли окупанти й забрали Крим».
Уже в незалежній Україні Джемілєв став народним депутатом, але не зупинився на політиці. Він став «голосом Криму» на міжнародній арені: зустрічався з президентами, виступав в ООН, ініціював подання подання до Європейського суду з прав людини справу «Меджліс кримськотатарського народу та інші проти Росії». Дисидент робив усе, щоб про депортацію, знищення культурної спадщини та зрештою про окупацію Криму дізнались у світі.
Окупація півострова
У квітні 2014 року, після анексії Криму, російська влада заборонила Мустафі Джемілєву в’їзд до Росії та Криму на п’ять років. Це рішення стало черговим кроком в тиску на кримськотатарський народ і його лідерів.
3 травня 2014-го близько 5 тисяч кримських татар зібралися на пункті пропуску «Турецький вал» в Армянську, щоб зустріти Джемілєва та допомогти йому потрапити на півострів. Люди несли кримськотатарські й українські прапори, скандували «Мустафа!», «Міллєт!» (народ), «Ватан!» (Батьківщина).
Однак після перетину українського КПВВ голову Меджлісу зустріли російські силовики, і він змушений був повернутися до Києва. Там Джемілєв продовжив боротьбу за деокупацію Криму та захист прав кримських татар.
Повномасштабна війна
«Я вже знав, що 24 лютого під ранок почнеться бомбардування», — згадує Джемілєв.
У ті дні дисидент говорив напряму з представниками міжнародної спільноти, переконував їх, пояснював. Джемілєв — не лише символ кримськотатарського спротиву, а й той, хто сьогодні продовжує тримати тему Криму у фокусі світу.
Саме він зустрічався з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, і завдяки цим перемовинам вдалося звільнити незаконно засуджених політичних в’язнів, серед яких був перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял.
Визнання
Мустафа Джемілєв — символ ненасильницького спротиву, який усе життя присвятив боротьбі за права кримськотатарського народу. Його внесок відзначений низкою престижних нагород і визнань:
Герой України (2023)
13 листопада 2023 року, у день свого 80-річчя, Мустафа Джемілєв отримав найвищу державну нагороду — звання Героя України. Президент Володимир Зеленський особисто вручив орден Держави, відзначивши «визначний особистий внесок у становлення та розбудову незалежної Української держави, мужність і самовідданість у відстоюванні прав кримськотатарського народу».
Кандидат на Нобелівську премію миру
Джемілєва неодноразово висували на здобуття Нобелівської премії миру — зокрема, у 2009, 2011, 2015 та 2022 роках. У 2011-му його кандидатуру підтримали 17 професорів з університетів України, Польщі, Угорщини, Румунії, Росії, Туреччини та США, а також троє парламентарів з України, Канади та Європейського парламенту.
Почесний доктор у Туреччині
У грудні 2023 року Мустафі Джемілєву присвоїли ступінь почесного доктора Університету продовольства та сільського господарства Коньї. Під час церемонії він зазначив, що ця нагорода є «великою моральною підтримкою для кримськотатарського народу».
