Суспільство
Під обстрілами рятували коней, а тепер займаються реабілітацією: як відновлюється кінно-спортивна школа на Харківщині
Кінно-спортивна школа у Малоданилівській ОТГ на Харківщині пережила випробування повномасштабною війною — їм довелося евакуювати тварин до інших областей. Усі коні вже повернулися додому, учні школи відновлюють свої тренування, а викладачі проводять реабілітаційні заняття.
Директорка закладу Оксана Сайнієва та начальник Дергачівської військової адміністрації Вячеслав Задоренко розповіли для ШоТам про порятунок коней, відбудову школи та виховання майбутніх чемпіонів.
Оксана Сайнієва
директорка Дергачівської дитячо-юнацької кінно-спортивної школи.
Завжди мріяла навчати тих, хто хоче опанувати верхову їзду
Цій кінно-спортивній школі вже понад двадцять років. Я ж прийшла сюди у 2007 році: спершу працювала тренеркою-викладачкою, а тепер є директоркою закладу. Кінним спортом я займаюся з дитинства й завжди мріяла навчати тих, хто хоче опанувати верхову їзду.
Школа працює на базі Державного біотехнологічного університету і є єдиною на Харківщині, яка безкоштовно доступна для дітей. Це важливо, адже кінний спорт є дорогим заняттям, і не всі батьки можуть собі це дозволити.
Ми усе робимо разом
Діти, які відвідують наші уроки, не лише опановують верхову їзду, але й вивчають фізіологію коня та ветеринарію. Вони вміють потурбуватися про тварину: почистити, нагодувати, принести сіно, прибрати стайню. Влітку коней купають з шампунем та кондиціонером, стрижуть їм гриви та хвостики. Ми робимо усе разом, і навіть навесні висаджуємо квіти на території школи, щоб зробити це місце красивішим.
Це чудовий простір, де дитина може проводити час на свіжому повітрі, розвиватися та знаходити друзів. Дуже багато вихованців нашої школи є чемпіонами та переможцями престижних змагань. Приміром Дмитро Іващенко – наш випускник та майстер спорту. Зараз Діма тренує в іншому місті, але ми дуже сподіваємося, що він повернеться і працюватиме в нас.
Є діти та молодь, які зараз, навіть попри війну, тренуються і здобувають призові місця. Як, наприклад, Катерина Захарченко. Їй 14 років, вона вже брала участь в етапі Кубка України і виграла два третіх місця і одне друге.
З вересня ми займаємося з кожним вершником за індивідуальною програмою. І діти, які приходять на наші заняття — справжні бійці. Ми дуже пишаємося ними: вони навчаються, їздять на чемпіонати, перемагають, інколи роблять помилки та здобувають цінний досвід.
Перші місяці війни пройшли як один дуже поганий сон
24 лютого 2022 року — це один з найстрашніших днів. Важко навіть описати, що ми пережили. Росіяни були дуже близько, частина Харківського району опинилася під окупацією. Перші місяці війни пройшли як один дуже поганий сон. Були думки: «Цього не може бути, це сон, і зараз ми прокинемося». Проте ні, це була реальність: вибухи, звістки про загибель знайомих…
Перед повномасштабною війною у школі було багато людей, які доглядали за кіньми, прибирали та годували їх. Впродовж тижня залишилося кілька осіб.
У перші дні вторгнення ми самі до кінця не розуміли, що робимо. Коли трішки отямилися, то зрозуміли, що за день це не закінчиться, і потрібно рятувати персонал і коней.
Деякі тварини через стрес та ослаблення організму почали хворіти — було відчуття, що вони хочуть пролізти через клітку й кудись втекти.
Усі коні цілі, всіх врятували
Було важко знайти водія, який би погодився вивозити коней. Траплялися ситуації, що водій робив дорогою вимушену перерву — уламки потрапляли по машині, і доводилося перевіряти чи все добре з кіньми.
На щастя, усі цілі, всіх врятували. На полі поряд зі школою, де зазвичай пасуться коні, були вибухи, там лежали уламки ракет. По самій школі прильотів не було, але був пошкоджений дах через уламки, повилітали вікна.
Усіх наших коней евакуювали в різні міста. Багато тварин прийняли в Дніпрі, в Полтаві, у Києві та по містечках Харківщини.
Бувало, що водій їхав, приміром, у Київ і ми терміново шукали, хто б міг прийняти коней у цьому місті. Хтось взяв до себе двох коней, хтось — пʼятнадцятьох. Усі об’єдналися й допомагали хто чим зможе.
Утримання коня — це дуже дорога справа. Тварину потрібно годувати, поїти, сюди варто ще додати рахунки за світло. Ми зверталися за підтримкою у різні благодійні фонди та організації. Нам дуже допоміг фонд «Nowa Ukraine» — вони взяли на себе утримання коней у різних стайнях, платили водіям, які евакуйовували тварин. Вже коли коні повернулися до нас назад, цей фонд також допоміг придбати корм.
Потужна підтримка була і від фонду «UAnimals», що оплачували утримання коней та купували ветеринарні препарати. Ліки швидко закінчувалися, бо під час бомбардувань коні дуже лякалися, відскакували і часто травмувалися.
Є також фонд, який активно допомагає нам саме зараз — це «PETA Deutschland». Вони придбали для наших коней сіна та вівса. Школі також допомагають наші випускники — хтось може придбати цемент чи лопати, такий інвентар у стайнях також дуже потрібен.
Повертали ми коней таким же шляхом як і евакуювали, це тривало понад місяць. Благодійні фонди допомагали з перевезенням тварин у наші стайні. Усі коні вже були вдома до весни 2023 року.
Ми хотіли зберегти нашу школу й бути корисними
Дуже багато людей з нашої громади евакуювалися. Були моменти, коли ми думали, що це кінець, і що школи більше не існуватиме, адже коней вивезли й працю школи поставили на паузу. Хоч були сумніви, але ми йшли вперед — хотіли зберегти нашу школу й бути корисними. Зараз у наших стайнях живуть уже близько 40 коней.
Ми також активно допомагаємо дітям нашої громади та переселенцям, надаємо психологічну підтримку, проводимо заняття з іпотерапії. Для кожного, хто приходить до нас на такі реабілітаційні заняття – потрібен індивідуальний підхід. Комусь потрібна швидша їзда, певний азарт, приміром, піднятися галопом чи проїхати риссю. А є такі, які не мусять сідати в сідло. Для них достатньо побути з конем, погладити, дати яблучко чи морквину.
Такі заняття дуже помічні. Адже люди, які до нас приходять, — у них навіть змінюються очі. Ми дуже мріємо про зимовий критий манеж, бо хочемо й надалі продовжувати іпотерапію, але через холодну пору це доведеться поставити на паузу.
Усі спортсмени мають характер — і люди, і коні
Один з моїх улюбленців серед мешканців стайні — кінь Сантес, або, як ми його називаємо лагідно, Саша. Він багаторазовий переможець українських змагань, з ним тренувалися кілька поколінь наших спортсменів. Це кінь з великою душею та характером, авжеж, адже всі спортсмени мають характер — і люди, і коні.
Ще одна наша гордість – кобила Авантюра. Коні – це табунні тварини і якщо один кінь бачить іншого, то обов’язково підійде. Якось до нас звернулися волонтери з проханням надати витривалого, але спокійного коня. Усе для того, щоб осідлати таку тварину і вирушити з нею на пошуки інших коней в Авдієвці. Цією пошуковою операцією займалися хлопці з «Порятунок тварин Харків». Так завдяки нашій кобилі Авантюрі вдалося знайти двох коней і їх вивезли з Авдієвки.
Вячеслав Задоренко
начальник Дергачівської військової адміністрації Харківської області.
Наші цілі — підготовлювати спортсменів і займатися реабілітацією
Зараз відбудовою школи займається Державний біотехнологічний університет, а міська військова адміністрація виплачує зарплати працівникам і фінансує поїздки на змагання. Уже є проєкт, як відремонтувати та модернізувати школу — шукаємо спонсорів, які б допомогли це реалізувати.
Викликів перед школою багато, але є й конкретні цілі на найближчий час — готувати спортсменів і займатися реабілітацією. Хочемо в майбутньому створити реабілітаційний центр психологічної допомоги, місце, де ще більше дорослих і дітей могли б проводити час із кіньми, їздити верхи й хоч трішки відволіктися від тих жахіть, які пережили.
Весною тут з’явиться ігровий майданчик, щоб батьки та діти приїжджали сюди на вихідних, мали змогу провести час і психологічно розслабитися.
Багато малечі хоче займатися кінним спортом, тож ми плануємо залучити ще нових тренерів і донорські організації. Хочемо, щоб вихованці цієї школи мали можливість виступати на змаганнях і гідно представляти Харківщину.
Читайте також: Дергачівські месники: від розвідки для 92-ої бригади до відновлення на прикладі Японії. Кейс відбудови сміливої громади Харківщини
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
