Суспільство
«Пам’ять у наших руках»: як мама та донька створили кондитерську на честь загиблого батька-військового
Після загибелі свого чоловіка-військового Михайла киянка Наталя Реуцька не могла змусити себе бодай спробувати спекти щось смачненьке: це була її віддушина довгі роки, але тут як відрізало.
Донька Катерина знайшла спосіб повернути мамі улюблене заняття і вшанувати пам’ять батька. Так відкрилася затишна кондитерська «Тихий куточок».
ШоТам розповідає історію сім’ї, що втратила найцінніше, але продовжує нести пам’ять про свого тата й чоловіка.
Катерина Реуцька
донька загиблого Героя України Михайла Реуцького, співзасновниця «Тихого куточка»
Думали, що смерть його обійде
Моя мама вже досить давно займається випічкою. Пам’ятаю, що ще з 2014 року проходила різні курси, випікала вдома — ми з братом були менші, тож на роботу вона не ходила. Завжди робила тортики на свята, інколи пекла щось і на замовлення, але переважно для друзів чи знайомих.
Але потім мама пішла на роботу, і часу на хобі не завжди вистачало. Як почалось повномасштабне вторгнення, взагалі не до того було.
24 лютого вночі мені не спалось, і я побачила новини, що в нас почали закриватися аеропорти. Тато теж не спав, тож я побігла обговорити це з ним. Він казав, що от-от почнеться війна. Я повернулася до своєї кімнати й почула вибух — у новинах одразу посипалися повідомлення про обстріли по всій Україні. Я знову побігла до нього: «Тату, війна! Стріляють!». Я плакала, тато мене заспокоював.
За хвилин 20 йому подзвонили побратими: «Тихий, кулею до нас! Йдемо воювати!», і за 5 хвилин він пішов на війну — боронити Київ.
Далі було звільнення Київщини, Харківщини, околиці Бахмуту й Соледар. Тато кілька разів отримував поранення, але повертався до своїх. І ось 18 лютого 2023 року його вбили під Бахмутом. У червні він став Героєм України. Посмертно.
Мені б хотілося, щоб він цю нагороду потримав у руках, адже інші свої відзнаки він дуже беріг: не раз ми гуглили, як їх правильно розмістити на кітелі. Тато вдягався і задоволено показував мені.
Тож, маючи такого батька, просто неможливо опускати руки й нічого не робити. Ми робимо все, щоб його не забули, — нас це тримає на ногах. Нам хочеться бути вартими його.
Тихий — бо такий був наш тато
Втрата батька для нас дуже складна. Він на війні з 2014 року, і чесно, ми не очікували, що може так статися — чомусь була думка, що його точно смерть обійде, бо так було вже тисячі разів.
Після загибелі тата мама продовжила працювати на своїй роботі — контролеркою якості в мережі магазинів, — але з кожним днем ставало тяжче. Вона почала зіштовхуватися з нерозумінням від колег, при ній жартували на тему ухиляння від армії, казали: «Хай воюють бідні», хоч про її втрату знали всі. Мама щоразу приходила додому в сльозах, а я її вмовляла звільнитись. Вона ж боялася втратити стабільність.
Description for this block. Use this space for describing your block. Any text will do. Description for this block. You can use this space for describing your block.
Останньою краплею стали слова керівника, мовляв, «досить цього горя — відпусти, треба на корпоратив прийти й веселитися». Мама звільнилась, а я запропонувала створити таке місце, де ми зможемо вшанувати пам’ять про тата.
І от у перший день після маминого звільнення, в жовтні 2024 року, ми придумали назву та саму концепцію кондитерської. Поїхали з мамою на Хрещатик, в КМДА, бо якраз активно займались перейменуванням парку та вулиці на честь тата. А тоді зайшли в кав’ярню, замовили какао і багато говорили.
Я сказала, що мені б хотілося мати таку назву, яка буде асоціюватися з татом, але при цьому говорити не тільки про нього. Позивний нашого тата — Тихий: він і справді завжди був таким спокійним, затишним. Тож ідея прийшла миттєво — «Тихий куточок», адже це й про нього, і про тепло та домівку. Задум було не спинити — я дуже загорілася, взялась продумувати, як усе буде. Мама ж була більш приземлена.
Коли тато загинув, вона до випічки зовсім не бралася. Казала, що для того, аби готувати, треба мати певний настрій, хороші думки — тоді все смачно й виходить. Але 12 листопада 2024 року вона приготувала перший смаколик після втрати — брауні. У той же день я намалювала логотип — мамин образ і постать тата, який стоїть за нею, — та запустила сторінки в соцмережах.
Боялися, що в нас купують з жалості
Так почалась історія нашої маленької справи. Мама пробувала нові рецепти, знаходила свої старі записи, тож асортимент ріс. Кожен смаколик вона детально пропрацьовувала кілька разів, а до перших замовлень ще й готувала мінікопію виробу, щоб спробувати й зрозуміти, чи все вдалося.
Готуємо ми не вдома, а на окремій квартирі. Там же й пакуємо, і я бігаю на пошту. Зараз у нас в середньому щодня близько 10 замовлень. Щоб доставка була зручною, ми вигадали наші тортики в коробочках, а в теплу пору додаємо акумулятори холоду, щоб точно все доїхало. У Києві ж можна забрати випічку особисто.
Якщо чесно, спочатку нам здавалося, що в нас замовляють десерти з жалості, наче хочуть просто допомогти. Але клієнти й досі повертаються за наступним замовленням, пишуть багато приємних слів про смак брауні та сінабонів.
Я веду наші соцмережі, налаштовую рекламу, тож радію, що ми зібрали таку свідому спільноту: я заходжу на сторінки підписників, і майже в кожного є, наприклад, збори для воїнів.
Одна пані, яка нещодавно втратила коханого на війні, робила в нас замовлення — ми й поговорили про її втрату, і надіслали смаколики з невеличким подарунком. То вона відписала, що ми її надихнули трошки стати на ноги. Це якраз те, чого нам хочеться, — щоб у людей з’являлися сили. Сили на те, щоб пам’ятати, вчитися жити далі.
Коли бачиш такі відгуки й від військових, що ось «я приїхав з бойового виїзду й забрав ваші смаколики. Вони мені так підняли настрій, і ми з побратимами ледь не побилися за останній шматочок рулетика», то це дуже тішить, бо для нас із мамою це теж можливість проживати горе. Робота нас відволікає, вона нас рятує — ми відчуваємо себе потрібними. Кондитерська приносить саме ті емоції, яких нам не вистачало ці два роки — чогось легкого, доброго й позитивного, адже зрозуміло, що ми сумні через втрату. А коли виходить подарувати радість людям зі спільними думками та позицією, то це чудово.
Коли мама готує, а я пакую замовлення, ми постійно згадуємо тата — вигадуємо, як би він реагував на те, чим ми займаємось, як би прибігав на кухню та нишком крав якийсь смаколик, як телефонував би й радів нашим успіхам.
Водночас це й тужливо, бо розуміємо, що цього всього більше ніколи не буде, але нашою справою ми створюємо для себе образ того, що він поруч з нами. Ми завдяки «Тихому куточку» немов воскресили його частинку. Для нас це вшанування його пам’яті, але не такої тягучої та болісної, а саме світлої — коли ти дивишся на небо й усміхаєшся.
Свій біль конвертую в дію
Ми хочемо, аби в нашому куточку не забували про те, що йде війна. Щоб пам’ятали про це щодня, але й не поринали в суцільне горе, а знаходили сили та підтримку одне в одному. Мій тато мені завжди казав, що треба триматися поруч з однодумцями, з тими, з ким у нас спільний шлях — це я й роблю зараз.
Читайте також: 10 справ полеглих воїнів, які продовжують або започаткували близькі на їхню честь
Мріємо і про фізичну точку, куди можна буде зайти. Я вже теж багато думала про такий простір — там точно буде окремий столик у куточку, завжди зарезервований для безвісті зниклих, загиблих і полонених. Туди ми будемо запрошувати психологів, робити майстер-класи. Там, окрім смаколиків та кави, буде ще й альбом, у який рідні зможуть вклеїти фотографію свого загиблого й розповісти про нього, — це така книжка «клієнтів», які не зможуть до нас прийти, але завжди будуть у нашому серці.
Чесно, люди не дуже звикли до таких місць і досі виривають пам’ятні таблички з татовим ім’ям чи ті, що нагадують про полонених. Але в мене поки є сили боротися — зокрема, завдяки «Тихому куточку».
Я вважаю, що наших людей потрібно привчати до культури пам’яті й робити це прямо зараз, не чекаючи на закінчення війни, адже спогади про загиблого лежать тільки в руках його родини. Це вони будуть його пам’ятати, але якщо робитимуть ще щось, про нього знатимуть й інші. Тому я свій біль конвертую в дію — мені так простіше. Треба брати цю пам’ять у руки й нести її іншим.
Чому це важливо? Люди думають, що наші втрати — це новини з Генштабу в цифрах. Але кожне число — це людина, історія, обличчя, ім’я, і нам потрібно, аби ці цифри перетворювалися в людей.
Фандрейзингова платформа UNITED24 1 березня 2025 запустила розіграш 100 футболок із фразою про костюм, яку Володимир Зеленський сказав у Білому домі. За менше ніж два тижні благодійники з усього світу мільйон доларів на евакуаційні машини.
Про це повідомили в UNITED24.
Чорні футболки з надписом «Я вдягну костюм, коли закінчиться війна» та логотипом платформи розігрували за внески від 24 доларів. За зібрані кошти вдасться придбати майже три медичні евакуаційні машини для порятунку військових.
В UNITED24 подякували за внески благодійників та зазначили, що невдовзі зв’яжуться з переможцями розіграшу.
Читайте також: Співзасновник Netflix задонатив 2 млн доларів для українських медиків на фронті
Про фонд UNITED24
UNITED24 — це офіційна фандрейзингова платформа України. Завдяки цьому проєкту можна задонатити за п’ятьма напрямками:
- «Оборона»;
- «Гуманітарне розмінування»;
- «Медична допомога»;
- «Відбудова України»;
- «Освіта та наука».
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UNITED24
Американський бізнесмен, меценат та співзасновник платформи Netflix Рід Гастінгс передав українському фонду White Stork два мільйони доларів. Організація допомагає українським медикам на передовій.
Про це повідомили у виданні Deadline.
Благодійний фонд співпрацює з постачальниками в США, Європі та України без посередників.
У США організація офіційно зареєструвала фонд White Stork, який очолюють американські ветерани. В Україні вона діє як благодійна організація «БФ Лелека-Україна».
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Благодійники забезпечують медиків транспортом, турнікетами, аптечками, засобами РЕБ, рюкзаками та іншими необхідними речима.
Раніше Рід Гастінгс уже передавав українському благодійному фонду Razom for Ukraine мільйон доларів.
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: Getty Images
Суспільство
Історична пам’ять перетворює населення на народ, а народ — на націю. Нашу колективну пам’ять ми зберігаємо, зокрема, й через топоніми — назви наших вулиць. У них зафіксовані імена українців, які, попри страждання, репресії, війни та русифікацію показали й продовжують показувати нам шлях до вільної та незалежної України.
Часто вулиці називають на честь локальних діячів, внесок яких важливий і на регіональному, і на національному рівнях, але ми знаємо про них мало або зовсім нічого, тож пропонуємо змінити ситуацію. ШоТам разом з проєктом «Стріткод» розповідають про маловідомих постатей, які заслуговують, щоб про них дізнавалися більше.
Вулиця Івана Чмоли у Львові
Іван Чмола (наголос у прізвищі на «а») — це, безумовно, будівничий пластового руху. Він був тим, хто перетворював українців на борців за незалежність через скаутські чи стрілецькі організації на Галичині початку 20 ст., а ще — талановитим педагогом, взірцем для учнів та громадським діячем.
Іван народився в селищі Солотвин Івано-Франківської області, та заявив про себе у Львові. Його ідеї про те, що для відродження українського державного життя потрібне своє військо, були на той час революційними та протирічили думці про розбудову держави за допомогою творення культурних цінностей, яка тоді була в моді у лояльної австро-угорській владі інтелігенції. Але Чмола на це не зважав — захопившись творами британського воєначальника Роберта Бейден-Повела, він організував таємні скаутські гуртки, а згодом — товариство «Січові Стрільці» для популяризації військового вишколу.
З початком Першої світової війни Українські січові стрільці стали частиною австрійської армії, а Іван Чмола — бойовим офіцером. Він командував сотнею, яка пройшла складні бої в Карпатах, зокрема на горі Маківка. Потім на нього чекали російський полон і втеча до Києва.
У часи визвольних змагань Іван долучився до Корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця. Зокрема, під час більшовицького заколоту в Києві в січні 1918 року його сотня прорвала кільце більшовиків і розбила повстанців. Та після поразки УНР і радянської та польської окупації України Чмола осів на Галичині, де вчителював, викладаючи географію, історію та тіловиховання (фізкультуру).
Гранд-ідею свого життя він так і не полишив — у 1921 році відродив у Яворові Пласт. Чмола навчав, опікувався, мандрував з хлопцями й дівчатами та навіть відновив таборування як найкращий метод для вишколу пластунів.
Усім гімназистам Іван Чмола запам’ятався як строгий і вимогливий вчитель. Як військовик і провідник він добре бачив недоліки українського характеру. «Не знав, забув, спізнився — українець до будови своєї держави», — цей вислів його учні пам’ятали все життя.
Після ліквідації Пласту польською владою на Івана Чмолу чекало 20-місячне ув’язнення. Опісля йому довелося переїхати в Дрогобич, де вже панувала радянська влада. Військовий з родиною зробив спробу втекти на Захід, але шахрай під виглядом провідника узяв їхні гроші й зник.
На світанку 22 червня 1941 року, одномоментно з оголошенням про «віроломний напад Німеччини на СРСР», Чмолу забрав з дому чекістський «воронок». Після відкриття тюрем совєтів на Галичині його тіла так і не знайшли — найбільш імовірно, що він загинув у Дрогобицькій вʼязниці 27 червня 1941 року.
Колись у спогадах громадський діяч та пластун Северин Левицький зазначав: «Чмола своєю чергою поставив Пласт якнайближче на службу визвольних змагань. Це були роки, коли так і чулося в повітрі, що настане збройний конфлікт між європейськими народами і державами. Треба було, отже, підготувати до цих змагань і нашу молодь. Чмола вивів пластові гуртки не так у “природу”, як у “поле”».
Більше цікавих фактів про Івана Чмолу читайте тут.
Вулиця Людмили Старицької-Черняхівської в Києві
Ця діячка часів Української революції взяла участь у відстоюванні прав української мови, долучилася до організації кінематографу, виступала на захист прав жінок. Людмила Старицька-Черняхівська встигла б і більше, якби не поразка визвольних змагань.
Література, музика й театр панували в родині Старицьких завжди — ці хвилі підхопили й майбутню письменницю. З дитинства вона почала складати вірші, казки, пісні. У шкільному віці в неї зʼявився потяг до історії. Старанне вивчення архівів і документів допомагало в писанні не тільки цікавих, але й історично достовірних творів, часто в авторстві з татом — Михайлом Старицьким. Одним з продуктів такої співпраці стала трилогія «Богдан Хмельницький».
Потім у житті Людмили сталася «Плеяда» — літературний гурток української молоді — та щира дружба з її натхненницею Лесею Українкою. Після заміжжя з членом гуртка Олександром Людмила змінює прізвище на Старицька-Черняхівська.
Від відстоювання на початку 20 століття прав української мови жінка переходить і до боротьби за українську державність. Спочатку вона бере участь у координаційному центрі українських сил «Товариство українських поступовців», потім — у спільноті допомоги українцям «по Сибірах». Ще пізніше стає членкинею секретарства освіти Української Центральної Ради та клубу «Родина», створеного за ініціативи Миколи Лисенка.
Промоція культури, переважно українського театру — основна діяльність та біль Старицької-Черняхівської. Зокрема, на загал добре відомі її історично вивірені п’єси «Український ярмарок», «Останній сніп» і поставлена в Театрі корифеїв Садовського «Милость Божа».
А ще Людмила палко опікується українським кінематографом через товариство «Українфільм». На 35000 ми закупленої у Відні плівки спочатку знімали кінохроніки, але згодом мали початися зйомки художніх фільмів. У конкурсі сценаріїв премію отримав сценарій Старицької-Черняхівської «Вітер з півночі», та зняти його не вдалося через матеріальну скруту молодої УНР.
Як співзасновниця Союзу українок в Кам’янці-Подільському Людмила разом з чоловіком, донькою Веронікою та педагогинею Софією Русовою допомагає одягом, харчами й ліками полоненим воякам УНР у польських і львівських таборах.
Після поразки визвольних змагань жінка залишається на своїй землі серед яскравого кола спілкування, серед якого поети Павло Тичина та Борис Антоненко-Давидович, композитор Кирило Стеценко, режисер Лесь Курбас, актори Іван Мар’яненко та Гнат Юра, письменники Тодось Осмачка та Валер’ян Підмогильний. Діячка також плідно працює — пише п’єси й лібрето для опер, а головне — драму «Іван Мазепа».
Спроба Старицької-Черняхівської адаптуватися до радянських умов не вдалася — українські терени накривають арешти інтелігенції, терор і переслідування. У 1930 році Людмилу та її чоловіка Олександра вперше засуджують за сфабрикованим обвинуваченням «членство в “Спілці визволення України”». Його результатом стало заслання до Сталіно (нині Донецьк) на шість років. За вісім років заарештують і доньку Старицьких-Черняхівських за «шпигунство на користь Німеччини». Олександр, не витримуючи, помирає, а Людмила намагається шукати Вероніку по таборах Сибіру, не знаючи, що доньку розстріляли ще в рік арешту.
У 1941 році 73-річну Людмилу разом із сестрою НКВД арештовує вдруге. Жінок разом з мовознавцем та орієнталістом Агатангелом Кримським відправили до Харкова, а звідти — аж до Акмолінська (Казахстан). Доїхати Людмилі вже не стало сил — лікар етапного потягу констатував її смерть, а конвоїри просто викинули мертву з вагона, тож тіло жінки безслідно зникло, а дата й місце смерті невідомі.
У радянський період ім’я та твори Людмили Старицької-Черняхівської перебували під забороною. Аж у 2000 році завдяки зусиллям активіста Юрія Хорунжого світ побачила збірка видатної письменниці, а у 2018 її ім’я отримала вулиця в Києві. Твори Старицької ще будуть оцінені належним чином, особливо геніальна драматична поема «Гетьман Дорошенко» про добу Руїни.
Цікаві факти про Людмилу Старицьку-Черняхівську читайте за посиланням.
Вулиця Ісмаїла Гаспринського в Херсоні
Кримські татари називають Ісмаїла Гаспринського своїм духовним батьком і тим, кому вдалося пробудити традиційне суспільство та закласти в другій половині 19 ст. рух на зближення ісламської культури з європейською.
Хто ж такий Ісмаїл Гаспринський? Це реформатор застарілої освіти, видавець першої кримськотатарської газети й першого в мусульманському світі часопису для жінок, письменник, педагог, культурний і політичний діяч та той, хто відкривав школи для дівчат, коли це ще не було мейнстримом.
Він усе життя керувався девізом «Єдність у мові, вірі та справах» і вважав освіту головною рушійною силою, завдяки чому його висунули на Нобелівську премію миру. Неординарний, харизматичний і захоплений, він умів легко й доступно донести свою думку до будь-якої людини.
Народився та виховувався Ісмаїл в традиційні ісламській родині. Першу освіту отримав удома від няні та суворої матері Фатми-Султан, якій дев’ятирічний син пообіцяв стати вчителем. Потім він навчався в казенній гімназії в Сімферополі, а далі, за вибором батька, у Воронезькому військовому училищі та Московській військовій гімназії.
Військова служба не подобається молодому Гаспринському, та він не засмучує батька. У Москві товаришує із сином видавця «Московських відомостей» Михайлом Катковим — відомим слов’янофілом. Так Ісмаїл знайомиться з видавничою справою: годинами перебуває в друкарні, робить перші кроки в журналістиці. Тоді ж він захоплюється панівними на той час ідеями національного просвітництва та реформування освіти.
З 19 років вчителював, навчався в Сорбонні, побував у Парижі (як особистий секретар письменника Тургенєва), Алжирі, Тунісі, Єгипті й Стамбулі, аби вивчати тюркську культуру. У 28 років він став міським головою Бахчисарая. На цій посаді встиг запалити перші ліхтарі, відкрити лікарні для простого народу й навіть театр. Також він добився підвищення квоти представництва кримських татар в органах місцевого самоврядування, дбав про санітарний стан міста, розвивав народну освіту та робив багато іншого. При Гаспринському бюджет Бахчисарая збільшився втричі — із 7 до 21 тисячі рублів на рік.
Не всім подобалася його діяльність — його навіть звинувачували в лояльності до влади та просуванні імперських наративів. Так, сам Ісмаїл завжди вірив, що національне відродження можливе — навіть під владою імперії, — але його рух до знань і проторований шлях точно не був імперським.
Ще однією ідеєю-фікс діяча, яку неможливо не згадати, було видання кримськотатарської газети. З «Терджиманом» (з кримськотатарської «перекладач») йому допомагає дружина Зухра. На його сторінках Гаспринський також підтримував талановитих кримців-літераторів. Фактично, «Терджиман» довгий час залишався єдиною тюрксько-кримськотатарською газетою, яку видаватимуть цілих 35 років.
Газету розповсюджували а Туркменістані, Румунії, Китаї, Франції, Швейцарії, Ірані, Єгипті, Болгарії та навіть в США, до дір зачитували у Криму. А ще завдяки «Терджиману» змінилося ставлення до мусульманок: дівчат почали масово залучати до навчання, в кримських містах для них відкривали школи.
Максимум зусиль Ісмаїл Гаспринський доклав і до реформування системи освіти кримських татар. Його особистою заслугою є перехід від конфесійного до національно-світського навчання. Він також здійснив мовну реформу — зокрема, Гаспринський є засновником нового звукового методу у викладанні мови, який отримує назву «джадидизм». Згодом так називали цілий суспільно-політичний рух, що просував розвиток національного мистецтва та літератури, гендерну рівність, реорганізацію навчання.
Ісмаїл довго виношував ідею кримськотатарського національного конгресу, проте цьому статися не судилось: російську імперську владу не на жарт роздратувала діяльність Гаспринського, зокрема, рушдіє — прогресивні школи, в яких навчались і хлопчики, і дівчатка з 14-15 років. Ісмаїл з однодумцями, присутніми на нараді з губернатором, обіцяють змінити вектор, проте продовжують тихо та виважено робити свою справу.
У 1910 році за високі досягнення в галузі міжнародної освіти й просвітництва журнал «La Revue duMonde Musulman» висуває Гаспринського на Нобелівську премію миру. Багато хто підтримує його кандидатуру, однак премію вручають Міжнародному бюро освіти за компанію з роззброєння.
Ісмаїл Гаспринський помер 11 вересня 1914 року від туберкульозу. Його проводжали в останню путь тисячі кримців.
