Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Озеленення замість бетону. Євгенія Кулеба про те, як створити сквер у великому місті

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Зелений клаптик землі у великому місті, яке забите бетоном та новобудовами, на вагу золота. Більше того, деякі забудовники вирішили навіть відбирати у містян вже існуючі парки та сквери. Нещодавно киянам вдалось повернути невеликий, але дуже важливий для країни «Сквер Небесної сотні». Довгі сім років «блукання коридорами» – і через сім років місто нарешті на порозі отримання повноцінного скверу. Це приклад того, що діяти потрібно вже і громада може активізуватись і відстояти зелені зони у столиці. А ще краще – створювати нові.

Ми разом з громадською діячкою, координаторкою створення «Скверу Небесної сотні» Євгенією Кулебою розібрались, що потрібно для того, щоб у місті з’являлось якомога більше зелених територій.

Євгенія Кулеба

Євгенія Кулеба

Депутатка Київради, засновниця та керівниця громадської організації «Місто-сад», координаторка створення «Скверу Небесної сотні», громадська діячка

Яка ситуація в столиці з озелененням?

Парки та сквери у місті – це не розкіш, а наше повноцінне право. Колись Київ був одним з найбільш зелених міст Європи, але через чисельні забудови, асфальт та бетон місто втратило цю позицію. Кількість зелених зон у житлових районах, кварталах, на територіях шкіл, університетів та лікарень чітко регулюється. Для великих міст норма озеленення 21 кв метр на людину. В рекомендаціях ВООЗ – 50 кв метрів на одну людину. HUGSI (Husqvarna Urban Green Space Index) опублікував рейтинг найзеленіших міст світу в 2020 році, де Київ посів 100 місце. Згідно даних рейтингу, в Києві частка міських зелених насаджень складає 44%, з яких частка дерев – 40%, трави – 4%.

Однак, я вважаю, що забагато зелених зон у місті бути не може. Зелені зони – це і про комунікацію між людьми, і про очищення повітря, і про терморегуляцію. Озеленення – це мінус 5-10 градусів температури міста. А згідно з рекомендаціями ВООЗ прогулянки з зелених зонах є важливим фактором для протидії серцево-судинним захворюванням.

Сквер імені Чкалова у Києві

Сьогодні, за даними «ЛУН Місто» і їх карти доступності до зелених зон, у мікрорайонах, де озеленення відсутнє, фактично мешкають 18,9 % киян, це 35,3 % території міста. Найгірше з озелененням на Саперному полі, у районі вулиці Богатирської, на Рибальському острові, у Петрівсько-Куренівському промрайоні, на Троєщині ІІІ (Північно-Західній), на Старій Дарниці, Південних Осокорках, на Верхніх та Нижніх Бортничах, у Жулянах. Це обумовлено різними факторами: немає парків, є промзони, кладовища, аеропорти.

Найбільш озелененими сьогодні є території, розміщені на околицях міста: Пуща-Водиця, Голосіїв, Биківня, Феофанія, Пирогів, Теремки І. Все завдяки великим лісовим масивам, паркам культури та відпочинку. У центральній частині добре озеленення має «Городище Кия», «Звіринець» та «Місто Володимира».

Що стосується парків та скверів – то найменша площа зелених зон у Святошинському районі, найбільш озеленений сьогодні Дарницький район.

Читайте також: День Києва: топ-9 маловідомих та цікавих місць у столиці

Моя незмінна позиція – Київ повинен зберігати існуючі, та створювати нові зелені зони. В умовах адаптації міста до змін клімату ці «острови охолоджень» мають надважливе значення. До того ж зелені зони – це місце активного й пасивного відпочинку населення, де люди зустрічаються, діляться ідеями. А це дуже важливо для створення міста щасливих людей.

Як створити сквер?

Будь-хто може ініціювати створення скверу. Тут головне запастися терпінням і наполегливістю, вірити в свої сили, зібрати  команду однодумців і пакет документів. З «паперовою роботою» особливо непросто. Але завжди можна звернутися до тих, хто має досвід створення скверів, щоб уникнути помилок, які можуть стати формальною причиною для відмови.

Крок 1. Зібрати необхідні документи

Коли ви обрали ділянку, на якій хочете створити сквер потрібно подати пакет документів на розгляд постійної комісії Київради з питань екологічної політики. Цей пакет обов’язково  має містити

  • Заяву про ініціативу створення зеленої зони;
  • Документи, які підтверджують таке бажання громади;
  • Висновок Департаменту земельних ресурсів щодо земельної ділянки;
  • Витяг з міського земельного кадастру щодо земельної ділянки;
  • Згода балансоутримувача території (якщо він є);
  • План-схема розташування зеленої зони (можна намалювати в сервісі Google maps, чи кадастровій карті);
  • Інші матеріали – пояснювальна записка, графічні матеріали, фотографії, візуалізація запланованого проєкту, презентації.

Щоб спростити життя тим, хто хоче робити місто кращим та створювати зелені зони я зібрала форми документів, які прикріплюються до заяви про ініціативу за посиланням. Важливо не забувати, що всі документи мають бути належно оформлені та вичитані, всі сторінки заяви та доданих матеріалів повинні бути пронумеровані, щоб не було причин для формальної відмови.

Крок 2. Отримати згоду громади

Громада повинна підтримати ідею. Обмежень щодо форми вивчення громадської думки немає. Ви можете провести онлайн-опитування, загальні збори. Та важливо після обговорень зафіксувати бажання громади створити зелену зону. Це може бути протокол зборів чи в будь-яка інша довільна форма. Головне зафіксувати, що громада хоче створити зелену зону.

Ці документи та їх зміст необхідно підкріпити підписами. І у цьому випадку дійсно важлива кількість: якщо буде зустрічна ініціатива «проти» створення зеленої зони, при прийнятті рішення можуть підраховувати кількість голосів у обох заявах. Переможе, скоріш за все та ініціатива, під якою більше підписів.

Крок 3. Дізнайтесь про статус балансоутримувача

Якщо громада підтримала вашу ідею і ви зібрали всі необхідні документи, переходьте до наступного року. Потрібно дізнатись про статус земельної ділянки, де ви хочете створити сквер. А також отримати висновок про можливість передачі цієї території під зелену зону. Для цього треба подати звернення до Департаменту земельних ресурсів. Багато залежить від того, який статус має земельна ділянка: простір, що нам здається ідеальним  для створення зеленої зони, вже може бути запланований під забудову. Якщо земля належить до комунальної власності і не в оренді  – рухайте ініціативу і відстоюйте створення на ній зеленої зони, а не чергової забудови.

Якщо ділянка має балансоутримувача (це може бути фізична особа, юридична особа, «Керуюча компанія з обслуговування жилого фонду», КО «Київзеленбуд», УЗН, ШЕУ) – треба отримати його згоду на реалізацію ініціативи. Для цього зверніться до нього з листом, у якому поясніть суть ідеї та попросіть підтримати ініціативу. Якщо отримали згоду – можна рухатись далі.

Крок 4. Подайте заявку

Зберіть всі документи та разом з письмовою заявкою подавайте їх до Комісії Київради з питань екологічної політики. Але і на цьому етапі не розслабляйтеся і продовжуйте займати активну позицію. Після – комісія звернеться до КО «Київзеленбуд» з рекомендацією про необхідність подання до Департаменту земельних ресурсів клопотання. Після розробки і затвердження проєкту землеустрою, Київрада ухвалить рішення про надання ділянки у постійне користування КО «Київзеленбуду» для створення та експлуатації зеленої зони. І от аж тоді розпочнеться безпосереднє створення скверу – не на папері, а на практиці.

Читайте також: Як створити ОСББ і не спіткнутись об ЖЕК – поради експерта

Чому вам можуть відмовити? Причин може бути декілька. По-перше – якщо було подано неповний пакет документів. По-друге, якщо Департаментом земельних ресурсів надано негативний висновок щодо можливості передачі земельної ділянки в користування для створення зеленої зони. Також не вдасться створити сквер за відсутності згоди балансоутримувача.

В цілому, якщо у вас виникла ідея створення скверу, а ви не знаєте що робити – допоможе ось ця інфографіка, яка покроково описує що треба робити і куди звертатися.

Крок 5. Активно долучайтесь до процесу

100% «так» ніхто гарантувати не може. Головне – вірити у свої сили, об’єднувати однодумців, і пам’ятати, що парки і сквери – це не лише дерева і трава, це – люди, які повірили, що здатні змінювати світ навколо.

Та, щоб ваш сквер все-таки з’явився обов’язково треба бути присутнім на засідання постійних комісій під час розгляду ініціативи та проєктів рішень. Супроводжувати та пильно відслідковувати процес розгляду ініціативи. А після прийняття Київрадою рішення про передачу земельної ділянки в користування Київзеленбуду для створення зеленої зони, обов’язково приймати участь у розробці проєкту облаштування земельної ділянки. Розслаблятися неможна на жодному з етапів.

На будь-якому з описаних етапів можна і потрібно підключати депутатів для прискорення процесів. Наприклад, якщо Департамент земельних ресурсів не відповідає на ваші звернення.

Крок 6. Знайдіть фінансування

Фінансування проводиться або за рахунок приватного інвестора (мешканців, мецената тощо), або можна подати документи для участі у Громадському бюджеті. З фінансуванням проєкту може допомогти депутат (може подати правку до бюджету, коли відбувається перегляд бюджету або ж виділити кошти зі свого спецфонду). Ще один шлях – отримати кошти за програмою з розподілу бюджету розвитку району чи за Комплексною міською цільовою програмою екологічного благополуччя міста Києва.

Насправді, все не так складно. Головне – бажання щось змінити та внести свою частинку в озеленення міста.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Вийшов тизер анімаційного серіалу про героїв української міфології (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

В Україні представили тизер стрічки про фантастичний Всесвіт, у якому живуть міфічні боги, чарівні істоти та казкові персонажі.

Про це пише Нове українське кіно.

Прем’єра серіалу запланована на 2023 рік.

Дія стрічки відбувається у Чарівному світі, де мешкають Велес, Перун, Сварог, Домовик, Кобиляча Голова, Ох та інші міфічні постаті.

Головні герої серіалу – маленька відеоблогерка Софійка та її братик Богданчик, які потрапляють з нашої реальності до Чарівного світу, де їм доведеться здійснити дивовижну подорож та пройти випробування, щоб врятувати обидва світи від злого Пека.

Читайте такожЗа плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Над створенням серіалу працює команда проекту «Чарівний світ UA», яка займається популяризацією української міфології і вже створила мобільний додаток з доповненою реальністю та настільну гру «Чарівний світ. Джерело сили».

У серіалі буде використана методологія едьютейнменту, тож він виконуватиме не лише розважальну, а й освітню функцію.

Окрім української міфології серед тем серіалу: піклування про навколишнє середовище, розуміння взаємозв’язків людини і природи, побудова «екологічно чистих» стосунків з оточуючими.

Проект створюється за підтримки Українського культурного фонду.

Нагадаємо, в Україні створили дитячий застосунок про українську міфологію.

Як ми повідомляли раніше, український мультфільм «Слоуни» вийшов онлайн.

Фото: cinema.in.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Киянин із діагнозом ДЦП виготовив рекордну експозицію із сірників (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

32-річний киянин створив найбільшу в Україні експозицію з сірників, повідомила у фейсбуці керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова.

Михайло Горбаток власноруч виготовив рекордну експозицію із оздобленням природними матеріалами.

В експозиції відтворено українську хату з подвір’ям, на якому розташована криниця-журавель та пасіка. На побудову цього експонату пішло близько 13 тисяч сірників.

Читайте також: За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Для тину довкола подвір’я була використана лоза, дах хати, сараю та вуликів покритий соломою, а двері та ставні на вікнах відчиняються.

Відомо, що це вже другий рекорд Михайла Горбатка, який має 1 групу інвалідності. У 2015 році був зареєстрований його перший рекорд – модель автомобіля із 6000 сірників.

Читайте також«Смерть ворогам» і «Палаюча дупа». Українські соуси Hell Daddy, від яких пригорає у російських посадовців

Нагадаємо, військовий з протезом протягнув літак на 6,4 м і встановив рекорд України.

Як ми повідомляли раніше, у Ніжині встановили рекорд під час цілодобових читань творів Миколи Гоголя.

Фото: Лана Вєтрова.

 

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Опубліковано

Підтримай ШоТам

До Міжнародного дня волонтера розповідаємо історію Аліни Михайлової – однієї з багатьох людей, чиє життя повністю змінилося з 2014 року. Вона прийшла на Майдан студенткою факультету політології, аби «побачити всі процеси зсередини». Але просто спостерігати довго не могла – стала волонтеркою і допомагала з пошуком зниклих безвісти. Із закінченням Революції гідності громадська діяльність Аліни лише набрала обертів. Спершу вона допомагала бійцям на сході, а згодом – долучилася до їхніх лав та почала рятувати життя військових.

Аліна Михайлова

Волонтерка, засновниця дніпровського відділу організації «Армія SOS». Доброволиця-парамедик на фронті

Депутатка Київради від партії «Голос». Членкиня комісії з питань бюджету та соціально-економічного розвитку

Майдан став періодом першого свідомого волонтерства

Із волонтерством я потроху знайомилася ще з дитинства. Я родом із Дніпра, і в нашій області було декілька притулків для тварин. Ми з татом стабільно раз на місяць відвозили туди речі й корм для тварин, вигулювали чотирилапих, допомагали з прибиранням. Для мене це було нормою.

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Взагалі я хотіла бути археологинею, але батьки не дуже радісно це сприйняли. Вони поставили умову: я маю вивчати політологію. Рідні чомусь вирішили, що це – моє. Зараз я не шкодую, що обрала такий фах. В Київському університеті імені Т. Г. Шевченка знання були не про те, як будувати країну чи робити політику, а про щось глибше, щось світоглядне. Це допомагало формувати свою позицію щодо різних подій.

Революція гідності була періодом мого першого свідомого волонтерства. Я прочитала у Twitter, що Мустафа Найєм збирає людей на Майдані. Прийшла туди просто як студентка, якій було цікаво. Чомусь я собі вирішила: якщо вчуся на факультеті політології, то маю бачити всі процеси зсередини, тож повинна бути до них долученою. І перші дні я просто приходила на Майдан і дивилася, що там відбувається.

Коли почали формуватися студентські колони, наш університет не сильно підтримував Майдан. Якщо у «Могилянці» студентів ледве не звільняли з пар, і вони могли йти на мітинг, то в моєму виші були випадки, коли нас прямо закривали в університеті. Тому це був не лише протест проти системи в країні загалом, а й внутрішній – проти нашого закладу освіти.

Полеглі герої лежали на землі, бо під моргом – «беркутівці»

Коли стався перший силовий розгін студентів, я почала волонтерити у профспілках. Там була величезна кухня, де всі нарізали їжу для людей на барикадах. Я брала тацю й ходила роздавати хлопцям гарячі напої та щось смачненьке. А вже після розстрілів – пішла до Михайлівського собору, де був намет Громадського сектору Євромайдану. І кажу: «Я хочу щось робити!». Офіційно я в організацію не вступала, але ми з одногрупницею брали на себе майже всі нічні зміни. З вечора і до ранку відповідали на дзвінки та зустрічали людей, які шукали зниклих безвісти.

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Пам’ятаю, як до мене підійшов один чоловік і каже: «У мене є питання. Мій син пропав безвісти, і його шукає мама». Ми почали переглядати списки. Людина з названим ім’ям та прізвищем була записана серед тих, хто в реанімації. Я набрала лікарню, і там мені це підтвердили. Чоловік подякував і поїхав туди. І десь через годину на мій штабний телефон приходить повідомлення від цього батька: «Дякую вам за все! Мама впізнала сина в морзі. Але ви тримайтеся, робите корисну справу». З’ясувалося, що в реанімації була інша людина з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові. Буквально через 20-30 хвилин матір поїхала в морг і там упізнала цього хлопця. 

Ця подія мене – 19-річну дівчину – дуже змінила. Було важко усвідомити, що відбувається в нашій країні. Я бачила, як перший час на Михайлівському соборі Герої Небесної Сотні лежали просто на землі. Ми з волонтерами боялися віддавати їх у морги, бо там чергували «беркутівці». Просто під ковдрами лежали люди, які віддали за цю країну своє життя, і ми не могли на той момент поховати їх із почестями. Але зробили це пізніше, коли Майдан «перекипів». Уся ця ситуація мене морально і фізично підкосила. Я лоб у лоб зіштовхнулася з сумною реальністю, в якій на той момент жила наша держава.

Розвіювала міф, що «Донбас годує Україну»

Після Майдану мені було складно адаптуватися до реальності. У мене ще був «юнацький максималізм», хотілося протистояти й далі, змінювати країну. А вийшло так, що Революція гідності завершилася, ми – перемогли. От і все, можемо розходитися та їхати додому. Тоді лише починалася окупація Криму. Всім було зрозуміло, що в країні відбувається щось жахливе. До того ж на Донбасі почалися закиди про те, що: «Мы кормим всю Украину. Донбас не станет на колени!».

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

І я вигадала собі проєкт, який називався «Зшивання сходу та заходу». У його межах їздила на захід України, спілкувалася там із працівниками різних сфер і розвіювала міф, що «Донбас годує Україну». У тих регіонах люди теж важко працюють, зокрема і фізично. І вони самі себе «годують», наповнюють бюджет України тощо. Згодом я ще трішки поїздила обласними центрами, зняла важливий відеоролик-звернення до місцевих жителів Луганської та Донецької області. 

Бійці поїхали на фронт без їжі та білизни 

Щойно я повернулася з тих поїздок – окупували Крим. Я розуміла, що мушу щось робити, бо відчуваю в цьому гостру потребу. Але що саме – було незрозуміло. Тоді працювало вже чимало різних організацій, і я не знала, де буду більш потрібна. Тому вирішила, що волонтеритиму самостійно. У своєму Twitter я написала: «Друзі, сьогодні під Фуршетом у Києві збираю продукти для бійців на фронті. Якщо маєте бажання – приєднуйтеся». Починала з того, що просто стояла там із візком і плакатом. Люди виходити з магазину, бачили це, верталися і купляли якість продукти та приносили мені. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Відтак я почала опікуватися львівською 23-ою окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Вона якраз поїхала на свою першу ротацію в Амвросіївку (зараз це окупована територія). Хлопці відправилися на Донбас абсолютно без засобів захисту та якихось елементарних речей. Навіть із підвезенням харчів туди виникали проблеми. Це було так: є загроза – збирайтесь і їдьте, ось вам форма, каска, бронежилет і зброя. Бійці говорили: «У нас немає, що їсти. Ми лише встигли купити локшину швидкого приготування, але й вона вже закінчується». 

І от я з волонтерами допомагала зі збором харчів та інших речей – навіть елементарних, як от спідня білизна. Збирали також каски та бронежилети. Спершу відправляли все це поштою, а потім почали їздити самі. Спілкуючись із хлопцями, я почала розуміти, що таке «оптичні приціли», «тепловізійні приціли», які є класи бронежилетів, які з них потрібні на фронті тощо. Військовим волонтерством я займалася з 2014 до 2016 року. Я і зараз це продовжую, але вже допомагаю одинично, практично тільки добровольцям. 

Дніпряни не одразу довіряли волонтерам свої кошти

У 2014 році я збирала кошти на тепловізор для армії, і мені написав один чоловік: «Я готовий передати вам тисячу доларів, але треба, щоб ви її вивели через SWIFT-платіж». А на той момент такі платежі могли проводити лише великі організації, як от «Повернись живим», «Армія SOS», «Крила Фенікса» чи «Народний тил». І мені треба було до когось звернутися, щоб вони прийняли ці гроші на свій рахунок, вивели й віддали мені або самі купили тепловізор. Я звернулася до «Армії SOS» – просто знайшла їх в інтернеті, написала одному з учасників. І вони погодилися, вивели ці кошти, купили тепловізор, і я передала його хлопцям. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Після цього організація запросила мене займатися волонтерством разом із ними. У той час я жила в столичному гуртожитку, з якого влітку треба було їхати. І я кажу: «Друзі, вибачте, мені немає де жити в Києві, тож я повертаюся додому в Дніпро. Тому, мабуть, буду працювати окремо від вас». Натомість вони запропонували відкрити на моїй батьківщині офіс їхньої організації. Ми це зробили. Я опікувалася Донецькою областю, а київський осередок «Армія SOS» – Луганщиною. Ми закривали різні потреби бійців, наприклад, коли їм бракувало якоїсь спеціалізованої техніки. 

Дніпро – трохи специфічне місто. На той момент у нас було багато волонтерських організацій, але місцевим було важко їм довіряти свої гроші. Особливо мені – маленькій дівчинці, яка просто поширює в інтернеті фотографії та розказує про війну. Але згодом жителі звикли до нас. В офісі постійно був хороший потік людей, вони приходили й просто запитували: «А як там на фронті? Розкажіть». Було важливо підтримувати інформаційну кампанію саме в цьому місті східного регіону. А ще ми провели першу в Україні документальну виставку з війни. Люди приходили, дивилися, розуміли, що за 200 кілометрів від них відбуваються такі події, там гинуть хлопці, і їм потрібна підтримка. 

Із захистом диплому першими привітали хлопці з окопів

У 2016 році на війні загинув мій дуже близький друг. Це був другий момент, який змінив моє життя і сприйняття цього світу. Ми були такі рідні, святкували разом у підрозділі Різдво, Новий рік, дні народження. Коли я захистила диплом, то перші люди, які мене привітали, були хлопці з окопів. Вони вже стали моєю сім’єю, до якої я щоразу поверталася. Знала, що кожен із них будь-якої миті може загинути. Але насправді я в це не вірила. Неможливо, щоб ця людина померла. Володимир Цірик був командиром 9 роти 23-ї бригади, кадровим військовим. Його називали майбутнім генералом. Тим, хто мав змінити хід цієї війни та нашу армію.

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Ця втрата стала для мене сильним ударом. На чотири місяці я просто вимкнулася від усього. Поїхала з сім’єю в гори, певний час була без зв’язку. Це був переломний момент, коли я мала вирішувати: або йти з військового волонтерства і займатися своїм життям, або не залишатися у ролі волонтерки, а ставати військовою, доброволицею. Мені здавалося, якщо люди гинуть, і ми не наближаємося до перемоги, то немає цінності моєї волонтерської роботи. Я вирішила йти на війну, оскільки не могла собі дозволити просто закрити книжку цієї історії «Майдан, війна» і сказати: «Народ, тепер без мене, розбирайтеся».

Завжди хотіла бути військовою і доброволицею

Коли я повернулася з подорожі та вперше за чотири місяці відкрила Facebook, побачила, що добровольчий батальйон «Госпітальєри» проводить курси домедичної допомоги. Було достатньо пройти цю підготовку – і можна їхати на Донбас. Я сприйняла це як знак. Зібрала речі, написала їм, що готова приїхати. Важливий момент: я завжди хотіла бути і військовою, і добровольцем. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

На початку війни я не могла зрозуміти, де можу застосувати свої сили. Тому у 2014 році в мене був страх, що я не можу бути медиком, якщо я боюся крові. А другий варіант – стати стрільцем – це теж не моя історія. Але насправді через два роки, у 2016-му, я зрозуміла, про що це було. Я боялася зізнатися собі, що не була готова брати відповідальність за людей, за їхню безпеку та життя. Адже в будь-якому випадку, навіть якщо ти не командир, а просто якась бойова одиниця (медик, стрілець), – все одно несеш відповідальність за людей, які перебувають поруч із тобою. 

А якщо ти медик – ти взагалі відповідаєш за життя людини, яка апріорі може бути поранена будь-якої миті. Й у 2016 році через загибель близької людини я зрозуміла, що готова брати цю відповідальність на себе, готова віддавати цій діяльності всю себе. Хотілося приділити максимум часу і зусиль тому, щоб Україна стала вільною, повернула свої території. І в жовтні я пройшла курси, а вже через два тижні поїхала на першу ротацію в Широкине як парамедик. Пробула так практично дві ротації, може, навіть три. Там я зустріла Новий рік вже як боєць добровольчого підрозділу. Так почалася моя військова історія. 

Найкращі часи мого життя – це Широкине

Я завжди говорю про те, що найкращі часи мого життя були на ротації в Широкине. Це селище, в якому немає місцевих людей, тому що лінія фронту проходить населеним пунктом, а далі воно вже окуповане. І там були тільки військові. Ми практично постійно жили в підвалі, тому що весь час відбувалися обстріли. Це була зима, у нас навіть не було води. Її привозили, вона замерзала, і ми топили буржуйки. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

А ще в нас майже не було світла – лише дві години на добу, протягом яких ми заряджали все, що було потрібно. Решту часу ми жили при свічках, оскільки в будинку вікна були застелені мішками з піском (аби не потрапили уламки), а, отже, в нас постійно було темрява. Попри те, що в нас не було зручностей для життя, але мої найкращі враження, якщо їх можна так назвати, були саме з того періоду життя. 

Мене нічого не турбувало, окрім того, що в мене є ворог, є побратими, і наше завдання – воювати. Поруч були люди, які мої навіть за цінностями, адже це добровольці. Коли ти волонтер, приїжджаєш до них і їдеш назад. А тут ти живеш з ними щодня, чуєш ці розмови. Ви встаєте зранку і п’єте разом каву, йдете на пост, усе обговорюєте. Й ось так триває життя і точиться війна.  

Завдяки волонтерам створили нову медичну службу

У 2017 році я перейшла в інший підрозділ – першої штурмової роти «Правого сектора». Там взагалі не було на службі медиків, і я погодилася допомогти. Потрібно було збирати всі свої знання та експертів з домедичної допомоги. Тоді у нас із різницею буквально в місяць загинули двоє бійців. І вони померли просто тому, що наш підрозділ був розтягнутий вздовж лінії фронту, і мені потрібно було до них їхати десь півтори години. На моїй позиції також були поранені. Це мене сильно картало. 

Я не розуміла, як таке може бути. Треба було щось змінювати. Тоді були волонтери, але не в тих масштабах, коли можна сказати: «Слухайте, нам потрібні реанімобіль та машина для евакуації», і всі тобі кидають гроші. Доводилося ходити до меценатів, пояснювати: «Так, є інші медичні служби, але існує реальна потреба, люди гинуть, бо до них не встигають приїхати медики з інших позицій». І так за сім місяців нам вдалося укомплектувати службу за протоколами НАТО. Ми підготували один евакуаційний автомобіль, й у кожного бійця була окрема аптечка з наповненням. Нам вдалося побудувати абсолютно нову історію в українському війську та у фронтовій медицині. 

Великим визнанням були моменти, коли бійці з досвідом служіння в НАТО говорили: «Молодці, ми пишаємося вами, адже у вас все так само як і у нас». Я дуже пишаюся, що нам це вдалося. До того ж ми зробили це без допомоги держави, винятково силами волонтерів та небайдужих людей. Усі, хто міг, скинулися грошима. І так утворилася нова медична служба в добровольчому підрозділі. Вона й сьогодні працює на війні. 

Три роки провела на війні, а потім подумала: «Для чого це все?»

У 2019 році в мене стався важкий момент у житті. Я не назву це депресією чи ПТСР, це радше було знецінення себе. Я практично три роки не виїжджала з війни. Хіба що мала тижневу відпустку раз на шість місяців. Решту часу я проводила на війні у своєму підрозділі. І настав момент, коли я прокинулася зранку, і в мене виникло питання: «Для чого це все?». Час іде, люди живуть у мирних містах, їх абсолютно не турбує, що відбувається на фронті. Це все цікавить тільки нашу команду волонтерів і військових.

Фото: «Радіо Свобода»

«Чого я досягла в житті?». У мене постійно виникало питання про те, чи був сенс витрачати стільки часу, якщо він не приніс перемоги в цій війні або хоча б просування далі на територіях. Я вважала, що деградую, не можу вести дискусію на будь-яку тему, крім війни. Насправді так воно й було. Я  обирала винятково військове й волонтерське оточення. Коли приїжджала на сесію в університет, мені не було про що говорити з одногрупниками. І мене це лякало. 

Це був якийсь рівень божевілля. Я стала у своєму підрозділі «маленьким сепаром», який ходить і каже: «І що далі? І що буде?». І тоді я підійшла до командира й сказала: «Слухай, я не вивожу, мені важко. Відчуваю, що в мене відбуваються якісь зміни, які я не можу контролювати. Мені потрібна якась допомога, можливо, просто поїхати додому». І він відповів: «Так, без питань». 

Поїздка у США повернула до життя

Мій друг, з яким я познайомилася в Громадському секторі Євромайдану, подав мене на програму стажування в Конгресі США Open Vote. Це програма лідерського характеру про обмін між Україною та Сполученими Штатами для військовослужбовців, добровольців та волонтерів. Ми мали приїхати, поділитися власним досвідом і почути досвід американської армії. Мені здавалося, що мене ніхто не відбере. Я ледве заповнила ту анкету й одразу налаштувала себе, що нічого не вийде. Але через три місяці мені зателефонували й сказали: «Аліно, ви пройшли відбір!». 

Для мене ця поїздка стала ковтком свіжого повітря. Ми багато спілкувалися саме з жінками з армії США. Я повернулася додому абсолютно іншою людиною. Це було мені потрібно для того, щоб переоцінити все, що відбувалося в моєму житті та моїй країні останні 4-5 років. Після цього я одразу подалася на другу освіту та ветеранську стипендію імені Богдана Радченка. Хоча я й тут не дуже вірила, що в мене вийде. 

Борюся з незаконними забудовами у столиці

Відтак мені було важливо знайти своє заняття, яке хоч якось би продовжувало мою діяльність у всі ті роки війни. І я пішла працювати менторкою в «Українську академію лідерства». Я була наставницею для випускників, що стало важливим етапом моєї соціалізації. Ми зі студентами спілкувалися 24/7, їздили в Авдіївку, я знайомила їх зі своїм підрозділом. І коли я йшла з цієї роботи, вони понаписували мені дуже багато листів, де дякували за переданий досвід.  

Фото: Eugene Loyuk / Facebook

Зараз я є депутаткою Київради, працюю на громадських засадах. Ідеологічно найважливіша моя ініціатива – демонтаж Пам’ятного знаку на честь дружби міст Києва і Москви. Багато хто мені говорить: «О, ви тільки руйнувати можете! А побудуйте щось десь». Ми обов’язково це зробимо, але перед тим паралельно будемо викорінювати такі речі, як ця, які здаються дивними на восьмий рік війни. Також я постійно борюся з незаконними забудовами. Люди кажуть, що я божевільна, тому що це важко і небезпечно для життя. І хоча я не маю команди, справляюся зі своєю задачею. На жодному об’єкті, за які я взялась з громадою, не почалась активна фаза будівництва. 

Підтримай ШоТам

Читати далі