Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Одинадцять книг про війну на Донбасі, які варто прочитати кожному

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Це добірка абсолютно різних та подекуди протилежних книг про російсько-українську війну. У них немає надмірного героїзму, пафосу чи ідеалізації. Це чесні історії, в яких батальні сцени відходять на другорядний план. Зрештою, це книги не лише про війну, а й про життя в країні, яка воює. Про повернення, пошук себе та порятунок. 

«Точка нуль» Артема Чеха

Фото: Читомо

Артема Чеха мобілізували в травні 2015 року. Збірка «Точка нуль» – це не література про бої, смерті та втрати. Натомість це можливість побачити реальність, у якій опинився письменник, його ж очима. Чех не ідеалізує образ українського військового, уникає пафосу та героїзації. Для нього важливіше – передати справжній образ, оголити реальні проблеми та не збрехати читачам.

Збірка подібна на щоденник, репортаж чи навіть документалістику. Це короткі фіксації окремих випадків, історії зі служби. Спочатку книга мала бути втричі більшою, та з особистих причин Чех вирішив не публікувати всього. Та й тезу про те, що «Точка нуль» – це книга про війну, Артем відкидає.

«Ця книга не про війну, а про мене – людину, яка мало дотична до війни, до таких агресивних брутальних речей, як зброя – у тих умовах, у яких я опинився. Для мене насамперед було важливо показати себе, сором’язливого, трохи боягузливого хлопця, який потрапив у таку дивну річ, як армія і війна», –розповідає Артем Чех.

«Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук

Для Якимчук війна на Донбасі – знайома та близька. Вона народилася на Луганщині, а рідне місто письменниці наразі перебуває під російською окупацією. Сама авторка називає тексти документальними та навіть автобіографічними, адже в них йдеться про найцінніших та найближчих для неї людей – батьків.

«Мої батьки – це ті люди, про яких я пишу у віршах. Тато – шахтар. Він пропрацював 22 роки в шахті. Мама раніше працювала в садочку, але від тоді як його закрили, почала роботу на вуглепереробній фабриці. Тому я багато часу провела на фабриці, а також знаю, що таке шахта», – каже авторка.

А ось, як описує збірку письменник Сергій Жадан: «Книга сповнена тепла й гіркоти, книга колюча й ламана. Вірші, схожі на троянди: доки дочитаєш – обов’язково поранишся. Вірші, які можна переповісти, щось додаючи, щось забуваючи, проте нічого не втрачаючи, нічого не гублячи. Оскільки надто дзвінкі літери в цих віршах – і захочеш їх забути, а вони все одно нагадають про себе. Мова віршів проста й переконлива, як і має бути, коли говориш про такі важливі речі, як абрикоси. Себто – пам’ять і любов”.

Читайте також: «На передовій мріяли про нормальну їжу». Як бойові побратими відкрили власний бізнес

«Світлий Шлях» Станіслава Асєєва

Журналіст Станіслав Асєєв понад два з половиною роки провів у полоні російських бойовиків в Донецьку. «Світлий Шлях» – це книга, написана наодинці із самим собою та без можливості щось занотувати на папері. Книга про людину, яка опинилася в концтаборі на окупованій території.

«Це просто книжка про людину, чим вона є, ким, нащо здатна. Єдиною розвагою, коли я потрапив у підвал, було ходити від стіни до стіни. І це купа часу, аби створити щось у голові. У підвалі був цілодобовий нагляд, коли почав записувати, то прийшла охорона і прочитала, показала адміністрації. Дописати вдалося вже в колонії», – поділився Асєєв.

«Інтернат» Сергія Жадана

Фото: texty.org.ua

Роман Жадана – це ще один погляд на війну зсередини. Автор розповідає про шкільного вчителя Пашу, якому попри всю аполітичність та небажання бути причетним до війни, доводиться відправитися в епіцентр подій, аби забрати з практично окупованого міста свого племінника. Жадан повністю відмовився від топографічних назв, утім очевидно, що головний герой вирушає в Дебальцеве. Саме в ту мить, коли українська армія залишає місто.

Чому немає конкретних назв та чітких орієнтирів «свій-чужий»? Тому що Пашка сам не може визначитись, кого підтримувати, і чи варто це взагалі робити. І в цьому – головний фокус роману. Жадан не прагнув розповісти про війну через призму власного волонтерського досвіду чи з допомогою знайомих військових. Його мета – показати звичайних людей, які опинилися на лінії фронту.

«Ми любимо говорити про настрої цивільного населення, але, насправді, не так багато з нас дійсно намагаються зрозуміти, чим керуються місцеві мешканці при тому, чи іншому виборі, чим вони керуються, пристаючи до тієї чи іншої позиції. От власне про це хотілося поговорити», – ділиться Жадан.

«Моноліт» Валерія Пузіка

Фото: qirim.news

Після виходу книгу «Моноліт» одразу охрестили збіркою про війну, хоча таке визначення є доволі суперечливим. Збірка оповідань охоплює значно ширший період: із самого дитинства автора до періоду його перебування на фронті. Може здатися, що це автобіографічні тексти, утім сам Пузік це заперечує. Натомість називає «Моноліт» книгою про «посттравматичний синдром і людську пам’ять».

«Це книга про «наших мертвих вчителів». Звісно, кожен вкладе у це поняття щось своє, – і це правильно. Книга, по-перше, непроста, вона має декілька рівнів «повернення»; деякі персонажі переходять з оповідання в оповідання, деякі герої ховаються під позивними. Для мене «Моноліт» – це роман у тринадцяти оповіданнях, які не мають чіткої хронології. «Моноліт» – це хроніка подорожі людського духу, адже у книзі є тексти 2012 року, що були написані ще до Майдану та війни, і власне тексти які писалися після повернення із зони бойових дій. І більшість текстів після війни писалися для того аби зафіксувати стан», – каже автор.

Читайте також: Гонзо-література, війна та книги для дітей. Історія письменника та ветерана Валерія Пузіка

«Східний синдром» Юлії Ілюхи

Фото: Клуб сімейного дозвілля

Це вигадана історія письменниці та волонтерки Юлії Ілюхи, яка насправді перетинається з життями сотень ветеранів. Захисників, які, повернувшись із фронту, внутрішньо залишаються на війні. Це книга про посттравматичний синдром, про проблему повернення в мирне життя тих, хто ризикував власним заради нашої свободи.

Роман Ілюхи значно глибший, аніж просто історія трьох людей. Це прохання та заклик звернути увагу на питання реабілітації. Адже насправді Вася, Макс та Таня – це не троє людей, це тисячі ветеранів, які потребують допомоги та розуміння.

«Це книга для тих, хто не був в місцях бойових дій. Війна в романі присутня, але це – не головна тема. Тут немає батальних сцен чи кривавих подробиць. Спершу – передісторія героїв, потім вони зустрічаються на Донбасі, потім розходяться у своє життя, але воно змінюється під впливом того досвіду, який вони отримали на війні. І кожен із них намагається здолати свій східний синдром», – розповідає письменниця.

«Точка неповернення» Дмитра Вербича

Фото: Читомо

Дмитро Вербич – доброволець, колишній командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС, захисник Донецького аеропорту. Його книга – це історія про війну та людей, яких ця війна докорінно змінила. Точка неповернення – це дорога на фронт, після якої життя вже не буде таким, як колись.

А ще це книга про чесність та відвертість. Про російських спецназівців, бойовиків, складнощі, голод, холод і перших добровольців, які часом їхали на передову, маючи з собою лише ножі. 

«Це практично музейна колекція людських фактур, ситуацій, характерів, доль, мотивацій, причин і наслідків. Але головним героєм в ній, звичайно ж, є війна. Війна як вчинок, як трагедія, як скажена пригода, як «двіж», як дурість, як любов, як авантюра, як втрата, але й як своєрідна дорогоцінність. Тут вона настільки опукла, що сприймається як окремий людський персонаж, як щось цілком антропоморфне. Щось, з чим можна поговорити, перекурити, мовчки потужити», – пише у своїй рецензії Іван Семесюк.

Читайте також: «Проти попси та банальщини». Як український захисник створив видавництво «Zалізний Тато» та воює на двох фронтах

«Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва

Книга Ананьєва – це можливість в прямому сенсі слова зазирнути в 2014 рік та побачити на власні очі, що відбувалося на Донбасі на початку війни. Як саме? Автор додав до тексту майже 100 QR-кодів, які створюють особливий ефект присутності. Адже за кожним із посилань – фото та відео, які Валерій Ананьєв знімав на передовій. 

Після виходу «Сліди на дорозі» спричинили справжній фурор на видавничому ринку: ветеран відмовився довіряти свої тексти третім особам і видав книгу самостійно. І в нього вийшло: за півтора тижні читачі зробили передзамовлень на пів мільйона гривень.

«Мій перший твір – не про війну. Війна, ба, навіть і сюжет книги – це просто декорації. Слідкуйте за тим, що відбувається з внутрішнім світом мого героя – ось що важливо», – радить автор. 

«Доця» Тамари Горіха Зерня

Фото: The Village

Тамара Горіха Зерня – волонтерка, яка з 2014 року працювала в зоні АТО. «Доця» стала її дебютною книгою, яка в рік виходу була відзначена премією Книга року ВВС. У головної героїні «Доці» немає імені, і авторка зробила це навмисно: аби не відволікати читачів і дозволити повністю зануритися в сюжет.

Це книга про любов, допомогу, волонтерство і Донбас, який став своєрідною точкою обнулення. Сама там безіменна героїня втрачає все – дім, роботу, надії, родину – і відбудовує життя заново, знаходить нові сенси, нові стимули та цілі. 

«Я писала її насамперед для себе. Я просто не могла її не написати. В голові була історія, яка просилася назовні. І я її виклала на папір. І тепер, щоразу, коли мені хтось пише, що прочитав цю книгу – я завмираю. Таке відчуття, що це перша і єдина людина, яка її прочитала. Щоразу хвилююся, якою буде реакція. Люди пишуть мені, що не думали так про війну. Книга зачіпає тих, хто навіть стояв відсторонено від війни. І для мене це важливо», – каже авторка.

«Наші Котики. Бліндаж» Володимира Тихого та Валерія Пузіка

Фото: Читацький щоденник Росави

Це єдина кіноповість у нашій добірці, і, напевно, єдина книга, в якій про війну на Донбасі розповідають з гумором. Це не приземлені й шаблонні жарти, а гумор, який подекуди виникає від страху та невідомості. Головні герої – Літо, Професор та Грін – добровольці, які до війни навряд чи б перетнулися у мирному житті. Хтось продавав квіти, інший був актором, а Професор – інженером водогінних мереж. До речі, позивні героїв – реальні, їх співавтор Валерій Пузік «запозичив» із власного фронтового досвіду.

Ці троє, здавалося б, абсолютно різних людей, потрапляють на передову в самий розпал війни. Ще до того, як в Україні з’явиться регулярна боєздатна армія. «Наші котики» – це дев’ять трагікомічних історій, перша з яких починається з палаючого Кремля.

«За спиною» Гаськи Шиян

Фото: Видання “Варто жити”

Роман Гаськи Шиян – не так історія про війну на Донбасі, як про те, як це – жити в країні, де триває війна. Особливо, коли ти намагаєшся всіляко оминати та ігнорувати цю тему. Це монолог-сповідь 27-річної Марти, яка побудувала успішну кар’єру в ІТ та насолоджується комфортним життям. До якоїсь миті. Допоки її хлопець не отримує повістку.

Відтоді життя головної героїні змінюється. Їй здається, що суспільство вимагає лише одного сценарію: стань волонтеркою, адже твій чоловік пішов воювати. Та для Марти все не так очевидно, з кожною сторінкою внутрішній конфлікт лише посилюється, зростає за рахунок образи на Макса. Це книга про людину, яка є спостерігачем, а не учасником війни. Марта довго оминала цю тему, допоки війна не натиснула на дзвінок її львівської квартири.

Водночас у цій книзі немає ані звинувачень, ані якихось закликів чи засуджень. Марта  – це, безумовно, спільний образ для багатьох жінок та матерів. Образ, який ще не став популярним серед українських авторів, але також заслуговує на те, аби бути почутим та вислуханим. І така книга мала б з’явитися в Україні рано чи пізно. Здається, вона з’явилася вчасно.

Підтримай ШоТам

Суспільство

На Запоріжжі громади отримали п’ять шкільних автобусів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

П’ять шкільних автобусів отримали громади на Запоріжжі, повідомили у пресслужбі обласної держадаміністрації.

Цьогоріч область отримала загалом 20 транспортних засобів для учнів.

Шкільні автобуси отримали:

  • Малобілозерська сільська рада Василівського району,
  • Матвіївська сільська рада Запорізького району,
  • Терпіннівська сільська рада Мелітопольського району,
  • Чкалівська сільська рада Мелітопольського району,
  • Якимівська селищна рада Мелітопольського району.

Читайте також: «Ніхто не очікував, що монахині відкриють бізнес». Як черниці з Івано-Франківщини запустили успішну власну справу

У закладах загальної середньої та дошкільної освіти сільських та селищної рад, які сьогодні отримують автобуси, усі працівники повністю вакциновані, що дає змогу проводити освітній процес у звичайному очному режимі.

Понад 13 тисяч школярів сільської місцевості, які проживають за межами пішохідної доступності до закладу освіти, підвозяться до місця навчання і додому 232 шкільними автобусами. Для оновлення парку шкільних автобусів території щорічно потребують 20 транспортних одиниць.

Вартість одного шкільного автобуса становить 1 599,95 тис грн.

Нагадаємо, громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси.

Фото: zoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Ніхто не очікував, що монахині відкриють бізнес». Як черниці з Івано-Франківщини запустили успішну власну справу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Колись вона уявляла монастир місцем, де лише моляться. Тому довго не наважувалася прийти до нього. Та вже протягом 13 років Вінкентія входить до Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Вихователька за фахом, вона спільно з іншими монахинями змогла реалізувати власні ідеї з допомоги дітям на базі релігійної громади. А тепер там ще й підтримують молодь та подружні пари. І все це не лише за кошти пожертв. Шість років тому черниці змогли створити на базі Гошевського монастиря в Івано-Франківській області соціальне підприємство, де вирощують гриби. Воно успішно працює й досі, а сестри залюбки діляться своїм досвідом. 

Сестра Вінкентія Козак

Монахиня Гошевського монастиря зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини, на базі якого працює соціальне підприємство з вирощування грибів

Думала, що в монастирі лише моляться

Я обожнюю дітей, тому очікувано, що ця любов із часом переросла у професійну діяльність. За освітою я вихователька, вісім років працювала в садочку. Також закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю філологія, викладання української мови та літератури. Коли мені виповнилося 27 років, настав такий етап у житті, що я вирішила долучитися до Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Довго не наважувалася, але вирішила спробувати. І от вже 13 років живу у монастирі.

Коли я лише їхала у Гошів, то не думала, що буду продовжувати працю з дітками. Я мала дещо хибне уявлення про монастир. Думала, що тут тільки моляться і відпочивають. Але виявилося, що робота з неповнолітніми тут також є. Хоча останнім часом я здебільшого вже працюю з молоддю та подружніми парами.

Наше Згромадження засноване в 1911 році. Цьогоріч ми святкували 110-й день народження. Маємо вісім монастирів у різних куточках України, зокрема в Гошеві, Долині, Києві та Тернополі. У Бібрці утримуємо дитячий будинок сімейного типу. Протягом історії в нас була різна кількість монахинь, зараз – понад 50. Кількість постійно змінюється, тому що хтось старенький помирає, а хтось молодий вирішує повернутися додому.

Шукали рішення, аби не жити в скруті

Монастирі здебільшого живуть за кошти пожертв, і ми не виняток. Але кожна наша сестра ще десь офіційно працює, аби заробити на своє утримання. Без роботи можуть бути хіба що старенькі, які потребують догляду, або дівчата, які щойно приєдналися. Також якщо священник запрошує нас на парафію, то покриває якусь частину витрат, зокрема на дорогу. Але, звичайно, таких доходів недостатньо, аби закрити всі наші потреби та ще й допомагати тим, хто цього потребує.

Гошевський монастир зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини

У Гошеві ми маємо великий монастир. Це село, довкола якого теж села. Тому особливої роботи для сестер немає. Земля не дуже родюча, тож навіть картоплю чи моркву для продажу не дуже й посадиш. Довелося думати, як заробляти гроші, адже треба утримувати будинок. Тому в 2014 році головна настоятелька оголосила, що нам треба чимось займатися. Кожній із сестер дали можливість висловитися, запропонувати свої ідеї. І ми почали думати, що можемо таке робити, аби це не заважало нашій молитві та способу життя і хоча б трохи фінансово підтримувало існування Згромадження.

Знову опинилася за партою

Я загорілася ідеєю створення соціального підприємства, але, звичайно, жодного досвіду в цьому напрямі не мала. Та у монастирі нам часто пропонують різні програми та навчання, аби ми розвивалися. Так відбулося і з Інститутом лідерства та управління УКУ. На електронну пошту надійшло повідомлення, що є можливість вивчитися за фахом управління неприбутковою організацією. Для нас – як для монахинь – це було безкоштовно, хоча ми були готові оплатити навчання. Звичайно, я радо відгукнулася. І попри те, що саме тоді закінчувала інший університет і довелося захищати водночас два дипломи, я впоралася.

Річне навчання було цікавим і дуже корисним, там викладали фахові спеціалісти. Завжди з радістю згадую, що скористалася такою можливістю. Коли йшла на це навчання, хотіла прорахувати бізнес-ідею з виготовлення макаронів. Але це виявилася занадто складно. Тоді ми до цього ще не були фінансово готові. Тому вже після першого модуля переорієнтувалася на те, що треба починати з чогось меншого – вирощування і продажу грибів.

На монахиню як майбутню бізнесменку дивилися скоса

На навчанні було важко розуміти деяку термінологію, але ще більшим викликом стало написання бізнес-плану. Усі, з ким навчалася, думали, що я не впораюся. Мовляв, де монахиня, а де підрахунки. Окрім мене в групі були ще три сестри. Решта 20 людей здавалися сильнішими у цій сфері, а на нас трохи косилися: «Що вони тут роблять?». Та й кожен викладач питав: «Чому ви прийшли? Чого хочете досягнути?».

Але загалом вважаю, що я впоралася. Були люди, які взагалі не захистили дипломи. У мене був бізнес-план з вирощування шампіньйонів, тож на захист я вже прийшла з грибами, які в нас росли. Ми з 2015 року займаємося шампіньйонами, отже ці розрахунки, які я провела під час навчання, виявилися вдалими. Я рахувала, за скільки часу ми зможемо повернути вкладені кошти, і ми їх повернули.

Збір грибів у Згромадженні Сестер Пресвятої Родини

Аби працювати з грибами, не потрібно мати спеціальної освіти. Ми обходилися консультаціями різних спеціалістів. Чимало людей були готові нам допомогти, супроводжували нас від початку. Я педагог, і жодного стосунку до вирощування чогось не мала. Як і розуміння, що це живий організм, і як із ним працювати. Спочатку було складно, але, дякувати Богу, воно працює.

«Кличте мужчину, бо ви – жінки – не впораєтеся»

Коли один Отець почув, що ми хочемо почати працювати з грибами, сказав: «У мене на парафії є греко-католик, який вирощує шампіньйони. Думаю, він був би не проти вам допомогти». І незадовго після цього ми з іншою сестрою з ним зустрілися. 

Він погодився показати нам приміщення, де він вирощує гриби, і розповісти про різні нюанси. Але сказав: «Привезіть мені мужчину». Ми відповідаємо, мовляв, серед нас немає чоловіків, ми – жінки. «Ні-ні, тут потрібен саме чоловік. Ви не впораєтеся. Він мусить все поміряти та зробити». Тому він нам так, лише приблизно, показав, де там гриби ростуть, та й все. Наступного разу ми вже приїхали з братом однієї з монахинь.

Якось до нас у монастир приїхав компост. Я зателефонувала до цього ж чоловіка і питаю, що з ним робити. А він знову: «Покличте мужчину». Я кажу: «Та немає тут ніякого чоловіка, ну чесно. Вони розвантажили й пішли. Я одна лишилася». Мені знову довелося йти та шукати якогось чоловіка. Але насправді цей греко-католик по-доброму хотів нам допомогти. Це було не зі зла чи якогось упередження, що жінка не впорається. Певно, він просто мав досвід, що в чоловіків це краще виходить.

Читайте також: З Парижу у Ладанці. Історія одного священника, який відроджує невеличке село на Львівщині

Зараз усе інакше, чоловіки йому більше не потрібні. Ми багато разів зустрічалися, і він вже зрозумів, що жінки можуть впоратися з усім. Він і до сьогодні є другом цілого Згромадження. Не затаїв від нас нічого, все в деталях розказував. І досі за нас хвилюється, постійно питає, чи у нас все добре та як справи з врожайністю.

Не травимо дітей жодною хімією

А ще на початках нам допомагала технологиня на ім’я Наталя. Коли вона вперше до нас приїхала, я їй одразу сказала, що нас цікавить вирощування грибів без жодної хімії. Навіть якщо через це у нас родитиме 5-10 шампіньйонів – все одно жодних добавок. Для неї це стало справжнім викликом. Вона добре знала, як вирощувати шампіньйони, але ніколи не думала, що в монастирі це робитимуть саме так. Ми й досі дотримуємося початкової стратегії.

Вирощування грибів у Згромадженні Сестер Пресвятої Родини

Проблеми виникають, коли гриби починають хворіти. Якщо в приміщення хтось занесе інфекцію – врожайність дуже падає. Гриби не ростуть, тому доводиться все викидати та чекати іншого завозу. Із цим можна боротися різними хімічними препаратами. Але ми цього не робимо. Ми їмо ці гриби, даємо їх дітям у притулку. Не маємо права нікого травити своїм продуктом.

На свята про гриби не згадуємо 

Ферму з вирощування грибів ми облаштували у Гошеві, де мали приміщення. Вона в нас, мабуть, найменша в Україні, адже у всіх інших – великі грибниці. Наша дає приблизно 3,5 тони шампіньйонів за один збір. За рік ми їх вирощуємо три-чотири рази. Період нашої праці з грибами залежить від церковного календаря. Ми відпочиваємо у свята, для нас це найважливіше. Тож коли Пасха чи Різдво, ми маємо більше часу для молитви та спокою.

Я вирощувала гриби протягом трьох років – до 2018-го. Після того певний час жила в нашому дитбудинку. Тепер мешкаю у Львові. Але ми не зупинили справу. Тепер фермою керує інша сестра, Домініка. Якщо є потреба, я приїжджаю їй допомогти. Але загалом вона чудово справляється. А ще я водійка, тому допомагаю з транспортуванням шампіньйонів. Часто чую від людей: «О, то ви ще й за кермом?». Так, я за кермом. Що ж тут такого? Сьогодні це нормальна річ. Кожна друга жінка вміє водити авто, ми ж маємо якось жити.

Слава Богу, за всі роки ми жодного разу не були в мінусі. Думаю, Бог благословляє нашу працю, і в нас ростуть чудові гриби, бо ми справді частину зароблених коштів віддаємо тим, хто цього потребує. Ми не оплачуємо нікому заробітну плату, бо самі ж працюємо. Допомагаємо тим людям, яких знаємо. Будь-хто з сестер нашого Згромадження може звернутися і сказати, що є потреба зараз в певної людини. І тоді ми можемо фінансово їй допомогти. Переважно допомагаємо з харчуванням та утриманням дітям із багатодітних родин. Таким людям досить складно виживати. 

Ціни нам диктує ринок

Зараз у нас багато постійних клієнтів. Переважно це ті, хто купували гриби на початках, роблять це й до сьогодні. Це наші сусіди в Гошеві, які десь почули, що ми працюємо і маємо такий продукт. Трішки шампіньйонів залишаємо при монастирі. Ще частину відвозимо до Львова на ринок. Коли я вперше туди приїхала, інші вантажники сміялися, що я ношу ящики в одязі монахині. Певно, думали, що ми здебільшого відпочиваємо. А тут виявляється, що і працюємо, і вміємо важке піднімати.

Кожен може прийти до монастиря в Гошеві (вулиця Я. Лесіва, 52) і купити гриби просто на місці. Кілограм? Добре. Ми не лише ящиками продаємо. Але треба знати, коли у нас є продукт. Наприклад, влітку ми не вирощуємо, адже зайняті табором для дітей та роботою з молоддю. Наші постійні покупці вже знають, коли до нас можна прийти. І все ж частіше ми працюємо на замовлення.

Гошевський монастир зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини

Щодо цін, ми завжди орієнтуємося на гуртову ціну на львівському ринку «Шувар», і ми її не підвищуємо. Востаннє вартість була приблизно 40 гривень за кілограм найбільшого гриба. Бо ціна шампіньйонів залежить від сорту й розміру. Вартість на ринку постійно коливається, і ми, відповідно, теж реагуємо. 

Ламаємо стереотипи про чернецтво

Колись я їздила на міжнародну конференцію грибників, де зібралися люди зі всього світу. Вони не могли зрозуміти, що я там роблю. Одна з жінок наважилася підійти до мене і запитала про це. «Ну, слухаю конференцію, мені це цікаво», – відповіла я, додавши, що займаюся грибами. А вона каже: «А я думала, ви тут для духовного супроводу». Для неї було дуже дивним, що на події багато різних людей, і серед них – монахиня. Думала, що моє завдання – молитися на тій конференції.

Загалом наше соціальне підприємництво допомогло багатьом зрозуміти, що чернецтво – це не лише молитва. Так, вона завжди на першому місці. Але водночас ми працюємо, щоб забезпечувати себе та частину коштів віддавати на потреби інших людей. 

Грибна справа житиме з Божою поміччю

Не можу сказати, що з початком роботи нашого підприємства пожертви від людей збільшилися, але й не зменшилася також. Люди, які віддають свої гроші, бачать, що ми не чекаємо, що вони постійно будуть їх давати. Усі бачать, що ми вкладаємо їх у корисну справу та допомагаємо іншим. Бо часто є люди, які мають гроші й хочуть їх комусь дати, але не довіряють різним установам. А нам довіряють, адже бачать нашу постійну діяльність, зокрема із дітьми.

Робота з дітьми у Згромадженні Сестер Пресвятої Родини

Згромадження Сестер Пресвятої Родини протягом своєї історії завжди допомагало родинам. Але в певний період ми взяли більший акцент на діток. Та вже під час карантину зрозуміли, що є потреба відновити попередню працю. Одна з сестер розробила курс подружньої формації для молодят. Зустрічі відбуваються раз на два місяці, а додому вони їдуть із домашніми завданнями. Люди збираються групами, висловлюються з різних питань, діляться своїми хвилюваннями. А потім мають змогу поговорити з кимось із сестер наодинці. З жовтня ми почали проводити такі зустрічі пар разом із їхніми дітьми. Усім надзвичайно подобається.

Сподіваємося, Бог допомагатиме у наших проєктах. І все ж молитва залишається основним завданням. Це те, що нас наповнює, додає сил у служінні. Не можемо займатися тільки працею. Ми постійно ділимося успіхами нашого соціального підприємства. Сестер часто кличуть на різні  заходи та ініціативи. Ми відкриті та готові до співпраці.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Івано-Франківщині майстриня створює в’язане графіті (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Вчителька з Калуша в’яже светри для… дерев! Арт-об’єкт у стилі хюгге знаходиться у дворі на Рубчака, 15.

Саме там Тетяна Головатчук створює в’язане графіті. «Одягла» 27 дерев, до свят хоче причепурити і ялинку.

Пані Тетяна вже 37 років викладає літературу, а в’язанням захоплюється, скільки себе пам’ятає.

Плела шкарпетки для хлопців на передовій, для колег – хустки.

Читайте такожЯк шахтар став художником, чиї мурали підкорили столицю (ВІДЕО)

«Якби я все це робила за гроші, то, мабуть, би нічого не вийшло. Це має йти від серця», – Тетяна Головатчук.

За в’язане графіті або ярн-бомбінг взялася три роки тому. Пряжу приносять друзі, щось знаходить у секонд-хендах.

«Дівчата в магазині мені навіть кофтини залишають. Я це купую, розпорюю і в’яжу», – Тетяна Головатчук.

«Це – моя душа, моє хобі. Я виходжу у двір, і, буває, запізнююся або надворі похмуро, а гляну на дерева – і мені так добре!», – Тетяна Головатчук.

Нагадаємо, у Дніпрі з’явився мурал із QR-кодом.

Як ми повідомляли раніше, активісти «Києве, мий» очистили від графіті фасад будинку у центрі столиці.

Підтримай ШоТам

Читати далі