Суспільство
Одинадцять книг про війну на Донбасі, які варто прочитати кожному
Це добірка абсолютно різних та подекуди протилежних книг про російсько-українську війну. У них немає надмірного героїзму, пафосу чи ідеалізації. Це чесні історії, в яких батальні сцени відходять на другорядний план. Зрештою, це книги не лише про війну, а й про життя в країні, яка воює. Про повернення, пошук себе та порятунок.
«Точка нуль» Артема Чеха
Артема Чеха мобілізували в травні 2015 року. Збірка «Точка нуль» – це не література про бої, смерті та втрати. Натомість це можливість побачити реальність, у якій опинився письменник, його ж очима. Чех не ідеалізує образ українського військового, уникає пафосу та героїзації. Для нього важливіше – передати справжній образ, оголити реальні проблеми та не збрехати читачам.
Збірка подібна на щоденник, репортаж чи навіть документалістику. Це короткі фіксації окремих випадків, історії зі служби. Спочатку книга мала бути втричі більшою, та з особистих причин Чех вирішив не публікувати всього. Та й тезу про те, що «Точка нуль» – це книга про війну, Артем відкидає.
«Ця книга не про війну, а про мене – людину, яка мало дотична до війни, до таких агресивних брутальних речей, як зброя – у тих умовах, у яких я опинився. Для мене насамперед було важливо показати себе, сором’язливого, трохи боягузливого хлопця, який потрапив у таку дивну річ, як армія і війна», –розповідає Артем Чех.
«Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук
Для Якимчук війна на Донбасі – знайома та близька. Вона народилася на Луганщині, а рідне місто письменниці наразі перебуває під російською окупацією. Сама авторка називає тексти документальними та навіть автобіографічними, адже в них йдеться про найцінніших та найближчих для неї людей – батьків.
«Мої батьки – це ті люди, про яких я пишу у віршах. Тато – шахтар. Він пропрацював 22 роки в шахті. Мама раніше працювала в садочку, але від тоді як його закрили, почала роботу на вуглепереробній фабриці. Тому я багато часу провела на фабриці, а також знаю, що таке шахта», – каже авторка.
А ось, як описує збірку письменник Сергій Жадан: «Книга сповнена тепла й гіркоти, книга колюча й ламана. Вірші, схожі на троянди: доки дочитаєш – обов’язково поранишся. Вірші, які можна переповісти, щось додаючи, щось забуваючи, проте нічого не втрачаючи, нічого не гублячи. Оскільки надто дзвінкі літери в цих віршах – і захочеш їх забути, а вони все одно нагадають про себе. Мова віршів проста й переконлива, як і має бути, коли говориш про такі важливі речі, як абрикоси. Себто – пам’ять і любов”.
Читайте також: «На передовій мріяли про нормальну їжу». Як бойові побратими відкрили власний бізнес
«Світлий Шлях» Станіслава Асєєва
Журналіст Станіслав Асєєв понад два з половиною роки провів у полоні російських бойовиків в Донецьку. «Світлий Шлях» – це книга, написана наодинці із самим собою та без можливості щось занотувати на папері. Книга про людину, яка опинилася в концтаборі на окупованій території.
«Це просто книжка про людину, чим вона є, ким, нащо здатна. Єдиною розвагою, коли я потрапив у підвал, було ходити від стіни до стіни. І це купа часу, аби створити щось у голові. У підвалі був цілодобовий нагляд, коли почав записувати, то прийшла охорона і прочитала, показала адміністрації. Дописати вдалося вже в колонії», – поділився Асєєв.
«Інтернат» Сергія Жадана
Роман Жадана – це ще один погляд на війну зсередини. Автор розповідає про шкільного вчителя Пашу, якому попри всю аполітичність та небажання бути причетним до війни, доводиться відправитися в епіцентр подій, аби забрати з практично окупованого міста свого племінника. Жадан повністю відмовився від топографічних назв, утім очевидно, що головний герой вирушає в Дебальцеве. Саме в ту мить, коли українська армія залишає місто.
Чому немає конкретних назв та чітких орієнтирів «свій-чужий»? Тому що Пашка сам не може визначитись, кого підтримувати, і чи варто це взагалі робити. І в цьому – головний фокус роману. Жадан не прагнув розповісти про війну через призму власного волонтерського досвіду чи з допомогою знайомих військових. Його мета – показати звичайних людей, які опинилися на лінії фронту.
«Ми любимо говорити про настрої цивільного населення, але, насправді, не так багато з нас дійсно намагаються зрозуміти, чим керуються місцеві мешканці при тому, чи іншому виборі, чим вони керуються, пристаючи до тієї чи іншої позиції. От власне про це хотілося поговорити», – ділиться Жадан.
«Моноліт» Валерія Пузіка
Після виходу книгу «Моноліт» одразу охрестили збіркою про війну, хоча таке визначення є доволі суперечливим. Збірка оповідань охоплює значно ширший період: із самого дитинства автора до періоду його перебування на фронті. Може здатися, що це автобіографічні тексти, утім сам Пузік це заперечує. Натомість називає «Моноліт» книгою про «посттравматичний синдром і людську пам’ять».
«Це книга про «наших мертвих вчителів». Звісно, кожен вкладе у це поняття щось своє, – і це правильно. Книга, по-перше, непроста, вона має декілька рівнів «повернення»; деякі персонажі переходять з оповідання в оповідання, деякі герої ховаються під позивними. Для мене «Моноліт» – це роман у тринадцяти оповіданнях, які не мають чіткої хронології. «Моноліт» – це хроніка подорожі людського духу, адже у книзі є тексти 2012 року, що були написані ще до Майдану та війни, і власне тексти які писалися після повернення із зони бойових дій. І більшість текстів після війни писалися для того аби зафіксувати стан», – каже автор.
Читайте також: Гонзо-література, війна та книги для дітей. Історія письменника та ветерана Валерія Пузіка
«Східний синдром» Юлії Ілюхи
Це вигадана історія письменниці та волонтерки Юлії Ілюхи, яка насправді перетинається з життями сотень ветеранів. Захисників, які, повернувшись із фронту, внутрішньо залишаються на війні. Це книга про посттравматичний синдром, про проблему повернення в мирне життя тих, хто ризикував власним заради нашої свободи.
Роман Ілюхи значно глибший, аніж просто історія трьох людей. Це прохання та заклик звернути увагу на питання реабілітації. Адже насправді Вася, Макс та Таня – це не троє людей, це тисячі ветеранів, які потребують допомоги та розуміння.
«Це книга для тих, хто не був в місцях бойових дій. Війна в романі присутня, але це – не головна тема. Тут немає батальних сцен чи кривавих подробиць. Спершу – передісторія героїв, потім вони зустрічаються на Донбасі, потім розходяться у своє життя, але воно змінюється під впливом того досвіду, який вони отримали на війні. І кожен із них намагається здолати свій східний синдром», – розповідає письменниця.
«Точка неповернення» Дмитра Вербича
Дмитро Вербич – доброволець, колишній командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС, захисник Донецького аеропорту. Його книга – це історія про війну та людей, яких ця війна докорінно змінила. Точка неповернення – це дорога на фронт, після якої життя вже не буде таким, як колись.
А ще це книга про чесність та відвертість. Про російських спецназівців, бойовиків, складнощі, голод, холод і перших добровольців, які часом їхали на передову, маючи з собою лише ножі.
«Це практично музейна колекція людських фактур, ситуацій, характерів, доль, мотивацій, причин і наслідків. Але головним героєм в ній, звичайно ж, є війна. Війна як вчинок, як трагедія, як скажена пригода, як «двіж», як дурість, як любов, як авантюра, як втрата, але й як своєрідна дорогоцінність. Тут вона настільки опукла, що сприймається як окремий людський персонаж, як щось цілком антропоморфне. Щось, з чим можна поговорити, перекурити, мовчки потужити», – пише у своїй рецензії Іван Семесюк.
Читайте також: «Проти попси та банальщини». Як український захисник створив видавництво «Zалізний Тато» та воює на двох фронтах
«Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва
Книга Ананьєва – це можливість в прямому сенсі слова зазирнути в 2014 рік та побачити на власні очі, що відбувалося на Донбасі на початку війни. Як саме? Автор додав до тексту майже 100 QR-кодів, які створюють особливий ефект присутності. Адже за кожним із посилань – фото та відео, які Валерій Ананьєв знімав на передовій.
Після виходу «Сліди на дорозі» спричинили справжній фурор на видавничому ринку: ветеран відмовився довіряти свої тексти третім особам і видав книгу самостійно. І в нього вийшло: за півтора тижні читачі зробили передзамовлень на пів мільйона гривень.
«Мій перший твір – не про війну. Війна, ба, навіть і сюжет книги – це просто декорації. Слідкуйте за тим, що відбувається з внутрішнім світом мого героя – ось що важливо», – радить автор.
«Доця» Тамари Горіха Зерня
Тамара Горіха Зерня – волонтерка, яка з 2014 року працювала в зоні АТО. «Доця» стала її дебютною книгою, яка в рік виходу була відзначена премією Книга року ВВС. У головної героїні «Доці» немає імені, і авторка зробила це навмисно: аби не відволікати читачів і дозволити повністю зануритися в сюжет.
Це книга про любов, допомогу, волонтерство і Донбас, який став своєрідною точкою обнулення. Сама там безіменна героїня втрачає все – дім, роботу, надії, родину – і відбудовує життя заново, знаходить нові сенси, нові стимули та цілі.
«Я писала її насамперед для себе. Я просто не могла її не написати. В голові була історія, яка просилася назовні. І я її виклала на папір. І тепер, щоразу, коли мені хтось пише, що прочитав цю книгу – я завмираю. Таке відчуття, що це перша і єдина людина, яка її прочитала. Щоразу хвилююся, якою буде реакція. Люди пишуть мені, що не думали так про війну. Книга зачіпає тих, хто навіть стояв відсторонено від війни. І для мене це важливо», – каже авторка.
«Наші Котики. Бліндаж» Володимира Тихого та Валерія Пузіка
Це єдина кіноповість у нашій добірці, і, напевно, єдина книга, в якій про війну на Донбасі розповідають з гумором. Це не приземлені й шаблонні жарти, а гумор, який подекуди виникає від страху та невідомості. Головні герої – Літо, Професор та Грін – добровольці, які до війни навряд чи б перетнулися у мирному житті. Хтось продавав квіти, інший був актором, а Професор – інженером водогінних мереж. До речі, позивні героїв – реальні, їх співавтор Валерій Пузік «запозичив» із власного фронтового досвіду.
Ці троє, здавалося б, абсолютно різних людей, потрапляють на передову в самий розпал війни. Ще до того, як в Україні з’явиться регулярна боєздатна армія. «Наші котики» – це дев’ять трагікомічних історій, перша з яких починається з палаючого Кремля.
«За спиною» Гаськи Шиян
Роман Гаськи Шиян – не так історія про війну на Донбасі, як про те, як це – жити в країні, де триває війна. Особливо, коли ти намагаєшся всіляко оминати та ігнорувати цю тему. Це монолог-сповідь 27-річної Марти, яка побудувала успішну кар’єру в ІТ та насолоджується комфортним життям. До якоїсь миті. Допоки її хлопець не отримує повістку.
Відтоді життя головної героїні змінюється. Їй здається, що суспільство вимагає лише одного сценарію: стань волонтеркою, адже твій чоловік пішов воювати. Та для Марти все не так очевидно, з кожною сторінкою внутрішній конфлікт лише посилюється, зростає за рахунок образи на Макса. Це книга про людину, яка є спостерігачем, а не учасником війни. Марта довго оминала цю тему, допоки війна не натиснула на дзвінок її львівської квартири.
Водночас у цій книзі немає ані звинувачень, ані якихось закликів чи засуджень. Марта – це, безумовно, спільний образ для багатьох жінок та матерів. Образ, який ще не став популярним серед українських авторів, але також заслуговує на те, аби бути почутим та вислуханим. І така книга мала б з’явитися в Україні рано чи пізно. Здається, вона з’явилася вчасно.
Військові 123-ї бригади ТрО під час зведення фортифікаційних споруд на півдні України натрапили на архаїчний могильник 6-5 століття до нашої ери.
Про це повідомили в 123-й бригаді ТрО.
Що знайшли військові
Першу невелику амфору виявив водій екскаватора Микола. Зі знахідною він звернувся до побратима Євгена, який захоплюється історією. Разом вони вирішили передати амфору до музею «Старофлотські казарми».
Експерти музею встановили що ця знахідна — корінфська амфора, яку використовували у ритуальних цілях та розміщували в могилах. Так виявили, що місце, яке обрали для будівництва фортифікацій, є архаїчним могильником.
Читайте також: У Києві представили книгу про пілота, який врятував життя 20 десантників ГУР
На локації віднайшли ще один предмет — іонійську посудину ойнохою. Це давньогрецький глечик з однією ручкою та трьома носиками. Його використовували для розливання вина під час симпосіїв — ритуалізованих бенкетів у Стародавній Греції.
«Це ритуальні речі, створені спеціально для поховань, привезені з Греції. Важливо, що посудини цілі, без пошкоджень, що свідчить про високий соціальний статус похованих», — розповів колишній археолог, а нині військовий Олександр.
У бригаді також розповіли, що разом з артефактами музею передали й рештки кісток похованих людей. Там зазначили, що подібні знахідки мають велике значення для вивчення історії регіону й дозволяють краще розуміти життя та звичаї людей, які жили на цих територіях раніше.
Нагадаємо, що Etnodim та «Хартія» випустили благодійні вишиті сорочки (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка 123-ї бригади ТрО
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
