Суспільство
«Один вінок — це 1000 дрібних елементів»: на Одещині майстриня відроджує забуті весільні традиції
До 71-річної Ольги Гогулінської в село Ясенове Перше, що на Одещині, по воскові віночки приїздять наречені з різних куточків України. А познайомившись із майстринею, кожна гостя несміливо додає ще одне прохання — поділитися секретом щасливого подружнього життя.
Адже поки Ольга чаклує з воском і показує варіанти квіточок та пацьорок, її чоловік Володимир незмінно поруч — попереджує кожен рух дружини, аби вона зайвий раз не навантажувала єдину здорову ногу. А цей погляд! Здається, що цей погляд такий же як 54 роки тому в день весілля.
Як бажання відтворити втрачену родинну реліквію переросло у відродження забутої весільної моди, пані Ольга розповіла ШоТам.
Ольга Гогулінська
майстриня воскових віночків
Лиш на пенсії я змогла спробувати те, про що мріяла
Мені 71 рік, з 27 років я маю інвалідність — потрапила в автомобільну аварію і втратила одну ногу. Але це не завадило мені бути господинею, мамою, коханою дружиною. Мій чоловік та мої діти стали для мене найміцнішою опорою.
До рукоділля мене тягнуло завжди. З дитинства я мріяла робити ляльки-мотанки. Але доросле життя якось закрутило мене у свій вир, і все було не до того: навчання, заміжжя, діти, робота… Лиш на пенсії я змогла спробувати те, про що мріяла малою. Почала робити мотанки, розписні прянички-«лялечки». Вабило не просто рукоділля, а саме те, що перегукується з нашими традиціями. Мене почали запрошувати з моїми виробами на різні фестивалі, і скрізь мене незмінно супроводжував мій Володимир. Він мене у всьому підтримував і допомагав усе життя. Мабуть, нещаслива в шлюбі людина не візьметься робити весільні прикраси, тож завдячую йому натхненням до цієї справи.
Мій вінок коштував 30 карбованців, а зарплата була 60
Перший вінок з воску я зробила у 2018 році. Наближалася наша особлива дата — 50 років у шлюбі. Я задумала відтворити той віночок, у якому була на нашому весіллі. Це був білий вінок з воскових та паперових квітів — найбажаніша прикраса наречених того часу. Мода на таку оздобу прийшла до нас із Європи в кінці ХІХ століття, але кожен регіон додав до віночка щось своє: десь вплітали гілочки барвінку, десь пір’я, десь робили кольоровим.
Я пам’ятаю в деталях, як ми з Володимиром купували мій вінок та його бутоньєрку на наше весілля. Це була осінь 1969 року. Ми поїхали в село Гольма — нині це Подільський район. Там дві сестри виготовляли воскові весільні оздоби. Ми замовили вінок, букетики для жениха й дружби та литі свічки для церемонії. Вінок коштував 30 карбованців, свічки — 25, а букетики — по 2,5 карбованці. Це було дорого: до прикладу, моя місячна зарплата тоді складала 60 карбованців. Але ми з Володимиром таки замовили все це, бо дуже хотіли, щоб у наш день все було ошатно.
Прикраси з воску та паперу дуже крихкі, тому зазвичай наречена після весілля вкладала свій віночок під скло в ікону, і він ставав своєрідним оберегом родини. На жаль, мій весільний вінок не зберігся — лише вельон чи як зараз кажуть «фата». Сукня теж не вціліла: як і багато мам того часу, я її пустила на пошиття костюмів «сніжинок» для доньок.
І от я сиділа й думала: як же мені відродити мою втрачену реліквію? Є лише весільне фото та мої власні спогади: які квіточки були, які висюльки. Ніхто мені не розповідав, не показував, як взагалі працювати з воском. Робила все інтуїтивно. Спробувала зробити одну восковичку — це така ніби краплинка з воску на лісці чи дротику — і вийшло. Спробувала зробити квіточку, і так крок за кроком відтворила свій весільний вінок.
Один віночок — це два тижні праці
Уже пізніше я знайшла таки давній взірець воскового вінка у своєї тітки. Він був іншої форми, ніж мій, більше схожий на корону, але я змогла хоча б роздивитися, як влаштована конструкція, які елементи є. Це мені знадобилося в подальшій творчості.
Свої віночки я показую в мережі, знімати й викладати допомагають дочки та онука. Раніше весільний вінок був таким собі показником достатку: якщо наречена з бідної родини — 1 ярус, із багатої — 4. На щастя, нині ми живемо в інший час, і я рада, що кожна наречена може собі дозволити цю неймовірно красиву оздобу. Ціна залежить від розмірів віночка: в середньому від 1500 гривень за вінок. На один віночок іде від 2 тижнів до місяця роботи — це десь 1000 різних дрібних елементів. Дуже тонка й кропітка робота.
Коли я роблю вінок на замовлення, я знаю імена молодят і в кожну квіточку вкладаю молитву, аби Бог подарував їм щасливе й довге спільне життя. Дівчата, які приїжджають до нас і бачать, як ми з чоловіком спілкуємося, часто мене запитують, у чому наш секрет. Перше — це кохання й повага, друге — вміння поступитися, а найголовніше — забути слова «ти повинен, ти повинна», бо все тільки разом. Ну і вміння розділити не лише хороше, але й погане.
Мені так захотілося побути нареченою в рожевому
Зараз я маю колекцію з двох десятків воскових віночків. Тут є і копії давніх, і вже мої власні моделі. Мені захотілося зробити такі віночки не лише в білому кольорі, але й у рожевому, лавандовому, бузковому. Це нетрадиційні кольори, але я хотіла підкреслити ними квіткову ніжність цих прикрас.
На наше золоте весілля мені захотілося побути нареченою в рожевому: рожева сукня, рожевий вельон, рожевий віночок. Володимир теж був ошатно вбраний та з восковим букетиком на грудях як і 50 років тому.
Діти влаштували нам поїздку до Одеси. Ми гуляли Приморським бульваром, зайшли до оперного театру. Скрізь люди робили нам компліменти й фотографували. А коли ми йшли містом уже надвечір, вуличний музикант присвятив нам пісню, і ми станцювали весільний вальс. Це незабутні спогади, і я дуже рада, що здійснила цю свою рожеву задумку. Ці відчуття ні з чим не порівняти — коли ти в центрі уваги, поруч кохана людина, рідні, і танець під світлом ліхтарів та пісня від незнайомця.
Рік працювала на волонтерській кухні, але не витримала нога
У нас є своя пасіка, тож мені є де брати натуральний віск. Чоловік займається бджільництвом, а старша донька Алла ще й практикує апітерапію — оздоровлення з допомогою бджіл. Разом з дітьми ми облаштували на нашому обійсті етносадибу «Медові роси». Це хата чоловікових батьків, їй більше 130 років. Ми все зберегли в максимально автентичному вигляді, оздобили з українським колоритом і почали запрошувати до себе туристів. Люди приїздили до нас відчути атмосферу, посмакувати стравами з печі та оздоровитися, відпочити. Ну і, звісно, всі дівчатка — і діти, і дорослі — коли бачили мої віночки, завжди просили приміряти.
Це все було до вторгнення, звісно. Тоді, 24 лютого 2022 року, ми були шоковані, як і весь світ. Ми до останнього не могли повірити в те, що росія бомбить українські міста. Але коли я побачила ці кадри по телевізору, я не змогла всидіти вдома. Ми з чоловіком взяли причеп до нашого «Жигуля» і поїхали по селу збирати для наших воїнів продукти. Чоловікові 80 було, мені 70, я на протезі, але як можна було нічого не робити? І знаєте, навіть бабці, які не мали грошей, щоб дати, виносили хоча би жменьку квасольки, аби хоч якось пришвидшити Перемогу, чим могли.
Жінки в селі згуртувалися, аби щось готувати із зібраних продуктів. Громада виділила нам приміщення колишньої колгоспної контори, і ми там почали куховарити: варили борщі та закривали під кришки в банки, пекли різні смаколики. Я вдома в печі пекла хліб, пекли вертути з дочкою. Відправляли все те на Одесу, Київ. Херсон. Потім хлопці-бійці навіть одного разу до нас приїздили, подарували нам прапор зі своїми підписами. Наш онук з першого дня вторгнення став до оборони країни.
Ми з Аллою особисто розвозили наші свіжі пиріжки на місцеві блокпости. Люди старалися робити хто і що може. Наша волонтерська кухня працювала дуже потужно: смажили, пекли, варили, консервували, фасували. Хтось ловив рибу й робив тушонки, хто мав вдома свиней — приносив м’ясо. Але десь за рік такої роботи моя здорова нога не витримала темпу, і я мусила взяти милиці, аби розвантажити ногу. А на милицях уже все, не попрацюєш.
9 листопада цього року ми з Володимиром відзначили вже 54 роки в шлюбі. Була святкова вечеря — це для всієї нашої родини дуже важливе свято. Але віночок, вельон я цього разу не вдягала, бо на душі тривога. От повернеться онук з Перемогою, тоді й влаштуємо найгучніше свято.
Знаєте, у мене є така мрія, аби всі хлопці й дівчата, які зараз боронять нашу країну від ворога, поскоріше повернулися додому, до мирного життя. Щоб вони мали обирати весільні віночки, а не захисні каски чи бронежилети. А я працюватиму днями й ночами, аби зробити найкращі, найщасливіші віночки для них усіх.
Суспільство
На благодійному аукціоні, який організували на заході до 15-річчя компанії Uklon, продали перо рахівського крижня із фільмів українського режисера Антоніо Лукіча за 500 тисяч гривень. Усі кошти передали на збір «Підсвіти ворога».
Про це повідомили в Uklon.
Історія пера
Перо рахівського крижня використовували у двох роботах Антоніо Лукіча — дебютному фільмі «Мої думки тихі» та короткометражці «Найлегший пасажир в історії».
В останньому фільмі режисер розповів власну історію. У стрічці водій таксі подолав безліч викликів на своєму шляху, щоби вчасно доставити на знімальний майданчик «Мої думки тихі» перо рахівського крижня.
«Саме по собі перо нічого не коштує. А ось тільки в нього зʼявляється історія, його минуле — воно відразу набуває змісту та вартості, стає особливим. Колись ця пірʼїнка зіграла вирішальну деталь в моєму першому фільмі і я вирішив, що збережу його. Але тоді ще не знав для чого саме. І ось в нинішніх реаліях дізнався, коли його продали на благодійному аукціоні за півмільйона гривень, які підуть на те, аби захистити наше небо від ворожих обстрілів», — розповів Антоніо Лукіч.
Читайте також: Два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч грн призових
Разом із пером на заході продали диптих картин сучасного українського художника Олексія Сая за 90 тисяч гривень, а також ексклюзивне ігристе «Артемівське», виготовлене у Бахмуті, за донат у 120 тисяч гривень.
Кошти передали на спільний збір фонду Сергія Притули та Uklon «Підсвіти ворога». У межах цього проєкту бійці ППО отримають відстежувально-навідні комплекси для захисту українських міст.
Нагадаємо, що UNITED24 розігрує стяг із підписами захисниць Маріуполя та астронавта NASA.
Фото: Uklon
Нову мікроклініку з протезування створять на базі Київської обласної лікарні. У закладі забезпечать повний цикл відновлення, тому пацієнтам не потрібно буде звертатися до інших установ. Проєкт втілюватимуть за підтримки Франції.
Про це повідомив очільник Київської ОВА Микола Калашник.
Що відомо про проєкт
Мікроклініку оснастять високотехнологічним обладнанням для виготовлення індивідуальних протезів за новітніми стандартами. Пацієнти зможуть отримувати якісні протези, які адаптовані саме під їхні потреби.
Заклад забезпечать усім необхідним для повного циклу відновлення. Пацієнти проходитимуть весь процес реабілітації в одному місці, тому людям не потрібно буде звертатися до інших медичних установ.
«Мікроклініка стане справжнім осередком повернення до активного життя для жителів Київщини, які втратили кінцівки. Це не просто медичний проєкт. Це можливість для людей заново навчитися ходити, бігати, обіймати рідних. Це про їхню гідність, свободу та право на майбутнє без бар’єрів. Дякуємо Франції за підтримку!» — зазначив Микола Калашник.
Читайте також: Військовому врятували ногу від ампутації завдяки надскладній операції
Угоду про створення мережі мікроклінік у Києві, Львові та Полтаві підписали міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко та уповноважений президента Франції з питань допомоги та відновлення України П’єр Ельброн.
Партнером проєкту стала компанія Schiller Medical, яка профінансує створення закладів на суму 4,1 мільйона євро.
Нагадаємо, що у шпиталі в Харкові, що постраждав від «Шахеда», поновили операції.
Фото обкладинки: Freepik
2 квітня — Міжнародний день поширення інформації про аутизм. Це учителька, методологиня БФ «СпівДія заради Дітей» Ксенія Костюченко та її син Юрчик. Вони підготували для ШоТам відповіді на найпоширеніші міфи про розлади аутистичного спектра (РАС), з якими зіштовхуються постійно. Усі фрази, які ви побачите тут, Ксенія часто чула від інших людей. Тепер вона розповідає, що з ними не так.
1. «Ви ж його лікуєте? Треба лікувати, обовʼязково!»
Міф: Аутизм — це хвороба, яку можна вилікувати.
Насправді РАС — це нейровідмінність, а не хвороба. Це вроджена особливість розвитку мозку, яка залишається з людиною на все життя.
Ксенія
У нас немає показів для прийому жодних препаратів. Єдине, що «показано» — це створення умов для гармонійного розвитку та соціалізації, тобто інклюзія.
Юрчик
Я відвідую спеціалістів, з якими вчуся краще розмовляти та спілкуватися, спокійніше реагувати на звуки, контролювати свої рухи та бажання. Якщо чогось не вмію, то я або вже в процесі навчання, або воно в мене на черзі.
2. «У Юрчика талант до музики — напевно, через те, що в нього РАС»
Міф: Усі люди з аутизмом — генії або мають унікальні здібності.
Цей міф популярний завдяки фільмам і серіалам. Насправді лише частина людей з аутизмом має так звані «острівці геніальності», але більшість перебувають на різних рівнях інтелектуальних здібностей, як і нейротипові люди.
Юрчик
У музичній школі кажуть, що я дійсно дуже здібний. Але в нас уся сімʼя музикальна — всі грають на музичних інструментах і співають, — тому батьки вчасно це помітили та намагаються розвивати. Я граю на флейті, співаю дискантом (високим хлопчачим голосом — ред.) і можу підібрати будь-яку мелодію на фортепіано. Але значно більше люблю грати в планшет.
3. «Ви що, робили йому щеплення?»
Міф: Вакцинація спричиняє аутизм.
Цей міф спростували численні наукові дослідження. Первинну статтю, що пов’язувала аутизм з вакцинами, визнали фальсифікацією, а її автора позбавили ліцензії.
Ксенія
У нас зроблені всі щеплення за календарем, адже син не має жодних протипоказань.
4. «О, в нашому класі був хлопчик з РАС — я знаю, що це таке!»
Міф: Усі люди з РАС однакові.
Аутизм — це спектр, а не однакова характеристика для всіх. Деякі люди в спектрі можуть бути надзвичайно комунікабельними, інші — навпаки потребують більше простору. Хтось має виражену сенсорну (доторкову) чутливість, а хтось ні. Дехто може вражати феноменальною пам’яттю або глибокими знаннями в певній галузі, а інші потребують значної підтримки в повсякденному житті.
Юрчик
Я маю гіперчутливість до емоцій, зчитую навіть найнепомітніші. Якщо хтось свариться, мені стає дуже страшно й незатишно.
Ксенія
А один мій учень з РАС міг звернути увагу на чужі емоції, тільки якщо йому про них чітко сказати.
5. «Ти — героїня, якщо виховуєш дитину з аутизмом»
Міф: Щоб виховувати дитину з РАС, потрібні героїчні зусилля.
Це один з тих міфів, який звучить ніби з повагою, але насправді може бути дуже шкідливим. Батьки дітей з РАС часто живуть звичайним життям: піклуються про дітей, підтримують, водять на гуртки, сперечаються про виконання домашніх завдань, купують улюблені іграшки. Так, у їхньому житті можуть бути виклики, але, зрештою, виховання дітей — непроста справа для всіх батьків.
Ксенія
Коли суспільство автоматично записує всіх батьків дітей з РАС у «герої», це створює хибне уявлення, що такі діти — обов’язково «тягар», що з ними завжди складно. Хоча реальність різна: комусь складно, а комусь абсолютно нормально. Для нашої сімʼї, наприклад, виховання дитини з РАС — це просто наше життя, ми не вважаємо його подвигом.
Так, бувають дуже тяжкі випадки, але не лише в сімʼях, де є дитина з РАС. Тому важливо не узагальнювати.
6. «Ми не можемо ризикувати навчальними досягненнями 30 дітей в класі»
Міф: Присутність дітей з аутизмом у класі може негативно впливати на навчання нейротипових учнів.
На жаль, ця думка популярна в школах. І це не дивно, бо є упередження, що дитина з РАС обовʼязково заважатиме, і з нею неможливо буде впоратись, якщо ти не супергерой. Це хибна та шкідлива думка, яка позбавляє учнів можливості підготуватись до реального життя у світі, де різні люди взаємодіють між собою.
Ксенія
На щастя, численні дослідження спростовують цей стереотип і показують переваги інклюзивної освіти для всіх учнів. Це, зокрема, формування толерантності та поваги до різноманітності.
Це розвиває соціальні навички: співпрацю, емпатію та взаємодопомогу. І головне, в інклюзивних класах безперечно було зафіксоване покращення академічних результатів — учні мають вищий рівень успішності, бо там використовують різноманітні педагогічні методики та більше індивідуалізованого підходу.
Я постійно працювала в інклюзивних класах, бо бачу переваги й для себе — я розширюю свої педагогічні компетенції, які приносять користь усім учням.
