Суспільство
«Один вінок — це 1000 дрібних елементів»: на Одещині майстриня відроджує забуті весільні традиції
До 71-річної Ольги Гогулінської в село Ясенове Перше, що на Одещині, по воскові віночки приїздять наречені з різних куточків України. А познайомившись із майстринею, кожна гостя несміливо додає ще одне прохання — поділитися секретом щасливого подружнього життя.
Адже поки Ольга чаклує з воском і показує варіанти квіточок та пацьорок, її чоловік Володимир незмінно поруч — попереджує кожен рух дружини, аби вона зайвий раз не навантажувала єдину здорову ногу. А цей погляд! Здається, що цей погляд такий же як 54 роки тому в день весілля.
Як бажання відтворити втрачену родинну реліквію переросло у відродження забутої весільної моди, пані Ольга розповіла ШоТам.
Ольга Гогулінська
майстриня воскових віночків
Лиш на пенсії я змогла спробувати те, про що мріяла
Мені 71 рік, з 27 років я маю інвалідність — потрапила в автомобільну аварію і втратила одну ногу. Але це не завадило мені бути господинею, мамою, коханою дружиною. Мій чоловік та мої діти стали для мене найміцнішою опорою.
До рукоділля мене тягнуло завжди. З дитинства я мріяла робити ляльки-мотанки. Але доросле життя якось закрутило мене у свій вир, і все було не до того: навчання, заміжжя, діти, робота… Лиш на пенсії я змогла спробувати те, про що мріяла малою. Почала робити мотанки, розписні прянички-«лялечки». Вабило не просто рукоділля, а саме те, що перегукується з нашими традиціями. Мене почали запрошувати з моїми виробами на різні фестивалі, і скрізь мене незмінно супроводжував мій Володимир. Він мене у всьому підтримував і допомагав усе життя. Мабуть, нещаслива в шлюбі людина не візьметься робити весільні прикраси, тож завдячую йому натхненням до цієї справи.
Мій вінок коштував 30 карбованців, а зарплата була 60
Перший вінок з воску я зробила у 2018 році. Наближалася наша особлива дата — 50 років у шлюбі. Я задумала відтворити той віночок, у якому була на нашому весіллі. Це був білий вінок з воскових та паперових квітів — найбажаніша прикраса наречених того часу. Мода на таку оздобу прийшла до нас із Європи в кінці ХІХ століття, але кожен регіон додав до віночка щось своє: десь вплітали гілочки барвінку, десь пір’я, десь робили кольоровим.
Я пам’ятаю в деталях, як ми з Володимиром купували мій вінок та його бутоньєрку на наше весілля. Це була осінь 1969 року. Ми поїхали в село Гольма — нині це Подільський район. Там дві сестри виготовляли воскові весільні оздоби. Ми замовили вінок, букетики для жениха й дружби та литі свічки для церемонії. Вінок коштував 30 карбованців, свічки — 25, а букетики — по 2,5 карбованці. Це було дорого: до прикладу, моя місячна зарплата тоді складала 60 карбованців. Але ми з Володимиром таки замовили все це, бо дуже хотіли, щоб у наш день все було ошатно.
Прикраси з воску та паперу дуже крихкі, тому зазвичай наречена після весілля вкладала свій віночок під скло в ікону, і він ставав своєрідним оберегом родини. На жаль, мій весільний вінок не зберігся — лише вельон чи як зараз кажуть «фата». Сукня теж не вціліла: як і багато мам того часу, я її пустила на пошиття костюмів «сніжинок» для доньок.
І от я сиділа й думала: як же мені відродити мою втрачену реліквію? Є лише весільне фото та мої власні спогади: які квіточки були, які висюльки. Ніхто мені не розповідав, не показував, як взагалі працювати з воском. Робила все інтуїтивно. Спробувала зробити одну восковичку — це така ніби краплинка з воску на лісці чи дротику — і вийшло. Спробувала зробити квіточку, і так крок за кроком відтворила свій весільний вінок.
Один віночок — це два тижні праці
Уже пізніше я знайшла таки давній взірець воскового вінка у своєї тітки. Він був іншої форми, ніж мій, більше схожий на корону, але я змогла хоча б роздивитися, як влаштована конструкція, які елементи є. Це мені знадобилося в подальшій творчості.
Свої віночки я показую в мережі, знімати й викладати допомагають дочки та онука. Раніше весільний вінок був таким собі показником достатку: якщо наречена з бідної родини — 1 ярус, із багатої — 4. На щастя, нині ми живемо в інший час, і я рада, що кожна наречена може собі дозволити цю неймовірно красиву оздобу. Ціна залежить від розмірів віночка: в середньому від 1500 гривень за вінок. На один віночок іде від 2 тижнів до місяця роботи — це десь 1000 різних дрібних елементів. Дуже тонка й кропітка робота.
Коли я роблю вінок на замовлення, я знаю імена молодят і в кожну квіточку вкладаю молитву, аби Бог подарував їм щасливе й довге спільне життя. Дівчата, які приїжджають до нас і бачать, як ми з чоловіком спілкуємося, часто мене запитують, у чому наш секрет. Перше — це кохання й повага, друге — вміння поступитися, а найголовніше — забути слова «ти повинен, ти повинна», бо все тільки разом. Ну і вміння розділити не лише хороше, але й погане.
Мені так захотілося побути нареченою в рожевому
Зараз я маю колекцію з двох десятків воскових віночків. Тут є і копії давніх, і вже мої власні моделі. Мені захотілося зробити такі віночки не лише в білому кольорі, але й у рожевому, лавандовому, бузковому. Це нетрадиційні кольори, але я хотіла підкреслити ними квіткову ніжність цих прикрас.
На наше золоте весілля мені захотілося побути нареченою в рожевому: рожева сукня, рожевий вельон, рожевий віночок. Володимир теж був ошатно вбраний та з восковим букетиком на грудях як і 50 років тому.
Діти влаштували нам поїздку до Одеси. Ми гуляли Приморським бульваром, зайшли до оперного театру. Скрізь люди робили нам компліменти й фотографували. А коли ми йшли містом уже надвечір, вуличний музикант присвятив нам пісню, і ми станцювали весільний вальс. Це незабутні спогади, і я дуже рада, що здійснила цю свою рожеву задумку. Ці відчуття ні з чим не порівняти — коли ти в центрі уваги, поруч кохана людина, рідні, і танець під світлом ліхтарів та пісня від незнайомця.
Рік працювала на волонтерській кухні, але не витримала нога
У нас є своя пасіка, тож мені є де брати натуральний віск. Чоловік займається бджільництвом, а старша донька Алла ще й практикує апітерапію — оздоровлення з допомогою бджіл. Разом з дітьми ми облаштували на нашому обійсті етносадибу «Медові роси». Це хата чоловікових батьків, їй більше 130 років. Ми все зберегли в максимально автентичному вигляді, оздобили з українським колоритом і почали запрошувати до себе туристів. Люди приїздили до нас відчути атмосферу, посмакувати стравами з печі та оздоровитися, відпочити. Ну і, звісно, всі дівчатка — і діти, і дорослі — коли бачили мої віночки, завжди просили приміряти.
Це все було до вторгнення, звісно. Тоді, 24 лютого 2022 року, ми були шоковані, як і весь світ. Ми до останнього не могли повірити в те, що росія бомбить українські міста. Але коли я побачила ці кадри по телевізору, я не змогла всидіти вдома. Ми з чоловіком взяли причеп до нашого «Жигуля» і поїхали по селу збирати для наших воїнів продукти. Чоловікові 80 було, мені 70, я на протезі, але як можна було нічого не робити? І знаєте, навіть бабці, які не мали грошей, щоб дати, виносили хоча би жменьку квасольки, аби хоч якось пришвидшити Перемогу, чим могли.
Жінки в селі згуртувалися, аби щось готувати із зібраних продуктів. Громада виділила нам приміщення колишньої колгоспної контори, і ми там почали куховарити: варили борщі та закривали під кришки в банки, пекли різні смаколики. Я вдома в печі пекла хліб, пекли вертути з дочкою. Відправляли все те на Одесу, Київ. Херсон. Потім хлопці-бійці навіть одного разу до нас приїздили, подарували нам прапор зі своїми підписами. Наш онук з першого дня вторгнення став до оборони країни.
Ми з Аллою особисто розвозили наші свіжі пиріжки на місцеві блокпости. Люди старалися робити хто і що може. Наша волонтерська кухня працювала дуже потужно: смажили, пекли, варили, консервували, фасували. Хтось ловив рибу й робив тушонки, хто мав вдома свиней — приносив м’ясо. Але десь за рік такої роботи моя здорова нога не витримала темпу, і я мусила взяти милиці, аби розвантажити ногу. А на милицях уже все, не попрацюєш.
9 листопада цього року ми з Володимиром відзначили вже 54 роки в шлюбі. Була святкова вечеря — це для всієї нашої родини дуже важливе свято. Але віночок, вельон я цього разу не вдягала, бо на душі тривога. От повернеться онук з Перемогою, тоді й влаштуємо найгучніше свято.
Знаєте, у мене є така мрія, аби всі хлопці й дівчата, які зараз боронять нашу країну від ворога, поскоріше повернулися додому, до мирного життя. Щоб вони мали обирати весільні віночки, а не захисні каски чи бронежилети. А я працюватиму днями й ночами, аби зробити найкращі, найщасливіші віночки для них усіх.
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Суспільство
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Коментарі