Юлія мріяла про небо ще з дитинства — з того моменту, коли вперше побачила фільм про пілотів. Відтоді вона крок за кроком йшла до своєї мети — стати пілотесою.
У коледжі єдину дівчину в групі не сприймали серйозно: ніхто не вірив, що без досвіду, грошей і зв’язків вона зможе знайти роботу. Але мрія Юлії виявилася сильнішою за стереотипи — і сьогодні вона вже десять років керує літаком.
#ШОТАМ розповідає, як Юлія Слободянюк опанувала професію мрії, попри упередження.
Юлія Слободянюк
українська пілотеса
Я знала, що буду пілотесою з 9 років
Я в дитинстві була трошки пацанка – у постійних «двіжухах» у хлопчачих компаніях, лазіннях по дахах і вічному пошуку пригод. Мене тягнуло до всього екстремального й захопливого.
Коли мені було дев’ять, я подивилася «У бій йдуть лише старі» — радянський фільм про пілотів часів Другої світової війни. У ньому мене вразив не сюжет, а братерство авіаційного ком’юніті. Коли я побачила тих сміливих пілотів, вирішила: я теж буду пілотесою.
Батьки спочатку ставилися до цієї ідеї як до дитячої мрії, яка мине. Але вона не проходила — я почала шукати інформацію і потрапила в дитяче авіаційне ком’юніті в Києві. Там ми проходили льотно-штурманську підготовку, відвідували тематичні гуртки.
Саме з цим ком’юніті я вперше полетіла у 14 років, і саме воно стало моєю точкою неповернення. Ветерани авіації, колишні військові пілоти й винищувачі, які працювали там, прищепили мені остаточну любов до неба.
Була єдиною дівчиною в групі
Хоч батьки не могли сильно підтримувати мене фінансово, вони завжди були для мене величезною моральною підтримкою. Вони вірили, що я можу досягти того, чого хочу, і це було найголовнішим. Коли я вступила до Кременчуцького льотного коледжу, ми з мамою буквально стрибали по квартирі від радості.
Навчання було непростим: щільний графік, купа книжок з математики, фізики, англійської, заняття на спеціальних тренажерах. Водночас було безмежно цікаво, і в нас була дуже дружна група. До речі, я була єдиною дівчиною серед хлопців. І не те щоб мене сприймали якось не так — але із цим англійським «patronizing». Це коли тобі намагаються допомогти навіть скласти 2+2, наприклад.
Ніхто не вірив, що я знайду роботу після навчання. Бо це дійсно складно: потрібно мати багато годин нальоту, грошей, зв’язків. На другому курсі мене це так зачепило, що я вирішила діяти — склала резюме й відправила його в «Мотор Січ».
І мене взяли. Пообіцяли оплатити весь мій наліт та ще два роки навчання. Усі казали, що такого не буває і що навіть коли інші не можуть знайти роботу ні зі зв’язками, ні з грошима — але я змогла. Мабуть, це була моя спортивна злість і цілеспрямованість.
Перший робочий політ — в Африці
Перший політ у ролі пілотеси стався в Африці, в Конго. До речі, цю роботу я теж знайшла з першого разу. Я промоніторила всі компанії, які працюють на тому літаку, на якому я хотіла літати, і просто написала в компанію у WhatsApp власнику: «Добрий день, мене звати Юлія, я хочу у вас працювати». Так я полетіла працювати в Африку.
Страшно вже не було – страх зникає ще на навчанні, як сідаєш за кермо вперше. Але хвилювання й захоплення було сильне: нова країна, новий літак, екстремальні умови.
Це була справжня пригода. Конго — країна, де 50 років тому люди перестали їсти людей. І це не метафора — в нас навіть працював вантажник з племені канібалів.
Я літала туди в період заворушень і псевдовиборів, коли в країні було небезпечно. Одного разу ми залишили літак на базі, а коли повернулися, він був обстріляний. А ще якось наш літак оточило багато озброєних людей — ми були навіть не на аеродромі, а в полі, — вони наставили автомати й просили воду, хоча мали б нас охороняти. І такі історії в Африці — рутина.
У цивільній авіації такого немає. Там багато рівнів перевірки: міжнародні дозволи, авіаційна безпека країни, дозволи на перетин повітряного простору, лізингодавця.
І навіть попри це авіакомпанія може скасувати рейс, якщо вважає політ небезпечним. Тож великі авіалінії – це про безпеку. Але все одно у професії пригод багато, навіть просто літати — це вже пригода.
Мріяла бути пілотесою-винищувачем, але не було квот
У більшості людей моя професія викликає щире захоплення — це ж незвично, цікаво, хочеться розпитати, зробити фото. Але трапляються й інші реакції. Буває, хтось починає: «Я з жінкою не полечу, там жінка за штурвалом… Жінка за кермом — як обізяна з гранатою…» І найсумніше, що часто це можна почути саме від жінок.
Я вважаю, що ці упередження у нас виникають через незнання. Навіть серед моїх знайомих бортпровідниць багато хто хотіли стати пілотесами, але не здійснили мрію, бо просто не знали, що це можливо.
Та все ж ми поступово відходимо від стереотипів. У Європі, наприклад, працює багато пілотес — цілі жіночі екіпажі, і ніхто цьому не дивується. Професія пілота там не має «гендерного клейма».
Сумно визнавати, але в Україні саме війна стала каталізатором змін. Для нас стало нормою бачити жінок-медикинь, жінок-військових й жінок-військових пілотес, зокрема.
До речі, в дитинстві я мріяла бути саме пілотесою-винищувачем. Але коли настав час вступати, виявилося, що квоти для дівчат просто не існувало.
Сьогодні ж ситуація зовсім інша: Харківський університет Повітряних сил приймає на навчання курсантів незалежно від статі, те ж саме відбувається в інших українських закладах, і це дуже надихає.
Робочий день пілотеси
«Робочий день» у нас дуже умовний, часто це взагалі — ніч. Виліт може бути опівночі, о третій чи четвертій ранку — графік змінюється постійно.
Зазвичай я прокидаюся заздалегідь, приводжу себе до ладу й одягаю форму за дві години до рейсу — так мені легше зібратися з думками й увійти в режим. Перед польотом ми маємо перевірити аеропорт вильоту та посадки, всі дозволи, стан літака, погоду, маршрут тощо.
Через війну наша робота змінилась — українські пілоти тепер працюють за кордоном. Три роки тому я спакувала валізи і досі їх не розпакувала: у мене були відрядження по 45-50 днів, а в Україну поверталася лише на два тижні — і знову в дорогу. Останні вісім років я працювала в українській компанії SkyUp.
«Я вітаюся й прощаюся з літаком»
У пілотів є свої традиції. Комусь треба обов’язково випити каву перед рейсом або чай, посидіти на доріжку, коли виходить із номеру. Мабуть, це притаманно представникам професій, де є екстрим чи ризик: космонавтам, пілотам чи військовим. Для нас якісь маленькі ритуали — немов особиста фішка, яка гарантує, що все буде добре.
Я, наприклад, вітаюся й прощаюся з літаком щоразу. Бо літак — це не просто груда заліза, це мій колега, мій друг. Тому навіть коли лечу в ролі пасажирки, я вітаюся з літаком. І навіть якщо дуже втомлена й забула попрощатися, я можу повернутися до літака.
Якщо боїтеся, зробіть це зляканими
Я — із тих людей, хто спокійно ставиться до страху. Для мене це просто ще одна емоція, яка не повинна заважати жити чи робити свою роботу. У професії пілота це особливо важливо: коли людина лякається, вона може помилятися або сприймати ситуацію не до кінця тверезо.
Тому ця робота — не лише про техніку, а й про постійну працю зі своєю свідомістю. Є одна фраза, яка мені дуже подобається: якщо ви хочете щось зробити, але боїтеся — зробіть це зляканим. Страх не означає, що ви слабкий чи що у вас не вийде. Страх означає лише те, що ви робите крок у щось нове.
Тому якщо вам хочеться — не сумнівайтеся в собі, у своїх силах, у своєму праві мріяти. Професія пілотеси — це зовсім не про «надлюдські» фізичні навантаження. Так, фізична форма важлива, але основа цієї професії — розумова робота, концентрація, навчання й дисципліна. І все це абсолютно доступно кожній дівчині, яка готова працювати й хоче літати.
