Юлія мріяла про небо ще з дитинства — з того моменту, коли вперше побачила фільм про пілотів. Відтоді вона крок за кроком йшла до своєї мети — стати пілотесою. У коледжі єдину дівчину в групі не сприймали серйозно: ніхто не вірив, що без досвіду, грошей і зв’язків вона зможе знайти роботу. Але мрія Юлії виявилася сильнішою за стереотипи — і сьогодні вона вже десять років керує літаком. #ШОТАМ розповідає, як Юлія Слободянюк опанувала професію мрії, попри упередження. Юлія Слободянюк українська пілотеса Я знала, що буду пілотесою з 9 років Я в дитинстві була трошки пацанка – у постійних «двіжухах» у хлопчачих компаніях, лазіннях по дахах і вічному пошуку пригод. Мене тягнуло до всього екстремального й захопливого. Коли мені було дев’ять, я подивилася «У бій йдуть лише старі» — радянський фільм про пілотів часів Другої світової війни. У ньому мене вразив не сюжет, а братерство авіаційного ком’юніті. Коли я побачила тих сміливих пілотів, вирішила: я теж буду пілотесою. Батьки спочатку ставилися до цієї ідеї як до дитячої мрії, яка мине. Але вона не проходила — я почала шукати інформацію і потрапила в дитяче авіаційне ком’юніті в Києві. Там ми проходили льотно-штурманську підготовку, відвідували тематичні гуртки. Парашутний спорт. Фото надала Юлія Слободянюк Саме з цим ком’юніті я вперше полетіла у 14 років, і саме воно стало моєю точкою неповернення. Ветерани авіації, колишні військові пілоти й винищувачі, які працювали там, прищепили мені остаточну любов до неба. Була єдиною дівчиною в групі Хоч батьки не могли сильно підтримувати мене фінансово, вони завжди були для мене величезною моральною підтримкою. Вони вірили, що я можу досягти того, чого хочу, і це було найголовнішим. Коли я вступила до Кременчуцького льотного коледжу, ми з мамою буквально стрибали по квартирі від радості. Навчання було непростим: щільний графік, купа книжок з математики, фізики, англійської, заняття на спеціальних тренажерах. Водночас було безмежно цікаво, і в нас була дуже дружна група. До речі, я була єдиною дівчиною серед хлопців. І не те щоб мене сприймали якось не так — але із цим англійським «patronizing». Це коли тобі намагаються допомогти навіть скласти 2+2, наприклад. Заняття в коледжі. Фото надала Юлія Слободянюк Ніхто не вірив, що я знайду роботу після навчання. Бо це дійсно складно: потрібно мати багато годин нальоту, грошей, зв’язків. На другому курсі мене це так зачепило, що я вирішила діяти — склала резюме й відправила його в «Мотор Січ». І мене взяли. Пообіцяли оплатити весь мій наліт та ще два роки навчання. Усі казали, що такого не буває і що навіть коли інші не можуть знайти роботу ні зі зв’язками, ні з грошима — але я змогла. Мабуть, це була моя спортивна злість і цілеспрямованість. Перший робочий політ — в Африці Перший політ у ролі пілотеси стався в Африці, в Конго. До речі, цю роботу я теж знайшла з першого разу. Я промоніторила всі компанії, які працюють на тому літаку, на якому я хотіла літати, і просто написала в компанію у WhatsApp власнику: «Добрий день, мене звати Юлія, я хочу у вас працювати». Так я полетіла працювати в Африку. Перша робота в якості пілотеси. Конго. Фото надала Юлія Слободянюк Страшно вже не було – страх зникає ще на навчанні, як сідаєш за кермо вперше. Але хвилювання й захоплення було сильне: нова країна, новий літак, екстремальні умови. Це була справжня пригода. Конго — країна, де 50 років тому люди перестали їсти людей. І це не метафора — в нас навіть працював вантажник з племені канібалів. Я літала туди в період заворушень і псевдовиборів, коли в країні було небезпечно. Одного разу ми залишили літак на базі, а коли повернулися, він був обстріляний. А ще якось наш літак оточило багато озброєних людей — ми були навіть не на аеродромі, а в полі, — вони наставили автомати й просили воду, хоча мали б нас охороняти. І такі історії в Африці — рутина. Перша робота в якості пілотеси. Конго. Фото надала Юлія Слободянюк У цивільній авіації такого немає. Там багато рівнів перевірки: міжнародні дозволи, авіаційна безпека країни, дозволи на перетин повітряного простору, лізингодавця. І навіть попри це авіакомпанія може скасувати рейс, якщо вважає політ небезпечним. Тож великі авіалінії – це про безпеку. Але все одно у професії пригод багато, навіть просто літати — це вже пригода. Мріяла бути пілотесою-винищувачем, але не було квот У більшості людей моя професія викликає щире захоплення — це ж незвично, цікаво, хочеться розпитати, зробити фото. Але трапляються й інші реакції. Буває, хтось починає: «Я з жінкою не полечу, там жінка за штурвалом… Жінка за кермом — як обізяна з гранатою…» І найсумніше, що часто це можна почути саме від жінок. Я вважаю, що ці упередження у нас виникають через незнання. Навіть серед моїх знайомих бортпровідниць багато хто хотіли стати пілотесами, але не здійснили мрію, бо просто не знали, що це можливо. Юля у формі пілотеси. Фото надала героїня Та все ж ми поступово відходимо від стереотипів. У Європі, наприклад, працює багато пілотес — цілі жіночі екіпажі, і ніхто цьому не дивується. Професія пілота там не має «гендерного клейма». Сумно визнавати, але в Україні саме війна стала каталізатором змін. Для нас стало нормою бачити жінок-медикинь, жінок-військових й жінок-військових пілотес, зокрема. До речі, в дитинстві я мріяла бути саме пілотесою-винищувачем. Але коли настав час вступати, виявилося, що квоти для дівчат просто не існувало. Сьогодні ж ситуація зовсім інша: Харківський університет Повітряних сил приймає на навчання курсантів незалежно від статі, те ж саме відбувається в інших українських закладах, і це дуже надихає. Робочий день пілотеси «Робочий день» у нас дуже умовний, часто це взагалі — ніч. Виліт може бути опівночі, о третій чи четвертій ранку — графік змінюється постійно. Зазвичай я прокидаюся заздалегідь, приводжу себе до ладу й одягаю форму за дві години до рейсу — так мені легше зібратися з думками й увійти в режим. Перед польотом ми маємо перевірити аеропорт вильоту та посадки, всі дозволи, стан літака, погоду, маршрут тощо. Юлія з літаком. Фото надала Юлія Слободянюк Через війну наша робота змінилась — українські пілоти тепер працюють за кордоном. Три роки тому я спакувала валізи і досі їх не розпакувала: у мене були відрядження по 45-50 днів, а в Україну поверталася лише на два тижні — і знову в дорогу. Останні вісім років я працювала в українській компанії SkyUp. «Я вітаюся й прощаюся з літаком» У пілотів є свої традиції. Комусь треба обов'язково випити каву перед рейсом або чай, посидіти на доріжку, коли виходить із номеру. Мабуть, це притаманно представникам професій, де є екстрим чи ризик: космонавтам, пілотам чи військовим. Для нас якісь маленькі ритуали — немов особиста фішка, яка гарантує, що все буде добре. Я, наприклад, вітаюся й прощаюся з літаком щоразу. Бо літак — це не просто груда заліза, це мій колега, мій друг. Тому навіть коли лечу в ролі пасажирки, я вітаюся з літаком. І навіть якщо дуже втомлена й забула попрощатися, я можу повернутися до літака. Вітання з літаком. Фото надала Юлія Слободянюк Якщо боїтеся, зробіть це зляканими Я — із тих людей, хто спокійно ставиться до страху. Для мене це просто ще одна емоція, яка не повинна заважати жити чи робити свою роботу. У професії пілота це особливо важливо: коли людина лякається, вона може помилятися або сприймати ситуацію не до кінця тверезо. Тому ця робота — не лише про техніку, а й про постійну працю зі своєю свідомістю. Є одна фраза, яка мені дуже подобається: якщо ви хочете щось зробити, але боїтеся — зробіть це зляканим. Страх не означає, що ви слабкий чи що у вас не вийде. Страх означає лише те, що ви робите крок у щось нове. За штурвалом. Фото надала Юлія Слободянюк Тому якщо вам хочеться — не сумнівайтеся в собі, у своїх силах, у своєму праві мріяти. Професія пілотеси — це зовсім не про «надлюдські» фізичні навантаження. Так, фізична форма важлива, але основа цієї професії — розумова робота, концентрація, навчання й дисципліна. І все це абсолютно доступно кожній дівчині, яка готова працювати й хоче літати.
Лейтенантка Катерина — єдина жінка в Україні, яка виконує бойові вильоти на гелікоптері Мі-8. Вона служить у 18-й окремій бригаді армійської авіації та вже здійснила понад 30 бойових вильотів, підтримуючи українських військових на передовій. Про історію пілотеси розповіло видання The New York Times. Катерина приєдналася до 18-ї бригади у 2023 році, а бойові завдання почала виконувати у вересні 2024-го. Вона є другим пілотом і штурманом на гелікоптері Мі-8, який використовують для підтримки зв'язку та координації бойових дій. З дитинства Катерина мріяла стати пілотесою. Її батько служив офіцером на авіабазі, і в 10 років вона вперше полетіла на Мі-8. Цей досвід надихнув її на вибір професії. Попри те, що під час навчання в Харківському національному університеті Повітряних сил вона була єдиною жінкою серед 45 чоловіків, Катерина не зупинилася на шляху до мрії. Вона зазначає, що іноді сумнівається у своїх силах, але це, за її словами, трапляється не лише в армії, а й у будь-якій професії, «особливо коли ти жінка». Читайте також: Боровся проти колумбійських кримінальних кланів, а тепер знищує окупантів в Україні (ВІДЕО) Під час одного з нещодавніх бойових вильотів Катерина керувала радіорелейним гелікоптером, забезпечуючи зв'язок для двох інших, які завдавали ракетних ударів по російських цілях. «Як тільки чую по радіо, що ми влучили в ціль — як сьогодні, — я знаю, що завдання виконано. Відчуваю: "Фух, чудово, ми впоралися"», — розповідає вона. Катерина також зазначає, що колеги-чоловіки прагнуть допомогти їй, хоча іноді роблять сексистські зауваження, які вона «навчилася ігнорувати». Водночас дівчина отримує повагу від інших пілотів і командирів, які визнають її вміння. Станом на 1 січня 2025 року в Збройних силах України служать понад 70 000 жінок, з яких понад 5 500 перебувають безпосередньо на передовій. Нагадуємо, що українські розвідники з ампутаціями зійшли на базовий табір «Еверест», щоб закрити збір для ветеранів (ФОТО). Фото: Оксана Парфенюк для The New York Times
