Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Найкрутіші онуки – ми з вами. Як фонд «Юлині бабусі» допомагає самотнім літнім людям на деокупованій Київщині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Юля Карпова – радіоведуча шоу «Хеппі Ранок» на Хіт FM та володарка найнестримнішого сміху в країні. Юля має чудове почуття гумору, обожнює рідну Житомирщину та не любить прокидатись зранку, хоча своїм сміхом будить всю країну в прямому ефірі.

До повномасштабної війни, крім роботи на радіо, дівчина викладала акторську майстерність і дубляж, а також займалась боксом і тверком. З лютого вона вимушено покинула Київ на кілька місяців, а після повернення наприкінці травня – заснувала благодійний фонд «Юлині бабусі». Тепер ведуча разом із командою опікується самотніми літніми людьми на деокупованих територіях Київщини.

Про створення благодійного фонду, найважчі моменти повномасштабної війни, замовлення від улюблених бабусь та найбільший сентимент Юля розповіла ШоТам.

Юля Карпова

Радіоведуча, засновниця благодійного фонду «Юлині бабусі»

Робота на радіо, бокс, тверк та пес Капріо

Усе моє життя до 24 лютого – це улюблена робота на радіо, авантюри та куражі, собака, бокс та тверк. Але зараз, коли повномасштабна війна триває вже понад вісім місяців, мені складно говорити попереднє життя, я вже забула, як це було. Раніше моїм головним завданням було не проспати ранковий ефір. Я вирішувала якісь побутові справи, питання батьків – усе як у житті звичайної людини.

Я обожнювала свою роботу на радіо, вона приносила мені величезне задоволення. Знайшла себе в боксі, а паралельно, коли мала вільний час, почала займатись тверком. З часом в моєму житті з’явився всиновлений звір. Я перестала сміятись з собачників, які підбирають все на вулиці за своїми улюбленцями, бо була такою самою. Капріо став моїм другом два роки тому, коли його просто викинула попередня сім’я. Ніколи не планувала заводити домашнього улюбленця та доглядати його, але в житті не завжди все йде за планом.

У тривожній валізці була тривожна порожнеча

Тривога вперше з’явилася десь в перших числах лютого, коли на всіх телеканалах та радіостанціях провели тригодинний марафон. Чомусь тоді всі так нав’язливо запевняли, мовляв, усе добре, що чим більше вони говорили про це, тим менше в це вірилось. 

Для мене тривога і паніка починаються тієї миті, коли мене намагаються заспокоювати. Взагалі я людина дуже специфічна і накручувати себе – це нормальна для мене ситуація. Тому я врахувала свої риси характеру, емоційність і просто сказала собі: все буде добре, не треба себе накручувати і збирати якісь валізки. Але це був той випадок, коли я прогадала – не повірила в передчуття.

Я не збирала жодної тривожної валізки. Там у мене була лише тривожна порожнеча, і це все, що я змогла зібрати. Хто при здоровому глузді міг повірити, що може так статись. Можливо, варто було звертати увагу на те, як росія поводилася в минулому. Люди, які воюють з 2014 року, попереджали, що таке може статися, казали, що це лише питання часу. Але ж ми не думали, що воно відбудеться саме зараз. 

Лишатись біля аеропорту виглядало як прикре самогубство

Я живу неподалік аеропорту «Жуляни», тому перші ракети пролетіли повз мене. Коли збили першу, було відчуття, ніби хтось кинув об землю велику залізну бляху. Я живу в приватному секторі і подумала, що хтось щось почав ремонтувати. Але це була лише п’ята ранку. Через дві хвилини пролунав другий вибух, і я зрозуміла, що сьогодні всі мої плани доведеться змінити.

Зазвичай мої колеги їдуть на роботу дуже рано і забирають мене, але того ранку ми нікуди не поїхали. Усі залишилися вдома, бо не розуміли, що відбувається. Тоді мене просто накрила паніка, я не пам’ятаю десь сім годин життя: просто ходила колами по кімнаті. Звісно, першими, кому я зателефонувала, були батьки, які в Житомирі також чули вибухи. Тато сказав, що пішов на роботу, а там буде видно. 

Тому для мене 24 лютого – це перші вибухи, потужна паніка і намагання тримати батьків під контролем. Того ж дня я почала планувати для них маршрут, а сама виїхала пізніше – у травні. Я розуміла, що залишатися біля аеропорту – це прикре самогубство.

Ідея створити фонд виникла за один вечір

На початку травня ми повернулися в ефір і я знову приїхала до Києва. Удома на мене чекали новорічна ялинка та суп в мультиварці. Юля в перші дні повномасштабної війни і Юля зараз – це дві різні людини. Я ніколи не думала, що звикну до війни, що вона стане для мене нормою, але саме так і сталося. Тепер, коли я чую сигнал повітряної тривоги, то думаю, що доведеться зайти в магазин пізніше. А в перші місяці в мене була істерика, я ледь не падала під бордюр. На жаль, зараз для нас все це стало нормою, ми можемо навіть не реагувати на ці сигнали. Але водночас ми стали психологічно стійкішими.

Того самого вечора, як я повернулась до Києва, виникла ідея створити власний благодійний фонд для допомоги самотнім літнім людям. Напередодні випадкова дівчинка Оля попросила мене поширити в соцмережах інформацію про збір коштів для потреб літніх людей з деокупованого села на Київщині. Я подумала: якщо чергова людина звертається по допомогу, чому б не допомогти? Але на своїх умовах. Я відповіла, що допоможу зі збором, якщо вони візьмуть мене на закупівлю та безпосередньо до того села. І Оля погодилася.

За кілька днів нам вдалося зібрати близько 50 тисяч гривень. Якщо чесно, я не розраховувала й на 10 тисяч, адже у людей – свої проблеми. Натомість ми змогли купити значно більше продуктових наборів, аніж планували. Потім поїхали в село, побачили на власні очі, що там відбувається. Як старенькі люди бачать, що приїхала машина з допомогою, як вони підбігають, соромляться, але їм треба щось їсти. Це дуже сильне враження. Це не ненависть, не лють, не жалість – це щось середнє арифметичне. Моє щастя, що ця поїздка була в суботу, адже весь наступний день я просто лежала і думала про все, що побачила. 

Читайте також: Бізнес на пенсії. У Львові бабусі з будинку для літніх людей об’єдналися під брендом Vbrani та в’яжуть на замовлення

А ще розуміла, що можу поїхати туди знову, але що далі? З часом все одно прийде момент, коли люди перестануть допомагати. До того ж, якщо я братиму гроші в кількох людей, то на глобальному рівні нічого не зміниться: у країні більше грошей від цього не стане. Для того, щоб гроші прийшли в країну, треба знайти якогось міжнародного донора. А як я можу знайти його, якщо не маю фонду? 

Я попросила свого друга-юриста зайнятися цим питанням, аби зробити все юридично правильно. Тому все почалось з цих двох людей: з дівчинки Олі, яка попросила поширити інформацію про збір, та знайомого, який допоміг все правильно та красиво оформити, аби фонд почав працювати максимально швидко та якісно. Я ніколи не думала, що займатимусь цим, але все сталось за один вечір та за одну поїздку.

Працівники притулку терли мерзлу кукурузду, щоб мешканці не померли з голоду

Найважчою для фонду була перша поїздка до села Горностайпіль, де є притулок для літніх людей та людей з інвалідністю. Оля запропонувала взяти цей заклад під опіку фонду. Вона з власного досвіду знає, що там притомний персонал, хороші умови, але допомога ніколи не завадить. Я зв’язалась з цим притулком, вони надали нам список потреб, і ми почали готуватися до поїздки.

Коли приїхали, було відчуття ніби відвідуємо одну суцільну самотність. На першій зустрічі люди не мають уявлення про мене як, власне, і я про них. Вони думають, що знову приїхали чергові волонтери, щось привезли. Тому всі були ніби їжаки з колючками – максимально віддалені. Я натомість постійно повторювала, що не представляю якусь комісію, а просто привезла їм допомогу, на яку багато людей надіслали гроші.

Цей населений пункт був під окупацією, і, аби 80 літніх людей не померли з голоду, працівники притулку ходили на поле з кукурудзою, приносили зерно, перетирали на борошно і ліпили якісь пляцки. Зараз я шкодую, що після поїздки одразу не звернулась до психолога. Бо коли приїхала додому, навіть не плакала, а пищала косаткою.

Атмосфера в тому закладі – одне суцільне горе. Люди опинилися там не від доброго життя. Вони не хотіли потрапляти нам на очі, не довіряли та не підходили ближче, ніж на десять метрів. На всі питання відповідали коротко, кількома словами: все нормально.

«Наша Юля приїхала»

Після поїздки я зрозуміла, що не покину їх, хочу приїхати до них знову, але не знаю, як поводитись з цими людьми, адже вони мене не прийняли. Але коли ми поїхали до них вдруге, втретє, і вони побачили, що ми повертаємось, то почали нас сприймати як друзів. Один із чоловіків при першій зустрічі відмовився знайомитись, а тепер розповідає про все, що його турбує. Люди вже набралися сміливості і можуть сказати, чого потребуть. Це для мене – найвищий рівень довіри. 

Звісно, адміністрація притулку складає список найнеобхідніших потреб. Але коли до мене підходить бабуся і каже, що сильно любить оселедець та просить його привезти, або коли чоловік, який втратив зір, розповідає, що дуже любить чай, – я готова розбитися в кров, аби дістати їм все необхідне. А чай потрібно шукати класний, фасований не під Києвом, бо Дмитрович дуже в тому розуміється. І коли Сергій з притулку попросить знайти мультик «Том і Джеррі», то я розірвуся на шматки, але зроблю це, бо він більше нікому про це не скаже. Адже більше нікому не довіряє. 

волонтери Юлині бабусі

Тепер ми приїжджаємо до них, як до своїх. Коли ці люди бачать, що ти повертаєшся і чуєш їх, бо привозиш те, про що вони просили, для них це дуже цінно. Для мене не було більш зворушливого і більш важкого моменту, ніж коли ми приїхали під час дощу, а вони всі виїхали на візках та кричали: «Наша Юля приїхала». 

Фан-клуб для Микити

Ще одна зворушлива історія сталась, коли їздили звільненими селами неподалік Бородянки. Ми якраз роздавали останні набори, як до нас підійшли дідусь з онуком. І цей хлопчик Микита нас всіх так зачепив… Ми одразу почали шукати, що можна йому віддати з продуктів. Чомусь саме цей малий привернув нашу увагу. Я розповіла про нього в ефірі – і люди почали передавати Микиті подарунки. Хтось передав конструктор, хтось – іграшки, солодощі, а хтось перерахував кошти. 

Через два тижні ми приїхали знову, і одна з автівок наполовину була завантажена подарунками для цього п’ятирічного хлопчика. Рідні дуже дивувалися всьому, що відбувається, а потім його мама написала, що дуже рада, якщо в Микити після війни залишаться саме такі спогади. Один хлопчик навіть передав для нього власний конструктор та книжечки, гарно їх упакував і підписав власноруч: «Передаю тобі привіт і конструктор лего». Ми везли цю посилку ніби скарб – персонально для Микитки, бо він мусив її отримати. Це історії, які тримають і не дають все кинути.

Команда – люди, яким довіряю

Моя команда – це невелика кількість людей, бо я не вмію делегувати. У цьому плані я жахлива людина, адже благодійний фонд – це моє величезне дітище, те, що забирає найбільше часу. Я сама обробляю запити, сама роблю закупки, планую поїздки, вирішую всі логістичні питання. Колись я все ж навчусь делегувати і масштаби фонду зростуть у десятикратному розмірі. А зараз поруч є декілька людей, яким я дійсно довіряю. 

Насамперед, це Оля, яка колись написала про збір, а тепер є моєю помічницею та суперсилою. Коли в мене багато справ і я починаю панікувати, вона може чітко сказати, що ми маємо зробити першочергово, і одразу стає значно простіше. Ще в нас є Андрій, який ініціює багато поїздок і контактує з військовими, яким також допомагає фонд. Часто бійці перед ротацією мають десь взяти запас продуктів, певні побутові речі. І якщо вони в Києві, то Андрій скеровує ці запити до мене. 

волонтери фонду Юлині бабусі

Ще одна моя велика любов – фотограф Міша, який працює зі мною на радіо та завжди підтримує. Він знімає так, як я хочу. А я хочу показати не себе і не роботу фонду, а людей, яким ми веземо гроші, їжу. Людей, які розповідають свої історії. Міша – це людина, яка розуміє мене з пів слова та допомагає всіма можливими способами. Він навіть проводив спеціальні портретні фотосесії за донат, щоб половину зароблених коштів віддати мені, а іншу – нашому колезі, який закуповує автомобілі для фронту. Ще є Таня, яка теж часто з нами їздить і дуже допомагає. 

Читайте також: Стильні речі від українських бабусь. Як проєкт «Творча Ба» об’єднав літніх майстринь та просуває їхню творчість серед молоді

Тобто нас п’ятеро, хоча я розумію, що для роботи благодійного фонду треба залучити більше людей і навчитись розподіляти обов’язки. Проте мені страшно, я ні про що в житті так не хвилююся, як про фонд. Моє дитинство закінчилось в той момент, коли не стало моєї другої бабусі. Тоді я вже була дорослою, але й досі старенькі бабусі – мій найбільший сентимент. І якщо самотні люди можуть знайти в моєму обличчі онучку, то я можу знайти свою бабусю – в їхніх. Це дуже сокровенно для мене, і саме тому мені складно довірити роботу в фонді комусь іншому. 

Навіть пачка чаю – вже велика допомога

У нас є бренди, які постійно підтримують роботу фонду. Це компанія Kronospan з Волині, яка стала для нас настільки сильним тилом, що я перед ними у вічному боргу. Вони дізналися, що мені потрібна допомога, і відправили величезну фуру продуктів та побутової хімії. Звісно, я дуже зраділа, але не розуміла, куди це все подіти. Тому ця компанія ще й виділила під наші потреби свій склад. Я дуже вдячна за цю допомогу. 

Ще дуже допомагає компанія, що покриває всі «хочушки» бабусь та дідусів, – кондитерська фірма Bisсotti. Літні люди не можуть їсти всі солодощі, вони люблять щось м’яке – круасанчики, бісквітики. Тому ця фірма завжди і в будь-якій кількості старається догодити моїм стареньким cеньйорам та сеньйоритам. Ніби своїм рідним.

Компанія, яка справила на мене велике враження, – це «Моршинська». Коли я написала їм листа з проханням допомогти, мені перетелефонували через 15 хвилин. Це дуже круто, бо такі листи ми надсилаємо сотнями, а відповідають – лише одиниці. Є ще багато брендів, які допомагають нашому фронду: хтось регулярно, а хтось – одноразово. Навіть коли мені один раз дадуть пачку чаю – це вже дуже велика допомога. Ну, і надзвичайна допомога – це донати на картку та рахунки нашого фонду.

фонд Юлині бабусі

Кожній бабусі – по онуку

Я дуже хочу, щоб фонд почав залучати іноземних донорів та щиро цього прагну. Але це – питання часу. Вірю, що благодійний фонд «Юлині бабусі» буде величезною всеукраїнською історією, адже бабусі є всюди. 

У моїх грандіозних амбітних планах – побувати у всіх притулках зі старенькими самотніми людьми й відвідувати їх регулярно. Із ними потрібно саме так: або приїздити регулярно, або зовсім не морочити голову. Тому я хочу розширити фонд, максимально залучити іноземних донорів і керуватись гаслом «Кожній бабусі – по онуку». 

Я розумію, наскільки зараз важливо допомагати армії, це потрібно робити першочергово. Але коли досі є люди, котрі надсилають гривні на бабусь, це дуже розчулює. У самотніх людей більше нікого немає, про них нема кому подбати. А тому дуже круто, якщо це можемо зробити ми. 

На патріотизмі від хороших новин ми активно донатимо на армію. Коли новини погані – то донатимо від люті до ворога. У випадку з літніми людьми немає цих хвиль збільшення коштів, тому нехай принаймні вони будуть стабільними та не спадають.

Юлині бабусі

Самотні бабусі – це не першочергове для нас зараз, розумію. Але вони є і повномасштабна війна – не привід їх покидати. До того ж у нас є підопічні військові, яких ми годуємо та одягаємо в амуніцію. Вони вже стали внуками «Юлиних бабусь». Тобто ми допомагаємо не лише бабусям, але основний акцент турботи – саме на них,. На щастя, коли є можливість, ми можемо допомогти ще комусь. Це як в приказці: треба наздогнати і заподіяти добро. Оце моя історія.

Суспільство

На Львівщині переселенці створили дитячу майстерню із науковими цікавинками

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Новояворівську на Львівщині харків’яни Вікторія Круглова та Сергій Биченко започаткували проєкт «Кристал’НЯ».

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Новояворівської міської ради.

«Кристал’НЯ» — це освітньо-реабілітаційний центр для дітей, котрі постраждали внаслідок війни. Там дітей відволікають від війни наукотерапією.

Харків’яни облаштували майстерню із науковими цікавинками. Тут можна ліпити, малювати,  клеїти, досліджувати, дивитися навчальні відеоролики і мультфільми, влаштовувати «відкриті мікрофони» і дебати.

У центрі відзначили, що це чудова альтернатива для дозвілля дітей та нова сучасна локація для пізнавальних і навчальних цілей у громаді.

Читайте такожДвічі підкорила Босфор. Як зіркова плавчиня з Харкова стала тренеркою для немовлят та дорослих у Коломиї

Громада подарувала центру сертифікат на суму 25 тис. грн для придбання крісел в освітньо-реабілітаційний центр.

Окрім того, на поточний ремонт приміщення Новояворівською міською радою виділено 450 тис. грн.

Нагадаємо, релоковане з Харкова підприємство виготовило мобільні будиночки для переселенців.

Також ШоТам розповідав, як переселенка відкрила центр допомоги на Франківщині.

Фото: facebook.com/NovoyavorivskaMiskaRada.

Читати далі

Суспільство

Фінляндія надіслала Україні енергообладнання

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Фінляндія надіслала Україні обладнання, що допоможе відновити електромережі після ракетних ударів з боку Росії.

Про це повідомили на сайті Міністерства внутрішніх справ Фінляндії.

«Допомога з боку енергетичного сектору необхідна, бо російські атаки сильно вдарили по енергетичній інфраструктурі України. Фінські компанії всебічно відреагували на прохання допомогти Україні», — відзначила пані міністр економіки Фінляндії Міка Лінтіля.

Зазначається, що Фінляндія направила допомогу 24 листопада. Ця допомога надійде через механізм цивільного захисту ЄС. До списку увійшли трансформатори, автоматичні вимикачі, реле.

Повідомляється, що Фінляндія надасть більше допомоги енергетичному сектору України протягом кінця та початку наступного року. Серед іншого, готуються поставки трансформаторів струму, компонентів електромереж, великих генераторів і теплового обладнання.

Читайте також: Двічі підкорила Босфор. Як зіркова плавчиня з Харкова стала тренеркою для немовлят та дорослих у Коломиї

Нагадаємо, Фінляндія передала Україні рідкісні ручні гранати власного виробництва.

Раніше ми повідомляли, що фінське місто неподалік кордону з РФ щодня вмикає гімн України.

Фото: finland.fi.

Читати далі

Суспільство

Волонтер із Ірландії передав автобус нацгвардійцям

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Волонтер з Ірландії передав автобус одному з підрозділів Північного об’єднання Нацгвардії України.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

Зазначається, що волонтер Міхол О’Гьорлі є уповноваженим із питань дипломатичних зв’язків зі США. Він також — підполковник Об’єднаної ради українського та зарубіжного козацтва імені гетьмана Олександра Левандо.

Міхол одружений з українкою, разом із двома своїми дітьми проживають в Ірландії. Щойно дізналися про повномасштабне вторгнення, одразу почали займатися волонтерством.

«Ми дарували дрони, джипи, пікапи, бронежилети, медичне приладдя та все, що могли, щоб допомогти підтримати оборону та безпеку України. Попри те, що ми живемо в Ірландії, ми знаємо, що українці борються за безпеку всієї Європи, тому ми раді зробити свій маленький внесок», — розповідає Міхол.

Читайте такожГенератор – лише початок: як відкрити «Пункт Незламності» та не наламати дров? Досвід «Солом’янських котиків»

Разом із автобусом волонтер передав генератор і дві тонни нового дитячого одягу та теплих ковдр для цивільних жителів.

Нагадаємо, нацгвардійці отримали 2000 бронежилетів від Львівського оборонного кластера.

Окрім того, «Українські вертольоти» передали Нацгвардії 5 пікапів і тактичне спорядження.

Фото: facebook.com/ngunorth.

Читати далі