«Наш шеф-кухар вийшов із міста пішки». Героїчна доставка суші з Маріуполя «Алло, Лосось» відкрилася в Запоріжжі

Ангеліна Тесленко – власниця доставки суші «Алло, Лосось», яка за два роки підкорила Маріуполь своєю продукцією. Підприємиця мріяла про розширення бізнесу та запуск нових закладів в інших містах України. Однак усі плани зруйнувала війна.

Замість вибору нового приміщення дівчині довелося рятуватися від російських обстрілів. Так вона опинилися в Запоріжжі. А через місяць отримала повідомлення від шеф-кухаря закладу, якому вдалося пішли вийти з Маріуполя. Це стало початком нової історії. «Алло, Лосось» відновив роботу та об’єднав справді героїчних людей, яким вдалося врятуватися з-під окупації та знайти сили, аби почати все з нуля.

Ангеліна Тесленко

засновниця та власниця компанії «Алло, Лосось»

За два роки до повномасштабної війни я переїхала у Маріуполь 

Працювати я почала ще підлітком. Завжди розуміла, для чого й чому це роблю. Ніколи не зупинялася і не жила без певної мети чи прагнення до чогось. Постійно в роботі чи в навчанні та процесі вдосконалення себе і своїх навичок. 

За свої 27 років я встигла спробувати себе у різних містах та галузях. Не так давно жила і працювала у Житомирі. Але за два роки до повномасштабної війни моя кар’єра там закінчилася, тож я вирішила переїхати у Маріуполь – до свого коханого. І вже там, у новому місті, увірватися в ресторанний бізнес.

Мені хотілося чогось нового, якісного і свого, власного. А тому обрала доставку суші. Я не можу сказати, що приїхала до Маріуполя з бізнес-планом та чітким розумінням, що слід робити далі. Ні, але я знала: якщо спробую, щось із цього точно вигорить.

Мріяли увірватися в інші міста поблизу Маріуполя

Власне, так і сталося. За два роки помилок (і не тільки) разом із чудесною командою ми вийшли на рівень топової доставки в місті. Було доволі не просто, і я вже не пригадаю всіх зроблених помилок. Але ми досягти певного рівня, могли дозволити собі думати про розширення.

Ми мріяли про відкриття нових точок та планували увірватися в інші міста поблизу Маріуполя. Якраз наприкінці лютого я мала їхати й оглядати потенційні приміщення для роботи. Але трапилася росія.

Зізнаюся, певні думки про те, що росія може атакувати Україну, у мене були. Я спостерігала за тим, як зростала ескалація, як більш напруженими ставали новини. Але здогадатися, що росія захоче зрівняти Маріуполь із землею, що вона почне знущатися над Україною, я не могла. Тому вся моя підготовка до ймовірного вторгнення полягала в тому, що ми щовечора заправляли повний бак у нашій автівці.

Думали, що їдемо на кілька днів чи тижнів

23 і 24 лютого для мене минули, наче одна доба. Адже через те, що ми планували розширюватися, я працювала практично цілодобово. І вже о другій годині ночі на роботі я почула перші вибухи. Звісно, я не могла стовідсотково сказати, що це було і де саме вибухало. Але прийшло усвідомлення того, що починається щось геть не позитивне.

Вже за кілька годин, коли вибухи стали потужнішими, ми з коханим зібралися та вирішили їхати з міста. Думали, що покидаємо Маріуполь на кілька днів, максимум – тиждень. Поки все не заспокоїться. 

Із собою ми взяли ще одну родину, у якої не було власної автівки. За кілька днів до початку повномасштабної війни ми, майже жартуючи, про це домовилися. Але ніхто й не підозрював, що це може стати правдою. Вже трохи згодом я дуже раділа тому, що нам вдалося врятувати бодай когось від того, що росія зробила з Маріуполем.

 Ми їхали в напрямку Запоріжжя. Без конкретного плану дій. Просто орієнтувалися на новини та ситуацію в країні. У нас навіть були думки, що доїдемо до рідних у Запоріжжі, а потім доведеться розвертатися, бо все закінчиться. Однак нам довелося тут затриматися.

Мій шеф-кухар пішки вийшов з Маріуполя

Кілька тижнів ми жили в стані цілковитої апатії. Скажу чесно, мені як підприємиці це далося складно. Кожен мій день був розписаним мало не по хвилинах. Шалений ритм життя, до якого я звикла, зник в одну мить. Ані справ, ані зустрічей. Нічого. Суцільна війна довкола й безперервні новини у телефоні.

Наприкінці березня я отримала повідомлення від свого шеф-кухаря. Він написав, що пішки вийшов із Маріуполя, і просив про допомогу. Звісно, це було першим, що ми зробили. Тоді з Маріуполя почали вибиратися й інші члени моєї команди. З кожною людиною, яка вирвалася з міста, ставало ніби легше. Легше від того, що вони змогли це зробити.

Читайте також: Окупанти знищили наш бізнес у Маріуполі, а ми відродили його у Львові. Історія засновників ресторану суші Bluefin

Згодом ми всі зустрілися в Запоріжжі і я дізналася про весь той жах, що відбувається в місті, безпосередньо від людей, яким довелося це пережити. Вони розповідали про морги у приміщеннях пошти, про обстріли та звірства у нашому Маріуполі. І це справді було важко навіть просто слухати.

Коли запускала рекламу, назвала нас «героїчною доставкою»

Тоді в моїй голові виникла ідея, як можна відволікти людей від скорботи, зайняти їм руки й бодай трохи допомогти. Я вирішила, що можна спробувати запустити нашу доставку в Запоріжжі. А це квітень, активна фаза повномасштабної війни. Здавалося, що це щось нереальне.

Але все можливо, якщо цього захотіти. Саме з цією думкою я прийшла до своєї команди. Ідею підтримали, і буквально наступного дня ми почали шукати приміщення. Ми не знали, як це буде працювати, чого саме ми потребуємо. Але шукали, допоки не знайшли варіант, який нам підійшов.

Вкладати останні кошти у доволі безперспективну справу було дивним. Однак, як з’ясувалося, це було правильним рішенням. Ми стартували за кілька тижнів. Нам пощастило з постачальниками: вдалося знайти нових і якісних, підписати договори й запустити роботу. Знову з самого початку. 

Я неймовірно вдячна за те, як нас підтримали в Запоріжжі. Коли запускала рекламу, то назвала нас героїчно доставкою – саме через те, що пережили мої співробітники. Тоді ми отримали порцію хейту, але не зупинилися.

Люди приходили спочатку просто підтримати, а потім – поверталися, адже їм було смачно. Вже зараз я розумію, що тут спрацювала моя підприємницька жила, і це був вдалий маркетинговий хід. Але ж хто про це думав, коли ми запускалися.

Щодня ми прокидаємося посеред ночі від вибухів або від роботи ППО

Якби ми записували цю історію кількома тижнями раніше, я б розповідала про те, як все чудесно, як ми працюємо і як оживає місто. Я б розказала, як ми думали відкривати другу точку доставку та які маємо плани на інші міста. Але сьогодні я не можу цього зробити.

Останнім часом Запоріжжя потерпає від масованих російських ракетних ударів. Два удари вже прийшлися просто біля місця нашої роботи. Один – на задньому дворі, другий – просто через одну будівлю. А оскільки я живу біля «Лосося», то відчула ці удари на повну.

Щодня ми прокидаємося посеред ночі: від вибухів або роботи ППО. Друга година ночі, четверта чи шоста ранку – а росіяни несамовито гатять по місту. Кожен вибух – це нове повідомлення рідним з питанням, чи вони живі. І так – кожен новий день. Скажу відверто, у такому напруженні доволі складно жити, я навіть мовчу про роботу. Хоча тепер ми більше підготовлені до будь-якої ситуації.

Ми продумали варіанти виходу та виїзду, визначили, як діяти співробітникам під час обстрілів. Ми знаємо, що і як робити, аби вижити. Такі наші нові реалії. Звісно, не всі погоджуються працювати під таким тиском і в таких умовах. Але частина людей залишається з нами. 

Спочатку це були ті, хто працював зі мною ще в Маріуполі, а тепер – ті, кому вдалося виїхати з тимчасово окупованих територій, і ті, хто потребує роботи й місця, де можна відволіктися від війни. Аби просто не зійти з розуму. Особливо я вдячна своєму шеф-кухарю, адже він був зі мною весь час у Маріуполі, а сьогодні – працює в Запоріжжі та допомагає налагоджувати процеси.

Ми повернемося, щоб відбудовувати місто моря

Я не можу знати, що буде завтра. Але зламати нас у росії не вийде. Відповідаю на питання про плани: «Чекайте на нас у Києві». Трошки згодом, але, думаю, у нас все вийде. 

Перші пів року я думала про те, що через тиждень або два поїду назад додому. Мовляв, усе заспокоїться, можна буде повертатися до роботи. Напевно, так я не приймала цю війну й намагалася весь час боротися із нею. І лише нещодавно усвідомила, що українського Маріуполя доведеться ще дочекатися. А потім – повернутися й почати відбудовувати місто біля моря. Однак саме так і буде.