Суспільство
Окупанти знищили наш бізнес у Маріуполі, а ми відродили його у Львові. Історія засновників ресторану суші Bluefin
Окупанти зруйнували їхні заклади на Донеччині, але вони знайшли в собі сили почати все з нуля й перезапустити бізнес у Львові. Це історія подружжя Станіслава та Дар’ї Дмитрієвих, які разом із партнерами заснували в Маріуполі заклад Bluefin.
До 24-го лютого їхні суші полюбилися не лише місцевим мешканцям, а й туристам з-за кордону, які щоразу вмовляли Станіслава розробити окреме меню для їхніх – європейських – ресторанів. За два місяці до вторгнення у центрі міста з’явився другий заклад, а ближче до літа подружжя планувало приїхати до Одеси, аби підшукати приміщення й розширити мережу. Утім російське вторгнення перекреслило всі плани.
Вже у Львові родина разом із партнерами наважилися на перезапуск бізнесу. І не прогадали! Після одного допису в соцмережах телефон Bluefin буквально розривався від замовлень, а про бізнес маріупольців написали журналісти CNN та The New York Time. Свою історію ШоТам розповіла співзасновниця Bluefin і менеджерка закладу Дар’я Дмитрієва.
Переїхали з Донецька до Маріуполя й відкрили власну справу
До народження сина я працювала в міліції Донецька, потім пішла в декрет, а згодом покинула службу. Чоловік працював кухарем, у нього майже 13 років професійного стажу. Із них десь 8-9 – це саме японська кухня.
Ми жили неподалік від Донецького аеропорту, де невдовзі почалися бої. Тож переїхали до Маріуполя. Я працювала адміністраторкою в закладі, Станіслав – кухарем. Згодом ми познайомилися із нашими майбутніми друзями й партнерами, які запропонували відкрити власний бізнес. Вони знали, що Стас – талановитий кухар, а нам було цікаво запустити щось своє. Так і почалася наша історія.
Наші партнери – Марина та Дмитро Кондротенки – взяли на себе фінансування проєкту, а ми зі Стасом займалися ідеями, пошуком персоналу, співпрацею та рекламою. Чоловік самотужки розробив меню, що повністю складалося з авторських позицій. Починаючи з «Філадельфії» і закінчуючи фірмовим ролом Bluefin. Перший наш заклад у Маріуполі відкрився в квітні 2021 року, поблизу «Азовсталі».
За два місяці до вторгнення відкрили другий Bluefin
Для нас на першому місці завжди була якість. Готуємо так, ніби робимо це для себе. Будь-який рол – це мінімум рису й максимум начинки. А ще ми не боялися незвичних поєднань, тому доволі швидко знайшли свою аудиторію. А вони почали куштувати, куштувати й куштувати.
За два місяці до повномасштабного вторгнення у Маріуполі з’явився другий Bluefin. Ми планували відкрити ще й заклад в Одесі, хотіли приїхати туди восени, підшукати приміщення, а вже влітку – запустити Bluefin на півдні. Це було перспективно, адже нашими ролами захоплювалися навіть туристи із США та Ізраїлю. Щоразу, приїздивши до Маріуполя, вони заходили до нас. А ще просили, аби Стас розробив меню для їхніх закладів, бо таких суші не було ніде: ані в Україні, ані за кордоном.
У місті відчувалася напруга
За тиждень до вторгнення в місті відчувалася напруга. Звідусіль лунала інформація про необхідність евакуації та ризик наступу російської армії. Але ми не зважали на це й продовжували працювати. Можливо, не до кінця розуміли, що відбувається. За кілька днів до 24-го лютого ми все частіше чули вночі вибухи неподалік від міста.
Коли Росія «визнала» так звані «ЛНР» і «ДНР», я була впевнена, що почнеться нова фаза війни. Адже як інакше: вони вісім років нічого не робили, а тут раптом взяли й «визнали» ці «республіки». Оскільки Маріуполь – частина Донеччини, я усвідомлювала, що тут щось буде. До того ж, в разі чого наші хлопці-«азовці» без бою ні за що не поступилися б і клаптиком землі.
Я відчувала, що буде щось жорстоке. Але не знала, що саме й як масштабно. Складно було повірити, що війна вийде за межі Донецької й Луганської областей. Що бойові дії розгортатимуться фактично на території всієї країни.
Потрібно їхати: або сьогодні, або ніколи
За день до вторгнення, 23-го лютого, ми відпрацювали за звичним графіком і втомленими лягли спати. А вже о п’ятій ранку прокинулися від вибухів та спалахів світла. Діти побігли ховатися до ванної кімнати, а ми з чоловіком одразу вирішили, що треба якнайшвидше їхати з міста. Ми жили на лівому березі Маріуполя, де все й почалося. А тому розуміли: або сьогодні, або ніколи.
А ще ми пам’ятали, що таке війна, яка почалася в 2014 році. Що таке Донецький аеропорт. Сумніві не було, тому почали телефонувати нашим друзям-партнерам. Вони також вирішили виїжджати з міста, і вже о восьмій ранку ми вирушили у напрямку Запоріжжя.
Читайте також: Робили бомбезну каву в Сєвєродонецьку – робимо і в Кропивницькому. Історія мережі «Кава Станція»
24-го зранку міські магазини були переповнені людьми, термінали не працювали, а ось дорога на виїзд із Маріуполя була порожньою. Практично ніхто не евакуювався. Та всі, хто вже пережив це в Донецьку, розуміли: потрібно їхати. Ми зі сльозами на очах казали: «Невже це все – знову».
Обидва заклади в Маріуполі зруйновані окупантами
Про бізнес у перші дні ніхто не думав. Перш за все, ми хотіли врятувати дітей. Я захопила з собою лише ноутбук, а ключі від закладів залишились у працівників, які були на зміні 23 лютого. І це на краще: вони могли взяти їжу собі чи роздати тим, хто цього потребував.
Крім того, ми фінансово підтримували нашу команду, відправляли грошову допомогу. Намагалися зробити так, аби співробітники, які не хотіли покидати Маріуполь, могли бодай купити їжу. Люди сиділи й думали: «Вибухи та й все». Напевно, тому в перші дні ніхто й не виїжджав.
Я знаю, що і перший, і другий заклади – повністю розбиті. У перший Bluefin було пряме влучання російського снаряду: там геть все згоріло. А друге приміщення було в самому центрі Маріуполя, поруч із міським пологовим будинком. Від нього також нічого не залишилося.
Сіли на перший-ліпший потяг і дізналися, що він рушає до Львова
У Запоріжжі постійно завивали сирени, а отже – ми постійно бігали з дітьми до сховища. Було дуже страшно, ми практично не їли й не пили. Просто дивилися новини й розуміли, що це відбувається по всій нашій країні. І тоді ми вирішили, що не зможемо цього витримати, не зможемо дозволити, аби наші діти жили у холодному підвалі, який взагалі не облаштований під укриття. Тому, коли побачили евакуаційні потяги, вирішили їхати. Ми навіть не знали, куди саме прямуватиме потяг.
На перший поїзд ми не встигли. Тоді з’явився страх, що вже ніколи не зможемо вибратися звідси. Проте нам порадили чекати, й ми на холоді простояли півтори години, допоки не прибув другий потяг. Була шалена штовханина, істерика, купа людей, безліч іноземних студентів.
Вже в поїзді ми запитали, куди він рушає. Так дізналися, що їдемо до Львова. Тоді я видихнула. «Вільних» місць у потязі не було – в одному купе їхали десять людей, а весь шлях зайняв 23 години. Та головним для нас було виїхати в безпечне місце. Попри те, що не знали, де будемо жити, що будемо робити в новому місті. У Львові не було жодних знайомих.
Нам допомогла абсолютно незнайома людина
Протяг прибув о шостій годині вечора. Довкола – туман людей, а ми думаємо, що робити далі. Страху вже не було, залишалася невизначеність. Ми навіть не знали, де можна переночувати. Знайшли один варіант в інтернеті, але там приймали лише на два дні. Ми переночували, а зранку вийшли в місто й у випадкового перехожого запитали, де можна поїсти.
Ми розговорилися, й цей чоловік запропонував поїхати до нього й пожити там кілька тижнів. Поки не визначимось, що робити далі. Це була людина, яку ми знали всього пів години. Але вона почула, що ми не можемо знайти квартиру, й вирішила нам допомогти. У цього чоловіка ми пробули два тижні й дуже надихнулися цією людиною. Вирішили, що це все не просто так, а тому варто залишатися тут, у Львові.
На повторне відкриття бізнесу нас підштовхнули львів’яни
Відновити роботу Bluefin у Львові нас надихнули люди, яких ми зустріли в новому місті. І це не лише чоловік, який запросив нас до себе. Купа інших людей, котрі надихали своїми словами й вчинками. Ми бачили, що місцеві роблять безліч усього, аби допомогти країні. Тож наша родина також почала думати: а що можемо зробити ми? Що допоможе нашій країні, нашим людям? Що можна зробити, аби стати для когось прикладом?
Відтак ми поговорили з нашими партнерами, які ще залишалися в Запоріжжі, й сказали: «Давайте спробуємо працювати тут. Будемо шукати приміщення, щось робити». Після цього чоловік почав знайомитися з постачальниками й поступово дізнаватися, як все влаштовано. Ми доволі швидко знайшли приміщення, а потім дізналися, що воно розташоване в самому центрі Львова. Там навіть була зала, й для нас це вперше – можливість зустрічати гостей прямо тут, у закладі. Партнерів також все влаштовувало, тож ми погодилися. Підписали договір оренди й з 20 травня почали працювати.
Кількість замовлень перевершила всі наші очікування
З техніки в новому приміщенні був лише холодильник та рукомийник. Обладнання для суші, ролів, удонів, рисоварку, фритюрницю, пічку, морозильну камеру – все це ми поступово купували. Згодом облаштували й залу.
Із перезапуском нам дуже допомогли люди, у яких ми жили. Вони написали про нас в соцмережах, виклали нашу історію – й вона розлетілася зі швидкістю світла. Було близько тисячі репостів і неймовірна кількість лайків. Нам почали писати міжнародні ЗМІ, ми дали інтерв’ю CNN, The New York Times, українським телеканалам. Так про нас почали дізнаватися все більше й більше людей.
Завдяки цьому з’явилися й замовлення. З такою потужністю, що після перших публікацій наша кухня просто не витримала. Ми навіть були змушені сказати «стоп», оскільки не були готові до такої кількості клієнтів. У нас не було й достатньої кількості продуктів, адже думали, що перші два місяці триватиме «розкачка». Але було круто, що люди просто телефонували й підтримували нас. Писали, робили замовлення, а ті, хто куштував, казали, що це й справді «дуже-дуже смачно».
Маріупольці, які були в Bluefin, запевняли, що «об’їздили весь світ, а таких ролів ніде не було». А тому й своїм знайомим зі Львова наполегливо рекомендували завітати до нас. А ті, хто евакуювався до Києва, радили своїм львівським друзям: «Обов’язково візьміть сет “Рибний Lux”, такого ви ще точно не куштували».
Це новий етап, і тут все по-новому
Загалом нам знадобилося два місяці, аби повністю облаштуватися на новому місці. Можливо, ми могли б впоратися й швидше, але мали чекати, поки приміщення підготують до здачі після попередніх орендодавців. Про самоокупність говорити ще зарано, адже ми досі купуємо якусь частину обладнання, підбираємо декор для нашої зали. Тому «в плюс» поки що не вийшли.
Насправді у нас зараз якийсь новий етап, адже ми ще ніколи не мали зали, а тому частково це щось нове для нашої команди. А щодо замовлень, ми не звикли до таких вузеньких доріг (сміється). Також львів’яни не радяться з нами, як це часто було в Маріуполі. Вони все знають, завжди самостійно вивчають меню, обирають, що хочуть замовити. А ще місцеві дуже вдячні. Вони сто разів зателефонують, напишуть і скажуть, що їм все сподобалося. Загалом відрізняється все. Усе інакше, залишилися лише люди, з якими ми працюємо, і наше меню.
Але тисячі репостів – це не запорука постійних замовлень. Звісно, це спрацювало, до нас прийшли люди. Але якби у нас було несмачно, або якось типово, цього фурору просто не було б. Люди навряд чи продовжували б телефонувати й писати нам. Успіх на новому місці – це сукупність багатьох факторів.
У нас авторські роли, красива подача. Та й це не просто роли. У нас є позиції, яких немає ніде в Україні – це «Блюфін Рол» І «Рол Банзай». Авторські позиції, сама історія, якість, подача і, напевно, наша душа – це все допомагає працювати й повертає клієнтів знову й знову. Тому ми не боїмося конкуренції.
Bluefin – не робота, це наша дитина, наша душа
Для мене Bluefin – це не робота. Навіть коли ми лише починали працювати, це не було роботою в класичному розумінні. Ми створювали це не заради заробітної плати, а заради якості, певної родзинки. Хотіли показати, що таке наш Bluefin .
А це дитина, яку ми ростимо й якою дуже пишаємося. Ми бачимо, що людям це подобається, а отже – ми на правильному шляху. Можна все життя займатися чимось одним, але якщо ти хочеш спробувати щось інше й мрієш про це – варто наважитись. Ми зробили цей крок – і знайшли наших друзів-партнерів. Тому наш заклад – це ще й наша душа.
А щодо планів, я переконана, що рибка повинна бути біля моря. Біля нашого, українського моря. Ми почали з Маріуполя й дуже хотіли бути на всіх узбережжях країни. Тому дуже чекаємо, коли приїдемо до Одеси. Ми так само мріємо відкрити заклад у цьому місті й готуємося до цієї миті.
У колажі використано фото Романа Пуніна для видання «Східний Варіант».
Ще одну групу важкохворих, тяжкопоранених та захисників, молодших 25 років, звільнили з російського полону. Військові, що повернулися додому пройдуть медогляд, отримають допомогу з фізичної та психологічної реабілітації, а також виплати за весь час перебування у неволі.
Про це повідомили в Координаційному центрі з питань поводження з військовополоненими.
В Україну повернулися військовослужбовці Десантно-штурмових військ, Військово-морських сил, Сил тероборони, а також Державної прикордонної служби, Нацгвардії України й Державної спеціальної служби транспорту.
Читайте також: Україна повернула тіла ще 1200 загиблих військових
За даними координаційного штабу, переважна більшість звільнених сьогодні оборонців перебували в неволі з 2022 року. Значна частина з них потрапила в полон під час оборони Маріуполя. Більшість визволених сьогодні захисників — це офіцери. Також частина звільнених — молодші 25 років.
Ці військові воювали на Донецькому, Запорізькому, Луганському, Херсонському, Харківському, Сумському та Курському напрямках.
Координаційний штаб сповістив, що найближчим часом проведуть наступний етап звільнення українських бранців.
Нагадуємо, що боєць 3-ї ОШБр пройшов 200 кілометрів з оточеного Маріуполя та отримав звання Героя України.
Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Один із найкращих ортопедів Європи, француз Стефано Романо, вже всьоме приїхав до Львова, щоб допомогти українським захисникам. Упродовж п’яти днів він разом з українськими лікарями проконсультував понад 80 пацієнтів і провів 15 операцій, серед яких — дві надскладні на плечовому сплетенні.
Про це повідомили в реабілітаційному центрі UNBROKEN.
Романо працює в Парижі в одній із провідних приватних клінік та лікує футболістів французького клубу «Парі Сен-Жермен». У Львові він співпрацює з лікарями Лікарні Святого Пантелеймона. Цього разу разом з українськими колегами він виконав унікальні втручання, які допомагають повернути рухливість пораненим.
Один з пацієнтів — 46-річний військовий Юрій Лютий. Він долучився до ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення та служив у 117-й механізованій бригаді. У січні на Донеччині отримав важке поранення: кілька куль влучили у плече та руку, внаслідок чого пошкодили аксілярний нерв.
Читайте також: «Раз на мільйон випадків»: 11-річному підлітку зі Львівщини видалили рідкісну пухлину
Під час операції хірурги провели нейротизацію — пересадили гілку здорового нерва до пошкодженого. За словами завідувача ортопедії Василя Рокити, це дає шанс на відновлення чутливості й рухливості руки. Зараз Юрій проходить реабілітацію у центрі UNBROKEN. Повну ефективність операції можна буде оцінити лише за рік.
Наступний візит Стефано Романо до Львова запланували за два місяці. Французький фахівець спільно з українськими медиками вже готується до нових операцій.
Нагадаємо, що нобелівський лавреат Кіп Торн та його дружина-нейробіологиня відвідали центр Unbroken (ФОТО).
Фото: сайт UNBROKEN
Аби бути супергероєм, не потрібні суперздібності. Достатньо стати донором плазми, адже кожна четверта людина щонайменше раз у житті потребувала чи потребуватиме переливання компонентів крові чи препаратів на їхній основі.
До Всесвітнього дня донора ШоТам разом з компанією Biopharma Plasma, яка першою в Україні почала виготовляти з донорської плазми ліки, що рятують життя, розробили тест. Усього 5 хвилин, і ви виявите, які хибні переконання щодо донації плазми ви маєте та про які бонуси для донорів ще не знаєте.
1. Як проходить донація плазми?
2. Хто може бути донором плазми?
3. Як часто можна здавати плазму?
4. Що таке взагалі ця плазма крові?
5. Чому донорство плазми таке важливе?
6. Чим можна замінити донорську плазму крові при виготовленні ліків?
7. Як плазмаферез впливає на наш організм?
8. Як довго відновлюються наші запаси плазми після донації?
9. З донорської плазми виготовляють препарати, такі як імуноглобуліни та фактори згортання крові. Як гадаєте, чиї життя рятують ці ліки?
10. Чи правда, що за донацію плазми можна отримати грошову компенсацію?
Йой, ми виявили у твоїх відповідях чимало шкідливих упереджень! Але головне, що в тебе є бажання дізнатися більше на таку важливу тему, як донорство плазми крові. Можливо, ти раніше зовсім нічого не чув/не чула про донацію компонентів крові або ж це були вигадки чи відверті жахайки на медичні теми, яких, на жаль, вдосталь у мережі. Але тепер ти точно знаєш, що:
— донорство плазми, як і донорство крові, рятує людські життя;
— при донації плазми донор зберігає всі свої червоні кров'яні тільця, а натомість його кров очищується від токсинів;
— донором може стати кожен повнолітній, хто має вагу більше 50 кг, добре самопочуття та бажання рятувати життя;
— аби відновити об’єм плазми, нашому організму знадобиться всього 1-2 доби. Головне пити достатньо чистої води та не забувати споживати білки;
— донори плазми можуть отримати безкоштовні консультації лікаря та пройти медичні скринінги в центрах Biopharma Plasma в різних містах України.
Детальніше про умови тут. Мапа центрів Biopharma Plasma — за посиланням.
Ти ще маєш трохи сумнівів: а може, плазма не така потрібна, як кров? Чи дійсно вона когось рятує? Чи справді донація плазми безпечна для донора? Настав час поповнити свою базу знань, аби стати амбасадором донорського руху в Україні! А почати можеш із цієї пам’ятки:
— донорська плазма життєво необхідна тим, хто бореться з онкологією, імунодефіцитом, важкими опіками та пораненнями;
— донорство плазми приносить користь самому донору: під час процедури плазмаферезу його кров очищується від токсинів та «омолоджується»;
— аби відновити задоначений об’єм плазми, нашому організму знадобиться всього лиш 1-2 доби! Головне пити достатньо чистої води та не забувати споживати білки.
Донори плазми можуть отримати безкоштовні консультації лікаря та пройти медичні скринінги в центрах Biopharma Plasma по всій Україні! Детальніше про умови тут. Мапа центрів Biopharma Plasma — за посиланням.
Нічого собі, ти знаєш так багато про донорство плазми крові! Схоже, ти вже маєш досвід у цій важливій справі.
Австралієць Джеймс Гаррісон першим увійшов в історію як «Людина з золотою рукою» — за своє життя він пожертвував плазму крові 1 173 рази та врятував життя більш ніж 2 мільйонів новонароджених. Можливо, саме ти підхопиш цю супергеройську місію та станеш новою «Людиною з золотою рукою» та легендою донації з України? Ділися своїми результатами в соцмережах — не для того, аби похвалитися, а щоб твої друзі знали, до кого можуть звернутися по пораду як до досвідченого донора!
Ну а бонусом для них буде мапа центрів Biopharma Plasma, де всі донори можуть отримати тут.
Поділіться своїми результатами:
Фото: Biopharma Plasma