Суспільство
Окупанти знищили наш бізнес у Маріуполі, а ми відродили його у Львові. Історія засновників ресторану суші Bluefin
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Окупанти зруйнували їхні заклади на Донеччині, але вони знайшли в собі сили почати все з нуля й перезапустити бізнес у Львові. Це історія подружжя Станіслава та Дар’ї Дмитрієвих, які разом із партнерами заснували в Маріуполі заклад Bluefin.
До 24-го лютого їхні суші полюбилися не лише місцевим мешканцям, а й туристам з-за кордону, які щоразу вмовляли Станіслава розробити окреме меню для їхніх – європейських – ресторанів. За два місяці до вторгнення у центрі міста з’явився другий заклад, а ближче до літа подружжя планувало приїхати до Одеси, аби підшукати приміщення й розширити мережу. Утім російське вторгнення перекреслило всі плани.
Вже у Львові родина разом із партнерами наважилися на перезапуск бізнесу. І не прогадали! Після одного допису в соцмережах телефон Bluefin буквально розривався від замовлень, а про бізнес маріупольців написали журналісти CNN та The New York Time. Свою історію ШоТам розповіла співзасновниця Bluefin і менеджерка закладу Дар’я Дмитрієва.
.jpg)
Переїхали з Донецька до Маріуполя й відкрили власну справу
До народження сина я працювала в міліції Донецька, потім пішла в декрет, а згодом покинула службу. Чоловік працював кухарем, у нього майже 13 років професійного стажу. Із них десь 8-9 – це саме японська кухня.
Ми жили неподалік від Донецького аеропорту, де невдовзі почалися бої. Тож переїхали до Маріуполя. Я працювала адміністраторкою в закладі, Станіслав – кухарем. Згодом ми познайомилися із нашими майбутніми друзями й партнерами, які запропонували відкрити власний бізнес. Вони знали, що Стас – талановитий кухар, а нам було цікаво запустити щось своє. Так і почалася наша історія.
Наші партнери – Марина та Дмитро Кондротенки – взяли на себе фінансування проєкту, а ми зі Стасом займалися ідеями, пошуком персоналу, співпрацею та рекламою. Чоловік самотужки розробив меню, що повністю складалося з авторських позицій. Починаючи з «Філадельфії» і закінчуючи фірмовим ролом Bluefin. Перший наш заклад у Маріуполі відкрився в квітні 2021 року, поблизу «Азовсталі».
За два місяці до вторгнення відкрили другий Bluefin
Для нас на першому місці завжди була якість. Готуємо так, ніби робимо це для себе. Будь-який рол – це мінімум рису й максимум начинки. А ще ми не боялися незвичних поєднань, тому доволі швидко знайшли свою аудиторію. А вони почали куштувати, куштувати й куштувати.
За два місяці до повномасштабного вторгнення у Маріуполі з’явився другий Bluefin. Ми планували відкрити ще й заклад в Одесі, хотіли приїхати туди восени, підшукати приміщення, а вже влітку – запустити Bluefin на півдні. Це було перспективно, адже нашими ролами захоплювалися навіть туристи із США та Ізраїлю. Щоразу, приїздивши до Маріуполя, вони заходили до нас. А ще просили, аби Стас розробив меню для їхніх закладів, бо таких суші не було ніде: ані в Україні, ані за кордоном.
У місті відчувалася напруга
За тиждень до вторгнення в місті відчувалася напруга. Звідусіль лунала інформація про необхідність евакуації та ризик наступу російської армії. Але ми не зважали на це й продовжували працювати. Можливо, не до кінця розуміли, що відбувається. За кілька днів до 24-го лютого ми все частіше чули вночі вибухи неподалік від міста.
Коли Росія «визнала» так звані «ЛНР» і «ДНР», я була впевнена, що почнеться нова фаза війни. Адже як інакше: вони вісім років нічого не робили, а тут раптом взяли й «визнали» ці «республіки». Оскільки Маріуполь – частина Донеччини, я усвідомлювала, що тут щось буде. До того ж, в разі чого наші хлопці-«азовці» без бою ні за що не поступилися б і клаптиком землі.
Я відчувала, що буде щось жорстоке. Але не знала, що саме й як масштабно. Складно було повірити, що війна вийде за межі Донецької й Луганської областей. Що бойові дії розгортатимуться фактично на території всієї країни.
Потрібно їхати: або сьогодні, або ніколи
За день до вторгнення, 23-го лютого, ми відпрацювали за звичним графіком і втомленими лягли спати. А вже о п’ятій ранку прокинулися від вибухів та спалахів світла. Діти побігли ховатися до ванної кімнати, а ми з чоловіком одразу вирішили, що треба якнайшвидше їхати з міста. Ми жили на лівому березі Маріуполя, де все й почалося. А тому розуміли: або сьогодні, або ніколи.
А ще ми пам’ятали, що таке війна, яка почалася в 2014 році. Що таке Донецький аеропорт. Сумніві не було, тому почали телефонувати нашим друзям-партнерам. Вони також вирішили виїжджати з міста, і вже о восьмій ранку ми вирушили у напрямку Запоріжжя.
Читайте також: Робили бомбезну каву в Сєвєродонецьку – робимо і в Кропивницькому. Історія мережі «Кава Станція»
24-го зранку міські магазини були переповнені людьми, термінали не працювали, а ось дорога на виїзд із Маріуполя була порожньою. Практично ніхто не евакуювався. Та всі, хто вже пережив це в Донецьку, розуміли: потрібно їхати. Ми зі сльозами на очах казали: «Невже це все – знову».
Обидва заклади в Маріуполі зруйновані окупантами
Про бізнес у перші дні ніхто не думав. Перш за все, ми хотіли врятувати дітей. Я захопила з собою лише ноутбук, а ключі від закладів залишились у працівників, які були на зміні 23 лютого. І це на краще: вони могли взяти їжу собі чи роздати тим, хто цього потребував.
Крім того, ми фінансово підтримували нашу команду, відправляли грошову допомогу. Намагалися зробити так, аби співробітники, які не хотіли покидати Маріуполь, могли бодай купити їжу. Люди сиділи й думали: «Вибухи та й все». Напевно, тому в перші дні ніхто й не виїжджав.
Я знаю, що і перший, і другий заклади – повністю розбиті. У перший Bluefin було пряме влучання російського снаряду: там геть все згоріло. А друге приміщення було в самому центрі Маріуполя, поруч із міським пологовим будинком. Від нього також нічого не залишилося.
Сіли на перший-ліпший потяг і дізналися, що він рушає до Львова
У Запоріжжі постійно завивали сирени, а отже – ми постійно бігали з дітьми до сховища. Було дуже страшно, ми практично не їли й не пили. Просто дивилися новини й розуміли, що це відбувається по всій нашій країні. І тоді ми вирішили, що не зможемо цього витримати, не зможемо дозволити, аби наші діти жили у холодному підвалі, який взагалі не облаштований під укриття. Тому, коли побачили евакуаційні потяги, вирішили їхати. Ми навіть не знали, куди саме прямуватиме потяг.
На перший поїзд ми не встигли. Тоді з’явився страх, що вже ніколи не зможемо вибратися звідси. Проте нам порадили чекати, й ми на холоді простояли півтори години, допоки не прибув другий потяг. Була шалена штовханина, істерика, купа людей, безліч іноземних студентів.
Вже в поїзді ми запитали, куди він рушає. Так дізналися, що їдемо до Львова. Тоді я видихнула. «Вільних» місць у потязі не було – в одному купе їхали десять людей, а весь шлях зайняв 23 години. Та головним для нас було виїхати в безпечне місце. Попри те, що не знали, де будемо жити, що будемо робити в новому місті. У Львові не було жодних знайомих.
Нам допомогла абсолютно незнайома людина
Протяг прибув о шостій годині вечора. Довкола – туман людей, а ми думаємо, що робити далі. Страху вже не було, залишалася невизначеність. Ми навіть не знали, де можна переночувати. Знайшли один варіант в інтернеті, але там приймали лише на два дні. Ми переночували, а зранку вийшли в місто й у випадкового перехожого запитали, де можна поїсти.
Ми розговорилися, й цей чоловік запропонував поїхати до нього й пожити там кілька тижнів. Поки не визначимось, що робити далі. Це була людина, яку ми знали всього пів години. Але вона почула, що ми не можемо знайти квартиру, й вирішила нам допомогти. У цього чоловіка ми пробули два тижні й дуже надихнулися цією людиною. Вирішили, що це все не просто так, а тому варто залишатися тут, у Львові.
На повторне відкриття бізнесу нас підштовхнули львів’яни
Відновити роботу Bluefin у Львові нас надихнули люди, яких ми зустріли в новому місті. І це не лише чоловік, який запросив нас до себе. Купа інших людей, котрі надихали своїми словами й вчинками. Ми бачили, що місцеві роблять безліч усього, аби допомогти країні. Тож наша родина також почала думати: а що можемо зробити ми? Що допоможе нашій країні, нашим людям? Що можна зробити, аби стати для когось прикладом?
Відтак ми поговорили з нашими партнерами, які ще залишалися в Запоріжжі, й сказали: «Давайте спробуємо працювати тут. Будемо шукати приміщення, щось робити». Після цього чоловік почав знайомитися з постачальниками й поступово дізнаватися, як все влаштовано. Ми доволі швидко знайшли приміщення, а потім дізналися, що воно розташоване в самому центрі Львова. Там навіть була зала, й для нас це вперше – можливість зустрічати гостей прямо тут, у закладі. Партнерів також все влаштовувало, тож ми погодилися. Підписали договір оренди й з 20 травня почали працювати.
Кількість замовлень перевершила всі наші очікування
З техніки в новому приміщенні був лише холодильник та рукомийник. Обладнання для суші, ролів, удонів, рисоварку, фритюрницю, пічку, морозильну камеру – все це ми поступово купували. Згодом облаштували й залу.
Із перезапуском нам дуже допомогли люди, у яких ми жили. Вони написали про нас в соцмережах, виклали нашу історію – й вона розлетілася зі швидкістю світла. Було близько тисячі репостів і неймовірна кількість лайків. Нам почали писати міжнародні ЗМІ, ми дали інтерв’ю CNN, The New York Times, українським телеканалам. Так про нас почали дізнаватися все більше й більше людей.
Завдяки цьому з’явилися й замовлення. З такою потужністю, що після перших публікацій наша кухня просто не витримала. Ми навіть були змушені сказати «стоп», оскільки не були готові до такої кількості клієнтів. У нас не було й достатньої кількості продуктів, адже думали, що перші два місяці триватиме «розкачка». Але було круто, що люди просто телефонували й підтримували нас. Писали, робили замовлення, а ті, хто куштував, казали, що це й справді «дуже-дуже смачно».
Маріупольці, які були в Bluefin, запевняли, що «об’їздили весь світ, а таких ролів ніде не було». А тому й своїм знайомим зі Львова наполегливо рекомендували завітати до нас. А ті, хто евакуювався до Києва, радили своїм львівським друзям: «Обов’язково візьміть сет “Рибний Lux”, такого ви ще точно не куштували».
Це новий етап, і тут все по-новому
Загалом нам знадобилося два місяці, аби повністю облаштуватися на новому місці. Можливо, ми могли б впоратися й швидше, але мали чекати, поки приміщення підготують до здачі після попередніх орендодавців. Про самоокупність говорити ще зарано, адже ми досі купуємо якусь частину обладнання, підбираємо декор для нашої зали. Тому «в плюс» поки що не вийшли.
Насправді у нас зараз якийсь новий етап, адже ми ще ніколи не мали зали, а тому частково це щось нове для нашої команди. А щодо замовлень, ми не звикли до таких вузеньких доріг (сміється). Також львів’яни не радяться з нами, як це часто було в Маріуполі. Вони все знають, завжди самостійно вивчають меню, обирають, що хочуть замовити. А ще місцеві дуже вдячні. Вони сто разів зателефонують, напишуть і скажуть, що їм все сподобалося. Загалом відрізняється все. Усе інакше, залишилися лише люди, з якими ми працюємо, і наше меню.
Але тисячі репостів – це не запорука постійних замовлень. Звісно, це спрацювало, до нас прийшли люди. Але якби у нас було несмачно, або якось типово, цього фурору просто не було б. Люди навряд чи продовжували б телефонувати й писати нам. Успіх на новому місці – це сукупність багатьох факторів.
У нас авторські роли, красива подача. Та й це не просто роли. У нас є позиції, яких немає ніде в Україні – це «Блюфін Рол» І «Рол Банзай». Авторські позиції, сама історія, якість, подача і, напевно, наша душа – це все допомагає працювати й повертає клієнтів знову й знову. Тому ми не боїмося конкуренції.
Bluefin – не робота, це наша дитина, наша душа
Для мене Bluefin – це не робота. Навіть коли ми лише починали працювати, це не було роботою в класичному розумінні. Ми створювали це не заради заробітної плати, а заради якості, певної родзинки. Хотіли показати, що таке наш Bluefin .
А це дитина, яку ми ростимо й якою дуже пишаємося. Ми бачимо, що людям це подобається, а отже – ми на правильному шляху. Можна все життя займатися чимось одним, але якщо ти хочеш спробувати щось інше й мрієш про це – варто наважитись. Ми зробили цей крок – і знайшли наших друзів-партнерів. Тому наш заклад – це ще й наша душа.
А щодо планів, я переконана, що рибка повинна бути біля моря. Біля нашого, українського моря. Ми почали з Маріуполя й дуже хотіли бути на всіх узбережжях країни. Тому дуже чекаємо, коли приїдемо до Одеси. Ми так само мріємо відкрити заклад у цьому місті й готуємося до цієї миті.
У колажі використано фото Романа Пуніна для видання «Східний Варіант».
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Владислав «Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.
Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.
Владислав Абрасович («Анубіс»)
Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила
Малим приміряв татову військову форму
Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає.
Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.
Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.
У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.
Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами
Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.
Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.
Роки навчання згадую з ностальгією
Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.
Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.
Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.
Став командиром у 22 роки
Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.
24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.
Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.
Навчав бійців із більшим досвідом
Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає.
З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.
Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців
Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.
У Золотому втратив перших побратимів
Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.
Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.
З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».
Уміло нищили ворога на Луганщині
Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.
Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.
Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.
Місцевий під обстрілами ніс нам воду
Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил.
Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.
При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.
Усмішка дівчини надихає боротися далі
Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.
Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.
Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився.
Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.
Перемогу треба наближати разом
Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям.
Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.
Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».
Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.
«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.
Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.
Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.
Про ССО України
Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:
- підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
- знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
- виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
- підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
- підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
- захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.
Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.
Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.
Фото: wikimedia.org.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Воїни 40-ї артилерійської бригади знищили ворожий склад боєприпасів, військову вантажівку та броньовану техніку загарбників.
Відео опублікували на фейсбук-сторінці 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.
«Що необхідно для підняття настрою? Великокнязівська бригада знає правильну відповідь!», — написали наші захисники.
Читайте також: «План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду
Про 40 ОАБр
40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — з’єднання артилерійських військ, підпорядковане оперативному командуванню «Південь». Бригада створена 6 лютого 2015 року. Військове злагодження бригади відбувалося на полігоні Широкий Лан. Бригада названа на честь литовського княза Вітовта, який вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.
Нагадаємо, бійці 68 єгерської бригади розгромили ворожу зенітну установку.
Також ми раніше повідомляли, як бійці 40 ОАБр видовищно знищили ворожу САУ.
Фото: facebook.com/40OAbrigade.
