Стереотип про те, що всі в Одесі мають певну «культурну автономність» спростовують одеситки з гурту «Легіт» — жінки відроджують національні традиції, популяризують українську та показують, що їхнє місто — це ментальна та культурна частина України.
Анна Пайкіна
засновниця й керівниця етногурту «Легіт»
Мова стала своєрідним маркером
Я не мала ілюзій щодо того, що чекало б на Україну в разі російської окупації. Було страшно, тому на початку повномасштабної війни я виїхала до Іспанії. Там майже одразу перейшла на українську — як на мене, за кордоном це зробити легше. До того ж, мова стала своєрідним маркером: вона допомагала зрозуміти, хто свій, а хто — ні.
Навесні 2023-го я на кілька тижнів повернулася в Україну — побувала в Одесі, Києві та Львові. Уже тоді знала, що хочу додому, але ще вагалася щодо міста. В Одесі української майже не чутно, і я хвилювалась — а що як зіштовхнуся з гейтом через мову?
Зрештою, я вирішила, що спершу поживу в Одесі — побуду вдома, у знайомому середовищі, — а потім переїду у Львів або Київ. Вже влітку повернулася. За останні майже два роки зрозуміла: більшість людей тут сприймають українську мову або позитивно, або нейтрально. І знаєте, я так комфортно «осіла», що з’явилися й сили, і натхнення робити щось для розвитку української культури саме в Одесі.
Маланка — це не щось далеке, а й про нас теж
Минулого року я була на лекції про українські зимові традиції, і там розповідали про колядування, щедрування та маланкування. Хтось з учасників тоді сказав, що мав негативний досвід — мовляв, коли вони ходили віншувати, деякі люди ставилися з острахом. І тут я подумала: а чому б не зібрати разом тих, хто хоче щедрувати, і тих, хто готовий приймати щедрувальників? Я зробила open call в інстаграмі — завдяки цьому допису зібралася група людей, з яких я знала лише двох дівчат.
Ми заздалегідь домовилися з деякими закладами, розподілили ролі, підібрали костюми й уперше зустрілися наживо аж 31 грудня — саме в день Х. Репетирували хвилин 30, а потім узялися за справу.
Ми запланували виступи у 12 кафе та ресторанах, але так увійшли в кураж, що заходили і в інші заклади без попередження. Люди зустрічали нас радісно — знімали на відео, дякували. Для нас це була справжня ейфорія.
Коли поверталися додому, одна з дівчат запитала: «Чи не хотілося тобі все кинути в процесі організації?». Я зізналася: «Було». Тоді вона сказала: «Але після сьогоднішнього, думаю, ти впевнилася, що все було не дарма»
І це було прямо в яблучко. Мені хотілось показати, що Маланка — це не щось далеке, а й про нас теж. І знаєте, все вдалося.
Ми не планували створювати гурт, але люди писали, що шкодують, бо пропустили Маланку. Хтось запитував, коли ми знову зберемося.
А потім написала журналістка і спитала, чи не плануємо ми щось на Водохреще. Я кинула запит у чат — так усе й почалося.
Я пішла брати дозвіл на проведення заходу на узбережжі. Виявилось, що заяву треба було підписати не від себе, а від імені організації. Назву ми тоді ще не встигли обрати — наша співорганізаторка Настя накидала кілька варіантів, і ми з дівчатами обговорювали, «приміряли», але не визначились остаточно. І от коли я вже була в кабінеті, відкрила чат, подивилась, яке слово зібрало найбільше вподобань, і підписала той документ вже від імені «Лементу». Пізніше ми зрозуміли, що «лемент» — то поховальний плач, тож вирішили, що легкий вітерець, себто «Легіт», нам підходить більше.
Анастасія Теліщук
співорганізаторка етногурту «Легіт»
Ми створили безпечне середовище для дівчат
Переважна більшість учасниць гурту чекають на своїх коханих з фронту. Це непросте психологічне випробування, і його можна пройти різними шляхами — закритися в собі або знайти підтримку ззовні. На щастя, «Легіт» дав нам можливість реалізувати другий варіант. Мета нашого гурту, звісно — популяризація української культури, але я щаслива, що ми змогли ще й створити безпечне середовище для дівчат, які можуть розрадити одна одну в цей складний час.
Результат нашої роботи нас дуже заряджає, але насправді не менше надихає і сам процес: коли ми вибираємо прикраси для образів, коли ділимось порадами, коли придумуємо, що і як зробимо. Це таке жіноча спільнота з неймовірною енергетикою.
Читайте також: «Щедрик, щедрик, щедрівочка…». Цікаві факти про мелодію та Леонтовича. Чи вгадаєте всі? (ТЕСТ)
У нас дівчата різного віку — хтось іще в школі вчиться, а хтось уже має своїх дорослих дітей. Професії теж у кожної з нас різні: я — психологиня, Аня — бізнес-аналітикиня, в Оксани родинний кавовий бізнес. Є перукарки, викладачки. Ми різні, але нам комфортно, бо нас пов’язують спільні інтереси та цінності. Звісно, для нас це хобі — у всіх свої справи, своє життя, часу іноді бракує, — але коли є бажання, знаходиться й час.
«Ти зараз не Настя, а мольфарка»
На всіх наших виступах ми збирали гроші на підтримку ЗСУ — у двох дівчат гурту були відкриті збори, тож ми вирішили їх підсилити. Взяли коробку, надрукували QR-код і пояснювали людям, на що й для кого збираємо. Я на Маланці була козою і як коза-дереза збирала з глядачів донати.
Мені взагалі дуже подобається вживатись у роль, хоч ми й не професійні акторки. Так собі й кажу: «Ти зараз не Настя, а мольфарка»
На нашому першому виступі як гурту – а це було 22 січня, на День соборності — я грала роль Лева Бачинського. По відгуках ми бачимо, що запит в Одеси на подібні заходи є — люди наче голодні були на таке.
Співати професійно ми поки що теж не вміємо, але активно працюємо над цим і намагаємося звучати красиво. Я дівчатам жартома кажу, що, взагалі-то, ми робимо трохи більше, ніж ті, хто нічого не робить. Необов’язково бути перфекціоністом, але обов’язково робити від душі.
Оксана Шубінок
учасниця етногурту «Легіт»
«Не в Одесі, а в селі треба шукати щось традиційне»
Я народилася й виросла в селі на Одещині. Мама працювала вчителькою, на зимові свята писала для нас сценарії — ми підбирали костюми й виступали перед публікою з близьких та рідних. Тепер я вже сама мама, виховую доньку та сина, і мені дуже захотілося показати їм, як проходили свята в моєму дитинстві. Тож ми вирішили зробити якусь виставу та піти в гості до хрещеної й до подруг. Я почала шукати хустку, розпитувала в сусідів, і одна з жінок мені сказала, що мені не в Одесі — в селі треба шукати щось традиційне.
Мене зачепили ці слова. Можна сказати, це був знак для мене. Я почала цікавитись глибше, шукати більше інформації про маланкування й натрапила на допис Ані — так почалась моя історія в «Легіті». Донька теж приходить на наші виступи, і вона в захваті.
Можу сказати, що багато людей живуть у своїй бульбашці, і думають, що в Одесі не дотримуються національних традицій. Але це зовсім не так — таких, як ми, багато
У нас зараз багато ідей щодо майбутньої роботи. Дуже хочемо почати їздити в тури — спочатку в сусідні міста, а потім по Україні. А ще в мене є мрія (я її навіть називаю фантазією, але насправді вірю, що можливо все) — хочу, щоб ми колись повторили легендарний тур «Щедрика» — саме той, який увійшов в історію та прославив Україну.
