Інклюзивне відділення відкрили у Миколаївській обласній клінічній лікарні. Цей проєкт реалізували за підтримки міжнародної організації Project HOPE у співпраці з МОЗ України. Центр став 13-м в Україні.
Про це повідомили у Міністерстві охорони здоров’я.
Для кого створили відділення
Новий центр створили на 20 ліжок. У ньому зможуть проходити реабілітацію в гострому періоді хвороби або в стані після загострення за такими напрямами:
неврологічний;
травматологічний;
кардіореспіраторний;
опорно-руховий.
Це відділення має просторі коридори з широкими дверима й поручнями та санітарно-гігієнічні кімнати, які підлаштовані під потреби людей на кріслах колісних. Також для людей із порушенням зору усі таблички продублювали шрифтом Брайля.
Палати оснастили багатофункціональними ліжками з електроприводом та меблями для перебування пацієнтів, зокрема й маломобільних пацієнтів. У реабілітаційному відділенні розмістити:
У МОЗ вказали, що кожного року близько 700 пацієнтів можуть безплатно пройти реабілітацію. Гроші за лікування повністю покриватимуть у межах Програми медичних гарантій.
Довідка про проєкт
Після початку повномасштабної війни проєкт HOPE створив 12 закладах у Київській, Чернігівській, Херсонській, Миколаївській та Харківській областях. Нове відділення стало 13-м відновленим закладом.
Нагадаємо, що миколаївські лікарні та ЦНАП встановили сонячні панелі за підтримки Німеччини та ЄС.
Проїзд відкриють і в новому тунелі, що сполучає міст з дорогою на вулицю Петра Вершигори в напрямку проспекту Романа Шухевича та житлового масиву Троєщина. Також працівники облаштовують прилеглі території біля тунелю, роботи завершать до кінця цього року.
Поки що мостовий перехід залишать недоступним для важковантажного транспорту.
Раніше ми писали, що на Подільсько-Воскресенському мосту будують 90-метровий автотунель (ФОТО).
Також ми повідомляли, що у конструкцію Подільсько-Воскресенського моста заклали три станції майбутньої гілки метро на Троєщину.
Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.
Юлія Мельник об’їздила пів світу, але думками весь час поверталась у маленьку хатинку в селі під Могилів-Подільським, де бувала ще маленькою.
Уявляла поріг, на якому вона сиділа, слухаючи прабабусині розповіді, вікно, з якого видно річку з лебедями… Тепер у тому будинку живуть зовсім чужі люди — загадковий ворожбит з дружиною. Роками дівчина чекала на шанс знову побачити поріг свого дитинства.
Як їй вдалося виконати останню волю прабабусі, Юлія розповіла ШоТам.
Малою я бувала в гостях у своєї прабабці Марії — добре пам’ятаю її страви, розповіді про Другу світову війну. Тоді її, юну дівчину, німецькі окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Коли вже прабабці не стало, я дізналася, що перед смертю вона просила свою доньку — мою бабцю Галю — не продавати хату, аби там не жили чужі люди. Але так склалися обставини, що згодом родина все ж продала той будинок. І я пообіцяла собі, що коли в мене з’явиться можливість, я викуплю прабабусину хату — виросту, зароблю грошей і викуплю.
Юлина прабабуся Марія, Юля та бабуся Галина. Фото з архіву Юлії Мельник
Життя на кілька країн
Заробляти гроші я планувала в юридичній сфері, отримала диплом. Але за фахом працювала лише кілька місяців. Робота помічницею юриста в районному суді виявилася зовсім не такою романтичною, як я її собі науявляла по фільмах.
Перший раз працювати за кордон я поїхала у 20 років. Чим тільки не займалася: і меблі продавала, і спідню білизну, і в салонах краси робила процедури шугарингу.
У сфері б’юті-послуг працювала найдовше — в мене були вже свої постійні клієнти, договори з різними салонами. Це було таке життя на кілька країн: в одній я заробляю, іншу їду дивитись, між цим їду додому, в Україну. Так тривало кілька років.
Юлія Мельник позує на тлі Колізею в Римі. Фото з архіву Юлії
Шаман і хата без дверей
У 2019 році я дізналася, що люди, які на той момент жили в прабабусиній хаті, її знову продають. Я роками чекала на це, і ось нарешті.
Я готова була викупити її в будь-якому стані — у мене тоді не було думок про те, щоб її ремонтувати, я просто хотіла, щоб там не жили сторонні люди, як і просила прабабуся.
Загалом історія цієї хати після смерті прабабусі трохи дивна. Всі ці роки там жив чоловік, якого називали Шаманом, бо він був ніби як знахар чи ворожбит. Він помер, і за якийсь час його дружина вирішила продати хату.
Виявилося, що за цей час вони так і не переоформили документи, і юридично власницею досі лишалася моя бабуся Галя. Тож продати хату саме нашій родині цій жінці було дуже вигідно, бо навряд чи хтось би захотів займатися тими питаннями з документами.
Бабуся колись продала цю хату за 5 тисяч гривень, а я її назад викупила за 15 тисяч, ще й без вікон і дверей. Насамперед вирішила вставити нові вікна та двері, аби хата не руйнувалася та її не розграбували. Більше нічого там не ремонтувала, бо гроші закінчились, тож я знову поїхала працювати за кордон.
Юля зі своїм песиком Корішем сидить на порозі прабабусиної хати, яку самостійно викупила в попередніх власників. Фото: ШоТам
Потягнуло у свою хату
Але коли почалась повномасштабна війна, я морально не змогла залишатися за кордоном. І хоча батьки мене відмовляли, я зібрала речі, Коріша (це мій песик, який зі мною живе вже 10 років) і поїхала на Вінниччину, але не до родичів, а вже у свою власну хату.
Звісно, жити там одразу було неможливо: треба було ремонтувати підлогу, дах, чистити пічку. Коли чистили сажу, до речі, знайшли замуроване в грубці порожнє яйце — мабуть, це було щось із Шаманових штук, якісь магічні ритуали. Була ще ціла скриня різних ікон, а вхід на горище був забитий дошками.
Викликала майстра з OLX
Я вирішила відновити доступ на горище, щоб колись там сушити гриби, рибку. Ну, і щоб почати ремонт даху, треба було оглянути його стан зсередини, а туди навіть потрапити було неможливо — вхід забитий, драбини нема.
Я прямо з телефона почала шукати якогось умільця на OLX Послуги, бо коли була за кордоном, уже шукала там на прохання бабусі майстра для її пічки-буржуйки. Тепер він був потрібен уже мені, для моєї хати.
Буквально за дві години майстер уже був у мене, бо я обрала в пошуку саме свій район. Він встановив мені зручну складану драбину на горище, яка легко підіймається й опускається. Це, мабуть, був один з найпростіших етапів ремонту наразі.
Далі було складніше.
Юлія Мельник позує зі своїм песиком на новенькій драбині на горище. яку їй виготовив і встановив майстер з OLX Послуги. Фото: ШоТам
Ремонт у 25 разів дорожчий за хату
Коли я почала весь цей ремонт, та ще й з прибудовою до хати просторої кухні, я не дуже уявляла, скільки мені все це коштуватиме. Виявилося, що аби зробити все, як я хочу, потрібні чималі гроші, яких у мене не було. Робота майстрів, матеріали — все це дуже дорого.
Я підрахувала, що на заплановані ремонтні роботи треба у 25 разів більше, ніж коштувала мені хата — і це тільки початок.
Тож вирішила знову їхати на роботу за кордон. Познайомилася з родиною, яка працювала в Ісландії, і подумала: а чому б і ні? Я давно міряла там побувати. Так Коріш опинився у бабусі, а я — в Ісландії.
Вони так і не здогадалися, що я не кухарка
Першою моєю роботою в Ісландії був клінінг, бо я ж не знала ні ісландської, ні англійської мови, і це дуже обмежувало. Попрацювала на прибираннях два тижні та зрозуміла, що все — більше не можу. Колектив хороший, але я ходила з тими відрами й увесь час думала, що можу більше.
Почала шукати іншу роботу. Але коли я приходила на співбесіди й казала, що я не говорю хоча б англійською, мене не брали. Тож одного разу на співбесіді на посаду кухарки в ресторані сказала, що добре розмовляю англійською і що маю досвід роботи в куховарстві. І мене взяли, бо був якраз туристичний сезон, і не було часу довго когось шукати.
Я вчилася на ходу — просто повторювала все, що мені показував шеф-кухар. Якщо чогось не знала — гуглила: наприклад, що таке стейк medium rare. За пару тижнів я вже вивчила всі страви з меню. Пропрацювала там майже рік, а потім перейшла в салон краси — у свою стихію.
А в ресторані, до речі, так ніхто й не запідозрив, що я не кухарка за фахом.
Арка, як у РАЦСІ
Зараз я живу на дві країни: Україна й Ісландія. Кілька місяців працюю в салоні, потім їду додому, в Україну. Стараюся, щоб ремонт тривав, навіть коли мене нема. От до цього приїзду за порадою знайомих найняла майстрів для облицювальних робіт, аби зробили мені рівні й однотонні стіни. Приїжджаю, а так арка з ліпниною… Просто наче в РАЦСі!
Юлія Мельник стоїть поруч з ліпниною, яку на стіні хати її прабабусі виклали майстри-штукатури. Фото: ШоТам
Ось такі нюанси віддаленого менеджменту ремонту. Розумію, що люди хотіли, як краще, але… Буду знову шукати майстрів через OLX і збивати все це. А потім знову поїду в Ісландію на роботу.
Тут у мене своя Ісландія
Зараз я не знаю, як складеться моє життя далі, коли я все дороблю, добудую та буду тут жити. Але я знаю точно, що з усіх мандрів хочу повертатися сюди.
Я бувала в багатьох країнах: в Японії, Таїланді, Норвегії, Данії, Еміратах… Багато моїх знайомих мріють побувати в Ісландії — це справді неймовірно красива країна. Але я, перебуваючи там, сумую за своєю хаткою на березі річки Мурафа.
Юлія Мельник п’є чай у місці, про яке мріє, перебуваючи в Ісландії: на березі річки Мурафа, де стоїть хата, яка належала її прабабусі. Фото: ШоТам
Тут у мене своя Ісландія. Ліс, річка, на річці вісім лебедів живуть. Коли я тут, я відчуваю спокій і якусь силу.
Люблю сісти з Корішем і мріяти: ось тут буде кухня, тут — грубка, тут — столик, а навколо нього будуть бігати мої діти чи, може, вже онуки, і я їм розповідатиму, що тут жила ще їхня прапрапрабабуся.
Марія жила з дідусем в окупованому селі на Донеччині, який боявся, що росіяни можуть забрати дівчинку. Її евакуювали завдяки ініціативі Bring Kids Back UA та Українській мережі за права дитини. На підконтрольній Україні території дівчинку привезли до мами та братика.
З семи років Вероніка, яка втратила батьків, жила під опікою в Херсонській області. У 2022 році окупація села принесла їй безліч випробувань: постійний стрес, погіршення здоров’я, а також перебої зі зв’язком та електрикою, які заважали навчанню.
Опікунка вирішила, що переїзд до бабусі в Кривий Ріг стане найкращим рішенням для дівчинки. Тепер Вероніка в безпеці, одужує та готова розпочати новий етап свого життя.
Дітей повернули завдяки співпраці Української мережі за права дитини, SOS-Kinderdörfer weltweit та підтримці міжнародних партнерів України, зокрема Save Ukraine та Українського національного центру розбудови миру у межах проєкту «Шлях додому: новий маршрут».
В ініціативі вказали, що всі персональні дані родин змінили з міркувань безпеки.
Нагадаємо, що в Україні запустили нову хвилю кампанії проти домашнього насильства.
Коментарі