Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми стали людьми з підручників історії». П’ять історій про молодь з прифронтових міст, яка наближає нашу перемогу

Вони не покинули прифронтові регіони, хоча мали таку нагоду. Їх не лякають ані щоденні обстріли, ані близькість до передової, ані погрози окупантів. Вони – це молодь, яка попри все залишається на своїх місцях, допомагаючи цивільним та військовим.

Опубліковано

Вони не покинули прифронтові регіони, хоча мали таку нагоду. Їх не лякають ані щоденні обстріли, ані близькість до передової, ані погрози окупантів. Вони – це молодь, яка попри все залишається на своїх місцях, допомагаючи цивільним та військовим.

Це історії про українців із Харківщини, Донеччини, Херсонщини та Миколаївщини, які докорінно змінили своє життя, присвятивши весь вільний час та всі свої сили волонтерству. Справі, яку самі називають і порятунком, і покликанням. ШоТам розповідає про п’ятьох героїв і геройок, які доводять: наближати перемогу може кожен.

Дмитро Жуков

20-річний волонтер із Харкова

З перших тижнів великої війни готує хліб та гарячі страви для мешканців Харківщини та військових ЗСУ

Заробляти гроші почав ще дитиною

Я почав працювати з 16 років. Спочатку був помічником бармена, згодом – офіціантом. Відтак пішов вчитися на кухаря-кондитера, після чого півтора року працював у харківському аеропорту на міжнародних рейсах. Після закінчення училища влаштувався на нове місце – у кафе.

24 лютого – черговий день, коли мені потрібно було виходити на роботу. Я прокинувся о четвертій ранку, а в чатах вже писали, що почалося повномасштабне вторгнення. Я запитав: «А може, на роботу піти?». А мені відповіли: «Ні, ти що, почалася війна!».

Перші три дні повномасштабної війни для мене минули за містом. Я цього не хотів, але рідні дуже просили перечекати бодай трохи. Коли стало спокійніше, вирішив повернутися додому та забрати речі. А ще хотів заїхати на роботу та захопити свій зарядний пристрій.

Вже в кафе мені зателефонувала власниця – Марія Скоробагач – та запитала: «Дмитре, а хочеш допомагати людям?». Я одразу погодився та почав працювати. Із собою не мав жодних речей, лише те, у чому був: куртка, футболка, штани та кросівки. І, звісно, кухарський фартух у закладі.

Фото: uacrisis.org.

Готував обіди та випікав хліб

Спочатку ми працювали на запасах: готували обіди з того, що було в закладі. Місто постійно обстрілювали, постачальники фізично не могли нічого довезти. Але вже десь через тиждень стало спокійніше, нам почали привозити все необхідне.

Якось до мене звернулися волонтери й запитали, чи вмію я пекти хліб. Сказав, що так. Після цього вони попросили спекти сотню буханок. Звісно, перший тиждень я витратив на навчання та опанування технології, адже це чимала кількість. Та вже за півтора тижня повністю освоїв процес і почав випікати від 200 буханок хліба на день, а паралельно – готував 100 обідів на добу.

Поступово потреба в гарячих обідах зменшувалася, цей напрям ставав не надто доцільним. Тож мене попросили переключитися виключно на хліб. Тоді я збільшив обсяги та почав випікати від 300 буханок на добу. 

Водночас ми допомагали місцевим мешканцям із ліками. Фонд батька власниці кав’ярні – Володимира Скоробагача – закупив необхідні медикаменти, як-от гормони для щитоподібної залози. А я роздавав їх людям.

Фронт не може існувати без волонтерів

З початком повномасштабного вторгнення я хотів піти воювати, але родина мене не відпустила. Тому зайнявся волонтерством – аби допомагати людям. Я люблю своє місто, люблю свою країну. І хочу зробити максимальний внесок у нашу перемогу. Принаймні забезпечити людей їжею та необхідними ліками.

Насправді волонтерство може неабияк змінити наше суспільство на краще. Адже сьогодні ми маємо не лише бойовий фронт, а й тиловий. Уявіть, військовому в окопі потрібні ліки, їжа та одяг. Якщо волонтерів не буде – ця людина не зможе нормально воювати. Волонтери та всі небайдужі – це герої, які наближають країну до перемоги. Вони допомагають не лише бійцям на передовій, а й тим, хто через війну втратив все. Ці люди отримують надію на щасливе життя.

Вже зроблено так багато, що ми просто не можемо скласти руки. Ми маємо працювати далі, допомагати людям та нашій країні. А ще я хочу, аби кожна людина вірила в нашу перемогу. Попри все. І кожен має сприяти цьому на своєму місці. Впевнений, це буде найцінніша перемога в нашому житті. Ми неодмінно доведемо собі та всьому світу, що Україна – незламна, і ніхто не зможе поставити її на коліна.

Стефан Воронцов

20-річний волонтер з тимчасово окупованої Нової Каховки (Херсонська область)

До останнього залишався в місті та допомагав містянам, наразі керує роботою гуманітарного штабу дистанційно

До повномасштабної війни я був звичайним студентом

До повномасштабної війни я жив студентським життям, вивчав у  Вроцлавському університеті урбаністику, архітектуру та містобудування. Також займався вивченням європейської культури. Часто порівнював країни Європи з Україною. 

З 2019 року почав волонтерити у команді, яка займалася реставрацією Нової Каховки. Ми на професійному рівні оновлювали кам’яні вишиванки Довженка на будівлях. Невдовзі створив культурний центр для молоді, куди запрошували різних спікерів. Там ми розмовляли на теми, які ніколи не піднімалися в місті: права людини, ЛГБТ тощо. 

молодь херсонщина

Повернувся до України за тиждень до вторгнення

Я не вірив у повномасштабний наступ. Думав, що росіяни хочуть, аби українці були у напрузі, під психологічним тиском. Я був у Польщі, але 16 лютого вирішив на два тижні приїхати до батьків, зробити сюрприз. 

24 лютого прокинувся о п’ятій ранку. Не розумів, чи то від сну, чи від «феєрверку». Через декілька хвилин почув потужний вибух поруч із моїм будинком. Ми думали, що, можливо, то лише у нас і на Донбасі, але виявилося, що вибухи – по всій країні. О восьмій ранку росіяни були вже в Генічеську, що на півдні Херсонської області. А о 12:00 над Каховською ГЕС вже висів триколор. 

Організували «штаб» просто в підвалі будинку

Коли почалася повномасштабна війна, ми не могли просто приймати все, що відбувалося. Ми – херсонці – почали об’єднуватися. Спочатку це були лише чати для обміну інформацією. Охочих приєднатися доводилося «фільтрувати». У нас був свій метод: ми протягом хвилини говорили з людиною українською на локальні теми, а вже потім додавали. У цьому чаті ми ділилися інформацією про росіян: де вони перебувають, де розташовані блокпости, якась інша актуальна інформація по місту, наприклад, де й що можна купити. 

Перші два тижні ніхто не виходив на вулицю. Усім було дуже страшно, ніхто не розумів, що відбувається. Були випадки, коли окупанти вбивали людей, бо вони просто не хотіли зупинятися на вулиці. Та з часом ми почали виходити, організували «штаб» в одному з підвалів. 

волонтери

Знаходили навіть те, що неможливо дістати

Я називаю себе співзасновником фонду HUMANITY (укр. «Людяність»). Як і всі з нашої команди. Бо є люди, без яких взагалі нічого не було б. Наприклад, ті, хто досі під окупацією. Раніше ми влаштовували «планірки», а тепер можемо навіть і не обговорювати деякі питання. Працюємо як годинник. Спочатку було важко, не знали, чи витримаємо це навантаження. Нам писали люди, які просили щось, чого у нас не було. Але ми все знаходили. 

Усе просто: тут наші знайомі, друзі, яких ми знаємо з дитинства. Розуміємо, що волонтер може зробити, а що ні. Ти даєш йому завдання і довіряєш, бо він точно його виконає. У нас немає зарплатні, але волонтери, які в окупації, можуть брати собі продукти. Їм це також потрібно.

80% нашої команди виїхали, ми вже думали заморозити свою діяльність, але, на щастя, продовжуємо працювати. Наша місія – врятувати людей, допомогти їм пережити цю війну. 

молодь-волонтери Херсонщина

Мене мотивує боротьба нашого народу

Я виїхав не через те, що мені набридло жити в окупації. Я пробув у захопленій Новій Каховці 40 днів, але виїхав, оскільки мене почали переслідувати. Тепер я допомагаю дистанційно.

Війна почалася – війна й закінчиться. Головне – не здаватися. Я не хочу опускати руки й не хочу, аби здавалися інші. Я не пробачу собі, якщо через місяць ми завершимо свою діяльність. Мене мотивує боротьба нашого народу, який століттями б’ється за Україну. 

Ми стали тими людьми з картинок, яких раніше бачили лише в книжках з історії. Тільки в козаків були шаблі, а зараз – автомати та телефони. У нас є чудова можливість подолати імперію, з якою ми боролися сотні років. 

Марія Штерн

21-річна волонтерка зі Словʼянська (Донецька область)

Попри обстріли та загальну евакуацію дівчина не покинула рідне місто та почала забезпечувати усім необхідним  цивільних і військових

Волонтерство відкрила для себе ще дитиною

Я почала свою волонтерську діяльність ще у 2015 році, коли була підлітком. Тоді у Слов’янську почали зʼявлятися перші громадські та міжнародні організації. Для молоді влаштовували безліч майстер-класів, тренінгів, воркшопів. Я розвивалася, це було дуже класно, мені подобалася ця сфера.

Згодом я переїхала до Києва, працювала в продажах. Але вже через два роки повернулася додому й влаштувалася на посаду ріелторки. Звісно, 24 лютого на роботу вже не виходила – сенсу не було. Відтоді в нерухомості все зупинилося, і, думаю, стоятиме на паузі ще кілька років. Тож я залишилася без роботи. На щастя, у мене є мама, яка може трохи допомогти з грошима. 

зсу

Не змогла покинути рідне місто

Війна знову прийшла у мій Слов’янськ та мою Україну, тож я не могла діяти інакше, як включатися в боротьбу. Думок про пошук нової роботи чи переїзд не було – я весь час думала лише про те, як це все можна зупинити.

Думаю, як і всіх українців, мене надихнули наші люди, які стали на захист своїх міст. Вони руками зупиняли ворожі танки, піднімали державний прапор над Херсоном навіть після окупації. Я дивилася на це все й розуміла, що не можу сказати собі «стоп» й сидіти склавши руки. Це був момент, коли я «прокинулася» й активно включилася в боротьбу за збереження нашого міста.

Коли у квітні почалася евакуація, і влада оголосила, що треба виїжджати, мені стало сумно. Однодумці почали покидати Слов’янськ, адже життя та здоров’я – на першому місці. Проте я не змогла цього зробити, хоча й мала таку можливість. Я захотіла бути корисною на своєму місці, допомагати іншим.

Я почала спілкуватися з представниками місцевих організацій, які виїхали з міста. Вони були готові допомагати. До того ж завдяки впізнаваності в місті мені почали писати з різних фондів, надсилати гуманітарну допомогу. Так все й почалося.

молодь

Знаходжу для людей продукти та речі

Зараз я працюю в благодійній організації New Way як представниця по роботі з громадами. Наразі ми охоплюємо чотири області: Донецьку, Дніпропетровську, Чернігівську та Київську. Також найближчим часом плануємо розпочати роботу на деокупованій території Харківщини. 

Сьогодні моя безпосередня робота – видача гуманітарної допомоги. Це продуктові та гігієнічні набори, каністри та місткості для води. Також даємо твердопаливні брикети для людей із вразливих категорій, у яких немає газу.

Волонтерство додало мені впевненості

Волонтерство змінило мене ще у 2015 році. До цього я думала, що ніколи не зможу поїхати в Київ. Я була невпевненою в собі дитиною і розкрилася тільки після того, як почала волонтерити.

Завдяки волонтерству я змогла безкоштовно навчатися чомусь в інших людей. Крім того, це розвивало мої організаторські здібності. Було справді круто робити щось разом із людьми, які приїжджали до Слов’янська. Щоразу, коли ми спілкувалися, я думала: «Вау, клас! Ці люди багато чого побачили, і можуть поділитися досвідом». І це трохи змінює мислення та погляди. 

Я переконана, що роль волонтерів та людей з активною позицією – надзвичайно важлива. Воїни ЗСУ розуміють, що захищають нашу територію заради нас. Вони бачать, що ми здатні вибудувати світле майбутнє для України. Сподіваюсь, після перемоги ми перебуватимемо в десятці найкращих для життя країн.

дівчина з прапором біля пам'ятника Шевченка

Молодь – запорука успішної країни

Є класна фраза: «Ти сам собі країна». Треба усвідомлювати відповідальність за себе, своє життя, родину та майбутнє своєї країни. Слід допомагати або бодай не руйнувати те, що інші люди намагаються зробити. А ще завжди варто залишатися людиною та робити щось корисне.

Я сподіваюся, що моїх однодумців ставатиме дедалі більше. Молодь чутиме ці історії та розумітиме, як можна змінюватися на краще. А паралельно із цим буде змінюватися й наша країна.

Роман Єфременко

21-річний волонтер із Харкова

З перших днів повномасштабного вторгнення готував для ЗСУ, а згодом зайнявся евакуацією цивільного населення з прифронтових територій

Почав годувати бійців із другого дня повномасштабної війни

За професією я кухар, навчався за цією спеціальністю, а працювати почав ще з 18 років. Я родом із Полтавщини, але живу в Харкові. З початком повномасштабного вторгнення мені почали телефонувати рідні та вмовляти: «Їдь додому, чому ти там сидиш під обстрілами?». Та я відмовився. Думав, чим можу бути корисним на місці.

Потім у чат закладу, в якому я працював, написала операційна директорка Оксана. Цей заклад тримає представник фонду Rescue Now Михайло Чорноморець. Оксана сказала, що у закладі є купа продуктів, хто хоче допомогти годувати військових? Я погодився, і вже з другого дня повномасштабної війни ми з колегами вийшли на кухню та почали готувати їжу в каструлях обʼємом 50 літрів. Через кілька тижнів приєдналася ще моя дівчина Дарина.

У нас була автівка, тож, крім приготування, ми могли ще й розвозити їжу. Завантажували, везли, віддавали та поверталися на базу. Звісно, їздити хотіли не всі: було страшно, працювала і авіація, і артилерія. До того ж комендантська година починалася з 16:00, тож ми були прив’язаними до часу.

волонтер біля танка

Змінив кухню на евакуацію цивільних

Тепер я займаюся евакуацією людей. Нещодавно возив цивільних із Куп’янська. Зі мною пліч-о-пліч працює товариш Олександр, з яким ми багато чого пройшли, навіть потрапляли разом під обстріл. Він дуже часто евакуює людей із «сірих» зон. А щоб не їхати порожніми, дорогою ми веземо гуманітарну допомогу.

Мене нагородили відзнакою молодіжної премії UNICEF YOUTH AWARDS у номінації «Допомога людям похилого віку». Не думав, що ввійду в десятку, адже там було дуже багато претендентів. Але мені вдалося, і я безмежно вдячний за цю відзнаку.

молодь Харківщина

Не можу припинити волонтерити

Коли я чую, через що пройшли люди, то хочеться допомагати якомога більше. Коли ми приїжджаємо у населені пункти, і я на власні очі бачу, у яких умовах живуть українці, то хочеться зробити все можливе задля них.

Одна мама з маленькою дитиною сказала: «Ми не поїдемо, доки про мого чоловіка й зятя нічого не стане відомо». Від цього стає морально важко. Я не можу просто взяти та перестати волонтерити, почувши таке.

Впевнений, що ніколи не пізно почати волонтерити. Є багато фондів, де бракує людей. Є організації, які щодня вивозять по 800-900 українців, і їм точно потрібна допомога. Головне – аби людина мала бажання та шукала для себе можливості.

 Лала Джаббарова

19-річна волонтерка з Миколаєва 

З перших днів вторгнення допомагала цивільним з прифронтових сіл, а згодом – і бійцям ЗСУ. Нещодавно відкрила благодійну крамницю, аби допомогти переселенцям з роботою

«Доцю, прокидайся. В Україні почалася війна»

До повномасштабного вторгнення я працювала веб-дизайнеркою і мала салон краси в центрі Миколаєва. На жаль, з початком повномасштабної війни заклад довелося закрити заради безпеки команди.

Зранку 24 лютого мені зателефонувала сестра. Я підняла слухавку, щось прослухала й продовжила спати, не зрозумівши, що вона сказала. За годину мені подзвонила мама. Вона дуже емоційна людина, і, зазвичай, все, що вона каже, варто ділити на два. Але того ранку вона чітко й спокійно сказала: «Доцю, прокидайся. В Україні почалася війна».

Волонтерство – єдине, що мене рятувало

Перші місяці були достатньо складними. Єдине, що мене дійсно підтримувало, – це участь у волонтерській діяльності. Починала з допомоги цивільним, а зараз закриваю військові збори, купую техніку, броніки та автівки для ЗСУ. 

Якийсь час ми їздили до села на Миколаївщині, яке опинилося під російською окупацією. Зупинялися біля блокпостів і чекали, аби хтось з місцевих вийшов до нас і забрав гуманітарку. Бодай якісь дитячі продукти. Вже тоді я точно переконалася, що до останнього не буду виїжджати: мені треба допомагати іншим.

Приблизно в червні стало зрозуміло, що гуманітарної катастрофи вже немає: частину сіл відбили, налагодилося регулярне постачання продуктів. Зараз це може здаватися нереальним, але люди часом не уявляють, якою була ситуації на Миколаївщині. Ми постійно шукали дитяче харчування та ліки, зокрема, для серця та врегулювання тиску. У регіоні збільшилася кількість інфарктів та інсультів: люди просто не витримували.

молодь

Ти починаєш волонтерити – й воно затягує тебе в потрібні кола

Насправді все робиться значно легше, ніж може здаватися. Часто мене питають, як почати волонтерити. А ти просто почни щось робити, і тебе випадково затягне в потрібні місця та спільноту однодумців.

Мої перші кроки у волонтерстві відбулися на третій день повномасштабної війни. Я пішла до лікарні, аби передати військовим чай, каву та цукор. Виклала в інстаграмі сторіз про потреби, мені відповіли дівчата з «Сільпо», мовляв, готові перекрити частину суми. А ще це все потрібно було якось довезти, тож я написала у волонтерський чат. Так познайомилася зі Святославом, який працював у волонтерському центрі «Південний опір». 

Між собою ми називаємо учасників центру «єнотами». Ці люди завжди в курсі найгостріших запитів та комунікують безпосередньо з військовими. 

На практиці це виглядало так: я везу «волонтерку» до військової частини, знайомлюсь з людьми, беру їхні контакти. І якщо щось потрібно – вони надалі зі мною зв’язуються. У «єнотів» завжди є якийсь збір: то квадрокоптери, то тепловізори, то акумулятори на дрони. Вони постійно щось збирають, оскільки отримують величезну кількість запитів. 

Тож навіть коли я закриваю черговий збір і думаю, що можна перепочити, достатньо знову написати «єнотам». І ось – у тебе горять вже три збори, один з яких – на позавчора. 

молодь Миколаїв

Створила бізнес, аби допомогти переселенцям

Через повітряні тривоги й постійні обстріли в прифронтових містах дуже бракує роботи для людей, які відмовилися виїхати. Тому я запустила нову справу, що створює робочі місця для переселенців та мешканців регіонів, де тривають активні бойові дії. Мрію, аби цей магазин допомагав закривати якомога більше зборів та став підтримкою для українців, які втратили домівку чи потерпають від російських снарядів. 

А ще я зрозуміла, що хочу провести все своє життя в Україні. Хочу робити щось якісне й хороше тут, а не за кордоном. Тепер боротьба – це сенс мого життя. Боротьба за національну єдність, нашу країну. І, звісно, за мій Миколаїв.

Суспільство

Не шиють і не тчуть, а виготовляють за допомогою пістолета. Як у Черкасах створюють нетипові крафтові килими

Опубліковано

Що поєднує між собою крафтові килими і тафтинговий пістолет? Те, що перше можна створити за допомогою другого. Уявлення про килими та їхнє призначення змінює подружжя Сергія та Ельвіри Таморків з Черкас, які понад рік розвивають власну справу.

«Я думав, що килими це щось з типовими візерунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів», – ділиться Сергій.

Про килими у вигляді персонажів з Гаррі Поттера та підтримку державного гранту для ШоТам розповів засновник сімейного бізнесу RootsRugs Сергій Таморка. 

Перший килим – для друга

Сімейному бізнесу Сергій та Ельвіри Таморків більше року. Перший килим вони створили в грудні 2022 року та опублікували його фото в соціальних мережах. Це був двометровий крафтовий килим в етностилі з українськими та марокканськими мотивами, який подружжя зробило на замовлення свого друга.

Раніше Сергій з дружиною жили у Києві та працювали в сфері торгівлі одягом – мали власний магазин.  За освітою Ельвіра – біотехнолог, а Сергій технік сільського та лісового господарства. Освіта обох зовсім не пов’язана з творчістю, але саме вона є невід’ємною частиною життя цієї сім’ї. 

Подружжя Таморків, яке створює крафтові килими

Сергій та Ельвіра Таморки. Фото надав Сергій

Про створення килимів неординарним способом Сергій дізнався в 2019 році і хотів спробувати. Побачив кілька відео в американському YouTube та світлини на іноземних сайтах.

Незвичайний крафтовий килим

3D-килим, який створило подружжя. Фото надав Сергій Тиморка

Крафтові килими не лише на стіну та підлогу?

Сергій каже, що раніше мав доволі консервативну думку про килим: «Я думав, що килими – це щось з типовими візурунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів».

Яскравий килим, який свторило подружжя

Замовлення у вигляді мультиплікаційного героя. Фото надав Сергій Тиморка

Після початку повномасштабної війни ситуація з сімейним магазином одягу була доволі складною, в перші тижні весни розпродали весь наявний товар і вирішили припинити роботу. 

В Черкаси хотіли переїхати давно, бо звідти родом Ельвіра і місто завжди здавалося парі більш комфортним для життя. Сергій каже, що в Києві багато часу витрачав на логістику, дорогу, особливо в питаннях бізнесу. Після переїзду Сергій з Ельвірою думали, чим можуть займатися далі і чоловік згадав про виготовлення килимів.

Сергій розповідає, що процес створення килима починається з малюнка, який переноситься на раму. Малюнок може бути створений заздалегідь або намальований від руки, який потім треба за допомогою проектора перенести на полотно, яке перед тим натягують на раму. Далі відбувається процес вишивки, але не руками, а за допомогою пістолета, який протикає полотно. Чоловік наголошує, що це не машинна вишивка, килими створюються саме за допомогою пістолета.

Тафтинговий пістолет – постійний помічник в роботі тафтинговий пістолет, за допомогою якого подружжя створює вироби петельною технікою. Також можна використовувати великі пневматичні пістолети, аби створювати 3D-килими з довгим ворсом.

Процес створення крафтового килиму

Сергій Таморка створює килим за допомогою тафтингового пістолета. Фото: Суспільне Черкаси

Відразу вийшли на експорт

Спочатку Таморки придумували лише власні малюнки, адже експериментували та використовували різні мотиви вишивки. А далі клієнти почали робити замовлення за вже готовим малюнком. 

Більше 80% клієнтів замовляють крафтові килими у США, а інші – з Європи та України в тому числі. «Тафтиногові килими – це нова ніша в бізнесі, яка тільки зароджується в Україні, проте виробників уже є достатньо. Є виробники, які створюють килими саме для українських споживачів, ми ж вирішили відразу орієнтуватися на експорт», – каже Сергій.

Станом на сьогодні Таморки створили приблизно 200 килимів. Пошити килим можна і за кілька годин, але його створення не обмежується виключно шиттям. Тому в середньому на килим пара витрачає до двох-трьох робочих днів.

Синій килим створений Таморками

Об’ємний килим, який створили Таморки. Фото надав Сергій 

Корінь Мандрагори та етнічні мотиви

Сергій каже, що серед виробів має багато фаворитів, які, переважно, пов’язані з якимись персонажами. Наприклад, корінь Мандрагори з листками як у фільмі про Гаррі Поттера – одна частина килимка, а інша – горщик, за який корінь ховається. Це тип розсуваного килимка. В дитинстві Сергій дуже любив «Завойовник Зім», де був персонаж Гір, що перевдягався в зеленого собаку. Цього героя часто замовляли з-за кордону.

Килим, який створило подружжя

Розсувний килим з коренем мандрагори в горщику. Фото надав Сергій Таморка

«Найцікавіше для нас – робити щось унікальне, що потребує поєднання кількох технік. Ми хочемо створити найбільш унікальний килим в світі», розповідає Сергій Таморка.

Запитів від іноземних клієнтів дуже багато. Часто люди надсилають власні фото або просять створити якогось персонажа. Від клієнтів з України замовлень значно менше, але Сергій ділиться, що всі вони теж дуже різноманітні. Клієнти замовляли традиційний великий етнічний килим, а ще персонажів з аніме чи героїв мемів. 

Грантова підтримка для розвитку бізнесу

Розвивати власний бізнес Таморкам допоміг державний грант «Власна справа». Сергій ділиться, що подав заявку через «Дію» за кілька хвилин. І радить всім, хто хотів би спробувати податись на грантову підтримку, обов’язково подумати про свій бізнес-план – що хочете робити, як саме і кому це може бути потрібно. А ще важливо вміти планувати свій бізнес на тривалий час, хоча б на кілька років.

Таморкам грантові кошти допомогли збільшити об’єми сировини, кількість унікальних моделей, які створили самі та наповнили ними сайт, аби клієнти мали більший вибір. А ще орендувати приміщення, адже до того створювали килими вдома, де вже не поміщалися зі своїми рамами. 

Крафтові килими закордон продають за допомогою всесвітнього маркетплейсу крафтових товарів Etsy. Сергій та Ельвіра зараз взяли на роботу людину, яка адмініструватиме їхній магазин на цьому сайті, а вони витрачатимуть більше часу на саме створення килимів та своєї власної крафтової історії.

«Складно зберігати рівень якості при масштабуванні, тому ми хочемо залишатися на такому рівні своєї крафтовості. Ми прагнемо росту, але не плануємо створювати цех, де працюватимуть п’ятдесят людей, що робитимуть наші килими у великих об’ємах. Ми зосереджені на меншій кількості, але більшій якості», розповідає Сергій.

Килими на експорт, гроші – в Україну 

Для подружжя Таморків створення власних крафтових килимів – це можливість для творчості та прояву власної фантазії. «Ми хочемо приносити у цей світ щось цікаве, робити щось своє, продавати це закордоном, але залучати кошти сюди, в Україну», каже Сергій.

Чоловік переконує, що їхні кими відрізняються від магазинних тим, що їх не можна знайти на полицях магазинів. Він каже, що це унікальні роботи, які прив’язані до конкретних людей, залежно від їхніх запитів. А ще часто клієнти замовляють тафтингові килими як подарунок для своїх близьких.

Про плани на майбутнє Сергій відповідає впевнено та водночас з надією: «Ми плануємо покращувати свою майстерність, виготовляти більше цікавих килимів гарної якості, оновити свої інструменти та майстерню, покращувати сервіс та надання клієнтських послуг, створювати робочі місця. І найголовніше – знайти свій унікальний килим. А ще мріємо перемогти ворога у війні, аби відновили авіасполучення і доставка в США займала кілька днів».

Читати далі

Суспільство

Як дозвілля допомагає людям після травм повертатися до звичного життя

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Яким є шлях до відновлення після травм, отриманих внаслідок війни? Окрім медичної допомоги, реабілітації та психологічної допомоги важливо забезпечити умови, щоб люди мали доступ на рівні з іншими мешканцями громади до спортивних, культурних закладів та заходів. Регулярні фізичні заняття допомагають в реабілітації, а дозвілля допомагає повернутися до життя як до травми. 

Дозвілля повертає до звичного життя

Станом на кінець 2023 року в Україні проживають приблизно 3 млн людей з інвалідністю, як зазначало Мінсоцполітики. 

Лікування, реабілітація та психологічна підтримка необхідні для відновлення постраждалих від вибухонебезпечних предметів. Та не менш важливим є повернення чи наближення його до того ритму життя, яке було до травми. Це можна зробити, забезпечивши доступ на рівні з усіма до дозвілля.

Фізичні вправи допомогли відновитися

Сергій Прищепа серйозно постраждав унаслідок вибуху касетних снарядів, коли їхав з родиною в авто на Київщині в березні 2022 року. Його дружина закрила своїм тілом 9-річного сина й загинула, а хлопчик отримав психологічну травму. 

Сергій отримав переломи руки та щелепи, а також опікові й уламкові травми. Йому вчасно надали першу медичну допомогу, а потім зробили низку операцій.

Сергій Прищепа показує автівку, яка постраждала внаслідок касетних снарядів. Фото: ШоТам

«До звичного ритму життя я повернувся не одразу, – згадує Сергій. – У мене був абонемент у спортзал, куплений у січні до початку повномасштабної війни, і тільки восени 2022 року я знову спробував фізичні вправи в спортзалі».

Чоловік каже, що регулярні фізичні заняття по півтори години на день відволікають психологічно, а також допомагають фізично. Спочатку його ноги згиналися не повністю – бракувало сил і мʼязової маси. Тепер чоловік повернувся до того рівня підготовки, який мав до поранення. 

Наблизитися до життя, яке в Сергія було до поранення, він зміг влітку 2023 року, адже у квітні йому ще робили операції на щелепі. 

«Звісно, у звʼязку з тим, що в країні війна, дозвілля змінилося. Ми з сином їздимо на дачу, відпочиваємо, я працюю. Якщо в Києві залишаємося, то, наприклад, йдемо в кіно. Нещодавно були на ВДНГ – каталися на ковзанах», – розповів Сергій.

Сергій Прищепа повернувся до того рівня фізичної підготовки, який мав до поранення. Фото: ШоТам

Країна стає доступнішою

Заступниця керівника ГО «Доступно.UA» Наталка Пархитько каже, що за останні роки інфраструктура в Україні стала більш доступною для людей з інвалідністю. 

«Не потрібно придумувати щось нове окремо для людей з інвалідністю. Головна задача – це зробити доступнішими якомога більше послуг, інфраструктуру та інформацію», – наголошує експертка.

Також важливим є сприйняття людей з інвалідністю, тому що досі існує бар’єр у спілкуванні. Так людей, які отримали інвалідність, жаліють або навпаки – героїзують, і це може бути неприємним досвідом. Якраз через небажання чути такі слова люди часом і вирішують побути вдома замість корисного дозвілля – подорожей, відвідування кінотеатрів тощо.

«Приміром, у Києві є доступні локації [для людей з інвалідністю]. Це, наприклад, кінотеатри в торгово-розважальних центрах. Так, можливо, вони й не ідеальні, але все ж надають можливість брати активну участь у соціальному житті Києва», – каже Наталка Пархитько.

У закладах усе частіше зʼявляються вбиральні, адаптовані під потреби людей з інвалідністю – вони зручні та мають широкі проходи. Також іноді зустрічаються знижені касові зони, щоб людям на кріслі колісному було комфортніше купити все необхідне.

Бізнесу у сфері дозвілля варто ставати свідомішим

Проєктна менеджерка групи проєктів з інклюзії та реабілітації UNDP Олена Іванова закликає бізнес, що пов’язаний з дозвіллям, ставати соціально свідомим – більш доступним для людей з інвалідністю. Дбати про фізичну доступність закладу, пристосовані вбиральні. Це стосується всіх видовищних закладів та закладів харчування, фітнес-клубів.

Для людей, які втратили слух, робити дублювання жестовою мовою та титрування, а для тих, хто втратив зір – аудіодескрипцію фільмів та спектаклів, спортивних змагань. Для дітей – інклюзивні парки розваг і майданчики, мистецькі школи та спортивні гуртки.

Читайте також: Інклюзивні парки для дітей в Україні: як працюють та як створити у своїй громаді

Від цього заклади лише виграють, адже люди будуть приходити й витрачати там гроші. А для самих постраждалих це можливість почуватися на рівні з іншими й мати дозвілля, яке допомагає відновлюватися фізично та психологічно.

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

Штучний інтелект допомагатиме розміновувати Україну — Мінекономіки

Опубліковано

Міністерство економіки підписало угоду про партнерство з американською компанією Palantir Technologies, яка використовуватиме штучний інтелект для допомоги в розмінуванні України.

Про це йдеться у повідомленні міністерства.

Зазначається, що гуманітарне розмінування — це нульовий етап відновлення України. Наразі потенційно забрудненими є 156 000 квадратних кілометрів землі, в зоні ризику перебуває понад 6 мільйонів українців.

«Саме тому прискорення гуманітарного розмінування, зокрема завдяки співпраці з такими технологічними компаніями як Palantir — це можливість зберегти життя людей та швидше розпочати відбудову України», — зазначила міністерка Юлія Свириденко під час підписання документа в Лондоні.

Угода містить конкретні положення щодо співпраці за такими напрямками:

  • оцифрування операцій гуманітарного розмінування, автоматизація процесів, передбачених Національною стратегією протимінної діяльності на період до 2033 року;
  • розширення цифрових можливостей для координації вивільнення та оцінки земель, визначення пріоритетів регіонів та управління ризиками в протимінній діяльності;
  • використання асистента на базі платформи штучного інтелекту Palantir (AIP) для прийняття рішень у протимінній діяльності.

Платформа працюватиме з великими базами даних, сформованих дотичними до виконання заходів протимінної діяльності структурами, починаючи від органів місцевого самоврядування, регіональної влади, міністерств та відомств і завершуючи операторами протимінної діяльності.

Читайте також«Наша місія – зробити українське поле безпечним». У стартапі Efarm.pro винайшли трактор-розміновувач на автопілоті. Як він працює

Передбачається, що бази міститимуть як сталу інформацію, наприклад, оцінку економічної ефективності сільгоспземель, близькість забруднених територій до комунікацій тощо, так і оперативну, яка буде регулярно оновлюватися. Йдеться, зокрема, про дані обстеження територій ДСНС, ДССТ, неурядовими операторами, кількість та стан техніки, наявність піротехнічних підрозділів  на конкретних напрямках і т.ін.

Як працюватиме платформа

Завдяки можливостям Palantir AIP, платформа аналізуватиме інформацію та надаватиме рекомендації щодо оптимізації процесів. Наприклад, зможе порадити, враховуючи всі дані, як найефективніше провести очищення конкретної території – за допомогою нових методів розмінування, таких, як дрони, чи з застосуванням традиційних методів. Кінцевою ж метою вбачається розмінувати території швидше та за менших витрат.

Раніше ми повідомляли, що у Мінекономіки планують, що штучний інтелект допоможе в гуманітарному розмінуванні території України. Відомство уже сформувало цілісну стратегію інформаційного менеджменту гуманітарного розмінування, що базується на data-орієнтовному підході.

Фото: Мінекономіки України.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство4 години тому

Як дозвілля допомагає людям після травм повертатися до звичного життя

Яким є шлях до відновлення після травм, отриманих внаслідок війни? Окрім медичної допомоги, реабілітації та...

Суспільство5 години тому

«Жалість і підтримка – це різні речі»: як поводитися з тими, хто постраждав від вибухонебезпечних предметів

Святкування дня народження Анни Котової з Луганщини обернулося травмою – в її будинок прилетіла ракета....

Суспільство5 днів тому

Як отримати психологічну допомогу в сімейного лікаря

Аби отримати психологічну допомогу, українці можуть звернутися до своїх сімейних лікарів, терапевтів або педіатрів. Так,...

Суспільство5 днів тому

Як у громаді організувати тренінги з домедичної допомоги

Територія прифронтових областей України все ще забруднена вибухонебезпечними предметами. Наприклад, згідно з даними ДСНС, близько...

РЕКЛАМА: