Ми лікуємо захисників «Азовсталі». Як працює перший в Україні добровольчий хірургічний шпиталь? Інтерв’ю із засновником проєкту

Підприємець з Івано-Франківська за підтримки німецьких інвесторів три роки створював сучасну клініку пластичної хірургії. Але повномасштабне вторгнення змінило плани: нині тут оперують захисників «Азовсталі», розвідників та бійців Інтернаціонального батальйону, а на місці косметологічного кабінету надають допомогу переселенцям. 

Про нон-стоп роботу без вихідних та зарплат, покрокове перетворення медичного закладу на тиловий шпиталь та психологічну реабілітацію бійців ШоТам розповів засновник Першого добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук.

Станіслав Онищук

засновник шпиталю Брасс

У 2006 році ми постачали різні засоби для салонів краси. Поступово додавались дерматологічні апарати, лазери з видалення родимок та шліфування шкіри. Станом на 2014 рік накопичилось так багато обладнання, що можна було відкривати власний косметологічно-дерматологічний кабінет, що я й зробив. Цей невеликий бізнес за кілька років розширився до кількох кабінетів, де працювали УЗД-спеціалісти, гінеколог, дерматолог і навіть хірург. 

Я бачив запит на пластичну хірургію. Адже рівень сервісу комунальних закладів не відповідав очікуванням клієнтів. Тож у 2018 році я отримав німецький грант на консультацію спеціалістів для побудови лікарні пластичної хірургії. 

Консультувати нас приїхав німець, що має понад 40 років досвіду з управління найбільшими лікарнями країни, згодом він став нашим інвестором. І хоча через пандемію ковіду плани змінились, а будівництво затягнулось, у листопаді 2022-го ми все ж завершили роботу, отримали ліцензії та запустили німецько-український медичний центр «Брасс». Поступово почали розкручуватись, встигли провести шість операцій, але почалась велика війна. 

Крок 1. Щиро поговорити з колективом

О п’ятій ранку я зателефонував усім співробітникам і ми домовились, що спочатку кожен подбає про свою сім’ю та безпеку, а потім ми разом зустрінемося у клініці. 

Увечері весь колектив був на місці. Я розумів, що закривати лікарню під час війни – це злочин. До того ж ми мали сучасне технологічне приміщення, необхідне обладнання, медикаменти. А ще – залишки коштів, які планували спрямувати на рекламу.

Тому я запропонував команді перейти на «соціальні» рейки: надавати безоплатну медичну допомогу кожному, хто цього потребує. Військовим, переселенцям, місцевим мешканцям – це не мало жодного значення. Головне – аби ми не сиділи склавши руки, а працювали на перемогу України.

Я запитав, хто з колективу готовий працювати безоплатно. І приємно здивувався, адже більша частина команди без вагань погодилася.

Крок 2. Щиро поговорити з інвестором

Одразу після наради я звʼязався з нашими німецькими партнерами. Сказав усе як є: росія напала на Україну, тому виклики, з якими ми зіштовхнемось найближчим часом, йтимуть у розріз зі встановленими раніше бізнес-цілями. Тоді ж розповів про намір надавати безкоштовну медичну допомогу постраждалим.

Чесно, я не знав, якою буде реакція партнерів. Та наш інвестор не лише погодився на реорганізацію, а й дозволив приймати всі рішення автономно. Єдина умова – після перемоги ми маємо знову повернутися на комерційні рейки.

Крок 3. Запропонувати допомогу тим, кого знаєш

Наступного ранку я зустрівся зі своїм другом Сергієм Сивачуком, який очолює Штаб оборони Прикарпаття та цивільний корпус Азову. Ми познайомились на вишколах «Не панікуй – готуйся», які Сергій із хлопцями проводили ще за півтора місяця до повномасштабного вторгнення. 

Сказав, якщо треба люди на фронт – я поїду. Та у нас є клініка, люди й обладнання, аби лікувати бійців. І запитав, чи має «Азов» свою тилову лікарню для військовослужбовців. Сергій відповів, що коли бійці знатимуть про наявність тилової бази, то навіть на ментальному рівні відчуватимуть неабияку підтримку. 

Тож ми домовилися, що «Брасс» прийматиме бійців «Азову» та інших воїнів – стільки, скільки дозволятиме наша клініка. Наші двері завжди відкриті для захисників і захисниць.

Крок 4. Найважливіше завдання – знайти кадри

Після цього я усвідомив, що у нас замало персоналу. На той момент на волонтерство у клініці погодилися семеро людей. Вони були основою для роботи. Але було зрозуміло, що після прийому перших поранених ми потребуватимемо більше фахівців: цілодобовий пост, кілька хірургів, анестезіологи, травматологи тощо. І це лише на хірургічний центр. До того ж ми мали клініку косметології у центрі Франківська. Це хоч і невелике приміщення, але хотілося, аби воно також працювало з користю. 

Отже, ми мали протягом короткого часу відкрити два медичні центри: військовий шпиталь на місці щойно збудованої хірургічної клініки та поліклініку для переселенців замість клініки косметології. 

Це був наш перший великий виклик – кадри. Якщо вдасться знайти людей – ми якось запустимось. Якщо ні – попри класні палати й обладнання, нічого не вийде.

Один допис у фейсбуці розлетівся по всій країні

Але навіть якщо не вийде, ми мали бодай спробувати зробити все можливе. Я зняв на телефон відео і виклав його на фейсбук. Розповів, що створюємо волонтерську ініціативу і потребуємо людей: медсестер, анестезіологів, реабілітологів, водіїв, кухарів. Я не очікував, але медіа дуже активно підхопили це звернення і рознесли його всіма можливими каналами.

Наступного дня я був у щирому захоплені: телефон дзвонив безперестанку. Телефонували звідусіль: від Херсона до Сум, від Маріуполя до Києва. Пропонували транспорт і їжу. Дзвонили доктори і кандидати наук, які виїжджали з Харкова зі своїми сімʼями. Усі були готові працювати.

Уже 7 березня у нас була повністю укомплектована поліклініка для переселенців. В одному кабінеті був терапевт, в іншому – хірург, у третьому – психолог. 

Розклеювали оголошення та ділилися контактами клініки

В один із днів ми пройшлися всіма центрами допомоги переселенцям, церквами та вокзалом, аби розвісити роздруковані на принтері оголошення: безоплатна медична допомога для внутрішньо переміщених осіб. І з того самого дня почали приймати пацієнтів. 

Здебільшого ми мали 20-25 людей на день. Хтось приходив до нас прямо з вокзалу. Дуже закарбувалося в памʼяті сімʼя з Ізюму: дідусь, бабуся, мама і двоє дітей. У їхній будинок «прилетіло», вони якось перемотали рани й дісталися Франківська. Вже тут, на вокзалі, їх направили до нас. Звісно, ми одразу відвезли всю родину на вакцинацію від правця та надали всю необхідну медичну допомогу.

Допомога зʼявлялася неочікувано, звідки її не чекали

Натомість на підготовку хірургічного центру нам знадобилося більше часу. Насамперед, аби зібрати необхідне обладнання та синхронізувати всі процеси. Але, на щастя, усе знаходилося саме по собі.

Скажімо, нам був потрібен великий набір хірургічних інструментів. Заходжу на OLX, знаходжу вживаний варіант у Львові за 32 тисячі гривень. Пишу продавцю, розповідаю про нашу роботу, а у відповідь отримую: «Приїжджайте, забирайте безкоштовно і використовуйте на благо». 

Чи інший випадок. Дізнались, що на гуманітарний склад привезли рентген-апарат. Ми миттєво зв’язалися з командуванням «Азову» й виїхали на місце, аби військові засвідчили, що наша клініка дійсно лікуватиме їхніх бійців. Власне, якось так ми й закрили всі базові потреби, а вже 16 березня прийняли першого пораненого «азовця».

Ще одна подія, що полегшила нашу роботу, – знайомство з організацією «Лікарі без кордонів». Якось до нас звернулися двоє іноземців – італійка та аргентинець. Хтось із переселенців розповів їм про нашу роботу. Виявилося, що їхня організація допомагає медзакладам в умовах гуманітарної кризи. Відтоді 60-70% медикаментів ми отримуємо саме від них.

П’ять місяців без зарплат та відпочинку

На початку повномасштабної війни ми всі вірили, що вона незабаром закінчиться. Я думав, що це триватиме до пів року, і цей час ми зможемо протягнути на волонтерстві. Ми працювали без вихідних та фактично жили на роботі. Починали о 08:00 і завершували десь о 21-22:00. І так тривало десь до серпня. 

Так дійсно можна працювати якийсь час, але довго люди без грошей жити не зможуть. Якби ми продовжували працювати в такому режимі й надалі, то могли просто втратити команду. А отже, «Брасс» терміново потребував фінансування.

Утримання військового шпиталю з 15 людьми «коштує» близько 400 тисяч гривень щомісяця. Поліклініка для переселенців обходиться дешевше – на 10 медичних працівників та всі витрати потрібно приблизно 200-250 тисяч. Забігаючи наперед – кошти ми знайшли.

Де брати кошти – донати, НСЗУ чи гранти? 

Ми зібрались управлінською командою та обговорили кілька варіантів. Найперше, що спало на думку, – оголосити збори коштів. Однак це не надто системно, тож від цієї ідеї довелося швидко відмовитись.

Також думали над залученням державних коштів. Утім ми не мали контракту з НСЗУ, а дофінансуватися під час року новим закладам вони не дозволяли. Тому сконцентрували увагу на грантових проєктах.

Пощастило, що з нами працювала досвідчена пара з Маріуполя – лікар-терапевт Богдан та психолог Євгенія. Вони 7 років лікували людей в буферній зоні на Донеччині за подібними програмами. Тож щовечора після роботи ми сідали за написання грантових заявок. Писали на все, що тільки знаходили. Хапалися за кожну можливість.

Щодня надсилали 1-2 заявки. Адже розуміли: якщо отримаємо грант, то наш шпиталь працюватиме ще довго. Якщо ні – доведеться зупинити роботу через втрату команди.

Після першого успіху – хвиля очікування та вигорання

Перший грант ми залучили від українського фонду Zagoriy Foundation. Він був невеликий – всього на три місяці – але бодай частина команди нарешті почала отримувати заробітну плату. Така маленька перемога надихнула нас на подальші пошуки.

Загалом у 2022 році ми написали близько 50 заявок на українські та міжнародні організації. Та у відповідь була тиша. Десь у жовтні я вперше відчув, що таке вигорання. Понад пів року безперервної роботи з недостатньою кількістю сну виливається в те, що не хочеться вже нічого. Не хочеться зранку йти на роботу, слухати про проблеми та й взагалі когось бачити.

Ми прийняли той факт, що якщо фінансування не знайдеться до кінця року, то ми закриємось. І раптом у листопаді-грудні почали отримувати позитивні відповіді від донорів: річне фінансування від американської церкви, піврічне фінансування від британського фонду Oxfam тощо. Відчувалося якесь диво, наче доля дала нам шанс продовжували роботу.

Повертаємо людям бажання жити

Від початку повномасштабної війни ми пролікували в хірургічному центрі понад 150 пацієнтів. Коли ми лише запускали шпиталь, то чомусь вважали головним завданням забезпечити якість медичних послуг: добре прооперувати та організувати фізичну реабілітацію. Думали, що цього буде достатньо. Та один випадок кардинально змінив нашу роботу. 

Один із наших пацієнтів, що вийшов із Маріуполя, мав дуже складний перелом ключиці. Лікування тривало протягом п’яти місяців з певною кількістю операцій. День за днем ми бачили, як хлопчина втрачає ентузіазм та стає дедалі більш в’ялим.

Тоді виникла думка проводити якісь заходи чи екскурсії. Психологи розробили щотижневу програму для пацієнтів. Театри, музей, кіно, походи в гори, шашлики на річці, прогулянки з конями – усе це хоч і не лікарняна справа, але має сенс. 

І результат не забарився. Ми дивилися на цього хлопця, на воїнів, які боронили «Азовсталь, на бійців ГУР, нацгвардійців, військових Інтернаціонального батальйону – як вони оживають, починають чогось хотіти, чекають на наступну поїздку. Це стало основою концепції нашого шпиталю.

Відтоді ми працюємо не в парадигмі «лікар-пацієнт», а вибудовуємо дійсно хороші й надійні стосунки між людьми, які здатні допомогти, і людьми, які потребують допомоги.

І будемо так працювати, допоки відчуватимемо цю потребу. А потім, коли ми переможемо, я сяду й розішлю листи всім, хто весь цей час нам допомагав. Напишу, що ми перемогли зокрема й завдяки їхній підтримці.