Суспільство
Ми лікуємо захисників «Азовсталі». Як працює перший в Україні добровольчий хірургічний шпиталь? Інтерв’ю із засновником проєкту
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Підприємець з Івано-Франківська за підтримки німецьких інвесторів три роки створював сучасну клініку пластичної хірургії. Але повномасштабне вторгнення змінило плани: нині тут оперують захисників «Азовсталі», розвідників та бійців Інтернаціонального батальйону, а на місці косметологічного кабінету надають допомогу переселенцям.
Про нон-стоп роботу без вихідних та зарплат, покрокове перетворення медичного закладу на тиловий шпиталь та психологічну реабілітацію бійців ШоТам розповів засновник Першого добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук.
Станіслав Онищук
засновник шпиталю Брасс
У 2006 році ми постачали різні засоби для салонів краси. Поступово додавались дерматологічні апарати, лазери з видалення родимок та шліфування шкіри. Станом на 2014 рік накопичилось так багато обладнання, що можна було відкривати власний косметологічно-дерматологічний кабінет, що я й зробив. Цей невеликий бізнес за кілька років розширився до кількох кабінетів, де працювали УЗД-спеціалісти, гінеколог, дерматолог і навіть хірург.
Я бачив запит на пластичну хірургію. Адже рівень сервісу комунальних закладів не відповідав очікуванням клієнтів. Тож у 2018 році я отримав німецький грант на консультацію спеціалістів для побудови лікарні пластичної хірургії.
Консультувати нас приїхав німець, що має понад 40 років досвіду з управління найбільшими лікарнями країни, згодом він став нашим інвестором. І хоча через пандемію ковіду плани змінились, а будівництво затягнулось, у листопаді 2022-го ми все ж завершили роботу, отримали ліцензії та запустили німецько-український медичний центр «Брасс». Поступово почали розкручуватись, встигли провести шість операцій, але почалась велика війна.
Крок 1. Щиро поговорити з колективом
О п’ятій ранку я зателефонував усім співробітникам і ми домовились, що спочатку кожен подбає про свою сім’ю та безпеку, а потім ми разом зустрінемося у клініці.
Увечері весь колектив був на місці. Я розумів, що закривати лікарню під час війни – це злочин. До того ж ми мали сучасне технологічне приміщення, необхідне обладнання, медикаменти. А ще – залишки коштів, які планували спрямувати на рекламу.
Тому я запропонував команді перейти на «соціальні» рейки: надавати безоплатну медичну допомогу кожному, хто цього потребує. Військовим, переселенцям, місцевим мешканцям – це не мало жодного значення. Головне – аби ми не сиділи склавши руки, а працювали на перемогу України.
Я запитав, хто з колективу готовий працювати безоплатно. І приємно здивувався, адже більша частина команди без вагань погодилася.
Крок 2. Щиро поговорити з інвестором
Одразу після наради я звʼязався з нашими німецькими партнерами. Сказав усе як є: росія напала на Україну, тому виклики, з якими ми зіштовхнемось найближчим часом, йтимуть у розріз зі встановленими раніше бізнес-цілями. Тоді ж розповів про намір надавати безкоштовну медичну допомогу постраждалим.
Чесно, я не знав, якою буде реакція партнерів. Та наш інвестор не лише погодився на реорганізацію, а й дозволив приймати всі рішення автономно. Єдина умова – після перемоги ми маємо знову повернутися на комерційні рейки.
Крок 3. Запропонувати допомогу тим, кого знаєш
Наступного ранку я зустрівся зі своїм другом Сергієм Сивачуком, який очолює Штаб оборони Прикарпаття та цивільний корпус Азову. Ми познайомились на вишколах «Не панікуй – готуйся», які Сергій із хлопцями проводили ще за півтора місяця до повномасштабного вторгнення.
Сказав, якщо треба люди на фронт – я поїду. Та у нас є клініка, люди й обладнання, аби лікувати бійців. І запитав, чи має «Азов» свою тилову лікарню для військовослужбовців. Сергій відповів, що коли бійці знатимуть про наявність тилової бази, то навіть на ментальному рівні відчуватимуть неабияку підтримку.
Тож ми домовилися, що «Брасс» прийматиме бійців «Азову» та інших воїнів – стільки, скільки дозволятиме наша клініка. Наші двері завжди відкриті для захисників і захисниць.
Крок 4. Найважливіше завдання – знайти кадри
Після цього я усвідомив, що у нас замало персоналу. На той момент на волонтерство у клініці погодилися семеро людей. Вони були основою для роботи. Але було зрозуміло, що після прийому перших поранених ми потребуватимемо більше фахівців: цілодобовий пост, кілька хірургів, анестезіологи, травматологи тощо. І це лише на хірургічний центр. До того ж ми мали клініку косметології у центрі Франківська. Це хоч і невелике приміщення, але хотілося, аби воно також працювало з користю.
Отже, ми мали протягом короткого часу відкрити два медичні центри: військовий шпиталь на місці щойно збудованої хірургічної клініки та поліклініку для переселенців замість клініки косметології.
Це був наш перший великий виклик – кадри. Якщо вдасться знайти людей – ми якось запустимось. Якщо ні – попри класні палати й обладнання, нічого не вийде.
Один допис у фейсбуці розлетівся по всій країні
Але навіть якщо не вийде, ми мали бодай спробувати зробити все можливе. Я зняв на телефон відео і виклав його на фейсбук. Розповів, що створюємо волонтерську ініціативу і потребуємо людей: медсестер, анестезіологів, реабілітологів, водіїв, кухарів. Я не очікував, але медіа дуже активно підхопили це звернення і рознесли його всіма можливими каналами.
Наступного дня я був у щирому захоплені: телефон дзвонив безперестанку. Телефонували звідусіль: від Херсона до Сум, від Маріуполя до Києва. Пропонували транспорт і їжу. Дзвонили доктори і кандидати наук, які виїжджали з Харкова зі своїми сімʼями. Усі були готові працювати.
Уже 7 березня у нас була повністю укомплектована поліклініка для переселенців. В одному кабінеті був терапевт, в іншому – хірург, у третьому – психолог.
Розклеювали оголошення та ділилися контактами клініки
В один із днів ми пройшлися всіма центрами допомоги переселенцям, церквами та вокзалом, аби розвісити роздруковані на принтері оголошення: безоплатна медична допомога для внутрішньо переміщених осіб. І з того самого дня почали приймати пацієнтів.
Здебільшого ми мали 20-25 людей на день. Хтось приходив до нас прямо з вокзалу. Дуже закарбувалося в памʼяті сімʼя з Ізюму: дідусь, бабуся, мама і двоє дітей. У їхній будинок «прилетіло», вони якось перемотали рани й дісталися Франківська. Вже тут, на вокзалі, їх направили до нас. Звісно, ми одразу відвезли всю родину на вакцинацію від правця та надали всю необхідну медичну допомогу.
Допомога зʼявлялася неочікувано, звідки її не чекали
Натомість на підготовку хірургічного центру нам знадобилося більше часу. Насамперед, аби зібрати необхідне обладнання та синхронізувати всі процеси. Але, на щастя, усе знаходилося саме по собі.
Скажімо, нам був потрібен великий набір хірургічних інструментів. Заходжу на OLX, знаходжу вживаний варіант у Львові за 32 тисячі гривень. Пишу продавцю, розповідаю про нашу роботу, а у відповідь отримую: «Приїжджайте, забирайте безкоштовно і використовуйте на благо».
Чи інший випадок. Дізнались, що на гуманітарний склад привезли рентген-апарат. Ми миттєво зв’язалися з командуванням «Азову» й виїхали на місце, аби військові засвідчили, що наша клініка дійсно лікуватиме їхніх бійців. Власне, якось так ми й закрили всі базові потреби, а вже 16 березня прийняли першого пораненого «азовця».
Ще одна подія, що полегшила нашу роботу, – знайомство з організацією «Лікарі без кордонів». Якось до нас звернулися двоє іноземців – італійка та аргентинець. Хтось із переселенців розповів їм про нашу роботу. Виявилося, що їхня організація допомагає медзакладам в умовах гуманітарної кризи. Відтоді 60-70% медикаментів ми отримуємо саме від них.
П’ять місяців без зарплат та відпочинку
На початку повномасштабної війни ми всі вірили, що вона незабаром закінчиться. Я думав, що це триватиме до пів року, і цей час ми зможемо протягнути на волонтерстві. Ми працювали без вихідних та фактично жили на роботі. Починали о 08:00 і завершували десь о 21-22:00. І так тривало десь до серпня.
Так дійсно можна працювати якийсь час, але довго люди без грошей жити не зможуть. Якби ми продовжували працювати в такому режимі й надалі, то могли просто втратити команду. А отже, «Брасс» терміново потребував фінансування.
Утримання військового шпиталю з 15 людьми «коштує» близько 400 тисяч гривень щомісяця. Поліклініка для переселенців обходиться дешевше – на 10 медичних працівників та всі витрати потрібно приблизно 200-250 тисяч. Забігаючи наперед – кошти ми знайшли.
Де брати кошти – донати, НСЗУ чи гранти?
Ми зібрались управлінською командою та обговорили кілька варіантів. Найперше, що спало на думку, – оголосити збори коштів. Однак це не надто системно, тож від цієї ідеї довелося швидко відмовитись.
Також думали над залученням державних коштів. Утім ми не мали контракту з НСЗУ, а дофінансуватися під час року новим закладам вони не дозволяли. Тому сконцентрували увагу на грантових проєктах.
Пощастило, що з нами працювала досвідчена пара з Маріуполя – лікар-терапевт Богдан та психолог Євгенія. Вони 7 років лікували людей в буферній зоні на Донеччині за подібними програмами. Тож щовечора після роботи ми сідали за написання грантових заявок. Писали на все, що тільки знаходили. Хапалися за кожну можливість.
Щодня надсилали 1-2 заявки. Адже розуміли: якщо отримаємо грант, то наш шпиталь працюватиме ще довго. Якщо ні – доведеться зупинити роботу через втрату команди.
Після першого успіху – хвиля очікування та вигорання
Перший грант ми залучили від українського фонду Zagoriy Foundation. Він був невеликий – всього на три місяці – але бодай частина команди нарешті почала отримувати заробітну плату. Така маленька перемога надихнула нас на подальші пошуки.
Загалом у 2022 році ми написали близько 50 заявок на українські та міжнародні організації. Та у відповідь була тиша. Десь у жовтні я вперше відчув, що таке вигорання. Понад пів року безперервної роботи з недостатньою кількістю сну виливається в те, що не хочеться вже нічого. Не хочеться зранку йти на роботу, слухати про проблеми та й взагалі когось бачити.
Ми прийняли той факт, що якщо фінансування не знайдеться до кінця року, то ми закриємось. І раптом у листопаді-грудні почали отримувати позитивні відповіді від донорів: річне фінансування від американської церкви, піврічне фінансування від британського фонду Oxfam тощо. Відчувалося якесь диво, наче доля дала нам шанс продовжували роботу.
Повертаємо людям бажання жити
Від початку повномасштабної війни ми пролікували в хірургічному центрі понад 150 пацієнтів. Коли ми лише запускали шпиталь, то чомусь вважали головним завданням забезпечити якість медичних послуг: добре прооперувати та організувати фізичну реабілітацію. Думали, що цього буде достатньо. Та один випадок кардинально змінив нашу роботу.
Один із наших пацієнтів, що вийшов із Маріуполя, мав дуже складний перелом ключиці. Лікування тривало протягом п’яти місяців з певною кількістю операцій. День за днем ми бачили, як хлопчина втрачає ентузіазм та стає дедалі більш в’ялим.
Тоді виникла думка проводити якісь заходи чи екскурсії. Психологи розробили щотижневу програму для пацієнтів. Театри, музей, кіно, походи в гори, шашлики на річці, прогулянки з конями – усе це хоч і не лікарняна справа, але має сенс.
І результат не забарився. Ми дивилися на цього хлопця, на воїнів, які боронили «Азовсталь, на бійців ГУР, нацгвардійців, військових Інтернаціонального батальйону – як вони оживають, починають чогось хотіти, чекають на наступну поїздку. Це стало основою концепції нашого шпиталю.
Відтоді ми працюємо не в парадигмі «лікар-пацієнт», а вибудовуємо дійсно хороші й надійні стосунки між людьми, які здатні допомогти, і людьми, які потребують допомоги.
І будемо так працювати, допоки відчуватимемо цю потребу. А потім, коли ми переможемо, я сяду й розішлю листи всім, хто весь цей час нам допомагав. Напишу, що ми перемогли зокрема й завдяки їхній підтримці.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Повітряні Сили ЗСУ вночі збили 18 із 25 ударних дронів-камікадзе та одну із двох запущених росіянами ракет Х-59.
Про це повідомили у Повітряних Силах ЗСУ.
Зазначається, що у ніч на 1 грудня ворог атакував ударними безпілотниками-камікадзе з двох напрямків:
- мис Чауда – це окупований Крим,
- російського міста Приморсько-Ахтарськ.
Також окупанти завдали удару керованими авіаційними ракетами з повітряного простору окупованої Херсонщини.
Усього ворог застосував дві керовані ракети Х-59 та 25 ударних дронів Shahed-136/131. Основний напрямок удару росіян був південь та схід України.
До відбиття повітряного нападу залучено зенітні ракетні підрозділи та мобільні вогневі групи Сил оборони України. В результаті бойової роботи знищено 18 ударних БпЛА, одну керовану авіаційну ракету Х-59.
Протиповітряна оборона працювала у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях.
Читайте також: «Центром Львова я ще обов’язково погуляю»: історія переселенки на кріслі колісному, яка працює на себе та майже не виходить з дому
Про Повітряні Сили
Повітряні сили ЗСУ — вид збройних сил, який має на озброєнні винищувальну, бомбардувальну і транспортну авіацію, а також зенітні ракетні війська і радіотехнічні війська. Повітряні сили у цьому вигляді були створені у 2004 році шляхом об’єднання двох видів: Військово-повітряних сил та Військ протиповітряної оборони України.
Нагадаємо, ССО спільно з СБУ та розвідниками виявили і знищили «Солнцепек».
Також ми повідомляли, що СБУ підірвала залізничний тунель між рф та Китаєм, яким перевозили військову техніку.
Фото: flyingmag.com.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Стара 9-поверхова панелька, ліфт голосно приїздить на 4-й поверх. Двері відчиняє невисока жінка: «Доброго дня! Ви на манікюр?».
Проводить відвідувачку до кімнати: двоспальне ліжко, вікно прочинене, і з нього долітають звуки та запахи осіннього Львова. За столом з лампами та барвистими рядами лаків сидить молода жінка з теплою посмішкою — майстриня манікюру Алла Палагута.
«Вибач, що не зустріла сама», — поплескує долонею по кріслу колісному, в якому сидить.
До Львова Алла з мамою Мариною евакуювалися зі Слов’янська у квітні 2022-го. В незнайомому місті довелося шукати нове житло та нових клієнток, але жінка, попри випробування, не втрачає стійкості й оптимізму.
Коли Алла розповідає ШоТам про виклики, які їй трапляються, то завжди додає слово «трошечки»: «було трошечки тяжко звикнути до поглядів людей», «трошечки складно не бачитися з чоловіком цілий рік». А крісло колісне, в якому вона мусить перебувати останні п’ять років, називає не інакше як «візочок».
П’ять років боліла спина
Алла народилася й виросла у Слов’янську, що на Донеччині. Працювала в банку, а потім перейшла у сферу торгівлі: магазини, ринок, кондитерська. Дівчині дуже подобався безперервний потік людей, жарти й спілкування.
У 2013 році, у віці 25 років, Алла потрапила в автомобільну аварію. Удар припав на спину, й лишилася велика гематома, але тоді дівчина вважала, що відбулася легко.
«У наступні п’ять років у мене часто боліла спина. Я думала, що, може, підірвала спину, переставляючи лотки, чи застудила коло холодильників. Увесь час знаходились якісь логічні пояснення, — розповідає вона. — Але у 2018 році в мене почало відбирати ноги: я ступала на ногу, але не відчувала підлоги, взуття».
Алла побігла по лікарях: «Кажуть, що аналізи — хоч у космос». Але в якийсь момент вона вже ледве могла ходити. І врешті завдяки МРТ виявили 15-сантиметрову пухлину в спинному мозку — скоріше за все, її спровокувала аварія.
Далі була надскладна хірургічна операція в Харкові та встановлення імпланта на місце хребців, пошкоджених новоутворенням. Чутливість ніг це не повернуло, але вчасна операція врятувала Аллі життя. Та вона не розуміла, що з ним тепер робити.
«2018 рік розділив моє життя на «до» та «після», — ділиться Алла. — Була як овоч: не могла себе обслужити, доглянути — це дуже тяжко для мене».
На кожну найменшу потребу Аллі була потрібна допомога мами.
«Подай, принеси, допоможи — по 100 разів на день. Це мене саму дуже дратувало», — згадує вона.
Найбільшим жахом для дівчини була думка про те, що вона мусить сісти в крісло колісне:
«Я кричала, що ніколи не сяду в нього, щоб мене піднімали, і я пробувала ходити. Рідні виконували накази, але ноги – ні. Коли мама принесла мій перший візочок, мене аж перекосило. Але вона сказала: «Алло, треба! Це зараз будуть твої ноги».
Прийняття й адаптація
Марина Палагута й до біди з донькою займалася масажами, але їй довелося додатково освоїти спеціальні техніки та шукати в мережі інформацію про реабілітаційні центри, де Аллі могли б допомогти. З’ясувалося, що всього за 16 кілометрів — у Краматорську — є такий заклад. Окрім фізичної реабілітації там допомагали соціалізуватися.
Це змінило життя родини, бо вже пів року Алла перебувала в стані апатії. Крім того, вона набрала вагу через гормоновмісні ліки та не хотіла ні з ким спілкуватися, аж поки вони не поїхали до краматорського центру.
«Там були й різні змагання, і навіть конкурси краси, — розповідає Марина. — Цей центр дав нам розуміння, що на візку життя може не зупинятися».
«Те, що з ними працюють лікарі та психологи — це одне. Але коли ти на власні очі бачиш приклад людини, яка веде активне життя попри втрату мобільності — це безцінно. Мене навіть саму надихнуло спілкування з цими людьми бути активнішою і сміливішою», — говорить Марина.
Вона радить сім’ям, які зіткнулися зі схожою проблемою, шукати можливості спілкування з людьми, що вже пережили схожі травми.
Багато хто з нових знайомих Алли освоїв нові професії: «Хтось — айтівець, хтось щось в’яже: люди отримали нові навички, аби забезпечувати себе. Дуже-дуже допомогло те, що там усі такі ж як ти. Ніхто не витріщається на тебе, не відводить очі, як це було в нашому містечку».
Нове життя
Зараз, за п’ять років після того, як опинилась у кріслі колісному, Алла не має жодного сліду від невпевненості того часу. У неї яскраво підведені очі фатальної латиноамериканської красуні й такі ж норовливі вигини брів. Але коли вона посміхається, сміються каро-зелені очі та пухкі щічки. І стає зрозуміло, що то не латиноамериканська драма, а український перчик.
У Краматорському центрі Алла також здобула нову професію: пройшла курс майстрів манікюру — до цього її підштовхнув власний досвід.
Якось вона хотіла зробити манікюр і педикюр, але не могла знайти майстриню, яка б погодилася прийти додому та попрацювати з клієнткою, що не може сама тримати ногу.
«Я вирішила, що навчуся робити манікюр і буду завжди виручати дівчат, нікому не відмовлятиму», — каже Алла.
Їй було дуже приємно, що з новою роботою вона знову змогла заробляти сама й зробила новий крок до самостійності.
Тоді ж у її житті з’явився коханий чоловік Тарас. Вони списалися на Facebook у спільнотах для знайомств. Кілька зустрічей за чаєм, і вже за місяць Тарас на таксі приїхав забирати Аллу з речима до себе. Пара прожила разом майже два роки, але їх розлучила повномасштабна війна.
У квітні 2022 року Алла з матір’ю евакуювалися до Львова, а Тарас лишився в Слов’янську доглядати своїх батьків, які за станом здоров’я вирішили не виїжджати. З того часу бачилися тільки раз.
Евакуація з міста, охопленого панікою, була непростою: Алла з Мариною не одразу змогли потрапити на евакуаційни потяг, а до Львова їхали 33 години. Але й про це випробування жінка розповідає у властивій їй м’якій манері: «Перший потяг відійшов, а ми з мамою та нашою собачкою лишилися на пероні. Було трошечки страшно».
Львівські манікюри для всіх
Після восьми місяців життя в реабілітаційному центрі Алла написала пост про пошук житла у Facebook-спільноті «Львів допомагає».
Відгукнулася львів’янка Вікторія і запропонувала орендувати свою квартиру в Сихівському районі за 5 000 гривень на місяць з урахуванням комунальних послуг. На тлі високих цін на оренду у Львові, умови були прекрасними.
У новій квартирі вона облаштувала робоче місце та знову звернулася до Facebook по допомогу.
Львів’янка Тетяна Стасик додала Аллу в друзі на Facebook, бо впізнала її по фото — вони зустрічалися в реабілітаційному центрі.
Наближався День Валентина. Вона хотіла зробити красивий манікюр, бо зазвичай вони з чоловіком святкують цей день.
«Пишу одній майстрині — та відповідає досить різко, типу «Раніше треба було записуватися, зараз перед святом усе забито!», пишу іншій — та сама історія. І тоді згадала про Аллу, написала їй. Мене одразу підкупило привітне спілкування», — пригадує Тетяна.
Нині майстриня манікюру на кріслі колісному вже має постійних клієнток та щільний графік записів. Часто працює до 21 години, аби прийняти всіх.
Мрія — погуляти центром Львова
Після кожної клієнтки Алла робить перерву на вертикалізаційну зарядку. Лікарі кажуть, що нервові корінці, які вціліли вище по хребту, з часом можуть перебрати на себе функції тих, які жінка втратила через пухлину, тож кожну годину Алла протягом 5-10 хвилин стоїть, тримаючись за стіл чи двері.
«Прогрес уже є. Зараз я вже відчуваю праву ногу та можу на неї хоча б стати. Поки що в мене не замикається замок колінного суглоба, але якщо це станеться, то я зможу встати й потроху вчитися ходити наново», — Алла з посмішкою розповідає про свої успіхи.
Вона має цілком конкретну мотивацію: уже більш ніж півтора роки жінка живе в найтуристичнішому місті країни, а ще жодного разу не бачила ні легендарних львівських вуличок, ні соборів, не пила каву з видом на Високий замок.
Потрапити на вулицю та потім повернутися у квартиру на 4-му поверсі — це справжній квест для Алли та Марини, бо пандуса немає ні в під’їзді, ні біля нього.
«І я спускаюся так: мама простеляє на сходах ковдру, я пересідаю з крісла на сходи й так на сідничках спускаюся — пум-пум-пум-пум — сім сходинок, — розповідає Алла, — тому на вулиці я буваю нечасто — десь два рази на місяць. Коли холодає, то не виходжу зовсім. Я як той підсніжник, знаєте — з’являюся навесні», — сміється.
Щодо встановлення пандуса вона нікуди не зверталася, бо механічний пандус у її будинку був би для спуску при її хворобі занадто небезпечним, а для електричного, вважає, немає місця в панельному домі такої конструкції.
Журналістка ШоТам звернулася за коментарем до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міськради щодо можливості облаштувати електричний пандус і на момент публікації ще очікує на відповідь.
Навіть якщо місто не зробить крок їй назустріч, Алла впевнена, що невдовзі зможе зробити його сама. Жартує, що вже стоїть у цьому напрямку — щогодини, по 15 хвилин.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Божену Гринько з Києва мобілізували навесні 2022 року. Жінка сама пішла до військкомату як медикиня. Щоправда, на той момент вона вже більше знала про переробку скла, ніж про зупинку кровотечі, адже в стоматологічному кабінеті працювала лише кілька років після випуску з вишу.
«Подивилися, що я медикиня, і сказали: «Залишайся, ти нам потрібна». Ось так і почалася моя військова кар’єра. Я б усе одно не змогла сітки плести чи возити продукти, бо знаю, що можу більше. Чому я не маю цього робити?» — впевнена Божена.
Більш ніж пів року столична підприємиця була в пеклі Бахмута, звільняла Харківщину, а також знайшла і втратила багато друзів.
Про особливий «лайк» з операційного столу, як навчає підлітків на Харківщині та нове життя після поранення, розповіла ШоТам.
Божена Гринько
ветеранка-медикиня.
Звичайна людина зі звичайним життям
Усе життя я прожила в Києві. Закінчила інститут екології та медицини за спеціальністю «стоматолог-ортопед», але за фахом працювала всього кілька років. Це була не моя мрія — я хотіла бути хірургинею, але батьки були проти, бо це «нежіночий» фах.
Врешті я працювала дистриб’юторкою одного відомого бренду м’ясопродуктів, а потім друг покликав мене в компанію, яка займалася збором та реалізацією вторсировини. Я кілька років була там директоркою з розвитку й дуже добре розібралася, що й до чого в цій сфері. У якийсь момент подумала: «А чому я повинна працювати на когось, якщо все вмію сама?».
Свій власний бізнес на вторсировині я починала з 500 гривнями в кишені, але завжди вміла заходити можливості. Один за одним я відкрила в Києві кілька пунктів прийому вторинної сировини.
Чоловік, донька, друзі, робота на власний маленький бізнес — звичайна собі людина, яка насолоджувалася звичайним життям.
Доньку лишила на батьків, бізнес — на друга
Коли почалося повномасштабне вторгнення в нашу країну, ми з донькою Софією виїхали в Житомирську область до подруги. Мій чоловік — кадровий військовий, тому його підняли по тривозі вранці 24 лютого, і з того часу він у строю.
Коли починаються воєнні дії, усі військовозобов’язані мають з’явитися до військкоматів. Оскільки ми опинилися на Житомирщині, я одразу стала там на тимчасовий облік, а також почала допомагати місцевому підрозділу тероборони: доставляла медпрепарати, консультувала.
У квітні, коли звільнили Ірпінь і Бучу, ми з донькою повернулися до Києва, і я пішла вже до свого місцевого військкомату. Мені сказали: «Збирайте речі, просимо до лав Збройних сил України».
Доньку й собаку я відправила до рідних, бізнес передала в суборенду своєму другу та прибула на навчання. Мене призначили в 44-й окремий стрілецький батальйон начальницею медичної служби та медпункту.
Це не те, чим хочеться ділитися
Про те, що їдемо в Бахмут, знали лише начальники служб — така політика конфіденційності. Тривожних думок було багато, але справжнє усвідомлення того, що на нас чекає, прийшло лише коли ми приїхали на місце.
Шалено включився адреналін, і вже не було місця для роздумів, чому ми тут і навіщо. Ми чітко знали — щоб обороняти свою країну. Чи було тяжко? Найтяжче, найгірше — це втрачати побратимів і посестер, а до решти можна звикнути. Я там дуже багато плакала.
Коли мене запитують про якісь історії, епізоди, які запам’яталися, мені не хочеться нічого звідти пригадувати, лише забути.
Бо всі ці спогади — це біль, кров, сльози, втрати. Це не те, чим хочеться ділитися. Але є одна історія, від якої я досі плачу від щастя.
«Лайк» з операційної
Мій позивний був Бож — скорочено від Божена — для швидкого виклику по рації. Але більшість бійців називали мене Мамою. А деякі — Генеральшею за мій характер. Сашка й досі називає мене мамою і дякує за руку.
Тієї ночі його привезли з травматичною ампутацією руки — осколком відсікло руку вище ліктя. Сашка лежав у прийомній, рука буквально валялася поруч. Я підійшла до нього: «Санька, ти як?», а він відповідає: «Та нормально все, тільки шкода, що руки не буде».
Команда хірургів оцінила шанси на реімплантацію як нульові. І тут мене накрило: йому лише 27 років, ще ні дружини, ні дітей — усе життя попереду. Я вискочила в коридор, а там якраз стоять колеги, які мали його оперувати. Я почала плакати й сваритися, та якраз привезли іншого пораненого, і мусила бігти до нього. Потім уже, коли поверталася, зустріла хірурга: «Ну що, викричала, виплакала? Будемо пробувати пришивати».
А о 12 ночі мені на Viber прийшло фото Сашки прямо з операційного столу, де він пришитою рукою показує «лайк» — палець вгору.
Це для мене, мабуть, була найбільше винагорода за шлях, який я пройшла. Ми тоді врятували не просто руку — ми врятували його дух.
Звільнення Харківщини
Звільнення Харківщини було як короткометражний фільм: швидко, круто, феєрично — справжній екшн. Окупанти тікали на велосипедах, «жигулях» і «запорожцях», на мотоциклах і на мопедах. Усе, що тільки могли знайти в людей, вони крали й на цьому втікали.
Медикам було тяжко, тому що евакуаційний шлях складав 40 км, тобто вести тяжкопоранених треба було аж на таку відстань, аби врятувати. Але, мабуть, Бог і сама доля були на нашій стороні, бо в нас тоді було небагато тяжких поранень.
Певно, знову спрацював адреналін, бо Харківщина пролетіла як сон: вшух-х-х, і все минуло — звільнили. Звісно, врізалися в пам’ять зруйнований Ізюм, наймасштабніша ексгумація та місцеві, які бачили медиків і приходили, аби ми їх лікували.
А ми лікували, слухали. Про родину, яка загинула під руїнами свого ж дому, бо коли вони сховалися в підвалі, російський танк стріляв по цій будівлі, доки та не склалася, як картковий будиночок. Про церкву в Ізюмі, куди російські військові після знущань проводили чи приносили помирати цивільних… Це дуже страшні історії, але їх мав хтось вислухати.
Поранення та новий дім
Мій шлях у лавах Збройних сил України перервався 12 грудня 2022 року після поранення. Це сталося на теренах Донецької області.
Я вже мала застарілі травми, але це поранення стало вирішальним. Після чотирьох місяців у госпіталях Харкова, а потім Києва, мене «списали» із ЗСУ.
Після виписки з шпиталю контраст відчувався шалено — я не знала, куди себе подіти. Уже давно мріяла придбати будинок десь поза межами великого міста. Це була дитяча мрія, бо таке подвір’я було в моєї бабусі.
Тож був такий запит: знайти «свій» будинок. Він міг бути і в Тернопільській області, і в Одеській, але трапився мені на Харківщині, в селищі Андріївка, і ми з чоловіком його купили. Донька спочатку була не в захваті від переїзду в селище, але зараз уже освоїлась, і їй тут дуже подобається.
Після пережитого мені треба було трохи заспокоїтися, сповільнитися, й Андріївка дала мені це. Поруч з нашим новим будинком є невеличкий став — я називаю його «наше озеро». Мені здається, ми не помилилися з вибором місця. Я відчуваю тут задоволення навіть від того, що треба відкидати сніг у дворі.
Підлітки вчаться накладати шини та турнікети
Я вірю, що кожна людина має якусь свою місію. І якщо так вийшло, що я не можу більше бути зі своїми хлопцями, які досі воюють у Донецькій області, то можу хоча б передавати свої знання, щоб вони знову рятували життя — хай не моїми руками, то руками тих, кого я навчу.
Коли донька почала ходити до місцевого ліцею, я запропонувала проводити там для учнів безкоштовні лекції тактичної медицини та поводження з вибухонебезпечними предметами, і вони радо прийняли мою пропозицію.
Спілкуватися із сучасними дітьми, молоддю дуже легко й цікаво. Вони зовсім інші — не такі зашорені, якими, мені здається, у свій час були ми. Коли переходимо до практичних занять, вони одне поперед одного хочуть все пробувати й практикуватися: переносити на ношах, накладати шини й турнікети, перев’язувати.
Для мене є показовим також такий момент: ці заняття необов’язкові, тобто кожна дитина сама собі вирішує, приходити їй чи ні, але зазвичай приходять чимало.
Дай Боже, щоб ці знання ніколи цим дітям не знадобилися. А якщо таки знадобляться, то я хочу, щоб вони були готові допомогти й могли врятувати життя своє чи іншої людини.
Самі збудуємо реабілітаційний центр
Біля нашого будинку є вільна ділянка землі, і ми з чоловіком вирішили, що хочемо збудувати там реабілітаційний центр для українських військових з повним спектром медичних послуг: від стоматолога до фахівця з протезування.
У мене є побратим, який після поранення отримав такий невеселий діагноз як амнезія. У нього відсутня короткочасна пам’ять, ну і ще цілий букет діагнозів. Ми з його дружиною довго шукали реабілітаційні центри, які могли б допомогти, і зіткнулися з тим, що в хороших приватних центрах перебування коштує від 3000 гривень за добу. Це далеко не кожен військовий на пенсії чи зі статусом УБД зможе собі дозволити. Ми багато говорили про це з побратимами — так і з’явилася ідея збудувати власний.
Поки що в нас є лише цей шмат землі, тому ми вивчаємо інформацію як це все правильно організувати та з чого починати.
Я дуже хочу, щоб цей реабілітаційний центр був справді незалежним і при цьому безкоштовним для захисників. Буду шукати партнерів, грантові програми. Можливо, це буде спільний ветеранський проєкт. Як це організувати я поки ще не придумала, але обов’язково зроблю це.
