Мурали, що дають стінам голос. Як харківські художники закарбовують пам’ять про героїв

Війна змінила їхній художній світ. Вони почали малювати те, за що раніше принципово не бралися: дітей у вогні, військових, техніку. Нині пензлі промальовують лінії, які складаються в образи тих, хто віддав своє життя за Україну. Харківські муралісти зображують воїнів у рідних містах, аби кожен з нас їх пам’ятав.

Як створювати соціальні мурали, які надихають жити далі, та чому такі артоб’єкти важливі для міського простору, розповіла для ШоТам керівниця творчої групи «Кайлас-В» Яна Волк. 

Ми створювали стріт-арт рекламу

У 2012 році ми разом з художниками об’єднались у творчу групу «Кайлас-В» та почали створювати в Харкові стріт-рекламу. Наша команда складалася з кількох людей: мене, а також художників Романа Портали та Сергія Якименка. Раніше був ще один художник, але він виїхав за кордон і тепер працює сам. Періодично залучаємо інших харківських митців залежно від проєкту.

Я сама не малюю мурали — беруся за пензля тільки тоді, коли проєкт «горить», і хлопці потребують допомоги. Моя основна роль — створити концепцію того, що саме має з’явитися на стіні, й організувати процес від А до Я.

Спочатку нам приходили невеликі замовлення: реклама на парканах вздовж трас, на двоповерхових будинках, зовнішня реклама на стінах. Поступово наша діяльність переросла в соціальне мистецтво. Один з перших великих муралів  був присвячений Тарасу Шевченку.

Мурал «Тарас Шевченко». Фото надала Яна Волк

Міста залишаються в пам’яті, навіть якщо їх знищили 

Пам’ятаю, після закінчення карантину до нас звернулася міська рада Бахмута. Ми дуже зраділи, бо це була можливість зробити щось справжнє, важливе для людей. Я маркетологиня з десятирічним досвідом, аналізувати дані — моя стихія, тож моя робота починається з дослідження міста: скільки підприємств, який склад населення, чим живе громада, які ніші закриті, які відкриті. Потім виїжджаю на місце — там уже дивишся, які дороги, які будинки, як сам мер і влада ставляться до свого міста. 

Тоді я створила три концепції, й одна з них, яку міська рада ухвалила, була про цінності українських родин. У цьому проєкті ми змогли передати єдність, тепло, підтримку в родині. Такі роботи показують глибину наших людських взаємин і те, як ми наслідуємо цінності з покоління в покоління. Тож ми не просто малюємо мурали, а створюємо ідею, яка буде жити на стіні та впливати на тих, хто її бачить.

На жаль, мурал «Громада щасливих людей» розбомбили під час бойових дій. Але мені більше болить за людей, з якими ми подружились, та їхні домівки. Бо коли ти працюєш на будинку, тебе щодня підгодовують, приносять яблука, виноград, морозиво. Ти знаєш усіх жителів. От за них болить. А мурал намалюємо ще.

Мурал «Громада щасливих людей» до повномасштабної війни та під час неї. Фото надала Яна Волк. 

Війна змінила наші погляди на мистецтво

На початку повномасштабної війни ми з командою евакуювалися в місто Золотоноша Черкаської області. 23 лютого я зібрала установчі документи, печатки, бухгалтерію та наш сервер, бо з 2012 року в нас накопичувалися всі матеріали, цифрові дані, макети муралів. 

У Золотоноші я почала шукати можливості, де ми могли б долучитися й почати знову працювати. Я мала досвід роботи з замовленнями, знала, до кого звернутися, змогла достукатись навіть до мера. Він нам допоміг — і житлом, і фарбами. Так ми зробили мурал «Оберіг» для ЗСУ в центрі Черкас. 

Потроху почали знову з’являтися комерційні роботи в Києві — одним з перших ми зробили на Соломʼянці портрет Насті Тихової з Ірпеня. 

Ми завжди намагаємося робити мурали спокійними, естетичними, зрозумілими кожному, тому іноді трохи пригладжуємо гострі кути. Так, буває, що за це нас критикують — от, мовляв, «прилизали», «собак прикрасили». Але ж ці стіни бачать не лише активні громадяни чи замовники, а й діти, пенсіонери, просто випадкові перехожі. У своїх роботах ми прагнемо відтворити зображення, яке принесе комусь тепло чи спокій. 

Мурал, присвячений адопції тварин, з Анастасією Тихою. Фото надала Яна Волк

Міський простір — це не просто вулиці, будинки, стіни. Це середовище, в якому живуть люди. І мурали — спосіб дати цим стінам голос. 

До мене часто звертаються з проханням створити щось життєрадісне, але ж ви самі розумієте, що для кожного це щось своє: для когось — родина, для когось — улюблений пес. Тому я завжди починаю з того, що відкриваю бюджет міста, дивлюся на склад населення й уже тоді вирішую, що саме має з’явитися на стіні. В одному з міст, де було багато майданчиків для вигулу собак, ми намалювали дітей і тварин, бо це було про них, про їхній стиль життя, про їхню радість.

Наша робота завжди була націлена на комерцію

Будь-який мурал — це не благодійність. Жоден художник не може дозволити собі працювати безкоштовно. Перше велике наше замовлення — це був Юрій Гагарін в Харкові у 2013 році, і він теж був комерційним. Щоправда, бюджету не вистачило, і ми доклали свої кошти — ті, що заробили на маленькій рекламі. Ми вчилися на ньому, як робити ескіз, як наносити фарбу, як вона поводиться на сонці. 

На жаль, у нас у суспільстві досі живе ця радянська ідея, що митець щось комусь винен, що він повинен творити просто так, «для душі». Але безкоштовно довго працювати неможливо — ти просто вигораєш.

Нам часто кажуть: «Ви можете долучитись, допомогти благодійному фонду, зробити щось для родин полонених або загиблих», але ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Коли до нас звертається якась організація, ми можемо дати свій талант, свій стиль, свою увагу, але фінансово допомогти не можемо. Деколи міста підтримують меценати, які виділяють кошти на соціальні мурали. 

Ціна на мурал залежить від кількості поверхів будинку, деталізації, від його розташування та доступу до стін, від технічних умов. Кожен проєкт індивідуальний. Починається все від 5 тисяч доларів. Навіть маленький мурал на 40 м² може коштувати стільки ж, скільки й величезний на п’ятиповерхівці. 

Творча група «Кайлас-В». Фото надала Яна Волк

Створюємо мурали наших загиблих героїв

Переважно сьогодні у нас замовляють мурали родини загиблих воїнів. Найчастіше — мами. Вони хочуть зберегти пам’ять про сина. У міському бюджеті немає такої статті витрат, як «замовити мурал», тому родичі витрачають кошти, які їм видала держава, на те, що збереже пам’ять про їхню дитину. 

Раніше я могла дозволити собі додавати щось своє, змінювала макети, переконувала замовників, щоб зробити красиво, нестандартно, по-мистецьки, але зараз усе інакше. Наш основний замовник — це прості люди. Ми працюємо для них, і з ними все дуже щиро. А коли звертаються мами чи дружини загиблих — там уже не до творчих експериментів: там головне зробити так, як хоче родина.

Я щоразу плачу, коли пишу біографію хлопця, якому присвячуємо мурал. Ми вивчаємо, що йому було близьке, чим він займався, що його надихало, і намагаємось це передати в кольорах, у виразі обличчя, в деталях.

Єдине, що ми можемо додати від себе — це символіка з життя хлопця. Якщо він був командиром бронемашини, малюємо бронемашину, якщо десантник — буде парашут. Але нічого зайвого, ніяких «художніх рішень». Був випадок, коли хлопець загинув у вогні — як там щось вигадувати, змінювати макет?

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Стріт Арт | Мурали | Графіті (@kailas.v)

Мурал «Варяг», присвячений Руслану Пісковому

Бувають і складні, об’ємні проєкти, як, наприклад, мурал про загиблого воїна Руслана Піскового. Ми прагнули підкреслити його внесок у спорт і службу в українській армії. Цей мурал відображає військовий дух та язичницьку релігію, яку сповідував Руслан.

Для цієї роботи нам дали багато деталей та історій, які довелося об’єднувати в щось цілісне. Перший макет ми робили півтора місяця, другий — ще місяць. Тепер люди приходять до нього порадитися, посидіти поряд. Приносять художникам пиво, горішки, п’ють каву під муралом. Дзвонять мамі Варяга, просять провести екскурсію, щоб вона розповіла про сина. А коли тривога, йдуть до стіни, бо там спокійніше. Це складно пояснити, але кожен мурал потім живе своїм життям.

Мурал «Варяг», присвячений Руслану Пісковому. Фото надала Яна Волк

Мурал на честь Олега «Ювеліра» Сапаленка в Харкові

У Харкові ми малювали мурал, присвячений воїну з позивним Ювелір — Олегу Сапаленку. Цей проєкт площею понад 260 м² розташований на проспекті Тракторобудівників, 108. Для друзів, родичів і побратимів мурал — єдина матеріальна пам’ятка, оскільки тіло Олега досі не знайдене після його загибелі під час героїчного захисту харківської землі.

Тут родина хотіла, щоб портрет був максимально схожим. Художники декілька разів додавали деталі, бо мені було щось не так. У нього був той самий погляд з хитринкою — наче коли людина точно знає, що сказати дівчині, щоб вона відчула себе королевою. 

Це найскладніше — передати справжню емоцію. Ти вчишся бачити людину не лише в обличчі, а й у поставі, погляді, усмішці. І це велика відповідальність — показати її правдиво, з повагою, і водночас красиво.

Мурал на честь Олега «Ювеліра» Сапаленка а Харкові. Фото надала Яна Волк

Ми стали «психологами» для мам воїнів

Для матерів, які втратили на війні сина, кожен мурал — це продовження життя. Це шанс, щоб його вчинки не зникли, не розчинились у війні. Щоб хтось побачив, зупинився, запам’ятав. Мурал — це зріз суспільства. Те, про що він говорить, — це відображення того, що хвилює людей. До війни це була сім’я, зараз — переживання, біль, підтримка. Часто ми створюємо щось, що допомагає мамам і дітям витягнути себе з депресивного стану, трохи видихнути. Іноді здається, що ми вже більше психологи, ніж художники.

Щоб взятися за мурал, нам потрібно отримати дозволи в міській раді, в ЖЕКу, ОСББ і в сусідів по будинку — мами погоджують з ними, щоб не було конфліктів. Це величезна підготовча робота. Наприклад, мама Варяга узгоджувала мурал з владою півтора року. Навіть якби дозволи були скрізь, їх неможливо реалізувати без згоди мешканців. Це довга й складна процедура. А в Києві, Харкові, Бучі, Ірпені все стало ще складніше — там створили спеціальні комісії, які повинні визначати, чи потрібен взагалі мурал на якомусь будинку, чи ні. Також не всі художники можуть отримати дозвіл на роботу. 

Якось на відкритті муралу в Златополі я запитала міського голову: «Ви не проти, що ми малюємо військових?». Він відповів мені: «А за що мені боротися? За сірі стіни?».