Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Мої свічки допомагали вижити в укритті». Переселенка з Маріуполя відродила свій бренд у селі на Полтавщині

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Чому ми його робимо? Мобілізація не оминула села недалеко від лінії фронту. Багато з місцевих чоловіків були керівниками або мали власну справу. Тепер лідерками стають жінки. Дехто — вперше в житті.

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.

До повномасштабної війни Олена Баркова розвивала власний бренд «Gesty» — виготовляла натуральну косметику та свічки. Починала з продажів на ринку, а вже за рік відкрила магазин, приміщення для складу й острівець у торговому центрі та чекала ажіотажу перед 8 березня. Ті лютневі ночі жінка таки не спала, але не через замовлення від клієнтів, а від вибухів російських снарядів.

У зруйнованому Маріуполі свічки, які створювала Олена, були цінністю — вони дарували тепло та світло, а також на них можна було розігріти воду та дитяче харчування. «Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які там жили. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них двадцять днів. Деякі свічки люди з цього укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя, якого вже немає», — згадує Олена.

Тепер жінка живе в невеликому селі на Полтавщині, відбудовує старий будинок і відновлює роботу свого бренду. Про колишнє життя, яке залишилося на фото, та справу життя, яка допомагає йти далі, Олена Баркова розповіла ШоТам.

Олена Баркова

Засновниця бренду «Gesty»

Бухгалтерка, яка дуже любила свічки

Я народилася та виросла в Маріуполі, вже з 14 років почала працювати. Взагалі в мене вища освіта у сфері економічної кібернетики, але я була продавчинею в магазині, працювала в будівельній фірмі, а ще колись ліпила пельмені в пельменному цеху. Один з перших підробітків був промоутеркою бренду косметики в різних магазинах, де я й познайомилася з побутовою хімією та засобами для обличчя. Зараз розумію, що тоді недаремно працювала саме там, хоча ще не знала, що це стане справою мого життя. 

До заснування власної справи я була провідною бухгалтеркою на виробництві «Азовмаш» — сумлінною найманою працівницею, яка добре зналася на тому, що робила. А ще я була свічкоманкою — обожнювала купувати красиві свічки в супермаркетах і завжди шукала їх перед святами, а потім зрозуміла, що хочу користуватися ними щодня. 

Я купляла різні свічки, але розуміла, що мені не подобається їхня якість. Це був 2016 рік, і тоді я ще не пам’ятаю, аби в Маріуполі були майстри-свічковари, які б займалися цим професійно. Тому я вирішила спробувати.

Аби кожен мав в домівці власну Гестію 

Перші свічки я створила у 2019 році та продавала їх через сторінки в соцмережах. Я замовляла натуральні компоненти й тару, а самі свічки виготовляла вдома. Починала зі свічок з бджолиного воску, а потім перейшла на ароматичні у великих брендованих баночках. Я назвала свій бренд «Gesty», бо Гестія — це богиня домашнього вогнища та затишку, який і мали дарувати мої свічки. 

Ароматичні свічки власного бренду, який створила Олена Баркова. Фото надала героїня

Першими клієнтами були близькі та знайомі, а вже потім люди знаходили сторінку в інтернеті та замовляли онлайн. Тоді я ще працювала провідною бухгалтеркою цеху, тому дуже соромилася продавати свічки при такій посаді. Проте розуміла, що роблю все правильно, і що нарешті я сама створюю такі свічки, яких мені не вистачало на ринку.

Французькі креми не допомагали, тому створила свої

Після народження другої дитини в майже 30 років у мене погіршився стан здоров’я та, зокрема, шкіри. Тому я вирішила зробити щось для себе, щоб прийняти себе та водночас зайнятися чимось цікавим. Тоді я відвідувала косметологиню, яка сказала мені, що крем у магазині вартує лише 1-2% від зазначеної ціни. Усе інше — вартість паковання, логістики, маркетингу, дистрибуції, заробіток магазину. Мене тоді це дуже налякало та навідріз відвернуло від косметики, яку продають в магазинах. З того часу я жодного разу там її не купляла. 

До того я користувалася косметикою французьких брендів, але вона не приносила мені потрібного результату — стан шкіри не покращувався. Тоді я зацікавилася натуральною косметикою, адже розуміла, що вона мені може допомогти.

Почала з того, що читала наукові статті та досліджувала склад кремів. Виробників такої косметики в Україні тоді було небагато, але я натрапила на школу в Харкові, яка навчала створювати натуральну косметику. Тоді в них був дуже поглиблений курс від хіміків-технологів і виробників, на якому ми вивчали склад, компоненти, доказову базу. Тоді я остаточно вирішила, що крім свічок хочу створювати натуральну косметику. Перше, що я створила сама — засіб для вмивання та сироватка. У їхній дієвості мене переконало власне фото, яке я вперше поширила в соцмережах без жодних фільтрів.

Засоби догляду за обличчям бренду натуральної косметики «Gesty». Фото надала Олена Баркова

Мій перший магазин — столик на ринку

Починала з того, що закупляла сировину, робила невеликі тестери косметики, дарувала їх людям і додавала свою візитівку. Це спрацювало, і люди почали купувати мою продукцію та рекомендувати її іншим. Але єдине місце збуту, яке я могла собі дозволити — це столик з косметикою на ринку. Тому з жовтня 2020 року до кінця весни я працювала там за будь-якої погоди: чи в дощ, чи в сніг. Я мала єдиний вихідний на тиждень у понеділок, а ще під час свят. 

Завдяки наполегливій роботі в травні я орендувала приміщення для магазину, яке перший місяць пустувало, бо я просто не мала можливості купити меблі. Але того року мене запросили на Lokal Fermer Fest у Маріуполі, і після цього про мою косметику загуділо все місто. А на мій день народження восени того ж року мене запросили на бізнес-виставку «Схід-експо», де я теж змогла розповісти про свій бренд — це був мій найкращий подарунок. Тієї ж осені я виграла грант «Маріупольський куркуль» на 250 тисяч гривень, тому орендувала приміщення на 100 м², аби створити там виробництво, купила меблі й обладнання, а ще відкрила в одному з торгових центрів острівець з продукцією «Gesty». 

Острівець з косметикою бренду «Gesty» в одному з торгових центрів у Маріуполі до повномасштабної війни. Фото надала Олена Баркова

«Можна не виходити на роботу, бо війна почалась?»

На початку 2022 року я вирішила масштабувати бізнес: закупила компоненти для косметики та свічок, а також тару, та заповнила ними склади. Уже до 14 лютого в мене був ажіотаж на свічки та мило, тому я готувалася, що до 8 березня будуть лише безсонні від роботи ночі. Я влаштувала красиву фотосесію, а ще в мене була запущена таргетована реклама, тому ці кроки мали зробити мій бренд більш впізнаваним. Крім того, у 2022 році я мала йти навчатися на хіміка-технолога, проте мої плани порушила повномасштабна війна.

Перед повномасштабним вторгненням Олена влаштувала професійну фотосесію, аби мали якісні фото для реклами продукції. Фото надала Олена Баркова

До великої війни я жила своїм життям, власною справою, та навіть не читала новин. А 24 лютого вранці мені зателефонувала продавчиня з мого магазину і спитала, чи можна сьогодні не виходити на роботу, бо війна почалася. Я подивилася новини й зрозуміла, що буде щось страшне.

На свічці в укритті розігрівали дитяче харчування

У той день ми не чули вибухів, бо жили не в східній частині міста. Я їздила в магазин, закривала приміщення, забрала із собою трохи свічок та мила. Спершу протягом тижня ми з чоловіком, дітьми та мамою жили в підвалі, де був наш гараж. Потім на деякий час піднялися до нас у квартиру, адже було дуже холодно. Коли у квартирі я робила мило, то додавала до нього пантенол, бо він загоює рани. Цю останню партію вже клієнти не забрали, тому я принесла його в укриття, куди ми знову спустилися 10 березня. А наступного дня наша квартира згоріла.

10 березня 2022 року згоріла квартира, в якій Олена жила зі своєю сім’єю. Фото надала Олена Баркова

Два тижні ми з дітьми зовсім не піднімалися на вулицю. В укритті жили всі: літні люди, чоловіки, жінки та діти з двох будинків. Усіх разом було близько трьохста людей. Усі були розділені по окремих приміщеннях, у нашому жили людей 20. Чоловіки, а особливо ті, що мали дітей, шукали дрова та заготовляли їх. Дорослі по черзі виходили на поверхню готувати їжу на відкритому вогні, а якось поряд на ринку впали контейнери з їжею, і це стало для нас порятунком.

У підвалі гроші втратили всю цінність. Картку з мільйонами можна було просто викинути, якби вона в когось була. Натомість вижити в укритті нам допомагала їжа та свічки. У перші дні я запалювала по 2-3 свічки — всі так раділи світлу — а коли їх залишалося все менше, то запалювали лише одну. Ще ми гріли на свічці воду в невеличкій турці та розігрівали на ній дитяче харчування для дитини наших сусідів. 

Люди надсилали мені фото баночок з-під свічок з укриття

Із середини березня до нас не доходили ніякі новини, лише долітали снаряди. 22 березня одна жінка з укриття ризикнула — вийшла на восьмий поверх, зловила зв’язок і прочитала повідомлення від доньки, що наступного дня буде евакуація

Коли тривалий час живеш під постійними обстрілами, то можна вивчити їхній графік, а також скільки може бути пострілів, коли дозаправка в літака і скільки він може нести бомб. Тоді страх притупився, і ми порахували, що наступного дня маємо поснідати й о 9 ранку вирушати в дорогу.

Ми йшли з дітьми більше 10 кілометрів пішки та намагалися відволікати їх від руїн і жахіть довкола. Ми бачили такі картини, що фільми жахів просто відпочивали. Під час дороги мій син жодного разу не попросився на руки. Спогади про те, що там було, зі мною на все життя. Я б не змогла повернутися до нормального життя в Маріуполі, бо тепер це місто для мене — кладовище. 

З точки збору автобус вивіз нас до села Нікольське, потім до Бердянська, а далі до Запоріжжя. Там про нас дуже піклувалися волонтери: нагодували, дали прихисток, аби помитися та відпочити. Пам’ятаю, що милася в холодній воді й дуже плакала. Звідти нас безкоштовно евакуювали до Дніпра.

Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які там жили. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них двадцять днів. Деякі свічки люди з цього укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя, якого вже немає. Досі знайомі надсилають мені фото баночок, які в них залишилися. У Дніпрі ми зустрілися з жінкою, яка змогла забрати кілька свічок з мого острівця в торгівельному центрі. Тоді вона ділилася, що вони дуже пахучі та довго горять.

Люди допомагали фінансово, залишками будівельних матеріалів або фізичною працею

1 квітня ми з дітьми приїхали на Полтавщину, куди нас запросили. Тут, у селі Красна Лука, з 2014 року живе моя кума, яка виїхала зі Сходу з трьома дітьми через обстріли й повернулася в рідне село. Я не мала родичів більше ніде, крім Маріуполя, тому ми поїхали до неї. Перший місяць я не пам’ятаю своїх дій, але пригадую, що не могла виплакатися — сліз просто не було, хоча їх треба було випустити. А ще ми з дітьми довго хворіли. 

Коли ми виїхали, то я відчувала себе ніби в іншому світі. Я розумію, що має бути баланс — люди мають розуміти, що треба далі жити — але має бути велика повага до жертви тих, хто зараз на фронті. А ще не розумію цивільних, які мають можливість виїхати, але залишаються під обстрілами, ризикують життям своїм та дітей.

Олена відновлює старий будинок в селі Красна Лука на Полтавщині, де зараз живе з дітьми. Фото надала Олена Баркова

Завдяки подрузі ми знайшли старенький будинок у селі й почали його відновлювати. Я робила все, що могла, або просила допомоги в інших. Першим ділом зробили електрику, щоб працював котел. Мені допомагала вся країна — я не мала б нічого, якби не люди. Хтось приніс шматки зайвого лінолеума, і ними я обшила туалет на вулиці. Хтось надсилав кошти, хтось — будівельні матеріали, які в них залишилися, а хтось приходив і допомагав працювати фізично. Нам ще треба доробити кухню, зробити ґанок, бо вхід у дім неприкритий, паркан — роботи ще дуже багато. Але головне, що є власний дім, і ми тут у безпеці.

Найбільше шкодую за сімейними реліквіями, а пишаюся дітьми

Завдяки підтримці інших людей я змогла також купити й облаштувати невеличке приміщення в селі, де вирішила знову створювати косметику й свічки під брендом «Gesty». А ще пробую подавати заявки на грантову підтримку, аби масштабувати свою справу. Безліч моїх спроб були невдалими, часто заявки відхиляли, але що більше спроб, то більше позитивних рішень. Зараз мені вдалося виграти грант на підтримку релокованого бізнесу. Люди багато втрачають, коли не пробують розвиватися завдяки грантам, тому раджу всім це робити.

Олена Баркова зі свічкою, яку створила сама. Фото надала героїня

Планую розвивати власний бренд, створити велике виробництво, вести активніше блог, а також продавати свою продукцію в магазинах. Я переосмислила багато речей, зокрема, своє ставлення до матеріального. Найбільше шкодую, що не взяла із собою фото. Таке враження, що до 2022 року в мене не було життя, і воно залишилося на тих світлинах. Ще б я точно взяла крижму, в яку закутувала дітей, коли хрестили їх у церкві, а ще — рушник, який вишивала моя бабуся. Телевізор, диван чи одяг можна придбати, а ці речі вже точно не повернути, хоч вони про цінності — це наші сімейні реліквії. Я дуже пишаюся своїми дітьми, бо це мої мотиватори, моя гордість і єдине цінне, що в мене є. Мене тішить, що зараз я маю дах над головою, домашній затишок і побут, а ще — власну справу, якою я живу та яку дуже люблю.

Коментарі

Суспільство

Психологічна підтримка для переселенців: в Україні запустили новий проєкт

Опубліковано

Проєкт для психологічної підтримки ВПО із Донецької області запрацював у трьох центрах: у Рівному, Тернополі та Івано-Франківську.

Про це повідомили в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Ініціативу запустив благодійний фонд «ЯМаріуполь». Організатори вказують, що у межах проєкту люди зможуть покращити свій психологічний та емоційний стан і краще адаптуватися у нових регіонах.

У центрах переселенці зможуть відвідувати групові сесії, заняття з арттерапії та музикотерапії, а також приєднуватися до виїздів на природу.

Читайте також: Психологічна підтримка в ЗСУ: Міноборони оголосило про впровадження нової програми

Разом із тим фахівці проводитимуть культурні й освітні заходи для ВПО, а також майстер-класи з технік саморегуляції та розвитку емоційної стійкості.

Організатори очікують, що проєкт може охопити понад десять тисяч людей різного віку.

Ініціативу реалізує БФ «ЯМаріуполь» у межах проєкту «Допомога ВПО в Західному регіоні через місцеві партнерства» спільно з БФ «Крила надії» й за підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії та програми «Допомога на місці».

Раніше ми писали про те, що «Громади зобов’язані допомагати переселенцям»: як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім.

Фото обкладинки: Freepik

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Український трилер «БожеВільні» зібрав понад 4 мільйони гривень за три тижні прокату

Опубліковано

Дебютний трилер Дениса Тарасова «БожеВільні» продовжує привертати увагу глядачів. За три тижні прокату стрічка зібрала понад 4,1 млн грн, а її подивилися більше ніж 26 тисяч людей.

Про це повідомили у Державному агентстві з питань кіно.

Про що фільм?

«БожеВільні» занурює глядачів у похмуру реальність каральної психіатрії в СРСР 1970-х років.
Головний герой, Андрій, потрапляє до психіатричної лікарні через захоплення забороненою західною рок-музикою. Перед ним стоїть непростий вибір: співпрацювати з КДБ чи розкрити правду про тортури, які переживають ув’язнені.

Відео: FILM.UA Group

Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.

Фото обкладинки: фільм «БожеВільні».

Коментарі

Читати далі

Суспільство

«Громади зобов’язані допомагати переселенцям». Як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

У Бобровицькій громаді на Чернігівщині зараз живуть понад 2 тисячі переселенців. Крім житла, роботи, гуманітарки та допомоги з документами, ці люди потребують психологічної підтримки, тому влада у співпраці з благодійниками створила для них безкоштовний соціально-психологічний простір.

Як це реалізували, розповідає ШоТам.

Михайло Ділок

директор центру надання соціальних послуг Бобровицької сільської ради.

Уся допомога є безкоштовною

Наш соціально-психологічний простір створений на базі місцевого центру надання соціальних послуг. З втіленням цього проєкту нам допомогла благодійна організація «Право на захист». Усі послуги простору безкоштовні.

Крім як по психологічну допомогу, переселенці приходять до нас із різними питаннями. От днями чоловік з інвалідністю із Запорізької області звертався щодо ремонту електрики в будинку, куди його заселили. Інша сім’я живе в будинку, де немає газу, тому потрібно допомогти з дровами, адже стало холодніше. Ми стараємося всім допомогти, чим можемо — надаємо продукти, постіль, теплий одяг, через благодійників дістаємо ліки, допомагаємо оформити документи.

Центр соціальних послуг Бобровицької сільської ради. Фото: ШоТам

Геннадій Іванюк

виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Чернігівської області 

«Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно»

Наша Бобровицька громада має значну допомогу від Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» — матеріальну підтримку, а також тренінги для фахівців. Нам допомагають відновитися після бойових дій, адже росіяни окупували 9 сіл громади та знищили понад 160 будівель. 

Проєкт виділив нам багато необхідної техніки: пересувні фари для роботи вночі, екскаватор для ремонту доріг, а також чотири дробарки для переробки деревини. Тепер ми безкоштовно забезпечуємо переселенців дровами, аби вони могли опалити своє нове житло. 

Їхні діти навчатимуться у відновленій опорній школі, адже «ГОВЕРЛА» фінансує там ремонт і допомагає створити бомбосховище. Проте не менш важливим є й моральний стан переселенців, тому ми створили для них соціально-психологічний простір. У майбутньому хочемо виділити під нього окреме приміщення та найняти на роботу більше фахівців.

Геннадій Іванюк і Михайло Ділок спілкуються про розвиток соціально-психологічного простору. Фото: ШоТам

Вважаю, що громади зобов’язані допомагати переселенцям знайти житло та роботу, адже ці люди втратили свій дім. Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно, і щоб вони не мусили їздити по інших містах у пошуках житла.

Марина Бушеленко

психологиня соціально-психологічного простору у Бобровицькій громаді

Люди часто бояться психологів, але ми хочемо допомогти

Я — дружина загиблого воїна, мама та психологиня, яка щось робить, аби допомогти іншим. Коли люди покидають свій дім і переїжджають у нове середовище, вони не знають, що на них чекає. 

Ми зустрічаємося з клієнтами індивідуально раз на тиждень, сеанс триває 45 хвилин. Часто до мене звертаються молоді мами з дітьми, які стають розгубленими на новому місці.

От нещодавно до мене приходила жінка з Сум, у якої там залишилися батьки. Через це вона відчуває постійну тривогу, тому я стараюся допомогти їй зібратися та навчитися боротися з тривогою, аби не переносити її на свою дитину. 

Часто люди бояться психологів, але ми хочемо допомогти. Я не даю порад, не засуджую, а слухаю та намагаюся допомогти розібратися з хаосом в голові, скерувати людину в правильному напрямку. Тоді на душі стає легше, адже зі мною можна поплакати та бути собою.

Переселенка Лариса Бабій на прийомі в психологині Марини Бушеленко. Фото: ШоТам

Після нашої роботи вони завжди дякують і зазначають, що бачать зміни: діти адаптуються в садочках, налагоджують сон і свій емоційний стан. Я допомагаю жінкам звернути увагу на власні бажання та згадати про свої базові потреби.

Я завжди раджу планувати своє майбутнє, бо якщо ви знаєте, чого прагнете, то відволікаєтеся від стресу. Насамперед це потрібно дорослим, але я працюю також з дітьми та підлітками. Перші сеанси ми проводимо за присутності їхніх батьків, а далі вже самі.

Марина Бушеленко біля будівлі соціально-психологічного простору для переселенців Бобровицької громади. Фото: ШоТам

Зараз ми починаємо співпрацювати з психологами з інших центрів, а ще плануємо проводити для переселенців у місті різноманітні тренінги. Наступного літа хочемо відкрити інклюзивну кімнату для дітей з інвалідністю та загалом завдяки психологічним технікам допомагати людям жити краще.

Коментарі

Читати далі