Суспільство
«Мої свічки допомагали вижити в укритті». Переселенка з Маріуполя відродила свій бренд у селі на Полтавщині
Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.
До повномасштабної війни Олена Баркова розвивала власний бренд «Gesty» — виготовляла натуральну косметику та свічки. Починала з продажів на ринку, а вже за рік відкрила магазин, приміщення для складу й острівець у торговому центрі та чекала ажіотажу перед 8 березня. Ті лютневі ночі жінка таки не спала, але не через замовлення від клієнтів, а від вибухів російських снарядів.
У зруйнованому Маріуполі свічки, які створювала Олена, були цінністю — вони дарували тепло та світло, а також на них можна було розігріти воду та дитяче харчування. «Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які там жили. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них двадцять днів. Деякі свічки люди з цього укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя, якого вже немає», — згадує Олена.
Тепер жінка живе в невеликому селі на Полтавщині, відбудовує старий будинок і відновлює роботу свого бренду. Про колишнє життя, яке залишилося на фото, та справу життя, яка допомагає йти далі, Олена Баркова розповіла ШоТам.
Бухгалтерка, яка дуже любила свічки
Я народилася та виросла в Маріуполі, вже з 14 років почала працювати. Взагалі в мене вища освіта у сфері економічної кібернетики, але я була продавчинею в магазині, працювала в будівельній фірмі, а ще колись ліпила пельмені в пельменному цеху. Один з перших підробітків був промоутеркою бренду косметики в різних магазинах, де я й познайомилася з побутовою хімією та засобами для обличчя. Зараз розумію, що тоді недаремно працювала саме там, хоча ще не знала, що це стане справою мого життя.
До заснування власної справи я була провідною бухгалтеркою на виробництві «Азовмаш» — сумлінною найманою працівницею, яка добре зналася на тому, що робила. А ще я була свічкоманкою — обожнювала купувати красиві свічки в супермаркетах і завжди шукала їх перед святами, а потім зрозуміла, що хочу користуватися ними щодня.
Я купляла різні свічки, але розуміла, що мені не подобається їхня якість. Це був 2016 рік, і тоді я ще не пам’ятаю, аби в Маріуполі були майстри-свічковари, які б займалися цим професійно. Тому я вирішила спробувати.
Аби кожен мав в домівці власну Гестію
Перші свічки я створила у 2019 році та продавала їх через сторінки в соцмережах. Я замовляла натуральні компоненти й тару, а самі свічки виготовляла вдома. Починала зі свічок з бджолиного воску, а потім перейшла на ароматичні у великих брендованих баночках. Я назвала свій бренд «Gesty», бо Гестія — це богиня домашнього вогнища та затишку, який і мали дарувати мої свічки.
Першими клієнтами були близькі та знайомі, а вже потім люди знаходили сторінку в інтернеті та замовляли онлайн. Тоді я ще працювала провідною бухгалтеркою цеху, тому дуже соромилася продавати свічки при такій посаді. Проте розуміла, що роблю все правильно, і що нарешті я сама створюю такі свічки, яких мені не вистачало на ринку.
Французькі креми не допомагали, тому створила свої
Після народження другої дитини в майже 30 років у мене погіршився стан здоров’я та, зокрема, шкіри. Тому я вирішила зробити щось для себе, щоб прийняти себе та водночас зайнятися чимось цікавим. Тоді я відвідувала косметологиню, яка сказала мені, що крем у магазині вартує лише 1-2% від зазначеної ціни. Усе інше — вартість паковання, логістики, маркетингу, дистрибуції, заробіток магазину. Мене тоді це дуже налякало та навідріз відвернуло від косметики, яку продають в магазинах. З того часу я жодного разу там її не купляла.
До того я користувалася косметикою французьких брендів, але вона не приносила мені потрібного результату — стан шкіри не покращувався. Тоді я зацікавилася натуральною косметикою, адже розуміла, що вона мені може допомогти.
Почала з того, що читала наукові статті та досліджувала склад кремів. Виробників такої косметики в Україні тоді було небагато, але я натрапила на школу в Харкові, яка навчала створювати натуральну косметику. Тоді в них був дуже поглиблений курс від хіміків-технологів і виробників, на якому ми вивчали склад, компоненти, доказову базу. Тоді я остаточно вирішила, що крім свічок хочу створювати натуральну косметику. Перше, що я створила сама — засіб для вмивання та сироватка. У їхній дієвості мене переконало власне фото, яке я вперше поширила в соцмережах без жодних фільтрів.
Мій перший магазин — столик на ринку
Починала з того, що закупляла сировину, робила невеликі тестери косметики, дарувала їх людям і додавала свою візитівку. Це спрацювало, і люди почали купувати мою продукцію та рекомендувати її іншим. Але єдине місце збуту, яке я могла собі дозволити — це столик з косметикою на ринку. Тому з жовтня 2020 року до кінця весни я працювала там за будь-якої погоди: чи в дощ, чи в сніг. Я мала єдиний вихідний на тиждень у понеділок, а ще під час свят.
Завдяки наполегливій роботі в травні я орендувала приміщення для магазину, яке перший місяць пустувало, бо я просто не мала можливості купити меблі. Але того року мене запросили на Lokal Fermer Fest у Маріуполі, і після цього про мою косметику загуділо все місто. А на мій день народження восени того ж року мене запросили на бізнес-виставку «Схід-експо», де я теж змогла розповісти про свій бренд — це був мій найкращий подарунок. Тієї ж осені я виграла грант «Маріупольський куркуль» на 250 тисяч гривень, тому орендувала приміщення на 100 м², аби створити там виробництво, купила меблі й обладнання, а ще відкрила в одному з торгових центрів острівець з продукцією «Gesty».
«Можна не виходити на роботу, бо війна почалась?»
На початку 2022 року я вирішила масштабувати бізнес: закупила компоненти для косметики та свічок, а також тару, та заповнила ними склади. Уже до 14 лютого в мене був ажіотаж на свічки та мило, тому я готувалася, що до 8 березня будуть лише безсонні від роботи ночі. Я влаштувала красиву фотосесію, а ще в мене була запущена таргетована реклама, тому ці кроки мали зробити мій бренд більш впізнаваним. Крім того, у 2022 році я мала йти навчатися на хіміка-технолога, проте мої плани порушила повномасштабна війна.
До великої війни я жила своїм життям, власною справою, та навіть не читала новин. А 24 лютого вранці мені зателефонувала продавчиня з мого магазину і спитала, чи можна сьогодні не виходити на роботу, бо війна почалася. Я подивилася новини й зрозуміла, що буде щось страшне.
На свічці в укритті розігрівали дитяче харчування
У той день ми не чули вибухів, бо жили не в східній частині міста. Я їздила в магазин, закривала приміщення, забрала із собою трохи свічок та мила. Спершу протягом тижня ми з чоловіком, дітьми та мамою жили в підвалі, де був наш гараж. Потім на деякий час піднялися до нас у квартиру, адже було дуже холодно. Коли у квартирі я робила мило, то додавала до нього пантенол, бо він загоює рани. Цю останню партію вже клієнти не забрали, тому я принесла його в укриття, куди ми знову спустилися 10 березня. А наступного дня наша квартира згоріла.
Два тижні ми з дітьми зовсім не піднімалися на вулицю. В укритті жили всі: літні люди, чоловіки, жінки та діти з двох будинків. Усіх разом було близько трьохста людей. Усі були розділені по окремих приміщеннях, у нашому жили людей 20. Чоловіки, а особливо ті, що мали дітей, шукали дрова та заготовляли їх. Дорослі по черзі виходили на поверхню готувати їжу на відкритому вогні, а якось поряд на ринку впали контейнери з їжею, і це стало для нас порятунком.
У підвалі гроші втратили всю цінність. Картку з мільйонами можна було просто викинути, якби вона в когось була. Натомість вижити в укритті нам допомагала їжа та свічки. У перші дні я запалювала по 2-3 свічки — всі так раділи світлу — а коли їх залишалося все менше, то запалювали лише одну. Ще ми гріли на свічці воду в невеличкій турці та розігрівали на ній дитяче харчування для дитини наших сусідів.
Люди надсилали мені фото баночок з-під свічок з укриття
Із середини березня до нас не доходили ніякі новини, лише долітали снаряди. 22 березня одна жінка з укриття ризикнула — вийшла на восьмий поверх, зловила зв’язок і прочитала повідомлення від доньки, що наступного дня буде евакуація.
Коли тривалий час живеш під постійними обстрілами, то можна вивчити їхній графік, а також скільки може бути пострілів, коли дозаправка в літака і скільки він може нести бомб. Тоді страх притупився, і ми порахували, що наступного дня маємо поснідати й о 9 ранку вирушати в дорогу.
Ми йшли з дітьми більше 10 кілометрів пішки та намагалися відволікати їх від руїн і жахіть довкола. Ми бачили такі картини, що фільми жахів просто відпочивали. Під час дороги мій син жодного разу не попросився на руки. Спогади про те, що там було, зі мною на все життя. Я б не змогла повернутися до нормального життя в Маріуполі, бо тепер це місто для мене — кладовище.
З точки збору автобус вивіз нас до села Нікольське, потім до Бердянська, а далі до Запоріжжя. Там про нас дуже піклувалися волонтери: нагодували, дали прихисток, аби помитися та відпочити. Пам’ятаю, що милася в холодній воді й дуже плакала. Звідти нас безкоштовно евакуювали до Дніпра.
Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які там жили. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них двадцять днів. Деякі свічки люди з цього укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя, якого вже немає. Досі знайомі надсилають мені фото баночок, які в них залишилися. У Дніпрі ми зустрілися з жінкою, яка змогла забрати кілька свічок з мого острівця в торгівельному центрі. Тоді вона ділилася, що вони дуже пахучі та довго горять.
Люди допомагали фінансово, залишками будівельних матеріалів або фізичною працею
1 квітня ми з дітьми приїхали на Полтавщину, куди нас запросили. Тут, у селі Красна Лука, з 2014 року живе моя кума, яка виїхала зі Сходу з трьома дітьми через обстріли й повернулася в рідне село. Я не мала родичів більше ніде, крім Маріуполя, тому ми поїхали до неї. Перший місяць я не пам’ятаю своїх дій, але пригадую, що не могла виплакатися — сліз просто не було, хоча їх треба було випустити. А ще ми з дітьми довго хворіли.
Коли ми виїхали, то я відчувала себе ніби в іншому світі. Я розумію, що має бути баланс — люди мають розуміти, що треба далі жити — але має бути велика повага до жертви тих, хто зараз на фронті. А ще не розумію цивільних, які мають можливість виїхати, але залишаються під обстрілами, ризикують життям своїм та дітей.
Завдяки подрузі ми знайшли старенький будинок у селі й почали його відновлювати. Я робила все, що могла, або просила допомоги в інших. Першим ділом зробили електрику, щоб працював котел. Мені допомагала вся країна — я не мала б нічого, якби не люди. Хтось приніс шматки зайвого лінолеума, і ними я обшила туалет на вулиці. Хтось надсилав кошти, хтось — будівельні матеріали, які в них залишилися, а хтось приходив і допомагав працювати фізично. Нам ще треба доробити кухню, зробити ґанок, бо вхід у дім неприкритий, паркан — роботи ще дуже багато. Але головне, що є власний дім, і ми тут у безпеці.
Найбільше шкодую за сімейними реліквіями, а пишаюся дітьми
Завдяки підтримці інших людей я змогла також купити й облаштувати невеличке приміщення в селі, де вирішила знову створювати косметику й свічки під брендом «Gesty». А ще пробую подавати заявки на грантову підтримку, аби масштабувати свою справу. Безліч моїх спроб були невдалими, часто заявки відхиляли, але що більше спроб, то більше позитивних рішень. Зараз мені вдалося виграти грант на підтримку релокованого бізнесу. Люди багато втрачають, коли не пробують розвиватися завдяки грантам, тому раджу всім це робити.
Планую розвивати власний бренд, створити велике виробництво, вести активніше блог, а також продавати свою продукцію в магазинах. Я переосмислила багато речей, зокрема, своє ставлення до матеріального. Найбільше шкодую, що не взяла із собою фото. Таке враження, що до 2022 року в мене не було життя, і воно залишилося на тих світлинах. Ще б я точно взяла крижму, в яку закутувала дітей, коли хрестили їх у церкві, а ще — рушник, який вишивала моя бабуся. Телевізор, диван чи одяг можна придбати, а ці речі вже точно не повернути, хоч вони про цінності — це наші сімейні реліквії. Я дуже пишаюся своїми дітьми, бо це мої мотиватори, моя гордість і єдине цінне, що в мене є. Мене тішить, що зараз я маю дах над головою, домашній затишок і побут, а ще — власну справу, якою я живу та яку дуже люблю.
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
Працівники ДСНС увечері 1 квітня врятували на Київщині кота, який другу добу поспіль не міг злізти з верхівки дерева.
Про це повідомили в Головному управлінні ДСНС України у Київській області.
Місцеві мешканці спочатку намагалися допомогти коту самотужки, але їм це не вдавалося. Тоді вони звернулися за допомогою до поліції. Після виклику на місце вирушили рятувальники ДСНС.
Завдяки спецтехніці працівники ДСНС змогли спустити кота на землю:
«Тваринку вдалося зняти з дерева та передати вдячним власникам. Особливо раділи діти — їхній улюбленець нарешті повернувся додому».
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
Нагадаємо, що в Києві врятували собаку, який не міг вибратися з річки на берег (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка ГУ ДСНС України у Київській області
