Міноборони на озброєння прийняло три модифікації танків Leopard

Вчителька Ольга Рясна понад 30 років ходила на роботу через дорогу від свого дому й тішилася, що рідна школа розташована так близько. Але з 2021 року бачити двоповерхову будівлю зі свого вікна стало справжнім випробуванням: школу в селі Землянки, що на Полтавщині, закрили.

Жінка на кілька місяців занурилася в стан апатії: майже перестала виходити з дому, втратила апетит та інтерес до будь-якого спілкування. Навіть улюблений виноградник, де раніше працювала днями й ночами, перестала доглядати.

З цього стану Ольгу вивело повномасштабне вторгнення. Як «виноградний город» та короваї стали порятунком для родини в скрутні часи, жінка розповіла ШоТам.

Ольга Рясна

вчителька, виноградарка, коровайниця.

Коли скінчилося місце у дворі, перейшла на город

Я ніколи не планувала займатися виноградарством, хоча їсти виноград любила змалечку. Виноград ріс у нас вдома: маленький, чорненький, смачний. Те, що він може бути ще якимось, я дізналася вже в дорослому віці, коли ми з чоловіком поїхали на ринок у Кременчуці: рожевий, синій, білий, фіолетовий. А які грона! Я думала, що такий виноград лише на полотнах художників буває, а тут!

Я почала чіплятися до продавців — розкажіть, покажіть. Саме там я купила свої перші саджанці, але посадила їх неправильно, бо ще нічого не знала про це. Але, доглядаючи за ними, я зрозуміла, як мені подобається щодня зазирати до своїх кущиків, бачити, як вони ростуть. Що дійсно потрібно винограду я зрозуміла десь на третьому році.

Я буквально не могла зупинитися та скуповувала нові сорти, де тільки бачила. Коли закінчилося місце у дворі, я перейшла на город. Скоро в мене вже була плантація зі 120 кущів, і я хотіла ще. 

Мій батько коли вперше побачив, що я посадила виноград на городі, був у шоці: «Олю! Ну що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що на городі треба саджати картоплю, капусту, буряки, а не виноград? Люди сміятися будуть». Своє перше гроно я подарувала саме йому, і він розтанув. 

Зазвичай на виноградниках головні чоловіки, а жінки лиш допомагають, а в мене навпаки — чоловік допомагає мені вкривати й розкривати кущі, а все решту я роблю сама. 

Вдень — школа, ввечері — виноград. Один полив — це 87 відер води. Але налобний ліхтарик надягла, і вже можу працювати хоч би й пів ночі. Я почувала себе щасливою в такому ритмі: вдень — діти й гамір, ввечері — моя поливальна медитація під співи соловейків. Але все змінилось у 2021 році: школу, де я пропрацювала 31 рік, закрили.

Для мене школа — це не робота

Землянківська школа — це 40 років мого життя. 9 років я туди ходила як школярка та потім ще 31 рік як вчителька. Для мене школа — це не робота. Я жила нею. Це була віддушина, таке місце, де я завжди відчувала себе потрібною, куди я направляла всю свою енергію і творчі ідеї. 

Дуже часто думають, що сільською школою має бути якась стара хата-мазанка, і туди ніякі сучасні тренди не доходять. Це не так — у нас велика та світла двоповерхова будівля. Наша школа імені співачки Раїси Кириченко була однією з найкреативніших і найактивніших у районі. 

У нас діяли аж два музеї: світлиця Раїси Кириченко та музей українського побуту. Другий ми облаштовували всім селом — кожен приносив стародавні речі та навіть родинні реліквії. Майже в кожному класі та в коридорах були розмальовані стіни сюжетами з казок та фольклору. У нашої школи була своя «вишиванка»: кількаметрове панно на сітці, по якій ми з директоркою Тетяною Мишковою «вишили» орнаменти. 

Діти у нас давно вже ходили в школу у вишиванках, і ми захотіли, щоб і школа мала свою. 

Багато всього було, чим ми пишаємося, але, на жаль, історія нашої школи завершилась. Її закрили, бо було недостатньо учнів, хоча вся громада виступала проти такого рішення. Зараз наша школа живе лише на Фейсбуці: я багато років знімала життя нашої школи й тепер публікую відеоспогади, аби й учні, і вчителі, де б вони не були, змогли пригадати ці миті.

Перестала готувати, перестала їсти 

Я останньою з нашого педагогічного колективу підписала папери про звільнення. Ще два місяці після того, як діти вже не ходили до цієї школи, я продовжувала виходити на роботу — прощалася із школою. 

Після цього почався дуже тяжкий період для мене. Я взагалі вважаю себе людиною дуже сильного характеру й не очікувала, що це так мене підкосить. У житті кожної людини трапляються такі події, які просто вибивають землю з-під ніг. Зі мною стався цілий такий період: помер батько, потім мама, закрилася школа. А далі наші діти виїхали за кордон, і ми з чоловіком залишилися вдвох.

За пів року я схудла на 9 кг. По декілька днів не вставала з ліжка, перестала вмиватися, купатися, готувати та їсти. Так тривало довгих чотири місяці. 

Потім почалася повномасштабна війна, і це ніби вибило мене з однієї стресової колії в іншу. Але це був такий стрес, що вимагав дій. Я почала з усією країною разом переживати й допомагати нашим захисникам і людям, що мусили втікати з рідних міст та сіл.  

Це переключило мої думки в інше русло: я зрозуміла, що життя коротке, вразливе й минуще, тож треба цінувати кожен момент. Особливо гостро я це відчула, коли в чоловіка стався інсульт. 

Це поставило остаточно крапку того періоду, і з апатії я повернулася в повну бойову готовність. Я мусила стати ще сильнішою, ніж була раніше, адже на мені тепер і деякі обов’язки чоловіка. А ще ж треба заробляти гроші на лікування, та й просто на життя.

Як заробити на винограді

Мені довелося шукати нові способи заробітку, і я почала виготовляти якісь власні смаколики на продаж: молочні продукти я готувала й раніше, а тепер почала ще робити пастилу та чурчхелу, сушити родзинки, консервувати солоний виноград «під оливки». 

Ну і, звісно, продаю саджанці. Свого часу для мене було великим відкриттям, що виноградарі заробляють насамперед не на ягоді, а на саджанцях. Цього року я заклала школку на 1000 саджанців.

Свою продукцію я продаю на ринку в містечку Глобине. Це своєрідна терапія: комусь на щось пожаліюся, пожартую, а хтось мені — і вже легше на душі.

Короваї почала пекти завдяки Раїсі Кириченко

Короваї я почала пекти не так давно. Ніхто мене не вчив і в родині не пік. Бабуся пекла хліб і з того ж хлібного тіста пиріжки в печі — оце все, що я знала з тіста. 

Оскільки наша школа носила їм’я Раїси Кириченко, до нас часто приїздила й вона сама, і різні гості разом з нею. І от якогось разу мене попросили спекти коровай, аби зустріти гостей за українською традицією. Ну я й спекла, як собі те уявляла.

Той перший коровай більше був схожий на хліб з квітами. Але, як і з виноградом, я не зупинилася, поки не відточила свою майстерність. 

Починала з рецепту, який отримала від нашої родички, яка колись працювала на хлібзаводі. Це був величезний коровай на 120 яєць. Я робила власні перерахунки на менші порції, щось міняла, і тепер маю власний ідеальний рецепт. 

Моя фішка — оздоби з медового тіста. Я довго шукала варіант, як зробити так, аби всі квітки та колоски на короваї не горіли й були справді смачними, а не дубовими. Зрештою, скористалася рецептом, за яким робила онукові медове печиво — це тісто смачне, гарно тримає форму. Усі оздоби для своїх короваїв роблю з нього.

Випікання короваїв — ще одна моя віддушина, адже коли мені замовляють коровай, це значить, що в когось свято, радісна подія: весілля, хрестини, іменини чи особливі гості. 

Завдяки волонтерам уже кілька моїх короваїв поїхали до наших захисників. Я вірю, що це додає нашим хлопцям і дівчатам сил. Це святий хліб, він не може не бути оберегом.

Тут мій пуп закопаний

Коли почалося повномасштабне вторгнення, до нас на Глобинщину приїхали багато переселенців з різних регіонів. У будинку моїх батьків оселилася родина з Харківщини. Спочатку мені було складно прийняти те, що в такому особливому для мене місці будуть жити чужі люди, але ми з першої зустрічі якось так зійшлися, наче рідні. 

І якось мама з цієї родини прийшла до мене в гості, а я саме обновлювала наші ворота — весь час їх розмальовую і періодично міняю сюжет. Цього разу це був козак та козачка та напис «Слава Україні». Ця жінка запитала мене, чи я не боюся таке писати на своїх воротах — а раптом сюди рашисти прорвуться? На що я відповіла, що ніхто й ніколи не буде мені вказувати, що малювати на моїх воротах. Я їх буду закопувати й переховувати, але ніколи той напис не замалюю. 

Я шалено люблю нашу Глобинщину, наші Землянки. Для мене це найкраще місце на землі. 

Єдиний раз у житті я була за кордоном: на моє 50-річчя родина зробила мені подарунок і відправила в Болгарію на Сонячний берег. Я була там з донькою та онуком — море, пляж поруч. Але мені настільки хотілося додому, що я вночі виходила на балкон нашого номера й там, щоб не тривожити нікого, плакала. Одного разу донька таки це побачила і здивувалася: «Мамо, ти ненормальна! У тебе тут сонце, море, пляж під боком, а ти ридаєш за своїми Землянками!». 

Я сама не можу пояснити, чому так прив’язана до свого села та краю. Кажуть, що старі дерева не пересаджують, так і я, мабуть, уже ніде крім моїх Землянок не приживуся. 

Тут моє місце сили, тут мій пуп закопаний. Тут я дуже багато втратила, але й змогла емоційно воскреснути. Гадаю, що це рідна земля дала мені сили зрозуміти, що попри всі труднощі та втрати, треба жити й плекати те, що любиш — будь то школярики, виноград чи особливий хліб до щасливої події.

Укрзалізниця на вокзалах Києва та Львова встановила в інформаційних зонах спеціальні планшети з програмою для пасажирів з порушеннями слуху.

Про це повідомили у пресслужбі компанії.

Зазначається, що з 1 грудня працівники інфозон головних вокзалів Києва та Львова отримали спеціальні планшети, зі встановленою програмою для пасажирів з порушеннями слуху.

Програма дозволяє спілкуватися співробітникам вокзалу з пасажирами за допомогою української жестової мови. Для цього працівник звертається до перекладача через відеозв’язок, забезпечуючи комфортне спілкування без будь-яких бар’єрів.

Читайте також: Тисячі врятованих життів. Як львівський притулок опікується тваринами, що стали переселенцями

Протягом 2024 року проєкт планується масштабувати на вокзали з великим потоком пасажирів. Їх перелік та терміни в “Укрзалізниці” поки не називають.

«Продовжуємо робити вокзали більш доступними та інклюзивними для всіх подорожуючих», — зазначили в Укрзалізниці.

Нагадаємо, на Центральному залізничному вокзалі у Києві запрацювали нові ліфти.

Також Укрзалізниця запустила навчальну програму «Безбар’єрна грамотність» для своїх співробітників.

Фото: Укрзалізниця.

Світлина українського фотографа Сергія Мірошника посіла перше місце міжнародного конкурсу «Вікі любить Землю». У конкурсі змагалося понад 61 тис. фото з 50 країн світу.

Про це ШоТам повідомила Громадська організація «Вікімедіа Україна».

«Вікі любить Землю» — міжнародний конкурс фотографій для ілюстрування статей у Вікіпедії. Цьогоріч у ньому взяли участь 50 країн-учасниць, що є рекордною кількістю за 11 років конкурсу. Загалом, на міжнародний рівень подано 61 700 фото від 3 300 учасників.

Україна традиційно увійшла до списку лідерів змагання за кількістю завантажених фото. А саме: понад 4 500 зображень від 121 учасника.

Перше місце міжнародного конкурсу посіла світлина автора Сергія Мірошника, зроблена у заказнику Біла Діброва, Деснянський район Києва. На фото зображений жук — комаха виду Стрибун перелісковий (Cicindela soluta).

Читайте також: Я фіксую історію на фото. Це Анна Сенік – етнофотографка, яка відроджує забуті українські традиції

Девʼятнадцяте місце міжнародного конкурсу посіла ще одна світлина з України. Це фото автора Михайла Пецковича, зроблене на горі Щербан Мармароського хребта, у межах Карпатського біосферного заповідника Рахівського району. Захопливий пейзаж зображує цвітіння нарцисів серед гірських краєвидів.

Список усіх топ-20 фото англійською можна знайти тут.

Довідково

Конкурс «Вікі любить Землю» (Wiki Loves Earth) — міжнародний конкурс фотографій об’єктів природно-заповідного фонду для ілюстрування Вікіпедії та інших проєктів, а також привернення уваги до стану навколишнього середовища. Українську частину змагання проводить громадська організація «Вікімедіа Україна».

Громадська організація «Вікімедіа Україна» є єдиним регіональним відділенням «Фонду Вікімедіа» в Україні. Вона займається популяризацією вікіпроєктів «Фонду Вікімедіа», найвідомішим серед яких є Вікіпедія; залученням до Вікіпедії нових знань і користувачів, а також розвитком вікіспільноти в Україні.

Нагадаємо, оголосили 10 кращих світлин української природи 2023 року.

Фото: надне ШоТам.