

Суспільство
Мікрозелень у руках «сонячних діток»: історія соціального проєкту у Харкові
Синдром Дауна — це найчастіша хромосомна аномалія, яка зустрічається в медицині. Це не хвороба, яку треба лікувати — радше спосіб життя, який має свої особливості. В Україні є багато таких дітей, і для них важливо мати можливість розвиватися, щоб мати успішне майбутнє. Щоб допомогти таким діткам опанувати нову справу, у Харкові три роки тому благодійники запустили проєкт «Паростки майбутнього». Фахівці навчать їх вирощувати мікрозелень, доглядати за нею та використовувати в побуті.
На перший погляд здається, що для таких дітей це важка справа, адже потребує добре розвинену дрібну моторику. Але вони з цим впоралися на «ура», і вже чекають виходу з карантину, щоб знову зустрітися за одним столом, посадити насіння та виростити його з «нуля».

Марина Краснова,
Чотири роки працює у благодійному фонді «Карітас», спочатку на посаді проєктної менеджерки, а зараз — координаторки проєктів. Зокрема, опікується проєктом «Паростки майбутнього»
Священник марив мікрозеленню
У 2017 році у благодійному фонді «Карітас», де я працюю координаторкою проєктів, була бізнес-школа для переселенців. Однією з ідей, яку представили учасники, дуже захопився наш директор, отець Сергій Коваль — священник греко-католицької церкви. Це, до речі, особливість усіх осередків фонду: у нас вище керівництво в усіх організаціях — це священнослужителі. Але він сучасний, це не класичний образ священника, який ми звикли бачити. І от йому дуже сподобалася ідея з вирощування мікрозелені, але хотілося ще поєднати це з соціальною метою.
Я тоді була знайома з мікрозеленню десь буквально на 1%. За два роки до цього мене запросили на один день народження, і нас там пригощали паростками мікрозелені. Тому я сказала директору, що розумію, про що йдеться. Ми дійсно ідеєю дуже захопилися, але по факту нічого про це не знали. І директор почав активно досліджувати цю тему, дивився всілякі ролики на Youtube. Знайшов там багато матеріалу про те, як люди вирощують цей тип рослин.
Проросло прямо в поїзді
Мікрозелень — це паростки зелені або овочів, які на п’яту-сьому добу проросту вже можна використовувати в їжу. Тоді, коли ми починали, в Україні люди вже потроху її вирощували у невеликих фабриках. У нас все це ще було у мріях. І от у грудні 2017-го ми 30 годин їхали у занедбаному потязі зі Львова до Харкова. Ми всю ніч дивилися відео про вирощування мікрозелені, а вранці побачили у вікні росток зелені. Мабуть, колись туди потрапило якесь насіння. Ми ж для себе прийняли це як знак.

Звісно, ми добре тоді посміялися, я навіть ще пост у Facebook написала, що: «Незвично, але факт: у поїзді Львів-Харків виявлено першу мікрозелень». Довго ми про це говорили, ще більше запалилися і почали шукати фінансування. Вирішили взяти участь у фундації «Ашан для молоді», яка кожен рік проводить соціально-грантові конкурси.
Специфіка у тому, що вони підтримують дітей з синдромом Дауна. У «Карітасі» є багато різних інклюзивних проєктів, тому в цілому така діяльність була типовою для нас. Тому ми вирішили ці дві активності поєднати: навчання дітей з синдромом Дауна і вирощування мікрозелені. Це здається важким, адже така робота потребує від дітей добре розвиненої дрібної моторики. Але ми вірили, що у нас вийде.
Свою ідею ми спочатку представили на конкурсі у Харкові, але нас не підтримали. Сказали, що це неможливо, типу «Давайте краще якусь площадку відремонтуємо чи футбольне поле». Але ні, цим у нас займається мерія, у них така собі монополія на дитячі майданчики. Ми ж, такі впевнені в унікальності цієї ідеї, просунули її далі на Київ. Столичній комісії наш задум дуже сподобався — вони були просто в захваті. Ми таки виграли цей конкурс і отримали 10 тисяч євро від фундації на фінансування цього проєкту.

До нас рвались дилетанти
Навчання проходять в офісах, які ми орендуємо. Там у нас є стелажі, де ми ставимо піддони, у яких все вирощується. Навчаємо приблизно 15 учасників: хтось приєднується, інші ж навпаки «відпадають». Залучали ми дітей через організації, які ними опікуються. Загалом у нас було десь 20 учасників, які змінювалися.
Видно, що дітям у нас подобається, вони просяться на заняття. У них як різна підготовка, так і різний рівень розвитку. Тобто, є дуже розвинуті, а є такі, що навіть погано говорять. Але вони знають, що вони йдуть у «Карітас». І якщо вони навіть поряд проїжджають, то показують на наш офіс. Ми вже стали однією великою родиною.
Таку людину я все ж знайшла, запросила до нас на співбесіду. І що цікаво, її прізвище у резюме було мені дуже знайоме. Потім виявилося, що це мама мого одногрупника. Тетяна Крохмаль стала нашим спеціальним педагогом, вона дійсно з дітками на одній хвилі. Мені інколи здається, що вони слухають тільки її у цьому житті, а навіть не батьків.
Шукали ще агроконсультантів, але нам постійно попадалися люди, які казали: «Я знаю, як вирощують моркву, що там складного буде з вашим редисом». І, звичайно, нас такі відштовхували, тому що ми не хотіли брати дилетантів. Для нас цей проєкт був особливий, бо запав нам усім до серця. Згодом до нашої команди долучилися дві сестри-переселенки з Донеччини, які у Харкові вирощують мікрозелень у великих масштабах.
Сторонній продукт припав до смаку
Спочатку до нас приходили одна-дві дитини, активності як такої не було. І це теж особливість того, що такі «тусовки» дітей з інвалідністю дуже закриті. Ці дітки не підпускають до себе нікого. Вони живуть у своєму світі, у них є власні спільноти для спілкування, розваг, для того, аби ділитися горем і радощами. Їм якась ще одна організація не була потрібна, адже вони справляються самостійно.

Ми дуже довго налагоджували цей контакт, коли починали перші заняття. Але зрештою діти пішли. Хоча тут теж були особливості. Наприклад, чи не всі діти не люблять корисні продукти, а в цих дітей загалом харчовий ланцюг дуже своєрідний. І вони не завжди вживають звичні для нас продукти. Перший прогрес, який ми побачили через три місяці, — діти не тільки навчилися доглядати за мікрозеленню, розвиваючи дрібну моторику, а й почали харчуватися нею. І це враховуючи те, що до цього часу вони взагалі не вживали ніяку зелень у їжу. Для них це був сторонній продукт.
У суспільстві є міфи, що діти з синдромом Дауна — це якісь незвичайні люди, не такі як ми. Але коли ти з ними попрацював, то розумієш, що це такі ж діти як і інші. Інколи навіть кращі за нас: вони дуже товариські, гарно один з одним комунікують. Дуже цікаво за ними спостерігати на заняттях. Вони приходять, обіймають один одного, здоровкаються, відкрито виявляють любов.
Діти різні, а справа спільна
Навчання проходять в офісах, які ми орендуємо. Там у нас є стелажі, де ми ставимо піддони, у яких все вирощується. Навчаємо приблизно 15 учасників: хтось приєднується, інші ж навпаки «відпадають». Залучали ми дітей через організації, які ними опікуються. Загалом у нас було десь 20 учасників, які змінювалися.

Видно, що дітям у нас подобається, вони просяться на заняття. У них як різна підготовка, так і різний рівень розвитку. Тобто, є дуже розвинуті, а є такі, що навіть погано говорять. Але вони знають, що вони йдуть у «Карітас». І якщо вони навіть поряд проїжджають, то показують на наш офіс. Ми вже стали однією великою родиною.
Дітей з синдромом Дауна називають «сонячними», і вони такими справді є. Якщо вони тебе люблять, то це назавжди, і ти їхній друг на все життя. Вони не розцінюють це як заняття — для них це своя мікросправа, до якої вони долучені. І співробітників наших вони теж вважають своїми друзями.
Смузі з власного врожаю
Раніше ми займалися тричі на тиждень, зараз через карантин — два рази. Діти висаджують мікрозелень у вівторок, вчаться, що за чим робити, куди розкладати. Після цього ставлять на вирощування, і вже у п’ятницю зрізають перший врожай. Все це відбувається під керівництвом агроконсультантів.
З вирощеної зелені ми робимо салати або смузі. Слідкуємо за тим, аби у нас було повноцінне виробництво. Це те, що було до карантину. Зараз ми віддаємо набори для посадки додому, і діти роблять це все самостійно. Такий собі міні-город прямо на підвіконні. Батьки були проти, щоб ми йшли на карантин, хотіли продовження навчань. Але ми розуміємо, що ці діти перебувають у зоні ризику.

Я бачу прогрес у тому сенсі, що дітям піддалася така мікросправа. Особливо зараз, в умовах карантину, адже вони вже вирощують мікрозелень без нашої допомоги. Ми розвозили ці набори, і вони потім нам фотографували, що у них проросло них проросло прямо на підвіконні. Зрозуміло, що їм вирощувати зараз допомагають батьки, дідусі та бабусі, але діти самі розуміють, що за чим треба робити, де вирощувати, як поливати, як зрізати, де використовувати.
Мікрозелень — це популярно
Наш проєкт дійсно є унікальним, адже ніхто більше не застосовує таку практику — вирощування мікрозелені дітьми з синдромом Дауна. Після нас десь у південній частині країни з’явилося щось подібне. Можливо, вони знали про нас, а може й ні. Але ми жодного авторського права не накладали, ділимося цією практикою. До нас зверталися з інших осередків «Карітасу», одна львівська організація, де теж є такі діти. Та і загалом запрошуємо всіх охочих.
Читайте також: Худі, мило та шкарпетки. Як діти-сироти заробляють прямо в стінах дитбудинків
Сама ж мікрозелень вже стала дуже популярною. Якщо ще кілька років тому про неї ніхто не чув, то зараз вже більш менш вона представлена на полицях супермаркетів. Також є фірми, які пропонують набори з вирощування. Можливо, звісно, це лише у мене таке коло спілкування і такий контент у Facebook, але навіть у кав’ярні дуже часто говоримо: «О, дивися, тут уже мікрозеленню щось присипали». Вже запитуємо, самі вирощують, чи закуповують, бо стає цікаво. За кордоном така зелень теж дуже популярна.

Головна ціль ще попереду
Наша головна мета — вивести проєкт на самоокупність хоча б частково, для того, щоб менше залежати від донорських коштів, а більше переходити на український ринок. Дуже хотілося б, щоб у нас було як в Австрії чи Німеччині, де є соціальні замовлення, і держава по суті дає кошти неприбутковим організаціям на здійснення таких соціальних цілей. У нас в Україні це розвинуто на дуже слабкому рівні.
Мріємо, що колись і наша держава буде зацікавлена в розвитку програм для таких діток і підтримуватиме їх. Тому що ці діти насправді є дуже гарними працівниками, і хорошими людьми, й дуже шкода, що вони довгий час були закриті від суспільства. Тільки зараз ми бачимо створення інклюзивних класів і можливість їхнього навчання у загальноосвітніх школах. Мені здається, що ми ще дуже мало знаємо про таких дітей, хоча вони цілком можуть стати для нас провідниками в краще майбутнє.
Суспільство

Українські полярники з антарктичної станції «Академік Вернадський» дали ім’я великому айсбергу, що нещодавно з’явився поблизу. Тепер він матиме назву Маґура.
Про це повідомили в Національному антарктичному науковому центрі.
Назву запропонувала користувачка Інна Фільтанович в інстаграмі. Вона пояснила, що Маґура — це і гора на Львівщині, і міфічна крилата донька бога Перуна, покровителька воїнів. Разом із цим назва українського морського безпілотника, який вже успішно атакував кілька російських кораблів, гелікоптерів та винищувачів.
Читайте також: Ветерани з ампутаціями у День Незалежності України перепливуть Босфор (ВІДЕО)
Це вже не перший об’єкт біля «Вернадського», названий на честь українських дронів або військових технологій. У 2024 році тюленятко Ведделла назвали SeaBaby, а у 2022 році один із дизель-генераторів отримав ім’я Марічка. Тож Маґура, як пишуть в НАНЦ, доповнює умовне «антарктичне тріо» сучасних українських символів спротиву.
Такі символічні назви, за словами полярників, підтримують зв’язок з Україною та відображають дух часу навіть у найвіддаленіших куточках планети.
Нагадаємо, що українські науковці в Антарктиді зафіксували рідкісне атмосферне гало (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка НАНЦ
Суспільство

Групу українських дітей повернули додому з тимчасово окупованих територій та росії. Операція з порятунку відбулася в межах державної ініціативи Bring Kids Back UA за участі команди Save Ukraine.
Про це повідомили в Bring Kids Back UA.
Серед врятованих — діти, які пережили тиск, примусову русифікацію та залякування. Аліна, 9 років, щодня була змушена ходити до російської школи, де співала гімн рф і малювала триколор. За українське «будь ласка» їй погрожували обліком у поліції.
Костю, 10 років, у школі били за українське походження. Його змушували виступати з портретами російських військових і співати пісні на 9 травня. Максим тричі пережив нічні обшуки від ФСБ через відмову родини отримувати російські паспорти. Його мама рятувала родину, ховаючи телефон з українськими матеріалами.
Читайте також: Юна волонтерка на концерті гурту «Жадан і Собаки» передала FPV-дрон для «Хартії» (ФОТО)
Олена побувала в так званому «таборі перевиховання». Там її вчили копати окопи, ставити розтяжки й погрожували за вподобання фото з українським прапором. Євген, 17 років, три роки жив під постійною загрозою обшуків. Не відвідував російську школу, ховався та навчався дистанційно в українській. Після повернення зміг обійняти старшого брата-військового, який раніше був у полоні.
Повернення стало можливим завдяки співпраці з WeAreAllUkrainians, БФ «Хуманіті», Reload Love та Обʼєднаним центром з координації звільнення незаконно утримуваних осіб.
Нагадаємо, що українці по всьому світу вийшли на акції заради дітей, яких викрала росія (ФОТО)
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Офісу омбудсмена України
Суспільство

Киян запрошують до громадської робочої групи, яка розробить проєкт відновлення Житнього ринку. В ініціативі «Житній буде жити» прагнуть об’єднати містян навколо ідеї відродження пам’ятки Подолу.
Про це редакції повідомили ораганізатори громадської ініціативи.
Громада вирішує, як виглядатиме ринок
Ідеологом ініціативи виступив архітектор Павло Пекер. Він запропонував використати принцип гіпер-демократичної архітектури, у якому громада стає повноцінним замовником проєкту, а архітектор — експертом та фасилітатором процесу.
«У світі вже існує досить багато кейсів, коли громада, а не девелопери, мала вирішальний голос у питанні, та яким має бути той чи інший простір, фактично створюючи ТЗ для архітектурного проєкту. Такі приклади є у Копенгагені, Берліні, Едінбурзі та, навіть, у Івано-Франківську», — розповідає Павло Пекер.
Читайте також: Клопотенко взявся за відновлення Житнього ринку: створює гастрономічний центр Києва. Що з цього вийде? Інтерв’ю з ресторатором
До громадської робочої групи вже долучилися архітектори, урбаністи, історики, фудексперти та жителі Подолу. Також ідею Павла підтримав і Євген Клопотенко, який виступає за збереження Житнього ринку, а фірма цифрових продуктів Formworks на партнерських засадах розробила лендінг проєкту.
За словами Павла, глобальна мета громадської робочої групи — сформувати спільне бачення розвитку Житнього ринку у відкритому діалозі з громадою — на основі реальних потреб мешканців, цінностей простору та майбутнього району.
Зустрічі громадської робочої групи проводитимуть у Києві. У проєкті запланували 4 обговорення. Перша із зустрічей відбудеться 21 червня. Реєструйтеся на зустріч за посиланням.
Раніше ми писали, що в Києві презентували оновлений проєкт Житнього ринку з урахуванням думки містян (ФОТО).
Фото надали орагнізатори ініціативи «Житній буде жити»