Мікрозелень у руках «сонячних діток»: історія соціального проєкту у Харкові

Синдром Дауна — це найчастіша хромосомна аномалія, яка зустрічається в медицині. Це не хвороба, яку треба лікувати — радше спосіб життя, який має свої особливості. В Україні є багато таких дітей, і для них важливо мати можливість розвиватися, щоб мати успішне майбутнє. Щоб допомогти таким діткам опанувати нову справу, у Харкові три роки тому благодійники запустили проєкт «Паростки майбутнього». Фахівці навчать їх вирощувати мікрозелень, доглядати за нею та використовувати в побуті.

На перший погляд здається, що для таких дітей це важка справа, адже потребує добре розвинену дрібну моторику. Але вони з цим впоралися на «ура», і вже чекають виходу з карантину, щоб знову зустрітися за одним столом, посадити насіння та виростити його з «нуля».

Священник марив мікрозеленню

У 2017 році у благодійному фонді «Карітас», де я працюю координаторкою проєктів, була бізнес-школа для переселенців. Однією з ідей, яку представили учасники, дуже захопився наш директор, отець Сергій Коваль — священник греко-католицької церкви. Це, до речі, особливість усіх осередків фонду: у нас вище керівництво в усіх організаціях — це священнослужителі. Але він сучасний, це не класичний образ священника, який ми звикли бачити. І от йому дуже сподобалася ідея з вирощування мікрозелені, але хотілося ще поєднати це з соціальною метою.

Я тоді була знайома з мікрозеленню десь буквально на 1%. За два роки до цього мене запросили на один день народження, і нас там пригощали паростками мікрозелені. Тому я сказала директору, що розумію, про що йдеться. Ми дійсно ідеєю дуже захопилися, але по факту нічого про це не знали. І директор почав активно досліджувати цю тему, дивився всілякі ролики на Youtube. Знайшов там багато матеріалу про те, як люди вирощують цей тип рослин.

Проросло прямо в поїзді

Мікрозелень — це паростки зелені або овочів, які на п’яту-сьому добу проросту вже можна використовувати в їжу. Тоді, коли ми починали, в Україні люди вже потроху її вирощували у невеликих фабриках. У нас все це ще було у мріях. І от у грудні 2017-го ми 30 годин їхали у занедбаному потязі зі Львова до Харкова. Ми всю ніч дивилися відео про вирощування мікрозелені, а вранці побачили у вікні росток зелені. Мабуть, колись туди потрапило якесь насіння. Ми ж для себе прийняли це як знак.

Звісно, ми добре тоді посміялися, я навіть ще пост у Facebook написала, що: «Незвично, але факт: у поїзді Львів-Харків виявлено першу мікрозелень». Довго ми про це говорили, ще більше запалилися і почали шукати фінансування. Вирішили взяти участь у фундації «Ашан для молоді», яка кожен рік проводить соціально-грантові конкурси. 

Специфіка у тому, що вони підтримують дітей з синдромом Дауна. У «Карітасі» є багато різних інклюзивних проєктів, тому в цілому така діяльність була типовою для нас. Тому ми вирішили ці дві активності поєднати: навчання дітей з синдромом Дауна і вирощування мікрозелені. Це здається важким, адже така робота потребує від дітей добре розвиненої дрібної моторики. Але ми вірили, що у нас вийде. 

Свою ідею ми спочатку представили на конкурсі у Харкові, але нас не підтримали. Сказали, що це неможливо, типу «Давайте краще якусь площадку відремонтуємо чи футбольне поле». Але ні, цим у нас займається мерія, у них така собі монополія на дитячі майданчики. Ми ж, такі впевнені в унікальності цієї ідеї, просунули її далі на Київ. Столичній комісії наш задум дуже сподобався — вони були просто в захваті. Ми таки виграли цей конкурс і отримали 10 тисяч євро від фундації на фінансування цього проєкту.

До нас рвались дилетанти

Навчання проходять в офісах, які ми орендуємо. Там у нас є стелажі, де ми ставимо піддони, у яких все вирощується. Навчаємо приблизно 15 учасників: хтось приєднується, інші ж навпаки «відпадають». Залучали ми дітей через організації, які ними опікуються. Загалом у нас було десь 20 учасників, які змінювалися.

Видно, що дітям у нас подобається, вони просяться на заняття. У них як різна підготовка, так і різний рівень розвитку. Тобто, є дуже розвинуті, а є такі, що навіть погано говорять. Але вони знають, що вони йдуть у «Карітас». І якщо вони навіть поряд проїжджають, то показують на наш офіс. Ми вже стали однією великою родиною.

Таку людину я все ж знайшла, запросила до нас на співбесіду. І що цікаво, її прізвище у резюме було мені дуже знайоме. Потім виявилося, що це мама мого одногрупника. Тетяна Крохмаль стала нашим спеціальним педагогом, вона дійсно з дітками на одній хвилі. Мені інколи здається, що вони слухають тільки її у цьому житті, а навіть не батьків.

Шукали ще агроконсультантів, але нам постійно попадалися люди, які казали: «Я знаю, як вирощують моркву, що там складного буде з вашим редисом». І, звичайно, нас такі відштовхували, тому що ми не хотіли брати дилетантів. Для нас цей проєкт був особливий, бо запав нам усім до серця. Згодом до нашої команди долучилися дві сестри-переселенки з Донеччини, які у Харкові вирощують мікрозелень у великих масштабах.

Сторонній продукт припав до смаку

Спочатку до нас приходили одна-дві дитини, активності як такої не було. І це теж особливість того, що такі «тусовки» дітей з інвалідністю дуже закриті. Ці дітки не підпускають до себе нікого. Вони живуть у своєму світі, у них є власні спільноти для спілкування, розваг, для того, аби ділитися горем і радощами. Їм якась ще одна організація не була потрібна, адже вони справляються самостійно.

Ми дуже довго налагоджували цей контакт, коли починали перші заняття. Але зрештою діти пішли. Хоча тут теж були особливості. Наприклад, чи не всі діти не люблять корисні продукти, а в цих дітей загалом харчовий ланцюг дуже своєрідний. І вони не завжди вживають звичні для нас продукти. Перший прогрес, який ми побачили через три місяці, — діти не тільки навчилися доглядати за мікрозеленню, розвиваючи дрібну моторику, а й почали харчуватися нею. І це враховуючи те, що до цього часу вони взагалі не вживали ніяку зелень у їжу. Для них це був сторонній продукт.

У суспільстві є міфи, що діти з синдромом Дауна — це якісь незвичайні люди, не такі як ми. Але коли ти з ними попрацював, то розумієш, що це такі ж діти як і інші. Інколи навіть кращі за нас: вони дуже товариські, гарно один з одним комунікують. Дуже цікаво за ними спостерігати на заняттях. Вони приходять, обіймають один одного, здоровкаються, відкрито виявляють любов.

Діти різні, а справа спільна

Навчання проходять в офісах, які ми орендуємо. Там у нас є стелажі, де ми ставимо піддони, у яких все вирощується. Навчаємо приблизно 15 учасників: хтось приєднується, інші ж навпаки «відпадають». Залучали ми дітей через організації, які ними опікуються. Загалом у нас було десь 20 учасників, які змінювалися.

Видно, що дітям у нас подобається, вони просяться на заняття. У них як різна підготовка, так і різний рівень розвитку. Тобто, є дуже розвинуті, а є такі, що навіть погано говорять. Але вони знають, що вони йдуть у «Карітас». І якщо вони навіть поряд проїжджають, то показують на наш офіс. Ми вже стали однією великою родиною.

Дітей з синдромом Дауна називають «сонячними», і вони такими справді є. Якщо вони тебе люблять, то це назавжди, і ти їхній друг на все життя. Вони не розцінюють це як заняття — для них це своя мікросправа, до якої вони долучені. І співробітників наших вони теж вважають своїми друзями.

Смузі з власного врожаю

Раніше ми займалися тричі на тиждень, зараз через карантин — два рази. Діти висаджують мікрозелень  у вівторок, вчаться, що за чим робити, куди розкладати. Після цього ставлять на вирощування, і вже у п’ятницю зрізають перший врожай. Все це відбувається під керівництвом агроконсультантів.

З вирощеної зелені ми робимо салати або смузі. Слідкуємо за тим, аби у нас було повноцінне виробництво. Це те, що було до карантину. Зараз ми віддаємо набори для посадки додому, і діти роблять це все самостійно. Такий собі міні-город  прямо на підвіконні. Батьки були проти, щоб ми йшли на карантин, хотіли продовження навчань. Але ми розуміємо, що ці діти перебувають у зоні ризику.

Я бачу прогрес у тому сенсі, що дітям піддалася така мікросправа. Особливо зараз, в умовах карантину, адже вони вже вирощують мікрозелень без нашої допомоги. Ми розвозили ці набори, і вони потім нам фотографували, що у них проросло них проросло прямо на підвіконні. Зрозуміло, що їм вирощувати зараз допомагають батьки, дідусі та бабусі, але діти самі розуміють, що за чим треба робити, де вирощувати, як поливати, як зрізати, де використовувати. 

Мікрозелень — це популярно

Наш проєкт дійсно є унікальним, адже ніхто більше не застосовує таку практику — вирощування мікрозелені дітьми з синдромом Дауна. Після нас десь у південній частині країни з’явилося щось подібне. Можливо, вони знали про нас, а може й ні. Але ми жодного авторського права не накладали, ділимося цією практикою. До нас зверталися з інших осередків «Карітасу», одна львівська організація, де теж є такі діти. Та і загалом запрошуємо всіх охочих.

Читайте також: Худі, мило та шкарпетки. Як діти-сироти заробляють прямо в стінах дитбудинків

Сама ж мікрозелень вже стала дуже популярною. Якщо ще кілька років тому про неї ніхто не чув, то зараз вже більш менш вона представлена на полицях супермаркетів. Також є фірми, які пропонують набори з вирощування. Можливо, звісно, це лише у мене таке коло спілкування і такий контент у Facebook, але навіть у кав’ярні дуже часто говоримо: «О, дивися, тут уже мікрозеленню щось присипали». Вже запитуємо, самі вирощують, чи закуповують, бо стає цікаво. За кордоном така зелень теж дуже популярна.

Головна ціль ще попереду

Наша головна мета — вивести проєкт на самоокупність хоча б частково, для того, щоб менше залежати від донорських коштів, а більше переходити на український ринок. Дуже хотілося б, щоб у нас було як в Австрії чи Німеччині, де є соціальні замовлення, і держава по суті дає кошти неприбутковим організаціям на здійснення таких соціальних цілей. У нас в Україні це розвинуто на дуже слабкому рівні.

Мріємо, що колись і наша держава буде зацікавлена в розвитку програм для таких діток і підтримуватиме їх. Тому що ці діти насправді є дуже гарними працівниками, і хорошими людьми, й дуже шкода, що вони довгий час були закриті від суспільства. Тільки зараз ми бачимо створення інклюзивних класів і можливість їхнього навчання у загальноосвітніх школах. Мені здається, що ми ще дуже мало знаємо про таких дітей, хоча вони цілком можуть стати для нас провідниками в краще майбутнє.