MEGOGO створив аудіокнигу «Абсолютна відповідальність» від спецпризначенців ВМС США

20 лютого в межах основного конкурсу Берлінського міжнародного кінофестивалю відбулась прем’єра документального фільму «Стрічка часу» Катерини Горностай. Документальну картину створили у співпраці з громадською спілкою «Освіторія», яка займається розвитком освіти в Україні, та в копродукції з продакшенами з Люксембургу, Нідерландів і Франції. 

Кінознавиця «Довженко-Центру» Яна Дудко розповідає для ШоТам, чому варто подивитися цей фільм.

Фільм з України, який уперше за понад 25 років змагався за головну нагороду Берлінале

Новий фільм Катерини Горностай став першою українською стрічкою, що взяла участь в основному конкурсі кінофестивалю з 1997 року, коли в програмі показали «Три історії» Кіри Муратової. Окрім цієї визначної оказії для історії українського кіно, в житті режисерки відбулася ще одна важлива подія — Катерина стала мамою. Малюк є першою дитиною, яка народилася під час фестивалю й отримав перепустку з написом Berlinale baby.

Фото з інстаграма фестивалю

Читайте також: Українська команда фільму «Стрічка часу» розгорнула прапор з підписами військових на фестивалі у Берліні

Про що розповідає фільм

«Стрічка життя» — це документальна історія, створена у форматі споглядання за життям українських шкіл у різних регіонах під час повномасштабного вторгнення. У кожному з міст — Києві, Ірпені, Бородянці, Кам’янському, Черкасах, Запоріжжі чи Миколаєві — Горностай прагне розповісти історії школярів, чиє дитинство припало на час війни. Тут бачимо історію харківської підземної школи в метро, заняття з довоєнної підготовки для учнів старших класів і трагічнй епізод похорону директорки закладу в Ромнах на Сумщині, яка загинула через падіння дрону на корпус будівлі. Нашарування цих історій стверджує: так, війна досі триває, проте й життя теж.

Кадр з фільму «Стрічка часу»

Епізоди структурно поєднуються завдяки позачасовому та позапросторовому саундтреку композитора Олексія Шмурака. Музика створює окремий вимір оповіді: вона заповнює порожні та пошкоджені будівлі шкіл, вступає в діалог з голосами героїв та вводить глядача в гіпнотичний транс. У звуковій доріжці також використали звуки пташиних голосів, записаних у різних містах України. Це оформлення режисерка пояснює так:

«Під час роботи над звуком у нашому фільмі я згадала, що голоси птахів заспокоюють психіку. Це неймовірний ефект, зашитий у природу людини. Наші предки саме за пташиними піснями визначали, що місцевість безпечна, адже птахи затихають при наближенні хижака. Коли ми знімали наш фільм, ми записали голоси різних птахів в усіх містах, де побували в Україні, і хочемо, щоб вони співали в Україні й надалі, і наша батьківщина стала безпечним місцем. Впевнена, що це наша спільна мрія». 

Одним з важливих елементів фільму є дослідження простору та його крихкості, але водночас і гнучкості. Будівлі шкіл потрапляють під ракетні обстріли та руйнуються, тож учні вимушені переходити в безпечніші приміщення або навчатись дистанційно. Завдяки роботі вчителів і внутрішній самоорганізації дітей школа стає умовним, але сталим простором, що завжди з тобою, мов домівка на спині. Найбільш показовим тут стає епізод дистанційного випускного з бахмутської школи — її учні розкидані по Україні та світу, їхнього міста вже може не існувати, проте вони залишаються одне в одного.

Кадр з фільму «Стрічка часу» 

Тема дитинства для Катерини не є новою. Її попередній ігровий фільм «Стоп-Земля» також брав участь у Берлінале, де отримав «Кришталевого ведмедя» від юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus. У фільмі режисерка звертається до повсякденного життя київських підлітків, у якому все відбувається вперше. «Стоп-Земля» — універсальна історія дорослішання, в якій Катерина хотіла створити образ «школи своєї мрії», а натомість отримала портрет покоління зумерів, зрозумілий міленіалам і навіть бумерам. У стрічці війна впливає на підлітків, проте точково — один з головних героїв переїхав до Києва з прифронтового міста й адаптується завдяки підтримці своїх друзів. Ці два фільми складають символічну дилогію про дорослішання до повномасштабного вторгнення та після його початку. 

Читайте також: 10 фільмів українських режисерок про дорослішання, війну та дев’яності

Зараз режисерка працює над фільмом з робочою назвою «Антонівка». Її події відбуватимуться в деокупованому селі в повоєнній Україні. Центральними персонажами стане молода пара, яка тільки-но почала новий етап стосунків. Аврора — ветеринарка. Дівчина працьовита, добра та цілеспрямована, але емоційно незріла — коли їй погано, вона не вміє попрохати про допомогу, тому відштовхує найближчих. Дарко — чуйний і відповідальний композитор та музикант. Він безробітний, тому часто лишається на хазяйстві й так стає важливою частиною як дому, так і громади села.

Поки що рано будувати конкретні здогадки щодо наступного фільму Катерини, проте тема молодості та притаманній їй вразливості, що існує всупереч жорстокій реальності, є ключовою в повнометражному доробку режисерки. 

Горностай стає голосом молодого покоління, яке формувалось у турбулентні та складні для сучасної української історії часи. Водночас це люди, які виборюють нашу державність і вже беруть або за декілька років братимуть участь у відбудові країни. 

Саме тому «Стрічка часу» є важливим документом, який фіксує настрої та обставини умов, за яких зростає наше майбутнє. Фільм сповнений мрій і надій, проте не забуває про сувору й несправедливу реальність аж до самого фіналу — титру з присвятою пам’яті молодшого брата режисерки Максима Горностая, який загинув на Сході України у 2023 році.

Поки фільм доступний для перегляду тільки у межах фестивальних програм.

Фото обкладинки: кадр з фільму

«Довженко-Центр» та благодійна організація «Схід SOS» започаткували кіноклуб, у якому щомісяця відбуватимуться безплатні покази фільмів. Події проводитимуть у просторах «Затишно space» у шести містах України.

Про це повідомили в «Схід SOS».

Які фільмі показуватимуть

«Схід SOS» анонсували програму показів на 2025 рік:

• березень — фільм Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972 рік);
• квітень — стрічка Георгія Тасіна «Алім» (1926 рік);
• травень — стрічка Олександра Муратова «Чи вмієте ви жити?» (1970 рік);
• червень — робота Вадима Кастеллі «Вперед за скарбами гетьмана» (1993 рік);
• липень — анімаційна добірка «Ніжне, пристрасне, палке. Анімація»;
• серпень — фільм В’ячеслава Криштофовича «Приятель небіжчика» (1997 рік);
• вересень — картина Олександра Візира «Ніагара» (1991 рік);
• жовтень — анімаційна добірка «Дивне, химерне, фантастичне. Анімація»;
• листопад — стрічка Леоніда Осики «Захар Беркут» (1971 рік);
• грудень — фільм Віктора Іванова «За двома зайцями» (1961 рік).

Організатори зазначили, що після сеансів учасники зможуть обговорити переглянуті стрічки. Від квітня до просторів приїжджатиме керівниця кіноархіву «Довженко-Центру» та кінознавиця Альона Пензій, а також провідна кінознавиця «Довженко-Центру» та членкиня Спілки кінокритиків Яна Дудко.

Читайте також: На Google Arts&Culture виклали роботи українських мисткинь-шістдесятниць

Події кіноклубу проводитимуть у Черкасах, Вінниці, Кропивницькому, Запоріжжі, Харкові та Миколаєві.

«Щоденна боротьба українців за життя та ідентичність вкотре підкреслює важливість збереження та дослідження нашої культури. В історії українського кіно є надзвичайні сторінки, що варті вашої уваги. Ми познайомимо вас із чорно-білою історією кримського татарина, яку радянська влада заборонила і намагалася повністю знищити, і з карколомною пригодницькою комедією, чиє створення профінансувала українська діаспора, та не забудемо, звісно, і про анімаційні твори»‚ — написали у «Схід SOS».

Аби слідкувати за діяльністю кіноклубів, можна перейти за посиланням.

Нагадаємо, що «Довженко-Центр» представив альманах короткометражного кіно 2022 року (ВІДЕО).

Фото обкладинки: ютуб-канал Державного агентства з питань кіно

У Харкові відновили найбільшу українську друкарню «Фактор-Друк». Російські військові завдали ракетного удару по підприємству у травні 2024 року.

Про це повідомила міністерка економіки України Юлія Свириденко.

«Рік тому російський обстріл зруйнував друкарню у Харкові. Пам’ятаю, як Сергій Політучий (засновник групи компаній «Фактор», — ред.) приніс обгорілі дитячі книжки — ті ж, що читає моя донька і це просто розбило мені серце. Досі зберігаю їх як нагадування про удари Росії по нашій культурі»‚ — написала Свириденко.

Міністерка подякувала американському меценату Говарду Баффету за те, що він одним із перших відгукнувся на заклик про допомогу та підтримав відбудову друкарні.

Читайте також: Україна передала Гарварду книги, які обгоріли від удару росії по «Фактор-Друк».

Довідка про друкарню

Друкарня «Фактор-Друк» — це найбільше в Україні підприємство повного циклу з виготовлення газетно-журнальної та книжкової продукції. У Міністерстві економіки вказували, що в друкарні випускали кожну третю книгу в країні.

У травні 2024 року росіяни зруйнували майже половину технологічних ліній компанії. Восени 2024 року друкарня частково відновила свою роботу. У січні цього року на Всесвітньому економічному форумі Юлія Свириденко представила одне з перших видань, які повністю створили на підприємстві.

Фото обкладинки: Олександр Зарайський