Майже без їжі та в окупації. Як вижив і відновився найбільший в Україні притулок для тварин «Сіріус»

На початку повномасштабного вторгнення день Олександри Мезинової починався о п’ятій ранку під звуки ракет, що детонували десь поряд з її притулком. Оминаючи росіян, вона щодня мала відшукати їжу для понад 3,5 тисяч підопічних «Сіріуса». 

«Найстрашніше — це думка, що одного дня я прокинусь і нічого більше не зможу знайти». 

Та окупація не змусила Олександру опустити руки. Тепер притулок відновлюють, і, попри те, що він переповнений, тут щомісяця беруть під опіку нових тварин. Олександра розповіла ШоТам, як «Сіріус» досі оговтується від окупації. 

Любов до тварин — заслуга батьків 

Директорка «Сіріуса» впевнена — любов до тварин їй прищепили батьки:

«І тато, і мама завжди рятували безпритульних тварин. Нас із сестрою привчали, що тваринам завжди треба допомагати. Не пам’ятаю такого, щоб у нас вдома не було поранених тварин — домашніх, сільськогосподарських або диких. Батьки їх лікували, годували, а потім чи випускали в ліс, чи прилаштовували».

Олександра Мезинова — директорка найбільшого притулку в Україні. Фото: ШоТам

Коли Олександра підросла, вона мріяла відкрити притулок. Та не розуміла, як це зробити:

«Багато спілкувалася з різними людьми й просила тих, хто їздить за кордон, привозити мені різні фото та відео притулків, розплідників, готелів для тварин, щоб я могла зрозуміти, як усе влаштовано».

Вона наважилася на цей крок у 1999 році — спочатку це була благодійна організація «Сіріус». За рік жінка взяла в оренду будівлю й організувала там притулок. Першим мешканцем був песик, у якого була зламана лапа. 

За 17 років притулок двічі переїжджав в орендовані приміщення, аж поки Олександра не купила власне та не оформила землю. 

Вольєри для собак у притулку «Сіріус». Фото надала Олександра Мезинова

Залишилися без їжі та в окупації

Притулок «Сіріус» розташований у селі Федорівка, неподалік від Києва. Це найбільший прихисток для тварин в Україні та один з найбільших у Європі. Тут мешкають близько 3,5 тисяч тварин. Працівники «Сіріуса» не тільки шукають нові родини підопічним, але й безкоштовно лікують і стерилізують тварин — своїх і чужих. 

«До нас найчастіше приходять жителі громади, бо найближча клініка кілометрів за 40 —не всі жителі ОТГ можуть поїхати, і не у всіх є гроші», — каже Олександра. 

До всіх тварин притулку працівники ставляться, як до своїх. Фото надала Олександра

Однак повномасштабне вторгнення суттєво змінило роботу притулку:

«Я зрозуміла, що почалася війна. Тоді я навіть не знала, що опинюся в окупації з тваринами, але мені було достатньо розуміння, що ми залишимося без їжі. І так воно й сталося». 

Окрім цього, притулок залишився без кількох працівників — двох людей довелося звільнити: вони виявилися зрадниками. Мовляв, «Київ паде за кілька днів, треба налаштовуватися на співпрацю з росією». 

«Після їхнього звільнення я щодня проводила зустрічі для своїх працівників. Я розказувала, що наші військові вже близько, і Київщину скоро звільнять. Не знаю, чому, але мої працівники мені вірили, хоча в нас не було жодного зв’язку, і ніхто з нас не міг навіть новини прочитати. Але вони думали, що мене є якась інформація, бо я їм дуже впевнено казала», — пригадує Олександра. 

Тварини вижили на рідких бульйонах

Олександра разом з помічниками добувала харчі. Вона каже, що це були надлюдські зусилля, бо тваринам треба півтори тисячі тонн сухої їжі щодня: 

«У нас було дуже мало сіл, по яких ми могли їздити. У перші дні нам вдавалося привозити тонну — це було не кожного дня, тому ми розтягували. Далі 500 кілограмів вдавалося знайти. А пізніше — 200.Не було тоді вже ні картоплі, ні цибулі — залишилися тільки ячмінь і пшениця. Це дуже погано для собак, але ми брали й це, бо виходу просто не було».

Коли ситуація стала критичною, притулку допомогла одна фірма, яка виробляла смаколики для собак. У них було 40 тонн м’яса, що розморозилося, тож тварини виживали на рідких бульйонах. Працівники «Сіріуса» намагалися давати більше їжі малюкам, мамам і старим тваринам.

Перше знайомство з росіянами 

Олександра згадує день, коли у Федорівку зайшли росіяни. Група людей з автоматами бігала по притулку, шукаючи військових. Тоді дивом не розстріляли працівників, дітей її помічників і собак. 

Ще один страшний день, який закарбувався в пам’яті, — коли Олександра з помічниками вкотре поїхала на бусі по їжу для собак. Їх зупинили росіяни та загнали в підвал.

«Ми з помічниками сиділи на підлозі, взялися за руки, і вони мені кажуть: “Сашо, ти не бійся, — це буде швидко й не боляче”. Ми попрощалися. Знали, що не вийдемо звідти живими. 

Але вирішили спробувати: відкрили двері підвалу та почали йти до нашої машини. Вони нас бачили, і ми спиною відчували, що зараз в нас почнуть стріляти. Але їх відволікли. Тоді ми забігли в бус і почали швидко їхати. Потрапили під міномет — дивом вціліли. Коли повернулися в притулок, найгіршим було те, що ми так і не добули їжі для тварин».

Спочатку жінка їздила по їжу тричі на день, потім двічі, а потім лише один раз. Росіяни часто поводили себе неадекватно. Олександра каже: «Щодня життя в нашому селі ставало все тяжчим — ми мали робити все, що вони хотіли». 

Собаки розривали вольєри та гинули від серцевих нападів

За час окупації в притулку загинуло одне цуценя і шість стареньких собак, але не від голоду, а від того, що серце не витримало звуків обстрілів. Також собаки воювали з сіткою на вольєрах — вони сильно боялися вибухів і намагалися звідти вибратися.

Постійне відчуття голоду провокувало між ними сварки. Собаки ставали дратівливими, інколи навіть агресивними одне до одного, намагаючись захистити те, що їм вдавалося знайти чи отримати. А ще сильно схудли:

«Ті, які були в нас товстенькими, стали нормальними; які були нормальними, стали скелетиками; ті, які були худі, лежали й не ворушилися, щоб зберегти енергію, що залишилася. Ми думали, що швидко їх відгодуємо, але деяких собак довелося навіть шпиталізувати, бо в них була анорексія».

Притулок після окупації. Туди знову почали приїжджати волонтери. Фото надала Олександра

Третина всіх тварин у притулку приїхала з зон бойових дій

1 квітня ЗСУ деокупували Київську область. Директорка дуже зраділа: «Я побачила українських військових. Ми обіймалися й не вірили, що це правда».

Однак повне розуміння того, що притулок вистояв, з’явилося не одразу:

«Я завжди вважала себе дуже сильною людиною. Мені здавалося, що в окупації я себе дуже гідно проявила. Але я помилялася, і я це зрозуміла, коли росіяни полишили Київщину. Головою я продовжувала жити в окупації ще місяці три — були депресії, панічні атаки».

Майже одразу волонтери почали привозити їжу для тварин. Першими відгукнулися Нідерланди — організація House of Animals. До них швидко приєдналися Польща, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Данія та багато інших країн. Допомагали «Сіріусу» навіть з Австралії. 

Зараз притулок потроху оговтується. Тварин відгодували, багатьом знайшли родину. Волонтери допомогли побудувати 200 нових вольєрів, і на часі покупка ще 400. В особливо жахливому стані лишаються ті, що постраждали під час окупації.

Тепер «Сіріус» переповнений. За місяць сюди привозять близько 60 тварин, а прилаштовують десь 40. Олександра каже, що не планувала більше брати пухнастиків, але це неможливо: 

«Дуже багато тварин приїжджають до нас із зон бойових дій — це одна третина всіх, хто живе в притулку. Їх привозять військові та волонтери». 

Собаку врятували з прифронтового села й відгодували. Фото надала Олександра

У «Сіріусі» зараз найбільше собак, котів утричі рази менше. Є також вівці, кури, їжаки, голуби, фазани, павичі, гусаки — це все врятовані тварини. Наприклад, гусаків передали військові з-під Запоріжжя, адже ті залишилися без господарів і їжі в прифронтовому селі. 

Тварин прилаштовують у ті області, де менше обстрілів, а також намагаються подарувати їм нову родину за кордоном. Щоб пухнастий швидше знайшов господарів, у притулку регулярно фотографують і знімають відео тварин, намагаючись показати їхні найкращі риси та характер. Також ведуть сторінки в інстаграмі та фейсбуці, де постійно розповідають про кожну тварину. Ще у «Сіріусі» влаштовують дні адопції, коли люди можуть особисто познайомитися з чотирилапими.

У «Сіріусі» багато цуценят, які шукають господарів. Щоб вони швидше відправилися в нову родину, їм влаштовують фотосесії. Фото надала Олександра

Мріють побудувати власну клініку

Цей притулок часто називають містечком для тварин: тут є декілька свердловин, які нагадують озерця, два сучасних приміщення для котів, які більше схожі на звичайні кімнати у квартирах, будинок для собак літнього віку, а також операційна та стаціонар. 

Олександра мріє облаштувати на території притулку повноцінну клініку з великим стаціонаром, операційними, кабінетами лікарів, грумінг-центром, рентгенологічним кабінетом і кабінетом ультразвукової діагностики.

«У нас дуже багато грошей іде на клініки. Такі кошти ми зібрати не можемо, тому маємо шалені борги — 600-800 тисяч гривень. Якщо в нас буде своя клініка, ми заощадимо величезні суми». 

У притулок найчастіше прибувають тварини, які потребують ветеринарної допомоги — їх лікують на місці. Однак, якщо ситуація складна, везуть до Києва. Фото надала Олександра

Щоб притулок повноцінно функціонував, на місяць треба півтора мільйона гривень, тому Олександра продовжує шукати фінансування для щоденних потреб у кормах і ветеринарних препаратах. 

Щоб тварини були нагодовані та здорові, притулку необхідно півтора мільйона гривень на місяць. Фото надала Олександра

Ще тут не вистачає працівників. Директорка каже, що на таку роботу йти не хочуть, бо вона складна й брудна, а зарплатня — 15 тисяч гривень на місяць. 

Однак, попри труднощі та стреси, здаватися Олександра не планує: 

«Треба дуже багато сил, і це надтяжка робота, але притулок і робота з тваринами — це все моє життя. Я відновлююсь через тварин, які дивляться на мене з любов’ю і вдячністю».