Суспільство
Капітанка Марія Павлівна. Мати загиблого захисника збудувала на Рівненщині спортивно-розважальний комплекс для дітей
«Маріє Павлівно, Маріє Павлівно! А винесіть м’яча, школа закрита вже!», – лунає під вікнами учительського будиночка. Тут живе колишня вчителька математики 63-річна Марія Пешко.
З її вікна видно жовто-блакитний стяг на могилі сина, Героя України Івана Клюйка. Між нею і цвинтарем є сучасний спортивно-розважальний майданчик, який жінка у пам’ять про сина-героя облаштувала на виплати від держави у селі Орв’яниця, що на Рівненщині.
Як зуміла перетопити біль втрати у турботу про дітей, Марія розповіла ШоТам.
Марія Пешко
збудувала сучасний спортивно-розважальний майданчик у селі Орв’яниця на Рівненщині.
Була матір’ю-одиначкою, що отримує зарплату постільною білизною
Я виросла в інтернаті, бо рано залишилася без рідних. Ми проживали у віддаленому селі на Поліссі. В 1964-1965 роках був спалах грипу. Лікування особливого не було, ще й в такій глушині. Мені було 8 років, коли тато, а невдовзі і мама, померли від грипу.
Так я опинилася в інтернаті в місті Володимирець. Жила і навчалася там 8 років, потім ще два у Тучині. Після випуску я трохи попрацювала і вступила до Львівського державного університету ім. І. Франка на педагогічний факультет. Вийшла заміж, народився Іванко. З чоловіком у нас сімейне життя не склалося, ми разом прожили лише 2 роки.
Після розлучення я з сином переїхала до Орв’яниці Дубровицького району, мені там виділили житло у вчительському будинку. За фахом я вчителька математики, а згодом взялася викладати ще й англійську мову, бо в той період не було в нашій школі викладача, а мені цей предмет дуже подобався. Загалом я пропрацювала в школі 41 рік.
Добре, що наша квартира зовсім поруч біля дитсадка і школи, я вранці Ваню відправляла до садочка, а сама бігла в школу працювати. Було дуже важко, бо я жила сама, не було кому мене підстрахувати. Ваня дуже часто хворів: Рівне, Дубровиця – нас з ним добре знали в усіх лікарнях, бо ми були там часті гості. Він же народився у 1987 році, за рік після Чорнобильської трагедії, а наш район входить до 3-ї зони радіоактивного забруднення. Це дуже вплинуло, я гадаю. Тож у ті самі сумнозвісні 90-ті роки я була мамою-одиначкою з хворобливим малюком на руках, зарплату отримувала і рисом, і макаронами, і постільною білизною, і навіть шифером…
У 90-ті роки була мамою-одиначкою. Фото надала Марія.
Але ми з Іванком впоралися, і лихі 90-ті подолали, і астматичний бронхіт. Уже до 7 років він був звичайним жвавим і непосидючим хлопчиком. А згодом став навіть міцним козаком-десантником.
Я намагалася не пустити сина в АТО, але ніщо не могло його втримати
Після навчання в училищі Ваня одразу пішов до армії. Служив він у Житомирі в 95-ій аеромобільній бригаді. Після армії почав їздити на сезонні роботи до Польщі. Коли у 2014 році з окупації Криму почалася війна, він дуже хотів повернутися у свою бригаду: «Мамо, я піду, мої хлопці там!». Але я тоді зуміла його не пустити, ми посварилися сильно, але він таки не пішов. У травні навіть ходив до військкомату, але я тоді буквально вмолила і його, і комісара не забирати у мене єдиного сина. Та вже у серпні після Дня десантників, коли він дізнався, що в АТО загинули два його товариша, його вже ніщо не могло втримати.
Два місяці він був на навчаннях, а потім поїхав на Схід. Іван служив в районі міста Щастя на Луганщині. Було тяжко, це була зовсім інша армія. Іван ніколи не скаржився, казав: «Мамо, у мене все добре, просто може якийсь час не бути зв’язку».
Іван пішов в АТО, коли дізнався, що загинули два його товариша. Фото надала Марія.
Повернувся він у кінці 2015 року. Дуже важка була адаптація до мирного життя: не спав, а коли засинав, скидався від кожного шороху. Було нерозуміння, шок, що решта країни продовжує жити звичним життям. Працював з психологом, приймати психотропні ліки відмовився, сказав, що сам зможе взяти себе в руки. І взяв. Десь за пів року він уже поїхав знову працювати до Польщі. Там зустрів свою Олю. у 2018 році вони одружилися.
Іван загинув, рятуючи свого командира
У 2021 році він приїхав додому, вирішив повернутися в ЗСУ. Підписав контракт на пів року та потрапив до 24-ої механізованої бригади ім. Короля Данила. У липні 2021 року вони були на передовій, під Бахмутом. Його контракт мав завершитися у квітні 2022-го, але у лютому почалася повномасштабна. Він дзвонив мені щодня: «Мамо, як ти? У мене все добре, не переживай…».
Останній дзвінок від сина я отримала в п’ятницю перед Великоднем. Сказав, що йде на нульову позицію і пару днів зв’язку не буде. Ті святкові великодні вихідні були пеклом для мене. я не могла ні спати, ні їсти, ні пити. Тільки чекала дзвінка. У понеділок я не витримала й пішла до військкомату, просила дати йому якусь відпустку, хоч на пару днів, бо він на той момент уже рік не був вдома. Мені відмовили, а вже у вівторок я отримала похоронку.
Він загинув на Великдень. Їхні позиції дуже сильно обстріляли, було кілька важкопоранених. Іван виносив їхнього командира. Вони встигли врятувати своїх побратимів, доправити їх на евакуацію, але коли поверталися назад на пост, почався шалений обстріл з мінометів. Осколок залетів під каску, і мій добрий, щирий, відважний і непосидючий хлопчик загинув.
На прощання з Іваном з’їхалися люди з усієї України, щоб покласти квіти. До речі, вони ніколи не в’януть на його могилі. Я навіть уявити не могла, скільки у мене є рідних людей… Однокласники, друзі, родичі, знайомі. Всі ці люди допомогли мені втриматися на краю прірви.
Бачила такі майданчики у Німеччині й мені щеміло серце, що у нас такого немає
Я вийшла на пенсію ще 4 роки тому. Почала їздити на роботу по догляду за літніми людьми до Німеччини. У грудні 2021 року я повернулася додому після чергового контракту. І чекала квітня, коли мав повернутися зі Сходу й Іван.
Заробила якісь гроші, якісь Ваня, ми мріяли зробити ремонт у нашій квартирі, навіть інструменти купив. Він був дуже працьовитим. Це все ми до вторгнення планували, звісно. І от після похорону я рятувалася тим, що взялася робити вдома все, як ми з ним колись мріяли, як він планував. А потім мені сказали, що ми з Олею отримаємо ці державні виплати. Я отримала кошти в кінці серпня. Все, що Ваня хотів зробити в будинку, я вже зробила за літо власним коштом.
Кожного разу, коли проходила у Німеччині повз облаштовані майданчики для дітей, мені щеміло серце, що у нас такого нема. У країні війна, коштів ніхто на таке у нас зараз не виділить. І зрозуміла, що це можемо зробити ми з Олею в пам’ять про Івана.
Спортмайданчик побудували в пам’ять про Івана. Фото надала Марія.
Ідея звести спортмайданчик була моя, але Оля мене повністю підтримала. Вона віддала мені всі картки, каже: «Мамо, робіть, як ви вважаєте, буде найкраще». Кошти цих державних виплат ділилися на трьох: на мене, матір, на батька Івана та на його дружину. Ми з Олею вирішили свої частки віддати на подарунок селу, де виріс Іван. Він теж тут бігав і грався.
Діти в селі не мають такого дозвілля, як у місті. Так, є річка, ліс, поле – це своя цінність в дитинстві. Але хочеться, аби діти могли розвиватися в спорті, щоб вони мали сучасні та комфортні умови для цього. У нас школа не маленька – понад 300 дітей, сюди з трьох сіл громади автобус привозить школярів. І в навколишніх селах у нас не було таких облаштованих вуличних просторів, де і спорт, і розваги.
А ще ж так багато батьків, братів, дідусів цих діток зараз на фронті. Дуже важливо, аби вони знали, що про їхніх дітей дбають. Я вирішила, що так буде правильно: направити отримані кошти на користь і задоволення для дітей нашої громади.
Усі хотіли мені допомогти, зробити якусь знижку
Я зв’язалася з Андрієм Гриневичем, директором Дубровицького спорткомплексу, попросила допомогти мені втілити задумане. Він молода людина, максимально в темі, й знає, що потрібно, де шукати і як все облаштувати. Я безмежно вдячна йому, він працював над проєктом, шукав майстрів, постачальників.
У кінці вересня зарослому бур’янами пустирі поруч нашого ліцею розпочалися підготовчі роботи. Всі люди, які були так чи інакше залучені. Коли дізнавалися, що цей майданчик робиться на гроші матері загиблого сина, хотіли якось допомогти. Хтось робив знижку, хтось допомагав матеріалами, навіть школярі просилися допомагати чимось.
Ми все зробили дуже швидко, буквально за півтора місяця на місці пустиря з калюжами постав сучасний спортивний майданчик: футбольне поле зі штучним покриттям, баскетбольні щитки, волейбольні сітки. Нам допомагала місцева влада, місцевий фермер Андрій Кулик підвіз пісок, будматеріали. Я ті півтора місяця весь час була в роботі, в русі – так мені було легше перенести свою страшну втрату.
16 листопада було урочисте відкриття майданчика і зіграні перші матчі. А я вирішила знову їхати на роботу до Німеччини. Вдома було дуже важко.
Уже коли я була в Німеччині, замовила ще 10 вуличних тренажерів, щоб і дітям, і дорослим підходили. З грудня тренажери стояли у мене в гаражі, чекали теплого сезону.
Марія придбала для дітей та дорослих 10 тренажерів. Фото: ШоТам.
У квітні 2023 року я приїхала додому і ми їх встановили. Але я хотіла додати ще і для малечі щось. І ще замовила дитячий ігровий комплекс. Все це поєдналося в таку розважально-спортивну локацію, де є чим зайнятися і малюкам, і молоді, і навіть літнім людям.
Хотілося також підтримати оздоровчо-спортивний комплекс у Дубровиці, керівник якого дуже мені допоміг з облаштуванням майданчика.
Тепер діти мають й ігровий комплекс. Фото: ШоТам.
І я придбала для них спеціальну газонокосилку для футбольного поля. З Івановими побратимами я постійно на зв’язку, питаю, що треба і стараюся це придбати. Коли я вдома, в Україні, то сама шукаю, купую, відправляю, що треба. А зараз, поки в Німеччині, надсилаю кошти волонтерам, які опікуються підрозділом. Це вже не з виплат, просто зі своєї зарплатні тут. Вони мені пишуть часто, надсилають новини про кожен відвойований метр.
Буває, я і сама з дітьми граю у волейбол чи футбол
Ціле літо я була вдома. Кожного вечора сама ходила на тренажери, займалася також з дітьми. Коли працювала в школі, була капітанкою нашої команди вчительської волейбольної команди. Дуже люблю спорт, тож і сама залюбки з дітьми можу пограти у волейбол чи футбол. Вони до мене навіть по м’яча прибігають, коли школа зачинена. Я ж зовсім поруч живу. Для мене це така втіха – жива пам’ять про Івана.
Вчителька й сама залюбки грає з дітьми. Фото надала Марія.
Щовечора збирається багато діток, приїздять навіть із сусідніх сіл. Я дуже задоволена, що ми це зробили. Ні я, ні мій син в дитинстві не мали таких можливостей: тож хай вони будуть у сучасних дітей Орв’яниці.
Це дає мені натхнення продовжувати розпочате: разом з громадою ми плануємо висадити Алею героїв, з місцевим бізнесом – перекрити дах у школі, а я особисто ще планую проспонсорувати встановлення велопарковки.
Я часто плачу. Але коли дивлюся зі свого вікна, як діти розважаються на майданчику, відчуваю – життя продовжується. Цей гамір, сміх, дитяча енергія. У Івана немає власних дітей, але я думаю, що він ішов захищати саме їх, ось цих невгамовних футболістів, волейболістів зі свого рідного села.
Марія відчуває, що Іван живе у цьому місці. Фото: ШоТам.
Коли я бачу дітей на майданчику, відчуваю, що життя мого сина не даремне, що він не загинув, а живе у цьому місці, наповненому дитячим сміхом.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
Суспільство
Аби розповісти про неймовірні історії успіху малого та середнього українського бізнесу, який попри війну продовжує динамічно розвиватися. Цей проєкт – частина нашого великого дослідження явища української мрії.
Навесні 2022 року, коли Ольга Лекова приходила обстежувати укриття шкіл та дитсадків, більшість з них були в жахливому стані — сірі стіни та старі меблі. Діти не хотіли туди йти під час тривоги.
Тоді інженерка вирішила розробити для укриттів меблі-трансформери, виконані із переробленого пластику — кольорові, довговічні та ще й з користю для природи.
Як відкрила власну-дизайн-студію у столиці, вклавши на старті лише 1500 гривень, та чому меблі для укриттів, що не приносять прибутку, є такими важливими для неї, Ольга розповіла ШоТам.
Вдень — студентка, вночі — няня у дитбудинку
Ще з дитинства я любила роздивлятися будинки рідного Донецька і розмірковувати: а як це влаштовано? А навіщо зроблено саме так?
Після школи я вступила на будівельний факультет Донбаської національної академії архітектури та будівництва. Паралельно з навчанням влаштувалася нянею у місцевий дитячий будинок, де жили дітки з інвалідністю, які потребували спеціалізованого догляду.
Саме там міцно сформувалось моє бажання піклуватися про те, аби дітям було комфортно і затишно у будь-яких умовах.
Закордон надихнув, але втілювати все хотілось вдома
В 2011 році я потрапила в програму навчання студентів за обміном і поїхала навчатися до Словаччини. Там вперше занурилась у тему переробки вторинної сировини.
Екскурсія на відомий сміттєпереробний завод у Відні, який завдяки старанням австрійського архітектора Фріденсрайха Хундертвассера більше нагадує казковий замок, повністю перевернув мої тогочасні уявлення про переробку сміття.
Десь у цей час в Києві якраз проходили протести проти зведення сміттєспалювальних заводів, а я зрозуміла — підхід до переробки сміття може бути дуже різним.
Після завершення навчання була можливість залишитись працювати за кордоном, але я такий варіант не розглядала. Хотіла всі нові знання і мрії втілювати вдома. Я повернулась в Донецьк і працювала у будівельній сфері.
Запустила бізнес в столиці з 1500 гривень
На початок 2014 року я вже була керівницею проєктів великої будівельної компанії. Але сталася окупація Криму, а потім почалося захоплення Донеччини росіянами. Ми з моїм чоловіком Петром ухвалили рішення їхати.
Компанія, де я тоді працювала, мала офіс у Києві, тож ми переїхали туди. Але виявилось, що жити в та орендувати житло в столиці за мою донецьку зарплату дуже сутужно. В 2016 році ми з чоловіком вирішили ризикнути і відкрити власну справу — дизайн-студію.
Ми не мали коштів, аби стартувати в тому масштабі, у якому хотілося, тому подалися на грант. Коли писали грантову заявку, то порахували, що нам треба для старту 250 000 гривень. Але грант ми так і не виграли.
І стартували з власних вкладень в…1500 гривень. Такою була вартість хостингу для нашого першого сайту. За півроку ми вже мали перші замовлення на розробку дизайну.
Укриття стали частиною життя
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виплатили заробітну плату всім нашим працівникам і зупинили бізнес. Нікуди не виїжджали, з маленьким сином і собакою залишались в нашій квартирі.
А за пару місяців ми відновили роботу компанії, бо знову пішли замовлення. Разом з цим я почала на волонтерських засадах долучатися до обстеження укриттів та навчання громад щодо облаштування дійсно безпечних сховків
Більшість з них були в жахливому стані: без опалення, електропостачання, тільки голі сирі стіни. А в деяких громадах укриттів не було взагалі.
Дуже швидко ми зрозуміли, що укриття, які переважно розташовуються у підвальних приміщеннях, потребують спеціальних меблів, які б не загнивали за 2 роки від вологості, були зручними та багатофункціональними.
Але і цього замало, адже найчастіша публіка в укриттях — діти. Я сама — мама, і не можу не думати, як будуть почуватися діти, сидячи по кілька годин в приміщенні, де все сіре і суворе. Я хотіла, щоби в облаштованих нами укриттях було комфортно всім. Знаю, як емоційна атмосфера впливає на діток, як це відображається на їхньому розвитку. Тому я задумала створити для укриттів меблі з переробленого пластику: барвисті, зручні, безпечні.
Recast Plastic: парти перетворюються в ліжка
Ми з командою почали шукати підрядників, які б взялися за виготовлення меблів з переробленого пластику за нашими ескізами. Але не знайшли. І тоді ми вирішили робити їх самі. Так з’явився проєкт Recast Plastic.
Чоловікова освіта — хімік-технолог — стала нашим козирем. Але було потрібне спеціальне обладнання: шредер для подрібнення пластику, термопрес для виготовлення плит-заготовок та інструмент для вирізання з них деталей майбутніх меблів. Коштує все це чимало і ми знову подалися на грант, і цього разу нашу заявку схвалили. Але ми не могли чекати, поки надійдуть грантові кошти, адже мова йшла про укриття. Тож закупили стартове обладнання самі, а коли гроші таки надійшли на рахунок, ми докупили ще обладнання, подвоївши свої потужності.
Наша команда розробила кілька моделей меблів саме для укриттів: це відкидні лави, що кріпляться до стіни, дитячі парти, з яких можна скласти прості ліжка, розсувні лави, які можна за потреби компактно скласти.
І все це стильне, кольорове та зроблене з пластикових відходів: пляшок, кришечок, стаканчиків, рекламних банерів, які мали всі шанси століттям лежати на звалищах, а натомість стали міцними й зручними меблями.
Ольга демонструє відкидну лаву з переробленого пластику, яку можна також використовувати як спальне місце.
Діти люблять наші меблі й наш цех
До нашого цеху в Києві часто приходять на екскурсії діти і дорослі, тож процес виробництва меблів Recast Plastic давно не секрет. Більшу частину сировини (а це вже перероблений пластик у вигляді дрібних гранул) ми закуповуємо в інших переробників. Частину заготовлюємо самі.
Аби отримати цікаві візерунки на меблях, гранули треба висипати у прес у певній послідовності: основний колір і «узори». З готових плит ми потім вирізаємо потрібні нам елементи.
Саме всі ці цяточки і плямки роблять наші меблі впізнаваними, а діти так люблять їх роздивлятися торкатися пальчиками, фантазувати, на що вони схожі. Я так радію, коли діти після екскурсії зі своїм класом на наше виробництво підходять і питають: «А можна я приведу до вас своїх батьків, аби вони теж це побачили?».
Вони повертаються додому і починають вдома організовувати сортування сміття. І це так тішить мене!
Міфи про меблі з переробленого пластику
Є два популярні міфи про меблі з переробленого пластику. Міф перший: «Вони крихкі». Міф другий: «Вони мають бути дешеві. Це ж зі сміття!».
Почну з ціни. Наші меблі при першій покупці десь в півтора-два рази дорожчі за аналоги з ДСП. Але важливо розуміти, що термін їх служби в умовах підвальної вологості — 50 років, а меблі з ДСП витримають там десь роки півтора.
Так, ми не звикли прораховувати на роки вперед, але ми не знаємо, скільки триватиме ця війна. Нераціонально купувати найдешевші меблі, аби потім змінювати їх кожні два роки, бо вони запліснявіли чи розкришились. Стільці і столи з пластику можна мити, дезінфікувати без жодного впливу на їхню якість.
Ми не використовуємо тонкий метал, фарбу, яка облазить. Всі матеріали якісні, довговічні і безпечні. Це, звісно ж, відображається на вартості.
Тепер про міцність. У нас є модель стільця, який часто беруть саме для військових: він важить близько 15 кілограмів. Аналоги інших виробників — близько 5 кг. Чому так? Бо ми розуміємо, що цей стілець має служити бійцю в повному екіпіруванні, а це чимала додаткова вага. Якщо взяти тонший метал, то стілець буде дешевший, але і довго не послужить.
Усі меблі для укриттів ми реалізуємо по собівартості, тобто нічого на них не заробляємо. Це такий соціальний проєкт. А для розвитку бізнеc-складової ми розробили лінійки дизайнерських меблів з переробленого пластику для дому, саду, готелів та ресторанів.
Тепер це «сміття» служитиме людям ще десятки років
Наші меблі з переробленого пластику є в 30 укриттях в різних куточках України. На жаль, не всі українці ще розуміють, у чому цінність повторної переробки та речей, виготовлених «зі сміття».
Ми не раз зустрічали реакцію: «А навіщо пластик? Чому дерев’яні меблі не поставити?». Цей підхід про те, щоб брати природні ресурси, не замислюючись про їх відновлення. Тоді як меблі з переробленого пластику допомагають зберігати дерева та скорочують території сміттєзвалищ.
Діти грають в «хрестики-нулики». Гра і меблі виготовлені з переробленого пластику.
Ми перетворюємо пластик, який міг опинитися в річках чи лісах на стильні, функціональні речі, що служитимуть десятиліттями.
Суспільство
У селищі Неполоківці, що на Буковині, місцеві називають її Славою чи Славочкою. 69-річна Ярослава Тодорівна здійснила свою мрію: тепер кожен яскравий тюльпан чи півонія — це справа її рук.
ШоТам розповідає про роботу тих людей, завдяки яким у кожне українське місто й село приходить весна.
Стала квітникаркою після 60
Ярослава Туркіна народилася та виросла в селищі Неполоківці. Її мама завжди насаджувала біля дому мальви, півонії, троянди, тож Слава перейняла цю любов і вже з п’ятого класу поралась у квітнику.
«Я люблю землю. Коли бачу квіти, в мене наче крила відкриваються, і я хочу працювати», — ділиться жінка.
Спочатку вона працювала бібліотекаркою, згодом готувала випічку в кафе, але потайки мріяла про інше. Коли їхала в тролейбусі, а за вікном комунальні працівниці садили квіти, вона хотіла опинитися на їхньому місці. Могла ж займатися улюбленою справою лише вдома.
Вперше на офіційну роботу з квітами жінка влаштувалася вже в 60 років — у Неполоковецький ліцей:
«Думала: це хто таку стару жінку прийме до роботи? Всі ж хочуть працівників 30-річних. А мене взяли».
У ліцеї вона працює вже 9 років, а в селищній раді — 3. Каже, дуже вдячна, що в неї повірили, пішли назустріч. Керівники надали все, що було потрібне для роботи: завезли ґрунт, приладдя, облаштували місце під квіти.
Ярослава Тодорівна з головою Неполоковецької громади Григорієм Васильовичем. Фото: Олеся Богдан
«Це для мене щось таке величне»
Робочий день Ярослави Тодорівни починається ще на світанку. Спочатку вона обходить кожну свою клумбу, перевіряє, чи все добре, думає, яких іще квітів додати. Прополює, досаджує рослини. Завдяки її роботі селище квітне майже весь рік: спочатку тюльпанами та мускарі, а пізніше чорнобривцями й хризантемами:
«Я собі зошит заводжу та креслю кожну клумбу. Дивлюся, що маю посадити, щоб воно цвіло з весни до пізньої осені. Думаю, як мені підібрати правильно кольори, бо є холодні та теплі тони. Що буде гарно з жовтим чи червоним».
Квітникарка працює біля селищної ради. Фото: Олеся Богдан
За такими ескізами й створює клумби — у кожній є щось своє. Тож навесні головна вулиця селища розквітає: яскраві тюльпани, ніжні мускарі. Біля ліцею теж краса — Ярослава Тодорівна щоразу додає нові квіти, обдумує, як зробити найкраще.
«Це для мене щось таке величне, що я не можу навіть пояснити. В мене аж очі загоряються. Як це не любити? Я не розумію. Якби мала можливість до неба посадити квіти, я б це зробила — уквітчала б аж туди», — каже жінка.
Місцеві, звісно, помічають таку красу та дякують Ярославі.
«У жінки прекрасна душа, а тому і її золоті руки створюють таку красу! Свою роботу треба любити. Низький уклін таким людям!», — пише місцева жителька Марія Борець.
Фото: Олеся Богдан
У травні «Укрзалізниця» запускає літню виробничу практику для майже тисячі юних залізничників у Дніпрі та Рівному.
Про це повідомили в УЗ.
Про запуск нового сезону
3 травня 600 вихованців розпочнуть роботу на Дніпровській дитячій залізниці. Наступного дня поїзди вирушать у перший рейс на Рівненській дитячій залізниці, де проходитимуть практику 356 вихованців.
До початку нового сезону на обох дитячих залізницях провели ремонтні роботи на станціях та у виробничих приміщеннях, оновили фарбування рухомого складу, виконали профілактичні огляди вузлів і агрегатів локомотивів.
10 травня також запланували старт руху поїздів на Львівській дитячій залізниці. Натомість юні залізничники з Харкова та Запоріжжя, де через безпекову ситуацію навчання проводиться в онлайн-режимі, матимуть можливість здобувати практичні навички під час відвідування колег з інших міст.
Читайте також: «Нова пошта» та «Повернись живим» завершили збір на 300 млн гривень для ППО
Графік руху
Дніпро:
- травень, вересень, жовтень — у вихідні дні з 10:00 до 18:00;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 12:00 до 18:00, у суботу та неділю — з 10:00 до 18:00;
- 1 та 2 листопада — з 10:00 до 18:00.
Рівне:
- травень, вересень, жовтень — у суботу та неділю з 10:00 до 17:30;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 11:00 до 15:30, у суботу та неділю з 10:00 до 17:30.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» запустила новий флагманський потяг між Харковом та Ворохтою.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ
