Її зробили «однією з найвідоміших російських художниць», а вона писала: «Україна — моя Батьківщина!»

Зінаїда Серебрякова мала французьке коріння, однак своєю Батьківщиною завжди називала Україну. Коли через революційні події їй довелося емігрувати, вона понад усе сподівалася повернутися. Натомість отримала заборону на в’їзд до СРСР і листування з дітьми. Через багато років її покличуть назад, але поїхати до союзу Зінаїда більше не наважиться.

#ШОТАМ розповідає історію української мисткині, чиї картини вважали непотрібними й повертали до Києва, а потім назвали її «однією з найвідоміших російських художниць». 

«До біса мені ваші Чайковські, Григоровичі, Ермітаж… хочу в Нескучне!» 

Зінаїда Серебрякова народилася у 1884 році в селищі Нескучне на Харківщині в родині митців французького походження Бенуа-Лансере. Батько дівчини був відомим скульптором, а мати — художницею й архітекторкою.

Змалку Зінаїду оточували красою: знайомили з провідними митцями свого часу, влаштовували подорожі до Європи й всіляко підтримували творчі захоплення. Важливим етапом її професійного становлення стало навчання в художній гімназії, а згодом вступ до живописного класу Іллі Рєпіна. Однак через часті переїзди сім’ї Зінаїді не вдалося отримати повну академічну освіту. 

На початку 1900-х родина Бенуа-Лансере остаточно повернулася до маєтку в Нескучному. Природа Слобожанщини справила на юну художницю неабияке враження: Зінаїда робила десятки замальовок, зображувала хати, дерева й працю тутешніх селян. Однією з її перших картин став пейзаж із яблунею, написаний у Нескучному.

Тут, на Слобожанщині, Зінаїда познайомилася й зі своїм майбутнім чоловіком Борисом Серебряковим. Після весілля молоде подружжя на деякий час переїхало до петербурга, однак натхнення художниця все ще черпала на Слобожанщині: додому вона навідувалася регулярно.

Втратила родинний маєток на Харківщині й знайшла нове натхнення в Марокко 

У розпал національно-визвольних змагань родина Серебрякових переїхала до Харкова. Тут, попри сподівання на спокій, їхнє життя докорінно змінилося. Чоловік Зінаїди помер, маєток у Нескучному спалили селяни, а утримувати родину з чотирма дітьми в голодному індустріальному місті ставало дедалі складніше.

Матеріальна скрута та проблеми з продажем картин у вже совєтській державі спонукали художницю до еміграції. Так Зінаїда Серебрякова опинилася у Франції. Діти й батьки залишилися вдома: жінка думала, що за кілька років повернеться. 

У Європі мисткині довелося працювати вдвічі більше: постійно писати, заявляти про себе на виставках і шукати замовників. Удача всміхнулася Зінаїді у 1928 році, коли заможний барон замовив у неї серію портретів, а трохи згодом запропонував творчу подорож.

За підтримки мецената вона двічі побувала в Марокко, де в характерній манері написала портрети місцевих жителів. Ці роботи критики називають «одними з найкращих», які створила Серебрякова.

Хотіла повернутися додому, а отримала заборону на листування з дітьми   

За кордоном Зінаїду Серебрякову називали «слобожанською француженкою»: вона часто говорила про свою домівку й понад усе хотіла повернутися до України. Напередодні Другої світової війни їй пощастило забрати до себе двох дітей. 

Художниця багато років не змінювала громадянства, аби згодом уникнути проблем із совєтським законодавством. Однак в окупованій німцями Франції зв’язки з СРСР могли коштувати їй життя, тож Серебрякова таки змінила паспорт. Відповідь совєтів не забарилася : заборонили приїздити, виставляти картини й навіть листуватися з дітьми. 6 років мисткиня не отримувала від рідних жодної звістки.

«Одна з найвідоміших російських художниць» залишилася українкою     

Хрущовська відлига подарувала багатьом емігрантам можливість повернутися додому, і Зінаїда Серебрякова була серед них. Уповноважений посол СРСР у Франції запропонував їй поїхати, однак мисткиня відмовилася. Прийняла лише можливість листуватися з дітьми, яких не бачила більше 30 років. 

Згодом Серебрякова вперше відправила на Батьківщину свої картини. Виставки художниці провели в Києві, москві та ленінграді. За спогадами сучасників, успіх був карколомним. Про це свідчать і цифри: альбоми з репродукціями її робіт видавали тисячними накладами, а російські галереї кинулися скуповувати картини.

Мистецтвознавиця Діана Клочко відзначає парадокс цієї ситуації: коли Зінаїда Серебрякова сама намагалася надіслати полотна музеям, ті відмовлялися й найчастіше відправляли їх до Києва з приміткою про те, що вона «українка, та ще й без академічної освіти». Коли ж її ім’я стало відомим у Європі, вона раптом стала цінною.

Російська пропаганда глибоко вкорінилась в мистецьких колах світу, де замість «слобожанської француженки» Зінаїду Серебрякову все частіше почали називати «однією з найвідоміших російських художниць». І все ж більшість її найкращих картин зберігають українські музеї, у Нескучному відкрили музей, а сама мисткиня назавжди чітко визначила, де її Батьківщина! 

Джерела: Діана Клочко, «65 українських шедеврів. Визнані й неявні»; «Локальна історія»; «Зінаїда Серебрякова. Листи. Сучасники про художницю»; Харківський художній музей.