Суспільство
«Лайк» з операційної та нове життя на Харківщині: як підприємиця стала бойовою медикинею
Божену Гринько з Києва мобілізували навесні 2022 року. Жінка сама пішла до військкомату як медикиня. Щоправда, на той момент вона вже більше знала про переробку скла, ніж про зупинку кровотечі, адже в стоматологічному кабінеті працювала лише кілька років після випуску з вишу.
«Подивилися, що я медикиня, і сказали: «Залишайся, ти нам потрібна». Ось так і почалася моя військова кар’єра. Я б усе одно не змогла сітки плести чи возити продукти, бо знаю, що можу більше. Чому я не маю цього робити?» — впевнена Божена.
Більш ніж пів року столична підприємиця була в пеклі Бахмута, звільняла Харківщину, а також знайшла і втратила багато друзів.
Про особливий «лайк» з операційного столу, як навчає підлітків на Харківщині та нове життя після поранення, розповіла ШоТам.
Божена Гринько
ветеранка-медикиня.
Звичайна людина зі звичайним життям
Усе життя я прожила в Києві. Закінчила інститут екології та медицини за спеціальністю «стоматолог-ортопед», але за фахом працювала всього кілька років. Це була не моя мрія — я хотіла бути хірургинею, але батьки були проти, бо це «нежіночий» фах.
Врешті я працювала дистриб’юторкою одного відомого бренду м’ясопродуктів, а потім друг покликав мене в компанію, яка займалася збором та реалізацією вторсировини. Я кілька років була там директоркою з розвитку й дуже добре розібралася, що й до чого в цій сфері. У якийсь момент подумала: «А чому я повинна працювати на когось, якщо все вмію сама?».
Свій власний бізнес на вторсировині я починала з 500 гривнями в кишені, але завжди вміла заходити можливості. Один за одним я відкрила в Києві кілька пунктів прийому вторинної сировини.
Чоловік, донька, друзі, робота на власний маленький бізнес — звичайна собі людина, яка насолоджувалася звичайним життям.
Доньку лишила на батьків, бізнес — на друга
Коли почалося повномасштабне вторгнення в нашу країну, ми з донькою Софією виїхали в Житомирську область до подруги. Мій чоловік — кадровий військовий, тому його підняли по тривозі вранці 24 лютого, і з того часу він у строю.
Коли починаються воєнні дії, усі військовозобов’язані мають з’явитися до військкоматів. Оскільки ми опинилися на Житомирщині, я одразу стала там на тимчасовий облік, а також почала допомагати місцевому підрозділу тероборони: доставляла медпрепарати, консультувала.
У квітні, коли звільнили Ірпінь і Бучу, ми з донькою повернулися до Києва, і я пішла вже до свого місцевого військкомату. Мені сказали: «Збирайте речі, просимо до лав Збройних сил України».
Доньку й собаку я відправила до рідних, бізнес передала в суборенду своєму другу та прибула на навчання. Мене призначили в 44-й окремий стрілецький батальйон начальницею медичної служби та медпункту.
Це не те, чим хочеться ділитися
Про те, що їдемо в Бахмут, знали лише начальники служб — така політика конфіденційності. Тривожних думок було багато, але справжнє усвідомлення того, що на нас чекає, прийшло лише коли ми приїхали на місце.
Шалено включився адреналін, і вже не було місця для роздумів, чому ми тут і навіщо. Ми чітко знали — щоб обороняти свою країну. Чи було тяжко? Найтяжче, найгірше — це втрачати побратимів і посестер, а до решти можна звикнути. Я там дуже багато плакала.
Коли мене запитують про якісь історії, епізоди, які запам’яталися, мені не хочеться нічого звідти пригадувати, лише забути.
Бо всі ці спогади — це біль, кров, сльози, втрати. Це не те, чим хочеться ділитися. Але є одна історія, від якої я досі плачу від щастя.
«Лайк» з операційної
Мій позивний був Бож — скорочено від Божена — для швидкого виклику по рації. Але більшість бійців називали мене Мамою. А деякі — Генеральшею за мій характер. Сашка й досі називає мене мамою і дякує за руку.
Тієї ночі його привезли з травматичною ампутацією руки — осколком відсікло руку вище ліктя. Сашка лежав у прийомній, рука буквально валялася поруч. Я підійшла до нього: «Санька, ти як?», а він відповідає: «Та нормально все, тільки шкода, що руки не буде».
Команда хірургів оцінила шанси на реімплантацію як нульові. І тут мене накрило: йому лише 27 років, ще ні дружини, ні дітей — усе життя попереду. Я вискочила в коридор, а там якраз стоять колеги, які мали його оперувати. Я почала плакати й сваритися, та якраз привезли іншого пораненого, і мусила бігти до нього. Потім уже, коли поверталася, зустріла хірурга: «Ну що, викричала, виплакала? Будемо пробувати пришивати».
А о 12 ночі мені на Viber прийшло фото Сашки прямо з операційного столу, де він пришитою рукою показує «лайк» — палець вгору.
Це для мене, мабуть, була найбільше винагорода за шлях, який я пройшла. Ми тоді врятували не просто руку — ми врятували його дух.
Звільнення Харківщини
Звільнення Харківщини було як короткометражний фільм: швидко, круто, феєрично — справжній екшн. Окупанти тікали на велосипедах, «жигулях» і «запорожцях», на мотоциклах і на мопедах. Усе, що тільки могли знайти в людей, вони крали й на цьому втікали.
Медикам було тяжко, тому що евакуаційний шлях складав 40 км, тобто вести тяжкопоранених треба було аж на таку відстань, аби врятувати. Але, мабуть, Бог і сама доля були на нашій стороні, бо в нас тоді було небагато тяжких поранень.
Певно, знову спрацював адреналін, бо Харківщина пролетіла як сон: вшух-х-х, і все минуло — звільнили. Звісно, врізалися в пам’ять зруйнований Ізюм, наймасштабніша ексгумація та місцеві, які бачили медиків і приходили, аби ми їх лікували.
А ми лікували, слухали. Про родину, яка загинула під руїнами свого ж дому, бо коли вони сховалися в підвалі, російський танк стріляв по цій будівлі, доки та не склалася, як картковий будиночок. Про церкву в Ізюмі, куди російські військові після знущань проводили чи приносили помирати цивільних… Це дуже страшні історії, але їх мав хтось вислухати.
Поранення та новий дім
Мій шлях у лавах Збройних сил України перервався 12 грудня 2022 року після поранення. Це сталося на теренах Донецької області.
Я вже мала застарілі травми, але це поранення стало вирішальним. Після чотирьох місяців у госпіталях Харкова, а потім Києва, мене «списали» із ЗСУ.
Після виписки з шпиталю контраст відчувався шалено — я не знала, куди себе подіти. Уже давно мріяла придбати будинок десь поза межами великого міста. Це була дитяча мрія, бо таке подвір’я було в моєї бабусі.
Тож був такий запит: знайти «свій» будинок. Він міг бути і в Тернопільській області, і в Одеській, але трапився мені на Харківщині, в селищі Андріївка, і ми з чоловіком його купили. Донька спочатку була не в захваті від переїзду в селище, але зараз уже освоїлась, і їй тут дуже подобається.
Після пережитого мені треба було трохи заспокоїтися, сповільнитися, й Андріївка дала мені це. Поруч з нашим новим будинком є невеличкий став — я називаю його «наше озеро». Мені здається, ми не помилилися з вибором місця. Я відчуваю тут задоволення навіть від того, що треба відкидати сніг у дворі.
Підлітки вчаться накладати шини та турнікети
Я вірю, що кожна людина має якусь свою місію. І якщо так вийшло, що я не можу більше бути зі своїми хлопцями, які досі воюють у Донецькій області, то можу хоча б передавати свої знання, щоб вони знову рятували життя — хай не моїми руками, то руками тих, кого я навчу.
Коли донька почала ходити до місцевого ліцею, я запропонувала проводити там для учнів безкоштовні лекції тактичної медицини та поводження з вибухонебезпечними предметами, і вони радо прийняли мою пропозицію.
Спілкуватися із сучасними дітьми, молоддю дуже легко й цікаво. Вони зовсім інші — не такі зашорені, якими, мені здається, у свій час були ми. Коли переходимо до практичних занять, вони одне поперед одного хочуть все пробувати й практикуватися: переносити на ношах, накладати шини й турнікети, перев’язувати.
Для мене є показовим також такий момент: ці заняття необов’язкові, тобто кожна дитина сама собі вирішує, приходити їй чи ні, але зазвичай приходять чимало.
Дай Боже, щоб ці знання ніколи цим дітям не знадобилися. А якщо таки знадобляться, то я хочу, щоб вони були готові допомогти й могли врятувати життя своє чи іншої людини.
Самі збудуємо реабілітаційний центр
Біля нашого будинку є вільна ділянка землі, і ми з чоловіком вирішили, що хочемо збудувати там реабілітаційний центр для українських військових з повним спектром медичних послуг: від стоматолога до фахівця з протезування.
У мене є побратим, який після поранення отримав такий невеселий діагноз як амнезія. У нього відсутня короткочасна пам’ять, ну і ще цілий букет діагнозів. Ми з його дружиною довго шукали реабілітаційні центри, які могли б допомогти, і зіткнулися з тим, що в хороших приватних центрах перебування коштує від 3000 гривень за добу. Це далеко не кожен військовий на пенсії чи зі статусом УБД зможе собі дозволити. Ми багато говорили про це з побратимами — так і з’явилася ідея збудувати власний.
Поки що в нас є лише цей шмат землі, тому ми вивчаємо інформацію як це все правильно організувати та з чого починати.
Я дуже хочу, щоб цей реабілітаційний центр був справді незалежним і при цьому безкоштовним для захисників. Буду шукати партнерів, грантові програми. Можливо, це буде спільний ветеранський проєкт. Як це організувати я поки ще не придумала, але обов’язково зроблю це.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі