Культура зґвалтування, або Чому ми досі виправдовуємо сексуальні злочини

Щоразу, коли десь у стрічці ми наштовхуємось на новину про сексуальне насильство над жінкою, ми знаємо, що зараз буде у коментарях. «А про що вона думала, коли туди пішла?», «Якщо б її реально зґвалтували, вона одразу б звернулася до поліції», «Якщо це сталося, вона скоріш за все спочатку натякала, а потім відмовилася». Деякі люди будуть чіплятися за будь-яку деталь замість того, щоб визнати: ґвалтівнику абсолютно байдуже на довжину спідниці. Він вчинив би насильство за будь яких умов. 

Ми бачимо таку реакцію через культуру зґвалтування у нашому суспільстві. Це проявляється як у пошуку «прогалин» в поведінці постраждалої задля заняття відповідальності зі злочинця, так і у романтизації насилля або об’єктивізації жінок у літературі, музиці, фільмах, рекламі, гуморі тощо. У таких умовах постраждалі приховують факт того, що з ними сталося, адже можуть наштовхнутися на загальний осуд, а не підтримку.

Інформаційне агентство «Українські реалії» вирахувало: оскільки до поліції звертається лише приблизно 10-15% постраждалих від сексуального насилля, можна зробити висновок, що реальна їх кількість сягає 60-70 тис. осіб на рік.

Кліше, якими пронизана тема сексуального насильства, також враховують і образ ґвалтівника. Іронічно, що цей образ, знову ж, далеко не завжди демонструє його як злочинця. «Чудовиськом» для суспільства скоріше стане той, хто вчинив насильство над особою поза межами гетеронормативного уявлення про секс: дітей, літніх жінок, інших чоловіків, людей з інвалідністю тощо. Звичайно, будуть й ті, хто і до цього спробує знайти виправдання, але у публічному просторі таку думку можна зустріти рідше. 

Між домаганням та зґвалтуванням немає якоїсь неосяжної прірви, якраз навпаки — толерування першого дуже тісно перетинається з заподіянням другого.

Якщо ж постраждалою стала молода жінка, у культурі зґвалтування люди легко перетворять це у своїй уяві на романтизовану сцену з порнографії або навіть натякнуть, що їй така «увага» мала б сподобатися. У такому випадку ґвалтівник стає просто звичайним чоловіком, який «не втримався» і «не заслуговує» на суворе покарання.

Якщо проникнення без згоди у цій культурі ще хоч якось вважають за щось погане та неправильне, то варто нагадати, що сексуальне насильство має не одну єдину форму. Тут для нас відчиняються двері ще однієї проблеми: повне невизнання різного роду домагань як злочинів. Факт того, що жінок систематично обмацують у громадському транспорті або відпускають в їхній бік непристойні коментарі, суспільство розглядає радше як загальновідому норму, а не привід для притягнення до відповідальності. 

Тотальне замовчування або навіть списування подібних дій на «недолугий комплімент» повністю стирає поняття про особисті кордони жінки та робить її тіло суспільним надбанням. Варто розуміти, що між домаганням та зґвалтуванням немає якоїсь неосяжної прірви, якраз навпаки — толерування першого дуже тісно перетинається з заподіянням другого.

Ми маємо викорінювати токсичні стереотипи та наративи з власного світосприйняття. І тільки тоді система буде справедливою.

У одному зі своїх звітів Всесвітня організація охорони здоров’я пропонує шляхи подолання культури зґвалтування на державному рівні, серед яких:

• обґрунтована гендерна трансформаційна політика, від політики щодо догляду за дітьми до рівної оплати праці та законів, які підтримують гендерну рівність;
• посилена реакція системи охорони здоров’я, яка забезпечує доступ до допомоги, орієнтованої на постраждалих, і направлення до інших служб, якщо це необхідно;
• шкільні та освітні заходи для боротьби з дискримінаційним ставленням і переконаннями, включаючи комплексну сексуальну освіту;
• цільові інвестиції в стійкі та ефективні стратегії профілактики, засновані на фактичних даних, на місцевому, національному, регіональному та глобальному рівнях;
• посилення збору даних та інвестування у високоякісні опитування щодо насильства щодо жінок та покращення вимірювання різних форм насильства, яких зазнають жінки, включно з тими, хто є найбільш маргіналізованими.

Проте важливо пам’ятати, що подібні зміни мають починатися з кожного члена суспільства. Ми маємо викорінювати токсичні стереотипи та наративи з власного світосприйняття. І тільки тоді трансформація системи на справедливу стане можливою.