Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Кулькова ручка стала моєю зброєю. Донецький художник Олександр Жильцов про війну, творчість та допомогу армії

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Олександр Жильцов – український художник, який був змушений двічі рятуватися від російської агресії. Вперше війна торкнулася його в Донецьку в 2014 році. Митець вірив, що окупація буде тимчасовою, проте коли через кілька місяців ворожий снаряд влучив у будинок батьків дружини – вирішив евакуювати родину до Києва.

Майже рік Олександр не займався улюбленою справою і думав, що вже ніколи не повернеться до творчості. Але саме справа його життя зрештою допомогла художнику побороти стрес. Поступово чоловік влився в мистецьке середовище столиці, однак вже в 2022 році війна наздогнала його знову.

Про другий порятунок від війни, особливу художню техніку, допомогу колег та благодійні проєкти Олександр Жильцов розповів команді ШоТам.

Олександр Жильцов

Художник

Бабуся водила мене в картинну галерею щотижня

Я народився в містечку Красноград на Харківщині. Для мене воно було дуже затишним та живописним, не можна було не стати естетом. З дитинства мені дуже подобалося мистецтво, покійна бабуся щотижня водила мене в картинну галерею, а з часом я почав копіювати картини. Коли я вперше потрапив до картинної галереї, то був вражений. Я якось відразу зрозумів, що запах фарб та картин будуть зі мною на все життя. Мені тоді було приблизно вісім років. 

Згодом через роботу батька ми переїхали до Донецька. Там я ходив до художньої студії, а пізніше тато запропонував займатися з більш фаховими художниками. Так я потрапив до Донецького театру і став учнем Анатолія Лівінця, який готував мене до вступу в художнє училище. І вступив – з першої спроби. 

Наприкінці навчання моєю дипломною роботою був розпис, тож мене відправили навчатись до Харківського художньо-промислового інституту (нині – Харківська академія дизайну і мистецтв). Щоправда, там вступити було вже важче, проте мені вдалось з другого разу. Насправді мені дуже пощастило, адже саме завдяки цьому я потрапив на навчання до педагога, про якого мріяв, – відомого митця Євгенія Бикова. Він дуже вплинув на мене та став мені другом, вчителем, другою людиною після батька, якій я так сильно довіряв. Після навчання повернувся до Донецька, де малював, займався облаштуванням інтер’єрів, живописом та графікою.

Вважав кулькову ручку недооціненим матеріалом

Ще в часи студентства я почав малювати кульковою ручкою. Вона була для мене радше допоміжним матеріалом для ескізів, але ще тоді я зрозумів, що цей інструмент є недооціненим. Усі знають про олівець, офорт, суху голку, і я собі подумав, що потрібно розвивати такий цікавий матеріал як звичайна кулькова ручка. 

Зараз в мене є багато однодумців, а в Києві навіть існує платформа, яку веде відомий галерист Євген Карась. Він щороку організовує митецьку виставку «А4, кулькова ручка». Я був учасником цього проєкту і скажу, що це цікавий формат: є лише офісний папір, кулькова ручка і простір для творчості. 

Зараз я працюю на більших форматах, є роботи навіть до метра. І чим більше я працюю з цією ручкою, тим більше мені подобається, адже вона дає таку фактуру, яка притаманна лише їй. Вона впізнавана як графічний матеріал, досить обмежує митця, бо ручкою можна зробити крапку, лінію, пляму, яку можна в щось трансформувати.

У тіні є щось магічне

Я намалював за свою творчість більше сотні картин – живописних та графічних. Багато з них зникло через дві евакуації, але зараз залишилось близько п’ятдесяти, які можна побачити у моїй майстерні чи на виставках.

Мене дуже цікавить графіка і тіні. Це може бути або предметне мистецтво (малюю груші, яблука, риби, натюрморти), або ж абстрактні роботи. Дуже подобається шукати тінь та показувати, як світло і тінь між собою взаємодіють. Світло трансформує тінь в якісь містичні плями, в якусь гру, і мене це вражає.

У цьому процесі є й своя магія, навіть якась хімія. От я можу дивитись на будинок і бачити тінь вдень, але вночі вона буде вже зовсім інша. Той самий будинок, груша чи будь-який інший предмет під впливом світла змінюється до непізнаваності. І мені цікаво за цим спостерігати та використовувати кулькову ручку, щоб передати цю магію.

Навесні 2014 року в Донецьк прийшли агресивні незнайомці

Не пригадаю точно в який день це відбулось, але навесні в місті почали з’являтись якісь дивні немісцеві люди, бо раніше їх точно не бачив. Вони ставили барикади, перекривали місто, тоді я й подумав, що буде щось страшне. 

Ці люди були дуже агресивні. Вночі, коли я спав, часто під вікнами вигукували назву держави-агресора. Якось я прокинувся о 5 ранку і почув потужні кулеметні постріли. Я вийшов на вулицю, побачив багато росіян та місцевих колаборантів у військовій формі. Так зрозумів, що почалась окупація. Далі вони встановили по місту блокпости. Згодом мені сказали, що це Гіркін зі своєю бандою.

Тоді було дуже страшно. Почастішали обстріли, я вперше побачив вбитих людей на київському шосе, їх накрили простинями, а поруч текла кров. Далі пам’ятаю обстріл тролейбусної зупинки, коли загинуло багато людей. Пізніше такі обстріли тривали майже щодня.

Снаряд влучив в будинок родичів і не розірвався

Якось я приїхав до батьків дружини в інший район і побачив, що в їхню багатоповерхівку залетіла ракета від “Града”, пробила стіну та застрягла. Після цього друзі дали мені ключі від машини і порадили виїжджати до Святогірська. Якраз тривав штурм Донецького аеропорту і я вірив, що ми скоро повернемось. На жаль, не вийшло. Тоді друг переїхав до Києва і покликав нас. Оскільки коштів було вкрай мало, ми з друзями переїхали до Києва, де орендували квартиру на дві сім’ї. 

Перший рік від початку війни був для мене кризовим, я зовсім не міг працювати, навіть не брав до рук пензля, мав сильний стрес. Певний час думав, що більше ніколи не зможу малювати, мав дуже багато злості та ненависті в собі. 

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Якось гуляючи містом побачив гарні підрамники для полотен, купив три полотна і, хоча не мав власної майстерні, почав малювати на балконі. За місяць написав ці три картини і почував себе трохи краще: запах фарб навіював добрі спогади і нагадував про попереднє життя, яке було для мене дуже дорогим. 

Потім зрозумів, що саме мистецтво виведе мене з цього жахіття. Раніше я не знав, що буде завтра і чи прокинусь я, а тоді почав ставили творчі цілі і прокидався з думкою про них. Згодом переніс творчість на перший план і зрозумів, що трохи відійшов від пережитого. 

24 лютого вперше почули сигнал повітряної тривоги

Взимку в суспільстві було дуже багато тривоги. Цього разу знову було страшно, бо ми вже це все проходили. у Києві ми одними з перших на районі заклеїли скотчем вікна навхрест, а люди не розуміли, для чого це. Якось йшли з дружиною в магазин і побачили ще кілька таких вікон. Подумали, що це люди з Донецька. З часом так аже робили всі.

24 лютого ми також прокинулись від вибухів. Зранку стояли з сином в аптеці, була велика черга. Тоді ми вперше почули сигнал повітряної тривоги, бо раніше не знали, як вона звучить. Один із хлопців в черзі пояснив і сказав, що потрібно йти додому. Після цього ми прожили в бомбосховищі два тижні. Нас було 25 людей, а ще коти та собаки.

Після оголошення тривоги ми спускалися в сховище на кілька годин, а згодом стали там ночувати. Ми розуміли, що працюють ворожі ДРГ, бо вночі часто було чутно постріли. 

Колеги з Закарпаття не залишили мене в біді

Ще з дитинства я знав про закарпатську школу митців і розумів, що вона є особливою, має свою автентичність. Багато мистецьких шкіл з часом трансформувались в щось, а закарпатська досі є дуже впізнаваною.

Нам дуже допоміг мій друг та місцевий живописець Аттіла Коприва, який нас запросив. Мені було складно виїхати, але він дуже наполягав і постійно говорив, що чекає нас. Якось ми знайшли машину та доїхали до вокзалу. Це була страшна картина, тоді не було світла, на пероні було розкидано багато речей, жіночих туфель – видовище нагадувало кадри з фільму «Список Шиндлера». Ми ж мали на руках дві вазіли, кота, а ще з нами була мама моєї жінки з четвертою стадією онкології, тому їхати було направду важко. Проте Бог допоміг нам.

Читайте також: «Кава має бути бойовою». Херсонець запустив у Львові унікальний «кавотяг» та збирає сотні тисяч на ЗСУ

Коли ми приїхали, Аттіла привів нас до свого дому – було дуже тепле відчуття затишку, ми багато спілкувались. А після обіду я потрапив до нього в майстерню. Це стало для мене ковтком свіжого повітря, бо я потрапив в місце, яке дуже любив, але якого не мав. Це була дуже потужна ін’єкція, я зрозумів, що нарешті на своєму місці. Дуже вдячний товаришу та його дружині за цю допомогу.

Другим місцем, куди я потрапив, це був музей імені Й. Бокшая в Ужгороді. Нас на два тижні прихистила співробітниця музею Олена, проте неї були літні родичі з Маріуполя і з часом вони теж приїхали. Тоді нас знову виручив Аттіла – допоміг поселитися в будинку-резиденції батьків закарпатського митця Адальберта Ерделі в Мукачево, де я маю кімнату та майстерню.

Я одразу долучився до мистецького життя – став учасником виставки «Під час війни», кошти з якої відправляли на Збройні сили України. Далі був проєкт «Антидот», де ми розмальовували каски і всі кошти перераховували на армію. Вже через два дні я активно працював. До речі, саме тут почав малювати чорною ручкою, хоча раніше не використовував цей колір як основний. Свої перші роботи на Закарпатті я малював в чорно-біло-червоних тонах і робив їх абстрактними. Усі мої малюнки так чи інакше відображають війну. Від неї нікуди не втечеш: є постійна напруга, і вона дуже впливає на творчість.

«Антидот» – маленька подяка захисникам від закарпатських митців

У квітні я долучився до дуже цікавого флешмобу під назвою «Антидот». Це був своєрідний антитоксин до російської агресії та прояв нашої позиції як представників сфери мистецтва. Долучитись до флешмобу мені запропонував Аттіла – приніс дві каски і попросив їх розмалювати. Я довго думав, що з ними зробити, більше двох тижнів, а потім розмалював обидві за день. Ці каски показували на виставці в Ужгороді, усі виручені кошти передали на потреби ЗСУ.

Мені дуже важливо займатись такими речами, це невеликий внесок в спільну перемогу. Воїн з мене, мабуть, ніякий, тому допомагаю тим, що можу робити найкраще. Я дуже хвилююсь за Україну, це моя рідна країна, і нам дуже потрібна перемога. Аби ця війна не дісталася нашим дітям.

«Проєкт Е22» подяка місцю мого прихистку

Зараз я працюю над власним проєктом, назва якого перегукується з адресою вулиці та будинку, який мене прихистив, – Ерделі 22. Це дуже цінне місце для мене, я б навіть сказав, місце сили. Тут натхнення зовсім іншої якості, воно більш потужне. Я лише прокидаюсь, п’ю каву та курю – і одразу хочу працювати. Тому цей проєкт я присвячую цьому періоду. 

Спершу в мене була ідея зробити 22 роботи, але подумав, що проєкт може охопити більше картин, бо це місце дійсно вражає і залишає великий слід у моїй творчості. Тут я став іншим, попри все не зламався, а навпаки – трансформував себе та свою творчість у щось нове. Тут я дивлюсь на світ іншими очима. У нас дуже красиві пейзажі, в кожному закутку я бачу нові картини, все сприймаю крізь призму естетики. Наприклад, у нас в городі росте чудова айва, я сотні разів її бачив деінде, але не звертав уваги. А тут щойно подивлюсь на неї – одразу думаю, як намалювати.

Моя дружина в Києві мала хобі – вирощувала гострі перці та помідори, для цього орендувала закинутий будинок і поруч посадила грядку. Вона навіть купила насіння, а коли почалась повномасштабна війна, сказала, що нічого не залишить окупантам. І забрала їх з собою. Тож тепер біля нашого будинку в Мукачеві висаджені ці овочі, але сьогодні вони для нас мають зовсім інший сенс – дають відчуття дому.

Найкраща моя картина ще попереду

Кожна остання робота є моєю улюбленою. З кожною новою роботою я зростаю та розвиваюсь. Щоправда, є одна картина, яка особливо цінна для мене – це абстрактна робота «Портрет жінки», яку зараз можна побачити на виставці в Івано-Франківську. Не знаю чому, але саме вона викликає в мене дуже теплі почуття. Я написав її, мабуть, за місяць до початку повномасштабної війни. Тому ця робота мені нагадує про ще відносно спокійні часи.. Кілька місяців я її готував, а завершив буквально за три години. 

Та все ж думаю, що найкраща моя робота буде попереду, хоча в кожну картину вкладаю дуже багато свого ресурсу, вкладаюсь в неї на сто відсотків. Кожна моя нова робота – це і є моя мрія. Колись мене спитали, як я розумію, що моя робота вже закінчена. Чесно, я не знаю і думаю, що кожна картина закінчує себе сама.

Я і далі планую працювати і творити, бо якщо ти не працюєш, то вже помер. Важко щось планувати, я навіть не знаю, де житиму завтра, але мені дуже подобається Закарпаття. Я гуляю вулицями Мукачева і в мені відлунюють почуття дитинства. Я теж народився в невеличкому містечку, яке було архаїчним та мальовничим. Мені навіть вулиці подібні, дуже багато дитячих спогадів.

Я довго жив в мегаполісі, мені було там зручно, але все ж моя душа камерна і прагне спокійних пейзажів. Якщо буде можливість і кошти, то я хотів би залишитись тут, придбати невеличкий будиночок, майстерню, аби й далі продовжувати справу свого життя. Адже маю ще багато планів на свою творчість.

Суспільство

«Сміття», що служитиме десятки років: донеччанка виготовляє яскраві меблі для укриттів із переробленого пластику

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю від редакції ШоТам з проєкту «Куркулятор» про українські бізнеси
Чому ми його робимо? Більше
Українські крафтярі — неймовірні. Ці бізнеси дивують своєю незвичністю і мотивують діяти.
Крафтовий бізнес
Чому ми його робимо?

Аби розповісти про неймовірні історії успіху малого та середнього українського бізнесу, який попри війну продовжує динамічно розвиватися. Цей проєкт – частина нашого великого дослідження явища української мрії.

Навесні 2022 року, коли Ольга Лекова приходила обстежувати укриття шкіл та дитсадків, більшість з них були в жахливому стані — сірі стіни та старі меблі. Діти не хотіли туди йти під час тривоги.

Тоді інженерка вирішила розробити для укриттів меблі-трансформери, виконані із переробленого пластику — кольорові, довговічні та ще й з користю для природи.

Як відкрила власну-дизайн-студію у столиці, вклавши на старті лише 1500 гривень, та чому меблі для укриттів, що не приносять прибутку, є такими важливими для неї, Ольга розповіла ШоТам

інженерка-будівельниця, керівниця проєкту Recast Plastic

Вдень — студентка, вночі — няня у дитбудинку

Ще з дитинства я любила роздивлятися будинки рідного Донецька і розмірковувати: а як це влаштовано? А навіщо зроблено саме так? 

Після школи я вступила на будівельний факультет Донбаської національної академії архітектури та будівництва. Паралельно з навчанням влаштувалася нянею у місцевий дитячий будинок, де жили дітки з інвалідністю, які потребували спеціалізованого догляду.

Саме там міцно сформувалось моє бажання піклуватися про те, аби дітям було комфортно і затишно у будь-яких умовах. 

Закордон надихнув, але втілювати все хотілось вдома

В 2011 році я потрапила в програму навчання студентів за обміном і поїхала навчатися до Словаччини. Там вперше занурилась у тему переробки вторинної сировини.

Екскурсія на відомий сміттєпереробний завод у Відні, який завдяки старанням австрійського архітектора Фріденсрайха Хундертвассера більше нагадує казковий замок, повністю перевернув мої тогочасні уявлення про переробку сміття.

Десь у цей час в Києві якраз проходили протести проти зведення сміттєспалювальних заводів, а я зрозуміла — підхід до переробки сміття може бути дуже різним. 

Сміттєспалювальний завод Шпіттелау у Відні, Австрія. Фото: Вікіпедія

Після завершення навчання була можливість залишитись працювати за кордоном, але я такий варіант не розглядала. Хотіла всі нові знання і мрії втілювати вдома. Я повернулась в Донецьк і працювала у будівельній сфері.

Запустила бізнес в столиці з 1500 гривень

На початок 2014 року я вже була керівницею проєктів великої будівельної компанії. Але сталася окупація Криму, а потім почалося захоплення Донеччини росіянами. Ми з моїм чоловіком Петром ухвалили рішення їхати.

Компанія, де я тоді працювала, мала офіс у Києві, тож ми переїхали туди. Але виявилось, що жити в та орендувати житло в столиці за мою донецьку зарплату дуже сутужно. В 2016 році ми з чоловіком вирішили ризикнути і відкрити власну справу — дизайн-студію.

Ми не мали коштів, аби стартувати в тому масштабі, у якому хотілося, тому подалися на грант. Коли писали грантову заявку, то порахували, що нам треба для старту 250 000 гривень. Але грант ми так і не виграли.

І стартували з власних вкладень в…1500 гривень. Такою була вартість хостингу для нашого першого сайту. За півроку ми вже мали перші замовлення на розробку дизайну.

Ольга Лекова з родиною. Фото надала Ольга 

Укриття стали частиною життя

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виплатили заробітну плату всім нашим працівникам і зупинили бізнес. Нікуди не виїжджали, з маленьким сином і собакою залишались в нашій квартирі.

А за пару місяців ми відновили роботу компанії, бо знову пішли замовлення. Разом з цим я почала на волонтерських засадах долучатися до обстеження укриттів та навчання громад щодо облаштування дійсно безпечних сховків

Більшість з них були в жахливому стані: без опалення, електропостачання, тільки голі сирі стіни. А в деяких громадах укриттів не було взагалі.

Дуже швидко ми зрозуміли, що укриття, які переважно розташовуються у підвальних приміщеннях, потребують спеціальних меблів, які б не загнивали за 2 роки від вологості, були зручними та багатофункціональними. 

Але і цього замало, адже найчастіша публіка в укриттях — діти. Я сама — мама, і не можу не думати, як будуть почуватися діти, сидячи по кілька годин в приміщенні, де все сіре і суворе. Я хотіла, щоби в облаштованих нами укриттях було комфортно всім. Знаю, як емоційна атмосфера впливає на діток, як це відображається на їхньому розвитку. Тому я задумала створити для укриттів меблі з переробленого пластику: барвисті, зручні, безпечні.

Ольга Лекова фотографується на тлі входу в укриття, яке інспектувала. Фото надала Ольга

Recast Plastic: парти перетворюються в ліжка

Ми з командою почали шукати підрядників, які б взялися за виготовлення меблів з переробленого пластику за нашими ескізами. Але не знайшли. І тоді ми вирішили робити їх самі. Так з’явився проєкт Recast Plastic.

Чоловікова освіта — хімік-технолог — стала нашим козирем. Але було потрібне спеціальне обладнання: шредер для подрібнення пластику, термопрес для виготовлення плит-заготовок та інструмент для вирізання з них деталей майбутніх меблів. Коштує все це чимало і ми знову подалися на грант, і цього разу нашу заявку схвалили. Але ми не могли чекати, поки надійдуть грантові кошти, адже мова йшла про укриття. Тож закупили стартове обладнання самі, а коли гроші таки надійшли на рахунок, ми докупили ще обладнання, подвоївши свої потужності.

Шкільне укриття, умебльоване продукцією з переробленого пластику від Recast Plastic. Фото надала Ольга Лекова

Наша команда розробила кілька моделей меблів саме для укриттів: це відкидні лави, що кріпляться до стіни, дитячі парти, з яких можна скласти прості ліжка, розсувні лави, які можна за потреби компактно скласти.

І все це стильне, кольорове та зроблене з пластикових відходів: пляшок, кришечок, стаканчиків, рекламних банерів, які мали всі шанси століттям лежати на звалищах, а натомість стали міцними й зручними меблями.

Ольга демонструє відкидну лаву з переробленого пластику, яку можна також використовувати як спальне місце. 

Діти люблять наші меблі й наш цех

До нашого цеху в Києві часто приходять на екскурсії діти і дорослі, тож процес виробництва меблів Recast Plastic давно не секрет. Більшу частину сировини (а це вже перероблений пластик у вигляді дрібних гранул) ми закуповуємо в інших переробників. Частину заготовлюємо самі.

Аби отримати цікаві візерунки на меблях, гранули треба висипати у прес у певній послідовності: основний колір і «узори». З готових плит ми потім вирізаємо потрібні нам елементи.

Саме всі ці цяточки і плямки роблять наші меблі впізнаваними, а діти так люблять їх роздивлятися торкатися пальчиками, фантазувати, на що вони схожі. Я так радію, коли діти після екскурсії зі своїм класом на наше виробництво підходять і питають: «А можна я приведу до вас своїх батьків, аби вони теж це побачили?».

Вони повертаються додому і починають вдома організовувати сортування сміття. І це так тішить мене!

Дівчинка малює в укритті.сидячи за столиком-партою з переробленого пластику. Фото надала Ольга

Міфи про меблі з переробленого пластику

Є два популярні міфи про меблі з переробленого пластику. Міф перший: «Вони крихкі». Міф другий: «Вони мають бути дешеві. Це ж зі сміття!».

Почну з ціни. Наші меблі при першій покупці десь в півтора-два рази дорожчі за аналоги з ДСП. Але важливо розуміти, що термін їх служби в умовах підвальної вологості — 50 років, а меблі з ДСП витримають там десь роки півтора.

Так, ми не звикли прораховувати на роки вперед, але ми не знаємо, скільки триватиме ця війна. Нераціонально купувати найдешевші меблі, аби потім змінювати їх кожні два роки, бо вони запліснявіли чи розкришились. Стільці і столи з пластику можна мити, дезінфікувати без жодного впливу на їхню якість.

Ми не використовуємо тонкий метал, фарбу, яка облазить. Всі матеріали якісні, довговічні і безпечні. Це, звісно ж, відображається на вартості.

Так виглядає подрібнений пластик, який далі стане стільцем чи лавою. Фото надала Ольга

Тепер про міцність. У нас є модель стільця, який часто беруть саме для військових: він важить близько 15 кілограмів. Аналоги інших виробників — близько 5 кг. Чому так? Бо ми розуміємо, що цей стілець має служити бійцю в повному екіпіруванні, а це чимала додаткова вага. Якщо взяти тонший метал, то стілець буде дешевший, але і довго не послужить.

Усі меблі для укриттів ми реалізуємо по собівартості, тобто нічого на них не заробляємо. Це такий соціальний проєкт. А для розвитку бізнеc-складової ми розробили лінійки дизайнерських меблів з переробленого пластику для дому, саду, готелів та ресторанів.

Столик з переробленого пластику. Фото @recast_plastic

Тепер це «сміття» служитиме людям ще десятки років

Наші меблі з переробленого пластику є в 30 укриттях в різних куточках України. На жаль, не всі українці ще розуміють, у чому цінність повторної переробки та речей, виготовлених «зі сміття».

Ми не раз зустрічали реакцію: «А навіщо пластик? Чому дерев’яні меблі не поставити?». Цей підхід про те, щоб брати природні ресурси, не замислюючись про їх відновлення. Тоді як меблі з переробленого пластику допомагають зберігати дерева та скорочують території сміттєзвалищ.

Діти грають в «хрестики-нулики». Гра і меблі виготовлені з переробленого пластику.

Ми перетворюємо пластик, який міг опинитися в річках чи лісах на стильні, функціональні речі, що служитимуть десятиліттями.

Читати далі

Суспільство

«Думала: хто таку стару жінку візьме?»: це квітникарка з Буковини, що отримала роботу мрії після 60

Опубліковано

У селищі Неполоківці, що на Буковині, місцеві називають її Славою чи Славочкою. 69-річна Ярослава Тодорівна здійснила свою мрію: тепер кожен яскравий тюльпан чи півонія — це справа її рук.

ШоТам розповідає про роботу тих людей, завдяки яким у кожне українське місто й село приходить весна. 

Стала квітникаркою після 60

Ярослава Туркіна народилася та виросла в селищі Неполоківці. Її мама завжди насаджувала біля дому мальви, півонії, троянди, тож Слава перейняла цю любов і вже з п’ятого класу поралась у квітнику.

«Я люблю землю. Коли бачу квіти, в мене наче крила відкриваються, і я хочу працювати», — ділиться жінка.

Спочатку вона працювала бібліотекаркою, згодом готувала випічку в кафе, але потайки мріяла про інше. Коли їхала в тролейбусі, а за вікном комунальні працівниці садили квіти, вона хотіла опинитися на їхньому місці. Могла ж займатися улюбленою справою лише вдома.

Вперше на офіційну роботу з квітами жінка влаштувалася вже в 60 років — у Неполоковецький ліцей:

«Думала: це хто таку стару жінку прийме до роботи? Всі ж хочуть працівників 30-річних. А мене взяли».

У ліцеї вона працює вже 9 років, а в селищній раді — 3. Каже, дуже вдячна, що в неї повірили, пішли назустріч. Керівники надали все, що було потрібне для роботи: завезли ґрунт, приладдя, облаштували місце під квіти. 

Ярослава Тодорівна з головою Неполоковецької громади Григорієм Васильовичем. Фото: Олеся Богдан

«Це для мене щось таке величне» 

Робочий день Ярослави Тодорівни починається ще на світанку. Спочатку вона обходить кожну свою клумбу, перевіряє, чи все добре, думає, яких іще квітів додати. Прополює, досаджує рослини. Завдяки її роботі селище квітне майже весь рік: спочатку тюльпанами та мускарі, а пізніше чорнобривцями й хризантемами: 

«Я собі зошит заводжу та креслю кожну клумбу. Дивлюся, що маю посадити, щоб воно цвіло з весни до пізньої осені. Думаю, як мені підібрати правильно кольори, бо є холодні та теплі тони. Що буде гарно з жовтим чи червоним».

Квітникарка працює біля селищної ради. Фото: Олеся Богдан

За такими ескізами й створює клумби — у кожній є щось своє. Тож навесні головна вулиця селища розквітає: яскраві тюльпани, ніжні мускарі. Біля ліцею теж краса — Ярослава Тодорівна щоразу додає нові квіти, обдумує, як зробити найкраще. 

«Це для мене щось таке величне, що я не можу навіть пояснити. В мене аж очі загоряються. Як це не любити? Я не розумію. Якби мала можливість до неба посадити квіти, я б це зробила — уквітчала б аж туди», — каже жінка.

Місцеві, звісно, помічають таку красу та дякують Ярославі.

«У жінки прекрасна душа, а тому і її золоті руки створюють таку красу! Свою роботу треба любити. Низький уклін таким людям!», — пише місцева жителька Марія Борець.  

Фото: Олеся Богдан

Читати далі

Суспільство

УЗ розпочинає рух потягів на дитячих залізницях у двох містах​

Опубліковано

У травні «Укрзалізниця» запускає літню виробничу практику для майже тисячі юних залізничників у Дніпрі та Рівному.

Про це повідомили в УЗ.

Про запуск нового сезону

3 травня 600 вихованців розпочнуть роботу на Дніпровській дитячій залізниці. Наступного дня поїзди вирушать у перший рейс на Рівненській дитячій залізниці, де проходитимуть практику 356 вихованців.​

До початку нового сезону на обох дитячих залізницях провели ремонтні роботи на станціях та у виробничих приміщеннях, оновили фарбування рухомого складу, виконали профілактичні огляди вузлів і агрегатів локомотивів.​

10 травня також запланували старт руху поїздів на Львівській дитячій залізниці. Натомість юні залізничники з Харкова та Запоріжжя, де через безпекову ситуацію навчання проводиться в онлайн-режимі, матимуть можливість здобувати практичні навички під час відвідування колег з інших міст.

Читайте також: «Нова пошта» та «Повернись живим» завершили збір на 300 млн гривень для ППО

Графік руху

Дніпро:

  • травень, вересень, жовтень — у вихідні дні з 10:00 до 18:00;
  • червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 12:00 до 18:00, у суботу та неділю — з 10:00 до 18:00;
  • 1 та 2 листопада — з 10:00 до 18:00​.

Рівне:

  • травень, вересень, жовтень — у суботу та неділю з 10:00 до 17:30;
  • червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 11:00 до 15:30, у суботу та неділю з 10:00 до 17:30​.

Нагадаємо, що «Укрзалізниця» запустила новий флагманський потяг між Харковом та Ворохтою.

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ

Читати далі