Кожна дія важлива: в Україні запустили кампанію про єдність суспільства (ВІДЕО)

Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.

Інші матеріали спецпроєкту

Ще сім років тому Юлія Малекс працювала юристкою у Львові та жила з чоловіком Русланом в орендованій квартирі. А тепер вона щодня обіймає кіз та овечок, снідає під столітнім горіхом і шкодує, що не переїхала на хутір раніше. 

Про своє життя на «хуторі щасливих людей» жінка розповідає підписникам у власному блозі. А ще завдяки блогу продає масло гхі, яке готує сама.

Як кози та овечки допомогли їй створити власну справу в будинку на хуторі мрії, Юлія Малекс розповіла для ШоТам. 

Знайшли будинок мрії на ОLX

Нам з чоловіком було дуже добре жити у Львові — ми обоє працювали, зручно було добиратися на роботу, часто бачилися з друзями та ходили в кіно чи на каву. Але ми завжди хотіли власний будинок на природі в якомусь дуже красивому місці, де можна було б тримати господарку.

До переїзду на хутір Юля часто гуляла з подругами по Львову. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Коли ми нарешті наважилися придбати власне житло, то якийсь час відкладали кошти, а потім почали шукати будиночок на платформі ОLX. Мені було зручно це робити саме так, бо можна налаштувати потрібні фільтри. 

Ми хотіли знайти варіант неподалік Львова, адже мали добиратися на роботу, тому встановили собі 50 кілометрів максимальної відстані від міста. Також вказали для себе комфортну суму, яку готові були заплатити за будинок. 

Юля та її чоловік Руслан у перші місяці після переїзду на хутір. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Нам було важливо, щоб поблизу не було сусідів, школи чи зупинки — це мав бути будинок на віддаленому хуторі.

Пригадую, що восени ми почали домовлятися з власниками про оглядини будиночків. Звісно, таких пропозицій було небагато — ми переглянули десь п’ять варіантів, поки знайшли те, що шукали. У січні вже дали завдаток господарям і почали для себе новий рік з нового дому. 

Багато років мріяла розводити овець

На хутір ми з чоловіком переїхали навесні, перед самим Великоднем. Тоді ще забули купити хліб, але люди з села принесли нам пасочки та ковбасу. Так ми зустріли перші свята в новому домі. 

Це місце відразу нас підкорило — тут дуже багато землі та простору, неймовірна краса, а ще нас влаштувала ціна та відсутність сусідів через паркан.

Після переїзду Юлія мріяла розводити овець. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Попередні власники будинку залишили нам кілька курей, котів і пса. Життя за містом не було для мене новинкою — своє дитинство я проводила в бабусі в селі, де тримали корів, кіз і свиней. Але мені дуже подобалися вівці, і я завжди інтуїтивно хотіла розводити саме їх.

Свою першу козу на хуторі отримала в подарунок, та ще й з бонусом

За якийсь час після переїзду я познайомилася з власницею козячої ферми Уляною, як запросила мене в гості, аби навчити варити сир. У неї я побачила, як треба поводитися з козами, як їх правильно доїти та годувати. А ще Уляна радила розводити саме їх, бо овечок складно приручити та доїти. Тоді ж вона подарувала мені першу козу — Мавку.

Несподівано для себе Юлія Малекс стала розводити кіз. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

У мене була стара стайня, яку я мала облаштувати для Мавки, та й загалом морально довго налаштовувалась, що вона в мене житиме. А якось Уляна зателефонувала й сказала, що в моєї кози є донька. Так у мене з’явилися дві перші кози — Мавка та Росинка, яку так назвали підписники. 

На той час я вже створила власний блог в інстаграмі, щоб руйнувати стереотипи про життя в селі. Я хотіла показати своїм читачам, що можна працювати, ким хочеш, і бути самодостатнім, незалежно від того, де живеш. Що село — це не тільки про важку фізичну роботу та втому, але й про можливість займатися улюбленою справою.

А згодом на хуторі оселилися цап Юліан, баран Джонсонюк і ще з десяток кіз та овечок. Мені важлива не кількість, а якість — щоб вони були доглянуті, провакциновані, мали вільний випас, і я могла їх полікувати за потреби. 

Усі вони для мене дорогі і є частими персонажами мого блогу — особливо розчулює, коли підходять і лягають мені на коліна.

Було дуже складно самій, коли чоловік пішов служити

На початку повномасштабної війни мій чоловік Руслан пішов служити, тому два роки я жила і тримала все господарство сама.

Найтяжче було взимку, адже треба було опалювати дім дровами, а ще в кіз та овечок починалися окоти, і вони потребували особливого догляду. 

Взимку Юля доглядала за хутором та улюбленцями сама. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Дорогу часто засипало снігом, а до нас доїжджали її чистити в останню чергу. Я мала багато обов’язків і тварин, про яких треба дбати, тому моя турбота про них допомагала проживати те, що відбувається в країні.

Попри все, я ніколи не хотіла продати хутір і тварин — це як продати мрію. Тоді й вирішила для себе, що маю підтримувати чоловіка та сама давати з усім раду.

Хутір зберіг історію колишніх власників

У цього хутора дуже цікава родинна історія. Колись його власником був столяр, якого знали всі місцеві, адже він сам збудував хату, всі стайні, майстрував двері та вікна. Руслан каже, що всі господарські споруди, які він розбирав (бо вони вже старі), збудовані дуже якісно з гарних матеріалів. 

Після смерті столяра хутір як дачу купив чоловік з Донеччини. Він намалював на воротах тризуб і зробив напис «Слава Україні», аби позбутися стереотипів про людей зі Сходу.

Коли ми лише сюди переїхали, то все довкола хати було заросле хащами. Ми ще не знали, що будемо тут будувати, але хотіли почистити подвір’я та привести його в порядок. 

Руслан Малекс збудував казковий курник, який Юля називала «інстакурником». Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

А згодом чоловік збудував зі старих матеріалів курник і пофарбував двері в червоний колір. Нам це так сподобалося, що ми вирішити робити червоними двері на всіх господарських будівлях на нашому хуторі. Тепер у нас є сінник, дровітня та стайня в нашому стилі з червоними дверима, як у казці. 

На ОLX купую і національний стрій, і сіно

Одна моя бабуся родом з Львівщини, інша — з Рівненщини. Мені не залишилося від них у спадок вишитих сорочок чи якихось інших реліквій, тому я вирішила сама придбати собі щось традиційне.

На ОLX я натрапила на майже довершений поліський стрій: червону вовняну спідницю, сорочку та крайку. 

Юля в традиційному поліському строї. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Вони були в чудовому стані, тому я замовила їх через ОLX Доставку. Згодом купила собі ще плахту. Це речі з історією — вони не для повсякденного вжитку, але для фотосесій я дбайливо ними користуюся.

У нас буля хутора велика територія, але кози та вівці — на вільному випасі, тому з’їдають багато трави довкола. А ще в нас немає вільної ділянки, де можна косити сіно, тому його я також шукала на ОLX, коли готувалася до зими. 

Юлія показує запаси сіна на зиму, яке придбала на ОLX. Фото: ШоТам

Я змогла знайти два господарства, які мають власні сінокоси. Вони привезли мені все сіно, поскладали його, де потрібно, і тепер воно буде їжею для моїх улюбленців.

За рік змогла створити власний бізнес на хуторі

Три роки тому я почала готувати на хуторі масло гхі. В дитинстві ми називали це топленим маслом, хоча сучасне гхі інакше — під час приготування виділяється цукор, білок та інші речовини, тому залишається лише чисте вершкове масло. 

Воно має високу температуру димлення, тому якщо готувати на ньому, то зберігається смак їжі, а не масла. А ще воно смачне та корисне. 

На якість і властивості масла гхі впливає сировина — я готую коров’яче й овече масло. Вівці в мене на вільному випасі, в мене до них гарне, екологічне ставлення, тому думаю, що навіть цю позитивну енергетику масло поглинає в себе. 

Кожна вівця на хуторі має своє ім’я та щоденну порцію обіймів від Юлі. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Для коров’ячого масла я спершу брала молоко в сусіда, а коли стало більше клієнтів, то почала звертатися до місцевих. Це теж для мене важливо, бо так я підтримую локальних фермерів, у яких купую молоко для переробки за ринковою ціною. А ще бачу умови утримання корів, тому впевнена в якості молока.

Паковання продукту від Юлії Малекс. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Спершу я продавала по кілька баночок на тиждень, але коли зрозуміла, що маю стабільну якісну сировину та постійних клієнтів, то вирішила, що зможу зробити це прибутковою справою на хуторі. Далі зареєструвалася як ФОП і почала платити податки. 

Згодом довелося взяти помічницю, яка відписує людям в інстаграмі на окремій сторінці. Адже замовлень дуже багато, і через це люди довго чекають, тому хочу знайти ще помічницю, яка допомагатиме мені на кухні. 

Тільки на хуторі почуваюся на своєму місці

Нас із чоловіком часто запитують, чи не шкодуємо ми, що переїхали зі Львова на хутір. У мене завжди одна відповідь — ми шкодуємо лише про те, що не зробили цього раніше.

Нам тут дуже органічно та комфортно. Я дуже люблю ходити в театр у місті, зустрічатися з подругами, але чудово вписалася в життя на хуторі. 

Юлія Малекс зі своїми улюбленицями. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Коли ми переїжджали на хутір, я думала, що моє життя сповільниться, але за сім років цього так і не трапилося. Якщо перебуваєш на своєму місці, то життя дає дуже багато можливостей.

Тут я знайшла справу, яка приносить мені задоволення, і почала заробляти. Звісно, я почала набагато більше фізично працювати, ніж у місті, але тут я належу сама собі. Тепер я маю свій вільний графік, більше часу для власних потреб і відчуваю свободу, якої не знала в місті.

Київ отримав 34 комп’ютери для реабілітації військових та 24 ноутбуки зі спеціальним обладнанням для людей з порушеннями зору.

Про це повідомили у Київській міській державній адміністрації.

Реабілітація та кіберспорт

Комп’ютери й необхідне обладнання на суму три мільйони гривень передають у межах «Проєкту екстреного відновлення та реконструкції» Японського агенства міжнародного співробітництва (JICA). Після зустрічей представників Японії та України визначали, що першу допомогу від JICA отримає столиця.

«Київ уже отримав десять комплектів комп’ютерного обладнання для “Київ Мілітарі Хаб“. Після завершення реконструкції там буде простора зала для занять кіберспортом. Міжнародний досвід реабілітації військових показує, що відеоігри підвищують концентрацію уваги, координацію рухів, покращують комунікативні навички, що теж корисно для відновлення психологічного здоров’я», — сказала заступниця голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень Марина Хонда.

Читайте також: «Знаю бабусь і дідусів по іменах»: як мобільні аптеки рятують літніх людей у прифронтовій Харківщині

Спеціальне обладнання

Київ також отримав і 24 ноутбуки із системою NonVisual Desktop Access (NVDA). Ця програма озвучує все, що відбувається на екрані під час наведення курсора. Це дозволяє людям користуватися пристроєм самостійно.

Спеціальне обладнання передадуть центрам реабілітації в Києві, що надають послуги людям з інвалідністю та людям старшого віку.

Нагадаємо, що Світовий банк виділив $4,8 мільярда для підтримки України: як залучать гроші

Фото обкладинки ілюстративне: Accessibly

Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з «Інтерньюз-Україна» про відбудову громад.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про відбудову громад.

Чому ми його робимо?

Це українці, які після початку повномасштабної війни потрапили під російську окупацію та були звільнені ЗСУ. Місцева влада, мешканці та волонтери діляться досвідом відновлення. Ці рішення жителі все ще окупованих міст та сіл можуть застосувати після звільнення, аби подолати наслідки окупації.

У селі Вірнопілля на Харківщині живуть лише 135 людей — це майже втричі менше, ніж до повномасштабного вторгнення. Більшість з них — літні люди, яким складно їздити за 30 кілометрів у найближче місто, аби купити ліки та продукти.

Та з квітня 2023 року на Харківщині запрацювали мобільні аптеки, які двічі на місяць відвідують кожне село. Як це працює, розповідаємо в ШоТам.

У Вірнопіллі не було жодного вцілілого будинку

«Ніхто з нас і подумати не міг, що росіяни підійдуть так близько. Тоді був сильний мороз, зникли світло та газ, тому люди сходилися й разом готували їжу, а коли обстрілювали — ховалися у власні підвали чи в школі. Коли з’явилася артилерія, вирішили виїжджати з села», — пригадує Ольга Сускова, яка працює старостою Вірнопільського старостинського округу з січня 2024 року.

Ольга Сускова розповідає про перші місяці повномасштабної війни у Вірнопіллі. Фото: ШоТам

Росіяни щодня обстрілювали село, але так і не змогли його окупувати. Обстріли бували такими інтенсивними, що люди навіть не могли вийти з підвалів, аби приготувати поїсти. Ольга розповідає: 

«Одного разу в центр села росіяни скинули авіабомбу, то в половини будинків зразу повибивало вікна».

У Вірнопіллі не було жодного будинку, який би не постраждав: 80 згоріли повністю, інші частково зруйновані. Лише в п’яти тільки повибивало вікна та пішли тріщини стінами.

Залишилося лише 135 людей

Російські обстріли зруйнували у Вірнопіллі школу, будинок культури, магазини й амбулаторію. Із села виїхали багато людей, але дехто повернувся та відремонтував своє житло власним коштом чи за державну підтримку.

Деякі переселилися в інші громади, але приїжджають садити городи. А для тих, хто тут живе постійно, місцева влада організувала соціальний автобус, аби можна було поїхати в місто та придбати продукти.

Наслідки російських обстрілів у Вірнопіллі. Фото: ШоТам

«Нам повністю відновили електропостачання, а також підвели газ до тих будинків, де зараз живуть люди. Уже 20 будинків у селі нам відбудували за програмою “єВідновлення”. Багато людей хочуть повернутися додому».

З відбудовою допомагають і благодійні організації, як-от Товариство Червоного Хреста України чи «Схід SOS», які приїжджали та допомагали людям на місцях, а також привозили будівельні матеріали.

Замість зруйнованої амбулаторії — мобільна аптека

Оскільки амбулаторія зруйнована, а аптек немає, двічі на місяць до села приїжджає сімейна лікарка з безкоштовними медикаментами.

А з квітня 2023 року у Вірнопілля почали їздити мобільні аптеки, де можна за низькими цінами придбати ліки, яких не привозять:

«Не всі люди можуть поїхати до міста, не всі мають автомобіль, а літнім бабусям складно їздити навіть автобусом. Тому ці аптеки стали знахідкою для нас, бо тут великий асортимент ліків: від тиску, застуди та різних хвороб. До цієї аптеки завжди приходить десяток людей».

Мобільний аптечний пункт двічі на місяць відвідує Вірнопілля. Фото: ШоТам

Їдуть у найвіддаленіші села, попри небезпеку

Однією з місцевих жительок, яка користується послугами мобільної аптеки, є Лариса Сускова. Жінка працює на громадських роботах від сільської ради та живе з чоловіком у приміщенні літньої кухні, адже їхній будинок зруйнував російський снаряд.

Коли ще не було мобільної аптеки, їй доводилося добиратися майже 30 кілометрів до Ізюма, щоб купити там ліки та продукти. А тепер жінка купує медикаменти від остеохондрозу та болю в суглобах, які привозять майже додому.

Лариса чекає в черзі до мобільної аптеки, аби взяти необхідні ліки. Фото: ШоТам

«У нас досі є проблеми зі зв’язком та інтернетом, тому навіть складно викликати швидку допомогу, якщо комусь погано. Ми дуже раді, що тепер в село приїжджає аптека», — ділиться Лариса.

Аптекарка мобільної бригади Марина Ковтун каже, що за день вони відвідують два населені пункти. Часто ця дорога є небезпечною, адже росіяни постійно обстрілюють прифронтові громади. 

Марина Ковтун розповідає про свою роботу. Фото: ШоТам

Зараз сезон застуд, тому найчастіше місцеві купують противірусні таблетки, сиропи та лікувальні чаї. Літні люди звертаються по пігулки від підвищеного тиску. За словами Марини, багато людей дуже чекають, коли приїде аптека:

«Я вже знаю багатьох бабусь і дідусів по іменах. І коли вони кажуть: “Дякуємо, ці ліки мені допомогли” — це найкраща для мене подяка».