Колишня вихователька дитсадка стала медсестрою в 55 і тепер реабілітує воїнів

«Моя нова робота — це нове життя. Я хочу реабілітувати людей, розвивати нашу Україну і ставити її на ноги», — каже медсестра Лариса Борисенко.

Вона прийшла в медицину після 50 років, коли помер її чоловік, й за кілька років опанувала нову професію. #ШОТАМ розповідає, як колишня вихователька знайшла своє покликання в реабілітації ветеранів і з якими викликами вона стикається в роботі.

Лариса Борисенко 

медсестра в реабілітаційному центрі «Феофанія» 

Спілкувалася з ним як з чоловіком, а не як з хворим 

У душі я так і залишилася вихователькою дитячого садка. Це була моя основна професія. Але так сталося, що мій чоловік захворів на боковий аміотрофічний склероз (БАС), його ще називають хворобою Стівена Хокінга. Мені довелося покинути роботу й навчитися доглядати за ним.

Я запитувала в нього поради, розповідала про справи дітей і що думає про це. Я з ним спілкувалася не як з хворою людиною, а як з чоловіком, з близькою людиною, яку я люблю й поважаю

Після смерті чоловіка в мене перевернулося все життя, і я пішла допомагати тим, хто доглядає за хворими на БАС. Я приходила до сімей як патронатна сестра. Коли я почала спілкуватися з пацієнтами, то зрозуміла, що люди ставляться до них взагалі по-іншому. Вони не розуміли одне одного — медсестра виснажена, а пацієнт не може сказати, що хоче.

Це про сонце зранку, яке ти не бачиш, і місяць ввечері, який вже на небі, коли приходиш додому. А пацієнт рахує час, щоб швидше закінчилася його хвороба і чекає смерті. Проте коли ти спілкуєшся з людиною з гідністю, то і в тебе день проходить краще, і пацієнт не сам зі своєю хворобою. 

«Бабців берете у медичний коледж?»

Якщо бачила, що треба зробити якусь медичну маніпуляцію, то в деяких сім’ях це робила, бо не було часу чекати на медсестру. Але час йшов і я розуміла, що мені потрібна освіта, щоб допомагати людям далі. 

Недаремно кажуть, що після 50 все ще починається. У цьому віці я прийшла до прийомної комісії й кажу: «Бабців берете у медичний коледж?», вони відповіли: «Беремо». Закінчила його у 55 років. У 56 я отримала водійські права, згодом стала ще й викладати у медколеджі і почала вчити англійську мову. Скоро мені 60 років, і я влаштовуюся на роботу в реабілітаційний центр «Феофанія». 

У паліативі, тобто комплексному підході до покращення якості життя пацієнтів, я знаю все і більше. Я його не кину, але основне місце роботи тепер реабілітація, щоб допомагати військовим. Величезний крок для цього мені дало навчання на асистента з персонального догляду для військових від «Повернись живим». Мене ця тема зацікавила, бо мій син військовий, багато родичів і знайомих теж. І мені теж хочеться бути корисною.

Найцінніші були зустрічі з психологом Володимиром та лекторкою з Канади Діаною, які вчили нас правильно комунікувати з пацієнтами. Також ми досі спілкуємося з учасницями курсу, ділимося досвідом. 

Я хочу займатися реабілітацією людей і ставити нашу країну на ноги

Коли прийшла влаштовуватись у «Феофанію» спитала: «Я, мабуть, сама доросла у вас?». Мені відповіли: «Ні, у нас всі дорослі. Ніхто не хоче йти в медичні сестри». Усе через маленьку зарплату і навантаження.

Медична сестра повинна прийти до пацієнта і побачити все: що і як болить, чи поїв, сходив в туалет, як лежить на ліжку, а який в нього настрій. Ми скануємо пацієнта, ми не можемо бути байдужими. 

Також важливо доглядати за людиною з гідністю. Давати їй робити самій те, що може. Наприклад, військовому ампутували дві ноги, його треба пересадити з одного крісла колісного на інше. Він сказав, щоб повернули їх одне до одного, щоб сам пересів. Він живий і може сам. І тут розумієш межу своєї допомоги: усе треба робити з дозволу, домовленостей і повагою.

Я живу одним днем, максимум на тиждень вперед, бо після хвороби чоловіка й через війну розумію, що все в житті може кардинально змінитися. Я хочу бути корисною тут і зараз, віддавати те, що знаю.

Володимир Галащук 

психолог

Я сам ветеран. Воював з 2014 року. Після виходу з Дебальцевого пережив травматичний стресовий розлад і тоді по-справжньому зрозумів, наскільки важливе відновлення. Згодом почав працювати за принципом «рівний-рівному», коли ветеран підтримує ветерана.

Мене заприсила команда центру ініціатив «Повернись живим» на курс для асистентів з персонального догляду, де я вчив їх розуміти ветеранів. Людина, яка повертається з фронту, має свій досвід і свій багаж — і це буде помітно ще довго. Це можуть бути наслідки поранень, посттравматичний стресовий розлад або навіть просто виклик звикнути до нового життя. 

Раніше ти був здоровим, усе міг зробити сам і не покладався на чужу допомогу, а тепер не можеш навіть перевернутися без неї. У такому стані може дратувати все — і власний стан, і людина, яка поруч допомагає. Коли ти розумієш причинно-наслідкові зв’язки такої поведінки, працювати стає легше. 

Людей, які потребують допомоги, яким не вдалося зберегти кінцівки, але вдалося зберегти життя, стає більше. І нам потрібно більше таких асистентів. Але їм складно працювати через низьку оплату й недооцінення. Їм рідко кажуть «дякую». 

Тому на курсі вони були щиро раді, бо отримали увагу, знання і побачили, що їхня робота справді важлива. Їх потрібно підтримувати, бо причин залишатися в цій професії не так багато і через сильну емпатію вони часто перепрацьовують і забувають про себе. Ці люди допомагають не задля грошей — це радше про внутрішню мотивацію. Часто в цю сферу приходять після власного досвіду догляду за близькими й залишаються, бо хочуть допомагати іншим.